Чому комунізм в Україні – це круто та як ніколи актуально (частина ІІ)

Посилання на попередню частину:

Чому комунізм в Україні – це круто та як ніколи актуально (частина І)

Окрім уже розглянутого в статті наклепу історичного, а також нападок, які зазвичай відбуваються через викривлене або неглибоке розуміння теоретичного стрижня, для початку виправлення чого можна почитати матеріал «Марксизм, якщо по-простому про непросте», до комуністів існують претензії більш практичного характеру. Вони пов'язані зі вчинками та поглядами особистостей, що або самі думають про себе як їх однодумців, або записуються до числа тих лібералами чи націоналістами, втім, від того не одержуючи ще ні найменшого права такими вважатися насправді. В першу чергу сюди належить тип громадян, які пройняті ностальгією за СРСР без занурення в його суть. Безумовно, немає ні краплі ганебного у справедливій ​​гордості тим, що створено подвигом попередніх поколінь при Союзі, цим величезним потенціалом для подальшого розвитку країни, на якому ми останні 30 років і тримаємось, який паразитизмом нових господарів держави методично зводиться до нуля, знецінюючи, до речі, і подвиг народу. Немає нічого крамольного і в тому, щоб пригадати в пику пропаганді, яка старається витравити їх зі свідомості мас, факти про безкоштовні освіту та медицину, низькі ціни, серйозні пільги тощо. Але обмеження лише поверховими знаннями загрожує. Воно було та й залишається відкритим для використання олігархами на користь своїх маніпуляцій через партії та ЗМІ, які ними фінансуються, призводячи в такому руслі до густої каші в голові багатьох налаштованих прорадянськи людей. Указуючи на них, знущаючись і висміюючи, праваки отримують привід виставляти всіх комуністів недалекими дурнями, що скиглять ото про смачне морозиво і таке інше, через зацикленість яких на минулому ми нібито й буксуємо на дорозі до процвітання. В той же час погляд справжнього комуніста, навпаки, спрямований у майбутнє, і радянський досвід він вдумливо вивчає задля кращого розуміння складнощів шляху вперед. Правда, тут може зустрітись іще одна крайність, коли товариш занадто перебільшує з теоретизуванням, усуваючись від практичної участі в русі та нагальних питань. Уже судячи з таких, вороги соціального поступу закидають прихильникам того неспроможність виразно та чітко змалювати перехід до звіщеної ними зміни сучасній системі. Тут знову мимо, бо справжній комуніст, розбираючись у минулому та бачачи провідні тенденції до майбутнього, завжди обличчям повернений до теперішнього часу, тому нічого важкого в тому, аби позначити ясний маршрут від сьогоднішнього стану суспільства до соціалізму, для нього немає.

Головним завданням у процесі встановлення нового ладу є передача всієї повноти влади країною пролетаріатові, забезпечення їм послідовного проведення свого інтересу. Виникає спокуса вдатися до старого доброго «Влада – радам», але на рівні звучання це сьогодні більш ніж дивно, так як значна частина влади і без того зосереджена в установах, які називаються Верховною радою, обласними, районними, міськими, селищними, сільськими радами. Інша розмова, що за змістом вони геть буржуазні, туди часто-густо йдуть бізнесмени робити бізнес. Стало бути, зміст необхідно скоригувати під гаслом «Ради – трудящим». Можливо прикинути і приклад його реалізації. Скасовується внесення грошової застави при подачі кандидатури, строго перевіряється відсутність зв'язку з підприємницькою діяльністю в депутата, з нього знято недоторканність. Він також зобов'язаний звітувати за проведення в життя даних їм обіцянок, приймати та прагнути виконати доручення виборців, за волею яких може бути в будь-який час відкликаний, поєднує представницькі функції з його постійною роботою. Половина первинної ради визначається з-поміж себе колективами на підприємствах не менше деякої кількості за штатом працівників, половина – всім, разом із ними, населенням територіальних громад з висунутих від суспільних організацій осіб. Далі, аби уникнути хитрої махінації, коли вищі органи керівництва, здавалося б, вибираються безпосередньо широкими масами, однак уже в силу цього народу непідконтрольні нормально оперативно, ієрархія повинна будуватися східчасто, тобто нижні ради формують районні, а ті – обласні. Докорінно переглядається структура верховної влади. Вона передана З'їзду делегатів від усіх рад усіх рівнів, що встановлює основні напрямки державної політики, обирає жорстко підзвітний йому, подібно до того, як кожна рада – відповідний виконавчий комітет, Центральний виконавчий комітет, що володіє повноваженнями законодавчими та призначати уряд. Пост президента скасований. Зараз за склад керівних органів голосують на 5 років вперед, і вони протягом такого тривалого часу, за винятком Кабміну, зазвичай абсолютно внутрішньо не змінюються, незважаючи на динаміку ситуації в країні. Тому З'їзду рад варто скликатись один-два рази на рік, тримаючи, таким чином, на короткому повідку діючий між З'їздами Центрвиконком, а самим радам проводити перевибори раз у рік-два. Слід іще існувати й загальному принципу обмеження можливості депутата перебувати на одній виборній посаді більше певної кількості термінів поспіль. А щоб поховати шанси популізму, не дозволяти набрехати з три короби, пройти у владу і вирішувати власні брудні справи, як то нині прийнято, треба на чолі кута мати, до речі, з цим і безробіття повністю прибираючи, мету скорочення робочого дня трудящих годин до 6. Тоді в них не буде на дозвіллі проблем розібратися зі всіма тонкощами того, що відбувається, осмислено вчитися розпоряджатися здатністю реально впливати на розвиток суспільства. В наш час, без жартів, і кухарка потенційно може брати участь в управлінні державою, благо вона хоча би базову середню освіту та отримала, нічим не поступаючись панам із купленими дипломами, що потрапляють за блатом у міністерські крісла. Мовчимо вже про те, що переважна кількість пролетарів з повною загальною середньою, професійно-технічною та вищою освітою, і про те, що свої інтереси їм знайомі незрівнянно краще, ніж кому б то не було іншому з прислужників буржуїв. Соціалізм, до якого крок за кроком ведуть наведені тут заходи, потрібно зауважити, в цілому куди чесніше капіталізму. Соціалістичні режими, яким не вдається провести, завдяки сукупності історичних причин, повноцінної демократизації, відкочуються в капіталізм. Останній ж мало того, що сам собою дуже деспотичний, так ще й прекрасно уживається з безпардонними тираніями.

Немислимо, звичайно, щоб торжество та зміцнення політичної влади трудящих не йшло пліч-о-пліч з аналогічним процесом в економіці. Гасло «Заводи – робочим» як і раніше гарне, хоча, мабуть, 100 років тому і пролетаріат був здебільшого представлений тільки промисловим загоном, а тепер, завдяки розвитку тих же фабричних потужностей, знайшли небачену численність й інші його різноманітні підрозділи, особливо пов'язані з реалізацією товарів і послуг. Тому весь наш клас об'єднається під вимогою «Підприємства – робітникам», що означає повсюдне створення ними від себе комітетів, через які почнуть контролювати старе керівництво та власників, візьмуть гідну частку в управлінні. Коли вони піднаберуться досвіду, підприємство буде позбавлено пролетарською державою статусу приватного, адміністрація залишиться з її посланців і комітету. Втім, націоналізація може відбутися швидше, якщо, здогадавшись, куди дме вітер, капіталіст покине володіння чи упреться перетворенням у зазначеному дусі. Ніхто і не думає наївно, ніби останні два випадки не матимуть неслабого розмаху. Але на те революція і є одночасно демократичною для її друзів і авторитарною, різкою та жорсткою, безкомпромісною у ставленні до противників – їхнім спробам встромляти палиці в колеса завоюванню трудовим народом свободи, організовувати йому опір, буде дана конкретно рішуча відсіч. Однак точно так само не варто і лізти на рожен, тому якщо буржуа, усвідомлюючи суть моменту, погодиться співпрацювати з новою владою, то можна і викуп за певний збиток йому заплатити, аби тільки не заважав. Про всяк обмовимося ще, що робітничий контроль анітрохи не означає карикатуру, коли прості працівники складають усю бухгалтерську документацію та інше подібне без підготовки. Ні в якому разі, до бажаючих займати певну посаду взагалі будуть пред'являтися відповідні вимоги, а менеджери і фахівці, та аж до щиро лояльних колишніх господарів, скоріше за все збережуть за собою відповідальні пости, бо головне ж питання в тому, перед ким вони за діяльність звітують. Це стосується також багатьох представників держапарату, що після перевірки на вошивість, на сумлінність, залучаться, поряд зі свіжими кадрами, під чуйним наглядом громадськості продовжувати службу, правда, вже без захмарних зарплат і натяку на корупційні схеми. Ледве у вихорах змін буде до дрібного бізнесу, але поступово той, адже з малого капіталу з'являється великий, чого надалі не треба, скрізь має обернутись у галузях, в яких саме так найбільш раціонально, на кооперативи. Імовірно, найширшого розповсюдження вони отримають у сільському господарстві, де, до речі, у світлі останніх подій, пам'ятне гасло «Землю – селянам» та його виконання забороною продажу землі з передачею розпорядження нею до відання місцевих рад є вкрай актуальними. Хіба що нині в основних рисах більша частина підприємств села, наприклад, агрохолдинги, зі своєю специфікою ідентична міським, тому й їх працівники можуть уважатися пролетарями з витікаючими звідси наслідками в напрямку встановлення своєї влади.

Отже, коли хочемо, щоб заслужено добре жили ми, а не олігархи, нам потрібно власноруч домогтися влади над своєю долею, провести до кінця в усіх сферах соціуму комплекс заходів у дусі описаних, званих мовою теорії диктатурою пролетаріату, яка за фактом є його звільненням, чим і лякає до жаху капіталістів. Тоді, замінивши приватну власність суспільною, поки що з посередництвом радянської держави, усунувши буржуазний клас і перетворення через наймання робочої сили на товар, трудовий народ переступить поріг соціалізму. Зараз багато кому це все може здатися безперспективною фантастикою, але лише людям, недостатньо уважним до історії. А вона вчить, що, між тим, придивляючись до розвитку суспільства, як у шахах, треба глядіти на декілька ходів уперед, не страждаючи на короткозорість. Навряд чи хто в 1914 міг на повному серйозі передбачити 1917 із його поваленням царя та тріумфом більшовиків, потім так само падіння закладеної ними держави, що відбулося в 1991, було дуже смутним іще в 1988. Менш значимі у світовому контексті недавні потрясіння України, хоч жодне з них не стало революцією, бо революція – це те, що змальовано у двох попередніх абзацах, теж мало хто чекав: у 2002 – 2005, у 2011 – 2014. Хто знає, що ще ми не можемо уявити, але що реально трапиться волею пробуджених широких народних мас, охоплених соціальним невдоволенням, і які гарантії, що вони не підуть рано чи пізно абсолютно логічним для їхнього становища комуністичним шляхом?

Вороги за своїм звичаєм звинувачують комуністів, нібито вони розхитують порядок і розгойдують човен, працюючи на черговий генштаб. Утім, навіть до тієї самої класичної брехні про німецькі гроші Леніна, незважаючи на запеклі старання, жодних підтверджень за роки не знайшли, та й нацисти, коли дійсно були б документи-докази, точно використовували б їх у пропаганді. Мабуть, у тих панів, які ненавидять соціалізм, просто в голові не вкладається, що можливо прямо і по-чесному безкорисливо боротися за благо народу, чим зайняті справжні прихильники нового ладу, не вкладається принципово як така задача – всіма силами сприяти поліпшенню життя трудящих. Ні, рядові учасники рухів правого спрямування, безумовно, можуть скільки завгодно переконано вірити в користь своєї організації для досягнення нацією величі та процвітання, але це все лише омана, яку наводять з подачі командуючих кожним її кроком спонсорів. Розібратися в їхньому світі дуже легко. З одного боку, олігархами в цілому парламент і уряд підтримуються в чисто ліберальному вигляді, аби проводити рішення, що гранично полегшують їм грабіж країни, а також щоб подобатися Заходу, який без перебоїв висилає кошти за знищення нашої економіки. З іншого боку, в низовій, вуличній політиці вони щедро фінансують націоналістів, за нейтралітету до тих поліції та сприяння СБУ, чим ефективно розправляються з низкою труднощів, перш за все, отримуючи легальні банди на випадок війни з конкурентами і для придушення опозиційної сучасному стану в державі активності. Між різними угрупованнями цих двох гілок розігрують неабиякі битви, проте, прагнучи відволікти нас від основних проблем внутрішньої політики, часто тільки з питань культурних або зовнішньополітичних, оскільки в перших від будь-якого повороту подій господарі України нічого не втрачають, а від важелів впливу на другі громадяни вкрай віддалені. Комуністи відповідають на них, не потрапляючи на виверт ненав'язливого зміщення акцентів. Їхня позиція проти підбурювання і роз'єднання українців перед обличчям буржуазії. Полягає вона за ставленням до осіб нетрадиційної сексуальної орієнтації в максимальному невтручанні в особисте життя, за темою мов – у передачі повноважень регулювати їх використання повністю на рівень місцевих рад, за Донбасом – як мінімум в примиренні, але взагалі там справа складніша. Комуністів-то ледь не всіх мало не офіційно записують в агенти Путіна, хоча це нахабна брехня, втім, треба пояснити, звідки у неї коріння, та заодно спростувати.

Якщо стисло і на пальцях, то, крім іншого, РФ успадкувала вельми міцні господарські зв'язки з колишніми союзними республіками, які її буржуазна еліта, стійко вставши на ноги, почала використовувати, звеличуючи власний економічній і політичний вплив у довколишніх державах. Але поклали око на їхні ринки збуту та ресурси ще, звичайно, всім відомі головні гравці світової капіталістичної системи. Тоді Україною підспудно з партіями всяких течій пішла і пропаганда за тіснішу інтеграцію з тією чи іншою стороною, відповідно по-різному обставлена. Захід країни, досить аграрний і не сильно індустріальний, який за часом менше інших регіонів входив до УРСР, український у мовному плані, з міцною пам'яттю про ОУН та УПА під безпосередньо ліберальною, антирадянською, українською націоналістичною пропагандою перетворився в опору проєвропейських сил. Південь і Схід же, з розвиненою і в значній мірі орієнтованою на Росію промисловістю та сферою послуг, колись один із центрів більшовизму, переважно російськомовний, з шаною до ВВВ виявився оплотом проросійських настроїв. Вони технічно являли собою приправлені нотками антифашизму та соціал-демократичності російські великодержавні амбіції, що виправдовують посягання правлячого класу північного сусіда, відкрито білі або замасковані під червоні для тих людей, про яких вище вже йшла мова – в яких приязнь до СРСР базується скоріше на почуттях, аніж на твердому знанні. Через це майже нікому з тих, що вважали себе комуністами, не було місця на майдані, зате знайшлося багатьом у протилежному йому таборі, де вони в цілому здобули роль другої скрипки. Але сам той переворот у житті України трапився для них за несприятливим протиріччям – її просто розірвали, бо вічно всидіти на двох стільцях не можна. Закономірно, більш потужні США та ЄС витончено забезпечили взяття державної влади своїми вірними прихильниками, що обурило електорат поваленого режиму, однак його перелякані функціонери здебільшого усунулися від боротьби, давши тим хід підйому сепаратизму. В такій ситуації керівництву Росії залишалось або ризикнути втратити тут усе, або грубо втрутитися й урвати хоч щось, отримати хоч якусь вигоду, намагаючись одночасно не розсваритись остаточно зі вказаними західними партнерами, – це і сталося. Тобто ми отримали спровокований суперечкою груп місцевих і зарубіжних олігархів громадянський конфлікт, зрощений з імперіалістичною бійкою капіталістичних хижаків за поглинання нашої країни у власну сферу впливу. Бридко усвідомлювати, що жадоба збагачення вузького кола осіб укотре принесла страждання мільйонам, від смертей мирного населення під артилерійськими обстрілами і загибелей солдат у кривавих боях до розпаду сімей, озлоблення одного народу на інший. І комуністи це усвідомлюють послідовніше інших, а тому не підтримують, навпаки, засуджують обидві сторони війни – ті ж, що мають іншу думку, стають пособниками того чи іншого імперіалізму, і як би не йменувалися, комуністами не є.

Необхідно протиставляти всесвітньому кодлу буржуазії інтернаціональну солідарність пролетаріату, згуртоване братство трудящих, які разом, кожні у своєму краї та допомагаючи один одному, намагаються здолати капіталістів – саме так міркують комуністи. Вони, крім виняткових випадків, не сперечаються, в кого гнобитель гірше, в кого краще, а завжди проти власного правлячого класу, де б те не було: в ЛДНР, у РФ, в ЄС, у США. Ми теж входимо до переліку. Для нашого фронту це означає потребу згадати гасло «Мир – народам», можна навіть більш старовинне і конкретне «Мир – хатам, війна – палацам». Станься гіпотетично тут революція, вона посприяє аналогічному процесу в навколишніх державах, що працює і навпаки. Україна буде врятована справжніми патріотами, тобто комуністами, громадяни звільнені від капіталізму, суверенітет установлений через вигнання всієї буржуазії, місцевої та чужої, з її земель. Адже чому зайшли у глухий кут перемовини по Донецьку, Луганську та Криму? Тому що еліти ділять кордони сфер впливу, питання стоїть про прибутки і політичні козирі – відступати ніхто не має наміру. Але якщо влада перейде до робітничого класу, то й причина війни знищиться, ділити стане нічого, кордони зітруться в новому об'єднанні соціалістичних країн, запанує дружба народів. Ні, це не відроджений під копірку Радянський Союз, це відповідна сучасним реаліям федерація або конфедерація, яка поступово охопить Європу, Азію, Південну і Північну Америку, Австралію в межах Земкульної Комуністичної Республіки – аж ніяк не порожня фантазія, а всього лише справа найближчої пари століть.

Декомунізувати можна топоніми та пам'ятники, заборонити всілякі символи, однак це жодним чином не допоможе позбавитися причин, від яких стають комуністами. Як не дивно, але ті усунуть тільки самі ж комуністи, коли буде побудований соціальний порядок, що поборе народжені нинішнім ладом несвободу, нерівність, несправедливість, нещастя, недоброзичливість, нестабільність та інше, тобто такий порядок, за якого кожному забезпечена свобода здійснювати будь-які вчинки, поки вони не порушують волю інших, фундаментально рівна здатність впливати на хід суспільних процесів, справедливість винагороди за працю, щасливе життя всебічно розвиненої особистості, дружелюбність стосунків між людьми через відсутність завдяки достатку конкуренції, впевненість у завтрашньому дні тощо. Матеріальні передумови цьому соціуму, в принципі, вже існують, і хоча все одно ще досить далеко до нього, проте не настільки, наскільки інколи здається на перший погляд, бо для того, щоб твердо ступити на дорогу до світлого майбутнього, потрібно зробити лише одне – розставити крапки над ї, провести послідовну декапіталістізацію.

Навіть перші її кроки, доступні в короткостроковій перспективі, спричинять за собою негайну позитивну віддачу. Так було 100 років тому, коли революція відразу принесла небачені права трудящим на території свого поширення та за її межами, примусивши й еліти старої системи в інших державах іти на поступки власним працівникам. Так буде і тепер, хіба що, правда, завдяки нечуваному технологічному прогресові останніх десятиліть обійдемося без промахів соціалізму минулого століття, що розвивався в недозрілих умовах. До речі, як тільки він зійшов зі сторінок історії у вісімдесяті-дев'яності роки, негайно розгорнувся по всьому світу та не припинився досі зворотний наступ капіталу на робітничий клас. Він, звісно, підігріває й у пролетаріату туманне бажання піднятися в контратаку. Але чималий запас міцності має пропаганда буржуазного ладу, раз по раз, пояснюючи його провали народу, списує їх на цапів-відбувайлів і закликає не впадати у відчай, не шукати альтернативу, а просто, нарешті, вже точно правильний капіталізм спорудити – і нічого глобально не змінюється, всі реформи обмежуються лиш косметичним ремонтом. Нікуди не дінешся, капіталістичні пережитки отруюють соціалізм, а сам капіталізм без соціалізму знімає підступну маску людського обличчя, оголюючи антилюдську сутність. Особливо добре вона проглядається в країнах неблизьких рядків порівняльних рейтингів, там шар за шаром з очей людей потихеньку спадає пелена, сила, що може кинути виклик капіталізму, народжується в їхньому населенні – в тому числі в нас. Ми, пролетарі та співчуваючі справі соціалізму жителі підконтрольних Україні Києва, Донецької, Дніпропетровської, Харківської, Львівської, Одеської, Луганської, Київської, Запорізької, Вінницької, Полтавської, Івано-Франківської, Закарпатської, Хмельницької, Житомирської, Черкаської, Рівненської, Миколаївської, Сумської, Тернопільської, Волинської, Херсонської, Чернігівської, Кіровоградської, Чернівецької областей, відкинувши штучно нав'язані чвари, всі в єдиному пориві маємо згуртуватися для реалізації свого класового інтересу.

Найважливіша, ключова за значенням роль тут відводиться передовому загону, авангарду цієї лавини повстання. В міру того, як вона стане накочуватись, а лід уже зрушив, до нього будуть входити найсвідоміші та найбільш рішучі її представники – комуністи. Під переломну мить разом із робітничим рухом в якості безпосередньо сили, що його організовує і виражає його ж інтереси, сформуються декілька чи одна партія. Саме на плечі її складу ляже нелегке завдання висунути і домогтися здійснення гасел «Ради – трудящим» і «Підприємства – робітникам», завоювавши своїми діями симпатії мас, наповнити в нових органах влади державну політику пролетарським змістом. Так, діюче керівництво нашої багатостраждальної Батьківщини всі сили прикладає до того, аби душити будь-які й найдрібніші зрушення в такому напрямі, та ще більший тиск застосує далі, але сам той факт, що воно змушене вдаватися до жорстких заборон, говорить про хиткість його положення без них, у спокійному стані. А коли режим сам собою не дуже стійкий, то скільки він протримається лише на репресіях – тільки питання часу.

Хотілося б той час скоротити, чи не так? А це вже залежить від копіткої щоденної роботи кожного з нас, і зайвих товаришів не буває. Якщо немає сил далі покірно терпіти все те свавілля, що відбувається в країні, то ласкаво просимо до комуністів. Для початку треба взятися за вивчення теорії, наприклад, зі статті «Марксизм, якщо по-простому про непросте», а також вступити в організацію. Лівий рух України поки ще на стадії відродження, але йде вперед упевнено. Рано чи пізно він досягне своєї мети, яка збігається з нашою, бо за досвідом можна точно сказати, що сподіватися на справжні, докорінні зміни суспільного ладу на користь трудящої більшості народу під яким завгодно забарвленням, окрім червоного, під верховенством будь-якої політичної сили, крім міцної та впливової соціалістичної, немає сенсу! Завдання наші – великі! Вороги – численні! Друзів – теж багато! Перемога – історично неминуча! Честь і слава поборникам нової цивілізації!