Чому комунізм в Україні – це круто та як ніколи актуально (частина І)

Пропонуємо вашій увазі першу з двох статей, що представляють собою затверджений 24 травня 2021 року маніфест Робітничого Фронту України.

Версія російською мовою:

Почему коммунизм в Украине – это круто и как никогда актуально (часть І)

Почему коммунизм в Украине – это круто и как никогда актуально (часть ІІ)

Ми зараз живемо в насправді дивовижній країні: на відміну від сусідніх держав, у нашій майже немає захисників поточного становища речей – його з різним ідейно-цільовим наповненням у тій чи іншій мірі критикують всі кому не лінь, сучасна влада категорично не влаштовує простий народ України. Невдоволення стало постійним і всюдисущим настроєм громадян, навіть у держорганах та освітніх установах підтримка саме нинішньому правлінню виявляється найчастіше досить слабка. Це при тому, що ще в 2019 в другому турі Зеленський був обраний президентом голосами 73% населення при явці, правда, всього в 61%, а його політична партія взяла за підсумками парламентських виборів більшість у Верховній раді – максимальний рівень влади в республіці та найвищу довіру. Але, проте, вже сам собою цілком побудований на протесті характер виграшної виборчої кампанії «Слуг народу» і їх голови, що пронизана була соціальним популізмом, говорить про глибоке системне невдоволення українців. Отже, саме відсутність реальних змін в курсі, з дозволу сказати, розвитку держави і призвела до швидкого розчарування в нових обличчях так само, як до того в старих, що проводили відверто згубну для народу політику – докладніше почитати про це радимо в статті «Постмайданна Україна».

Радіти дійсно нема чому, наприклад, візьмемо наскільки можна більш свіжі дані декількох основних порівняльних рейтингів країн. У світовому рейтингу добробуту ми посідаємо останнє місце серед європейських держав, те ж за рейтингом країн світу за рівнем щастя, а за індексом людського розвитку і валовим внутрішнім продуктом за паритетом купівельної спроможності на душу населення змагаємося за найгірше значення з Молдовою та частиною уламків колишньої Югославії. І це не підступи пропаганди, це, не варто кривити душею і відпиратися, загальновизнані факти, та навіть навряд чи вони когось здивують або будуть хоча би в новинку. Колись «хворою людиною Європи» називали Османську імперію, тепер же, на жаль, це прізвисько доречне щодо нашої Батьківщини. Втім, питання не в тому, що їй досить погано, тут сумнівів немає, питання в тому, як із такої сумної ситуації вийти, і від чого вона за багато років не те що не виправляється, а навпаки, посилюється.

Відразу ж не можна не помітити, що як початок, так і прискорення падіння України міцно пов'язані з проведенням владою ліберальної та націоналістичної політики, яка незмінно прикривається регулярними обіцянками керувати на всенародне благо, і, звичайно, про ці обіцянки раз по раз закономірно забувають. Здавалося б, цим всім щедро удобрюються грунт для зростання лівих соціалістичних сил, але ті просто знищені як активний суб'єкт легальної державної політики правим табором, тобто націоналістами і лібералами, в яких завдяки тому розв'язані руки творити будь-які безчинства. Варто навіть пробігтися по тексту чинної Конституції, основного закону країни, щоб на багато її статей, користуючись правилом однієї з них (восьмої), яка говорить про те, що норми Конституції України є нормами прямої дії, пригадати по кілька фактів, які порушують їх, що створені або заохочені безпосередньо можновладцями. Причому досить і перших двох розділів, що закріплюють загальні положення і права, свободи і обов'язки людини і громадянина, мало не на 2/3 статей яких легко привести протиріччя з суворих реалій – Конституція взагалі перетворилася на один з найбільш радикальних документів. Вочевидь, такий стан не може тривати дуже довго, та лише питання часу, коли народ винесе владі свій вердикт неконституційності. Власне, єдине, що не дає йому здійснити це вже найближчим часом – ті самі спустошення і зачистка соціалістичного табору, що тільки і міг би запропонувати сформованій системі альтернативу та повести громадян до її здійснення. Але раптом декомунізація – справедлива міра, що заснована на беззаперечних звинуваченнях і влаштована з благородною метою вберегти всіх нас від страшних жахів? Заздалегідь скажемо – ні.

На комуністів зараз прийнято вішати всіх собак, особливо тих, яких немає, а також бачити в їхньому оці соломинку, у своєму ж колоди не помічати. Перш за все, це стосується, як найбільш ключового для світу і, за сумісництвом, найбільш близького безпосередньо нам досвіду перетворень суспільства в соціалістичному руслі, історії СРСР, що її захаращують навіть не десятками, а сотнями сумнівних трактувань і припущень щодо подій. Тому сумнівних, що на кожне з них, було би бажання, простіше простого нагуглити вельми і вельми аргументовані та переконливі викриття, але вони принципово відкидаються на офіційному рівні в нашій державі з якоїсь причини.

Акуратно оминається питання менш ніж скромної легітимності домагань Центральної ради, сформованої в основному з представників певних громадських організацій, на повновладдя в межах п'яти-восьми з половиною губерній над усім їхнім народом. Не згадується те, як вона грубо зірвала проведення Всеукраїнського з'їзду Рад. При цьому замовчується, що поки харківські, донбаські та кривбаські червоногвардійці разом із частинами з Росії, майже безперешкодно просуваючись країною, розігнали під Крутами загінчик у кілька сотень студентів, декілька тисяч солдатів УНР відважно розправлялися над доведеними до повстання робочими «Арсеналу» та інших заводів Києва – звідси відповідна жорстокість, виявлена ​​Муравйовим після здобуття міста. Тоді нічого, крім як відправитися зазивати німців, не залишилося жовто-блакитним втікачам-діячам. Узагалі їхній рух, що далеко не дотягує за революційністю до Раднаркому та поступається в контрреволюційності поборникам старого порядку, мав досить вузьку соціальну базу. Так, його стійко підтримували лише українські куркулі, а серед інших верств населення він якщо і завойовував масові симпатії, то тимчасово. Капіталісти та поміщики все ж ішли з білими. Чимало заможних селян стояло за батьками на кшталт Махна. Робітники та бідніше селянство були з більшовиками, і після того, як ті замирилися спочатку з середняками, а потім і куркульством, радянська влада остаточно перемогла в Україні. Навряд чи таке трапилося б за відсутності в неї тут досить численних прихильників, що намагається зобразити сучасна пропаганда, бо є приклад Прибалтики та Польщі, де втрималися антикомуністичні режими при такому положенні й із допомогою інтервентів. Списати все на терор теж не вихід. По-перше, в ситуації економічного і політичного колапсу їм займалися всі сторони громадянської війни. По-друге, червоні проводили надзвичайні заходи продрозкладки та боротьби з контрреволюцією і саботажем упорядковано, в рамках державного контролю, а не розбійницькими способами, як інші.

Від УСРР тепер прийнято всіляко відхрещуватись як від чогось чужорідного, незважаючи на те, що саме в ній українці, врешті-решт, об'єдналися в широких межах своєї держави, в якій гідно реалізовували власні національні права, та в цілому так-то завершили процес формування повноцінної нації не інакше як у двадцяті і тридцяті роки. Тут пропаганда зазвичай запускає заїжджену пластинку теми репресій, що малюються чимось безглуздим і безпідставним, а також разом із тим невід'ємно властивим комуністам за замовчуванням. Ні з тим, ні з іншим погодитися не можна. В умовах наближення війни, при необхідності рішучої модернізації країни піддалися в основному репресіям антирадянські елементи на селі, переважно з куркулів (аж ніяк не працьовитого цвіту села, а найчастіше спекулянтів, які наживалися на взятих у господарство на заробіток наймитах), та частина інтелігенції творчої, що вважала за краще заняття елітарної культурою і подібним заняттю масовою, потрібною потребам освіти ще ледь грамотного народу, і та частина технічної, яка чомусь не справлялася з призначуваними завданнями, ненадійна і нелояльна державно-партійна бюрократія, а під кінець також спецслужбовці, що особливо постаратися для розкручування маховика терору до неадекватного масштабу. Тобто дійсні соціальні причини цілком собі існували. Але якщо радянські репресії стосувалися, перш за все, меншини, то вістря терору протилежної сторони прямувало раз по раз на більшість – пролетаріат і трудове селянство. Саме ця категорія населення постраждала від жорстоких безчинств маріонеткового німцям режиму Скоропадського та від грабежів банд отаманів Петлюри. Останній, між іншим, як його не намагаються вигородити, здав на розтерзання польському націоналізмові Західну Україну, яку звільнили потім тільки в 1939, і був убитий в помсту за єврейські погроми, причому, що показово, вбивцю французький суд присяжних повністю виправдав. Не далеко пішов і Бандера. На його рахунку причетність до боязкого оголошення автономії в окупованому вермахтом Львові, за що він був відправлений до концтабору, проте в 1944 Степана Андрійовича випустили. Цікаво, чому, раз це, напевно, так просто, мільйони військових і цивільних полонених не покинули концтаборів уже ніколи? До речі, а що робила ОУН до 1943, тобто до створення УПА? Питання риторичне – нацистам, через яких за роки війни Україна, між іншим, втратила 9 мільйонів людей, пособничала, активно включаючись до роботи сформованих ними органів місцевої влади, і це визнається навіть авторитетними сьогодні істориками на кшталт Я. І. Грицака. Та й до УПА, що була керована Шухевичем, колишнім заступником командира легіону «Нахтігаль» і 201 охоронного батальйону, які проводили каральні операції, є також не менш риторичне питання, чим вона займалася більше: різаниною на Волині, війною з радянськими партизанами або невже, нарешті, протистоянням гітлерівцям? Знаючи те, скільки напаскудили народу самозвані борці за його велич, вищеназваних персонажів ледь варто вважати героями, на відміну від незрівнянно куди більш гідних особистостей, тих же Петровського, Щорса, Ковпака, Кожедуба і дуже багатьох інших. Але яка влада, такі герої, такі розставляються історичні акценти, щоб обілити та підкріпити політику поточного правління. Часто це рясніє подвійними стандартами в стилі «нам можна, а от їм не можна». Смішно слухати докори на адресу Радянського Союзу про переслідування дисидентів, коли й у сучасній Україні подібним чином пригноблюють усіляку опозиційну інтелігенцію. Коротше кажучи, репресивна функція властива не якимось режимам зокрема, а державі як такій. Поки вона не відімре, без тієї репресивної функції не обійтися, вже нічого не поробиш, окрім, щоправда, переходу до впевненого розвитку суспільства комуністичним шляхом, який указане відмирання держави передбачає. Про це, втім, потім.

Але вищенаведене, що хтось не знає, а хтось знає на додачу до нього ще безліч наклепницьких випадів, скоріше другорядне по відношенню до головного навіть не каменю, а брили в город СРСР, яка в нас відома всім, – так званого голодомору 1932-33 років. Тій трагедії РФУ вже присвячував статті «Голод 30-х років в Україні: причини і роль радянської влади» й «Причини та наслідки голоду 1930-х років в Україні», рекомендуємо з ними ознайомитися – там досить рельєфно висвітлена ця сумна подія. Вона, а разом із нею і пам'ять про загиблих, на відміну поки що від лих 1921-23 та 1946-47, до яких схожа доля ще поки лише все підсувається, до високого ступеня очевидно оббрехана та в цьому виді розтиражована. То приписують їй нібито умисний характер, проте абсолютно не ясно, навіщо морити людей, що постачали в переломну для країни епоху продовольство робітникам новоспоруджуваної промисловості, навіть більше того, незважаючи на міфи з приводу відсутності можливості свободи переміщення, що переселялись у міста на підприємства працювати. То, ігноруючи охоплення катастрофою також районів Росії та Казахстану, саму складність того часу, коли через світову кризу досить голодно було і в США, її зображують виключно спрямованою проти українців за національною ознакою. То, в кінцевому рахунку, при тому що реальна склала максимум близько 1,8, доводять смертність до 10 мільйонів. Утім, число знакове, адже саме на таку кількість осіб зменшилося населення України з 1991 по 2020, з 51,9 до 41,9 мільйона. Але цю тенденцію, за якою ми вже впритул відійшли до рівня УРСР початку 1941 року, тоді тут якраз майже 41 мільйон жив, і опустимося, чого доброго, ще нижче, чомусь геноцидом величати не бажають. Хоча ні, виносилося ж, із закликом його припинити, страшне слово в гасла, наприклад, зимового тарифного протесту. Тобто, всупереч старанням брехунів і лицемірів, усе важче довірятися їхній пропаганді, та дійсна картина стану справ проясняється в очах народу.

Зрозуміло, що ані голод у СРСР, ані політика нинішньої влади не є за визначенням ООН геноцидом. Але якщо з першим уже розібралися, то що з другим? З одного боку, воно жодним чином не може бути визнаним спрямованим навмисне на якусь національну, етнічну, релігійну або тим більше расову групу, оскільки зачіпає громадян незалежно від цих характеристик кожного з них. Тут у трохи іншій площині собака зарита – безпосередньо соціальній. Ясна річ, що труднощі зі сплатою тих же непомірних комунальних платежів виникають у бідної в широкому значенні частини населення, не в багатих – їм принаймні заплатити за газ і електрику проблем не становить. З іншого боку, не можна сказати, щоб керівництво держави одне за одним цілеспрямовано створювало умови для погіршення життя народу заради його винищення – їм щоразу просто переслідувалася певна вигода. Кому ж вона відходить при поточному становищі країни – ось питання, та чи немає зв'язку між благополучними сторонами в першому і другому випадках, багатими і керівництвом держави? А зв'язок цілковито прямий, бо гроші дорівнюють владі, та в кого сума побільше, в того і можливість впливати на хід політики сильніше. Цей начебто вельми відомий факт на зло пропаганді, яка його намагається затьмарити, варто не випускати з голови, адже саме через нього Ахметов, Пінчук, Порошенко, Коломойський і Боголюбов, Фірташ, Жеваго, Косюк, Гереги, Новинський, Медведчук, Ярославський та інші, хтось із тіні, хтось відкрито підпорядковують собі управління розвитком суспільства в усіх галузях. Тоді амбіції цих панів перетворюють у наші амбіції, їхні проблеми – в наші проблеми. Головною амбіцією в них є примноження власних капіталів, головною проблемою – падіння прибутків. Ми ж зі своїми інтересами нікого з поважної публіки не турбуємо, на нас наживаються та нас обманюють. Тому ми і страждаємо від свавілля правлячої еліти. Можна, звичайно, назвати дане явище хоч геноцидом, хоч іще як, але існує вкрай точне йому визначення. Мова йде про класову боротьбу.

На одному її полюсі стоять олігархи, поруч з якими інші групи класу капіталістів або буржуазії – власників якоїсь сукупності засобів і предметів праці, що живуть шляхом найму на себе працювати пролетарів. На протилежному полюсі – робочі та інші групи класу пролетарів, тобто найманих працівників, що живуть працею на підприємствах, які належать капіталістам. Існує ще проміжок із дійсно самозайнятих людей, але на то він і проміжок, щоб примикати то до першої, то до другої сторони, так само як і не залучені безпосередньо в класові стосунки школярі та студенти, пенсіонери, люмпени. Коротше кажучи, господарі, незначна меншість населення, платять своїм персоналам, більшості, не рівноцінно результатам роботи, а тільки таку кількість грошей, щоб ті були згодні продовжувати на неї ходити – досить нижче повної вартості вкладеної праці. З цього зазору і береться в процесі реалізації на ринку товарів і послуг прибуток у буржуя, в інтересах якого, наприклад, його розширювати, зменшуючи зарплату, в пролетаря ж навпаки – звужувати, борючись за підвищення виплат. Справа не в тому, що треба б усе цілком буквально видавати в руки працівникові – це маячня, а в тому, що капіталіст, нехай у результаті він і орієнтується на споживання продуктів підприємства соціумом, майже одноосібно присвоює плоди й управління суспільно створюваною економікою. Далі, як уже було сказано вище, найбільші бізнесмени легко набувають вирішальний вплив на державну машину, що стає їх політичною зброєю. Така система, система сконцентрованої у вузьких колах абсолютної влади, породжує кризи, війни та всі інші антинародні явища, хоча саме з простого народу її верхівка годується. Тому інтерес того самого простого народу, тобто пролетарів, пропорційно теж досягає системного розмаху і полягає в проведенні заміни поточного ладу іншим, заснованим на усуненні шкідливого протиріччя приватників суспільству, на тому, що наше повинно бути нашим.

Весь попередній абзац відмінно лягає на конкретні реалії України. Здавалося би, маємо репутацію підкреслено демократичної держави, проте поки через президентський пост за 30 років пройшли Кравчук, Кучма, Янукович, Ющенко, Порошенко, Зеленський ось, сотні та тисячі діячів побували на керівних ланках трохи нижче, список головних гравців великого бізнесу не дуже-то змінився з другої половини дев'яностих. Тому вважати країну справді демократичної аж ніяк не можна. Все бурхливе життя, виникнення та зникнення партій і ватажків – це показуха, наслідок того, що сильний світу цього сильному світу цього вовк. Згідно з цілком собі ринковими законами, між ними цвіте та пахне жорстка конкуренція, що виражається в тому числі і в затратах на організацію та рекламу власних політсил, які просуватимуть прагнення спонсорів, причому лише політсили, що функціонують таким чином, і наповнюють офіційну політику, від націоналістів до обуржуазненої КПУ в роки, коли вона була актуальна. А що ж до справжніх комуністів, то приписувати їм тоталітарну ідеологію теж по суті не можна, оскільки якраз таки комуністи є прихильниками найрадикальнішої демократії, готовими в її справі йти до кінця, до передачі всієї влади трудящим. У цьому полягає, до речі, і важливість комуністів для самих трудящих, бо тільки ті, за щирості революційної волі, правильності теоретичних положень і грамотності практики, можуть стати передовим загоном, авангардом їхньої боротьби за досконале втілення свого пролетарського класового інтересу.

Посилання на продовження:

Чому комунізм в Україні – це круто та як ніколи актуально (частина ІІ)