Частина шоста: Без права на помилку

Енергоатом

Для підтримки роботи ЧАЕС перенаправляли цистерни з підрозділів російської армії, яка зупинилася під Києвом. Та коли російське терпіння вичерпалося, генерал заявив, що Чорнобиль використовує занадто багато бензину з лінії фронту, і сказав Гейко, що їм доведеться підключатися до електромережі в Білорусі. Гейко визнав це символічною поразкою, але не мав вибору: якщо не зробити цього, небезпека була б надто великою. Наполягав на одній умові: якщо Чорнобиль отримує електроенергію з Білорусі, то і Славутич має її отримувати.

До росіян, які перебували у Чорнобилі, дійшли повідомлення про невдалий штурм Києва. Кілька солдатів хотіли подивитися телевізійні новини. Вони не розуміли української мови, але бачили кадри згорілих танків і тіла російських солдатів. Хтось приглушеним голосом казав, що не знає, що вони роблять у Чорнобилі.

Навіть їхні керівники висловлювали сумніви. Одного разу Семенов спостерігав, як російський бомбардувальник пролітав над головою, коли один з окупантів палив. Він замахнувся на літак кулаком, вигукнувши: «Підараси!» Солдати, які були поруч, запитали його, чому він кричить. «Вони не збираються бомбити цукерками та печивом!» – відповів. Пізніше російський офіцер зізнався: «Мені теж не подобаються ці підараси».

Через два тижні військових із Чорнобиля направили на південь до Києва. Ввечері перед від’їздом вони напилися. Деякі скаржилися, що їх ведуть на «неминучу смерть». Коли прибув новий гарнізон, залишки батальйону морської піхоти, який воював під Києвом, шини їхньої техніки були настільки порізані, що Семенов здивувався, як вони змогли доїхати. Виснажені, впали, розкинувшись на траві на території станції. Один з командирів сказав Семенову не дозволяти персоналу їх дратувати, бо вони втратили надто багато товаришів.

Через три тижні після початку окупації Семенов пішов шукати схованку із печивом та цукерками і натрапив на п’яного офіцера Тихомирова. Той покрутив барабан свого револьвера, направив зброю на Семенова і натиснув на курок. Почулося клацання, але постріл не пролунав. Після цього випадку Семенов уникав того офіцера, але сміявся, переказуючи історію: спочатку тому, що цей росіянин насправді грав у російську рулетку; по-друге, тому що «Тихомиров» перекладається як «тихий мир».

20 березня, після 25-ти днів окупації, росіяни дозволили замінити більшість українських кадрів на Чорнобильській АЕС (Семенов залишився, оскільки його колеги або перебували в облозі в Чернігові, або мали маленьких дітей, або пішли до тероборони). «Я був дуже радий піти», – сказав мені Кутенко. Оскільки міст через Дніпро був зруйнований, робітників довелося переправляти на поромі. Деякі з моряків, які працювали на човнах, розцінили це як колабораціонізм і відмовилися брати участь.

Сталкери одними із перших переправилися до Славутича. Поки вони чекали на березі річки, російський офіцер почав казати, що не існує ні росії, ні України – є лише Радянський Союз, і що американці завжди приносили війну, а росіяни – мир. «Він був за кермом пікапа «Форд», вкраденого у Нацгвардії, – сказав Костя. – І тієї самої миті, коли він вимовив слово «мир», сила-силенна ракет пролетіла в бік Чернігова».

Кутенко дістався Славутича майже опівночі. Вуличні ліхтарі були вимкнені, а вікна – темні. За попередні тижні Кутенко відростив бороду. Його молодший син, малюк, не впізнав його: «Він сховався за матір’ю. Ніби з’явився хтось дивний».

Росіян відтісняли ближче до Славутича. 22 березня російські війська поставили місту ультиматум – здатися до 15:00 наступного дня. У перший тиждень війни Юрій Фомічев, 46-річний мер міста, сформував загін територіальної оборони, об’єднавши 50 дільничних поліцейських зі 150-ма добровольцями – «за кількістю гвинтівок, які ми мали». Але у Славутичі не було ані важкого озброєння, ані надії на військову підтримку.

23 березня росіяни обережно просувалися вперед, зробивши кілька залпів на найвіддаленішому блокпості дорогою на Славутич. Наступного дня «справді почалася стрілянина», каже Фомічев. Обидва блокпости були зруйновані, щонайменше три людини загинули. Самого Фомічева затримали російські солдати. Вони здалися йому підозріло шанобливими. Один попросив його зробити селфі. «У мене були зв’язані руки, і він направляв на мене пістолет, – згадував Фомічев, – але все ж таки він із повагою ставився до моїх повноважень, адже я був мером».

Під час його допиту росіяни дивилися зняті безпілотником кадри протесту, що наростає у Славутичі. Фомічев запропонував допомогти розрядити напругу. Зібрався п’ятитисячний натовп, поміж них четверо сталкерів, які не змогли покинути місто. Люди розгорнули гігантський український прапор і скандували: «Ні – окупантам!» Близько 50 російських солдатів стояли перед бронемашинами і танками, застосовуючи сльозогінний газ і стріляючи кулями у повітря, щоб розігнати натовп.

Отець Іоан взяв свій великий хрест і приєднався до протесту. Він щойно прийняв причастя і «не боявся померти». Підбіг до російських солдатів, кричав, щоб вони «зняли із себе хрестики, бо жоден християнин не буде наводити на мирних жителів зброю!».

Зрештою Фомічев зміг переконати людей відійти на головну площу. Їхня поступливість, здавалося, вгамувала гнів росіян. Після того, як війська обшукали місто на наявність українських солдатів, вони погодилися відійти на АЗС неподалік, де відкачали паливо і пограбували кіоск. Наступного дня вони пішли.

Коли новини про бойові дії у Славутичі дійшли до Чорнобиля, Семенов і Гейко погрожували припинити співпрацю з росіянами, доки атаки не припиняться. Російський генерал заперечував, дедалі рішуче, що якісь із їхніх військ були поблизу міста. Відносини Семенова з генералом раніше були привітними, тепер вони погіршилися. Але він ні про що не шкодував, бо «це був єдиний спосіб допомогти Славутичу».

В умовах українських контрнаступів навколо Києва 31 березня російські війська почали відходити до кордону з Білоруссю. Нацгвардійців із Чорнобильської АЕС вони забрали із собою як військовополонених. Коли росіяни відступали, шини їхніх машин здійняли радіоактивний пил (їхній від’їзд дозволив сталкерам потрапити додому в Дніпро). Після того як 2 квітня останні росіяни залишили Чорнобиль, українці повернули свій прапор на головний флагшток. Ще один прапор, старіший і пошарпаний, Семенов знайшов у коморі – виправ його, підрихтува і підняв над своєю будівлею.

Наглядачі Чорнобиля все ще стикаються з величезними викликами. Їм потрібно перебудувати з нуля систему моніторингу радіації в усій зоні відчуження. Розмір замінованих росіянами ділянок залишається невідомим. На узбіччях доріг вже виявляють тварин, постраждалих від вибухів. Цього літа пожежники не зможуть боротися з лісовими пожежами через небезпеку натрапити на міни.

Семенов пробув у Чорнобилі ще тиждень, спостерігав за новим прибуттям персоналу. На фотографії, зробленій у той час, він виснажений і блідий, зі скуйовдженою бородою. Коли я зустрівся з ним через чотири дні, він сказав мені, що не може зосередитися й у нього сильні головні болі. «Це як вийти з довгого і поганого сну. Емоційно я все ще відчуваю себе там. Наче я маю кудись йти і щось робити».

Я запитав його про найгірший момент випробування. Він сказав мені, що це сталося після того, як росіяни відступили. Протягом усієї окупації він носив медаль на честь 30-ї річниці аварії. Хтось у Славутичі зірвав її з його грудей: мовляв, він цього не заслуговує. «Те, що він зробив, на мою думку, було несправедливо, – сказав Семенов, – він не мав права».

26 квітня, у річницю Чорнобильської катастрофи, Семенов надіслав мені чергову фотографію, на якій він гордо тримає іншу медаль із синьо-жовтою стрічкою: орден Мужності, яким його нагородили за заслуги під час окупації електростанції. Наказ про нагороду підписав Президент Зеленський.

Попередні матеріали:

Енергоатом

Частина шоста: Без права на помилку

Попередні матеріали:

Енергоатом

Report Page