Частина четверта: Витримка, що врятувала життя
Енергоатом
Українці перебільшили загрозу радіації, щоб завадити росіянам встановити більший контроль над станцією. Вони переконували їх триматися подалі від певних «проблемних ділянок».
«Це був зухвалий план, – сказав Кутенко, – але він спрацював». Водночас українські атомники нічого не зробили, щоб росіяни не наражали себе на небезпеку. У перші дні війни довга колона автомобілів, що рухалася в напрямку Києва, здійняла велику кількість пилу, і колеги Кутенка зафіксували підвищення рівня радіації.
«Показники були вище норми, але не на якомусь катастрофічному рівні. Вони були в безпечних межах», – розповів він. «Ти сказав про це росіянам?» — запитав я його. Він усміхнувся: «Ні».
У Славутичі сім’ї працівників ЧАЕС не могли зателефонувати на станцію до рідних. Прийом мобільного сигналу в Чорнобилі був заблокований (незрозуміло ким). Хоча можна було отримати нестійке покриття, вилізши на дах електростанції. Зв’язок із зовнішнім світом значною мірою зводився до стаціонарного зв’язку з адміністрацією електростанції у Славутичі.
Семенов розповів мені, що намагався передати якомога більше інформації про російські маневри та підслухані розмови. Він попросив одного зі своїх співробітників порахувати військову техніку. На щастя, у Кутенка в кабінеті був один іх небагатьох стаціонарних телефонів, з якого можна було дзвонити на мобільні. Кілька військовослужбовців Нацгвардії України попросили, щоб він зателефонувати їхнім родичам. «У рідних була різна реакція, – згадує Кутенко. – Одні не вірили, хто я такий, і ставили мені підступні запитання чи просили вимовити українське слово. Хтось плакав. Хтось дякував».
Адміністрація станції у Славутичі надала родинам свої стаціонарні телефони. Щоденні дзвінки дружини Семенова Ольги були короткими. Вона не хотіла турбувати його повідомленнями про нестачу їжі чи власними хвилюваннями. Невдовзі пара святкуватиме 30-річчя свого весілля. «Ми ніколи не розлучалися на такий тривалий час», – сказав мені Семенов.
Кожен день приносив нові проблеми. Семенов став головним у переговорах із росіянами. Його експансивна манера і почуття гумору згладжували незручні ситуації. «Гейко був головою, а я – руками», – сказав він.
Межа між співробітництвом і колабораціонізмом була дуже тонкою. Семенову було тяжко налаштуватися водночас на почуття українців і росіян. Не раз російські солдати намагалися увійти до зон, від яких їхні командири погодилися триматися подалі. «Я повинен був передбачати будь-яку зміну настрою. Треба було думати на крок-два вперед. Але я маю дуже філософську точку зору. Розмовляв з усіма. Я не знаю, добре це чи погано».
Йому довелося розрядити кілька напружених ситуацій. Одного дня російські солдати почали стріляти у повітря, вочевидь намагаючись збити безпілотники. Іншого разу росіяни організували «пресконференцію», взявши ящики з гуманітарною допомогою, щоб перед телекамерами передати її українцям. Українці відмовилися прийняти. Семенов не втримався і запропонував російським журналістам «запитати наших мирних жителів, чи ми чекали, коли ви приїдете з вашими добрими намірами «звільнити нас від радикалізму».
Персонал спав у своїх кабінетах. Семенов поділився розкладачкою і двома спальниками із п’ятьма колегами. «Звичайно, ми не висипалися як вдома, – сказав Кутенко. – Я не знаю, чи то через стрес, чи тому, що ми спали на лавках і стільцях. Або через шум: вентилятори були гучними, монітори блимали та пищали»...
Щодня працівники навідувалися до медпункту. Більшість скарг були пов’язані зі стресом: судоми, запор, екзема, геморой. Кутенку сказали, що у нього високий тиск, і він намагався почитати детектив, щоб відволіктися (не вийшло). Як і Семенов, він постійно усвідомлював свою відповідальність за фізичний та психічний стан персоналу. «Це була серйозна ситуація, – сказав він. – Не могло бути помилок. Ми не молокозавод».
Їжі на електростанції вистачило на кілька тижнів. Персонал двічі на день заходив до їдальні за борщем, м’ясом, салатом з капусти, гречкою та запіканкою. У них було все, крім свіжого хліба. Через кілька днів один із трьох кухарів впав від виснаження. Чотирьох сталкерів, які були замкнені в підвалі, вивели на допомогу.
«Я не можу сказати, що ми готували – розповів Костя Карноза, добродушний парубок років 20-ти, який у вільний від ходіння по мотузці час працює у сфері інформаційних технологій. – Ми нарізали овочі та мили посуд».
Час від часу на перекурах вони спілкувалися з російськими солдатами, які харчувалися окремо. «Їхні перші запитання до нас були, де бази НАТО та де бандерівці [ультраправі націоналісти], від яких усі проблеми», – сказав Костя. Військові вихвалялися, що за три дні візьмуть Київ.
Коли просування росіян застопорилося, вони стверджували, що воюють зі страшною армією американських солдатів, французьких іноземних легіонерів і ще злочинців, яких Володимир Зеленський, президент України, нібито звільнив із в’язниць. Вони запитали нас: «Чому українська влада просто не здається? Хіба вони не хочуть миру?» Деякі зізналися, що не знають, чому вони там. Росіяни зі здивуванням дізналися з кадрових справ, що багато працівників станції, дітей ліквідаторів наслідків аварії, народилися в Росії.
Продовження:
Попередні матеріали:
Енергоатом
Написати нам | Telegram | Facebook | Instagram | Youtube | Twitter