Частина п’ята: Ротація та наближення рашистів до Славутича
ЕнергоатомСталкери (які першого дня війни випадково опинилися на захопленій ЧАЕС) – підприємці та розробники програмного забезпечення, представники винахідливого нового покоління українців – вважали невігластво та лицемірство росіян смішними. Зокрема, росіяни вкрали їхні камери GoPro, павербанки та спідню білизну. Один сталкер розповів мені, що зустрів у Чорнобилі російського поліцейського, який, дізнавшись про їхнє хобі, сказав: «Я дуже поважаю ваших вільнодумних людей». Іншого разу він побачив молодого солдата, який читав «1984» Джорджа Орвелла.
Навіть через десятиліття після вибуху Чорнобиль все ще сповнений ризиків. Лава, яка утворилася внаслідок руйнування ядерного реактора і розплаву активної зони, залишається нестабільною. Бетонний саркофаг, який його захищає, розрахований на те, щоб прослужити не більше 30 років. Зараз йому 35 років, і він почав тріскатися та кришитися. Його стан постійно контролюється. За словами Олени Паренюк, дослідниці Чорнобиля, малоймовірно, але не виключено, що оскільки лава продовжує розпадатися, зміна складу її елементів може викликати ланцюгову реакцію.
Є й інші ризики. Близько 22 тисяч відпрацьованих паливних стрижнів, які залишилися від експлуатації реакторів, все ще гарячі. Якщо їх не охолоджувати належним чином, вони можуть пропалити контейнери, що призведе до витоку радіації. Стрижні зберігалися під водою і зараз переміщуються в інше місце для більш безпечного зберігання під гелієм. Поки що вилучено лише 12%.
Ще одна небезпека походить від радіоактивних ядерних відходів, які Чорнобиль переробляє (дещо евфемістичний термін) від власних непрацюючих реакторів і чотирьох діючих в Україні атомних електростанцій. Більшість цих відходів зберігається в металевих бочках у товщі бетону. Якщо бочки переміщувати, вони можуть пошкодитися та почнуть протікати, а їхній вміст може бути використаний навіть для виготовлення брудної бомби.
Чорнобиль живлять три високовольтні лінії. Технічним спеціалістам потрібна електрика, щоб контролювати й охолоджувати ядерний детрит. Якщо потужність знижується – зростає ризик витоку. Я запитав у пані Паренюк, яка загроза вища. Вона похитала головою: «Це все одно, як би ви запитали, який орган у вашому тілі опиниться під найбільшою загрозою, якщо ви припините дихати».
9 березня на електростанції відключили електроенергію. Ніхто не знає чому. Можливо, були пошкодження під час бойових дій, або ж це було пов’язано з диверсією. Були резервні генератори, але палива вистачало лише на 24 години. Українці налякали росіян, що вистачить лише на 12. «Якщо станеться аварія, – сказав Семенов одному з офіцерів, – ви будете нести за це відповідальність».
Віталій Тимофєєв, добродушний чоловік років 60-ти, колишній ліквідатор, разом із чотирма колегами чергував у відділі переробки рідких ядерних відходів. Атомники працювали в будівлі без вікон, змішуючи радіоактивну воду з цементом і цементуючи її у сталевих бочках. Найнебезпечнішим, за словами Тимофєєва, було очищення бетономішалок.
Того дня, коли росіяни захопили станцію, партія із 16 бочок була готова до вивезення. Коли відключили електроенергію, вентиляційна система, яка охолоджувала ядерні відходи, зупинилася. Три дні пішло на те, щоб розібратися, як підключити її до генератора. За цей час, ймовірно, підвищився рівень радіації. Хоча напевно сказати неможливо, бо навіть за чотири тижні українці не могли замінити дозиметри, якими робили вимірювання.
На ремонт лінії відрядили електриків. Поза межами зони відчуження орієнтуватися було важко: російські та українські блокпости перемежовувалися, на території точилися спорадичні бої. Між російськими військовими та українськими електриками виникли непорозуміння. Електрики спочатку відмовилися від російського військового супроводу, потім вимагали його. Зробили кілька спроб усунути проблему, але було важко виявити пошкодження та дістатися до них; було незрозуміло, виник обрив однієї лінії чи декількох. Близько обіду третього дня електроенергію відновили. На дві з половиною години. Минуло лише 15 хвилин після того, як українське телебачення повідомило, що станція знову працює, як електрику знову відключили.
Працівникам довелося визначити пріоритетність постачання – відключили електронагрівачі та стороннє обладнання. Колеги Кутенка спали в куртках. «Нам не пощастило, тоді було дуже холодно, до мінус восьми вночі, – сказав він. Всі вони «були дуже смердючі, тому що важко працювали і пітніли», але гарячий душ став марнотратною розкішшю.
«Голодні» генератори вимагали майже постійного підживлення – кожні три години вдень, кожні п’ять вночі. Російські війська привезли дизельні танкери, але форсунки їхніх заправних пістолетів були занадто широкими для генераторів, тому паливо перед перекачуванням довелося зливати в 200-літрові нафтові бочки. «Ми прокачували його вручну, це допомагало нам трохи розігрітися», – розповів Кутенко.
У Славутичі, де мешкали родини працівників ЧАЕС, також не було електроенергії. Але це місто інженерів, і вони незабаром відремонтували стару заправку, яка забезпечила їм опалення. На даху музею до сонячних панелей прикріпили кабелі, щоб люди могли заряджати свої телефони та хоча б із перебоями підключатися до інтернету. Місцеві жителі рубали дрова та споруджували мангали із цегли у своїх садах. «У цій війні всі наші люди згуртувалися, ми стали сім’єю», – розповідав мені отець Іоан, міський православний священник.
Продовження:
Попередні матеріали:
- Частина перша: Вторгнення
- Частина друга: Захоплення ЧАЕС
- Частина третя: Тижні в окупації
- Частина четверта: Витримка, що врятувала життя
Енергоатом
Написати нам | Telegram | Facebook | Instagram | Youtube | Twitter