Частина третя: Тижні в окупації
ЕнергоатомГейко і Семенов втомили росіян описами протоколів, непередбачених ситуацій та жахливими попередженнями. Вони переконали окупантів, що не можна гарантувати безпеку станції, якщо в робочих зонах буде дозволена зброя. «Ми досягли наших переговорних цілей. Вони жили з нами за нашими правилами», – сказав Семенов. Росіянам видали 170 перепусток, але лише 15 отримали доступ до зони розміщення ядерних відходів. У коридорі лежало стільки солдатів, що Семенову доводилося переступати через них, щоб дістатися до туалету.
У цей момент Семенов згадав про сталкерів у підвалі. Він спустився вниз і відімкнув двері. Сказав: «Відбулася зміна режиму – росіяни захопили об’єкт».
Валерій Семенов – спритний, енергійний і говіркий чоловік за 40, із худорлявим обличчям і широкою посмішкою. Він народився неподалік Саратова: «Не хочу говорити, що в Росії, бо тоді це був СРСР». Місто, в якому виріс, було бідне; пам’ятає місцеву крамницю із «порожніми холодильниками, трьома гранатами та скелетом корови без м’яса на кістках». Коли Семенову було 13 років, його батьки переїхали до Славутича працювати ліквідаторами. У 18 років Валерій теж приєднався до бригади, яка прибирала радіоактивні відходи. Його керівником був Валентин Гейко, з котрим зараз, майже 30 років по тому, їм довелося керувати станцією під російською окупацією.
Все своє трудове життя Семенов провів у Чорнобилі: має вищу освіту інженера та фізика, працював у більшості підрозділів станції – зберігання палива, поводження з ядерними відходами, радіаційного моніторингу і, нарешті, охорони.
Я зустрівся з ним у Славутичі за чотири дні після його повернення із Чорнобиля. З раннього дитинства, каже він, життя ніби готувало його до перебування в окупації. Попри втому він розповів свою історію. Схопив ручку і папір, щоб намалювати схеми майданчика: «Тут була адміністративна будівля, бачите, моя будівля – ні, я не можу сказати вам назву своєї будівлі: це таємниця! – була тут.» Іноді він ходив по кімнаті, жестикулюючи, щоб пояснити технічні моменти, вимірюючи відстані руками.
Я розмовляв із Семеновим кілька днів у квітні. У цей період українські спецслужби також допитували його. «Тобі я не можу всього розповісти, — підморгнув мені. – Деякі речі є питаннями національної безпеки».
У перші дні окупації росіяни намагалися за допомогою своїх перепусток відкривати всі двері. Семенов сказав їм: «Якщо хочете щось побачити, погляньте на фотографії на стінах. Якщо вам потрібні ядерні відходи, я можу покласти їх вам у кишеню!»
На майданчику електростанції та навколо нього дислокувалися 400-500 російських солдатів, серед яких були представники регулярних військ: переважно з Бурятії, з кордону з Монголією, спецпідрозділу та Національної гвардії Росії, що зазвичай дислокується всередині країни. Жоден із них не мав знаків розрізнення чи звань на уніформі.
Солдати, які розташувалися на електростанції, поводилися стримано; ті, хто перебував у сусідніх лабораторіях й адміністративних будівлях, вдавалися до мародерства та вандалізму. Вони викрали екскаватори, лісогосподарську техніку, спеціалізовані транспортні засоби для перевезення ядерних відходів та інші автомобілі, які могли знайти. Вони грабували лабораторії та офіси, виривали сервери і забирали ноутбуки, камери та проєкційне обладнання. З кімнат гуртожитків виносили електрочайники та будильники, а з їдалень – столове приладдя. Крім того, окупанти вирили окопи навколо Рудого лісу, дуже забрудненої території, на яку колись осіла значна частина радіоактивного пилу.
Кілька посадових осіб прибули з Росатома – російської державної атомно-енергетичної компанії. Семенов відчув, що їхній статус навіть вище, ніж у генералів. Пару разів він бачив, як вони прибирали коробки з майданчика. «Не маю уявлення, що вони робили, – сказав сміючись. – Я думаю, шукали ті американські лабораторії біологічної зброї» (один із найпоширеніших штампів російської пропаганди).
Кутенко, чоловік років 30-ти, із широким красивим обличчям, бородою та гладко поголеною головою, розповів мені, що хоча персонал і був навчений, як діяти в разі пожежі, повеней, землетрусів та витоків радіації, проте не було жодних інструкцій на випадок вторгнення.
Було зрозуміло, що росіянам наказали не переслідувати персонал станції, сказав він. Українці зазвичай уникали росіян, але час від часу запитували їх: «Що ви тут робите? Що вам тут потрібно? Чому б вам просто не піти додому!» Солдати здебільшого щось бурмотіли та йшли геть. Іноді вони говорили, що прийшли звільняти Україну від радикалів, або просто казали, що виконують наказ.
Семенов попередив своїх співробітників, щоб вони не йшли на конфронтацію і навіть не фотографували на телефони: «Мені довелося забезпечувати спокій і стабільність. Я не хотів їх провокувати. Було дуже важливо зберегти їхню довіру». Своїм основним обов’язком він вважав «знайти баланс між безпекою станції та персоналу». Розумів, що персонал розлючений на окупантів. «Були важкі моменти… Люди – українці – були готові на все».
Російські війська очікували, що їхня «спецоперація» буде короткою. Солдати мали мізерні припаси. Один із них зізнався, що взяв лише одну форму, бо думав, що буде на навчанні. Дехто запитував у Семенова, де можна купити сигарети. «Вони питали: «Чому тут немає магазинів?» Я відповідав: «Це заборонена зона!» Вони не розуміли, де вони перебувають».
Продовження:
- Частина четверта: Витримка, що врятувала життя
- Частина п’ята: Ротація та наближення рашистів до Славутича
- Частина шоста: Без права на помилку
Попередні матеріали:
Енергоатом
Написати нам | Telegram | Facebook | Instagram | Youtube | Twitter