Наступ Нівеля. Підготовка.

В 1916 році воюючі держави провели одночасно три найбільші сухопутні битви в тодішній історії - Верден, Сомма та Брусилівський прорив, глобальним результатом яких стала втрата сотень тисяч солдат та досягнення піку військового виснаження. На фоні того, як обидва альянси були однаково близькі до колапсу, 1917 рік мав стати переломним для одного з них. В цих умовах новий головнокомандувач Франції, для якої тільки що закінчилась боротьба за Верден, взявся за реалізацію остаточного та рішучого наступу, який мав на меті закінчити війну. Подальші події, відомі як "Наступ Нівеля", "Друга битва на Ені" або "Битва при Chemin des Dames", увійшли в історію як апофеоз військового божевілля та поставили Францію на межу національної катастрофи.

Положення Франції та Антанти в цілому на кінець 1916 року було двояким. З одного боку військові результати року вселяли певний оптимізм: німецький наступ на Верден було зупинено, військова міць Німеччини була значно підірвана в битві на Соммі, а на сході Росія нарешті оговталась від минулих поразок і нанесла сильний удар по австрійській армії. Колективними зусиллями Антанта поставила вже Німеччину на грань поразки. В середині 1916 німецький полковник Герман фон Кюль, начальник штабу однієї з груп армій, писав у щоденнику:

Я мав розмову з генералом Людендорфом щодо загальної ситуації. Ми дійшли висновку, що масштабне і однозначно успішне завершення війни віднині стало неможливим. Ми можемо тільки утримувати те, що є, і шукати сприятливі можливості для миру. Ми зробили забагато помилок в цьому році.

Цей настрій в німецьких військових колах був добре відомий командуванню Антанти. В своїх мемуарах Людендорф оцінює диспозицію в серпні 1916 як критичну - Німеччина рішуче програвала "матеріалшлахт" на Соммі, співвідношення сил з Антантою робило військову перемогу неможливою. Після наступу Брусилова австрійська армія більше не сприймалась як значима сила. Крім цього, в жовтні 1916 французи відбили у німців форт Дуомон, а пізніше і всі їх завоювання під Верденом, що було символічним святом для всього альянсу - німці, нарешті, не змогли протистояти ретельно вивіреному удару.

Наприкінці 1916 року Німеччина навіть двічі виступила з пропозицією мирних переговорів, які зрештою провалились. Частково через те, що Німеччина вимагала забагато поступок, частково через віру французького та англійського командування в можливість перемоги на полі бою - вони бачили, як тануть німецькі резерви, а сам факт заклику Німеччини до миру був сприйнятий за її слабкість.

Але була і інша сторона. Командування Франції, чиї людські резерви були підірвані ще в ході Другої битви за Шампань, дійшло висновку, що з такими темпами втрат як в минулі періоди, своєчасне поповнення військ дуже скоро стане неможливим - мобілізаційний ресурс, визначений ще в довоєнний період, підходив до вичерпання. Оцінюючи ж британські зусилля на Соммі, Сер Безіл Ліделл-Гарт написав наступне:

Бездарно задуманные и так же проведенные бои на Сомме закончились в атмосфере отчаяния и привели к такому истощению силы британцев, что это затушевало даже соответствующее перенапряжение, которое бои эти вызвали и у германцев. //Лиделл-Гарт, "Правда о Первой мировой"//

Крім цього, прогноз Людендорфа про скору поразку Німеччини, який він дав в серпні 1916, слід трактувати не інакше як: Німеччина обов'язково програє якщо продовжить воювати тими ж методами, що і раніше. Після заміни Фалкенхайна, новий начальник Генерального штабу Пауль фон Гінденбург та його перший помічник Еріх Людендорф вжили ряд екстраординарних дій, відомих як "Програма Гінденбурга", яка значно розширювала мобілізацію армії та промисловості. Промисловість була поставлена на військові рейки - фабрики перепрофільовані, введена трудова повинність, заводи працювали в три зміни. Масштаб розширення військової промисловості був таким, що попри дефіцит в солдатах, Людендорф зняв з фронту 50 тисяч військових з робітничими спеціальностями для їх відправки на заводи. Щоб компенсувати нестачу людей, призивний вік було понижено до 17 років, за рахунок чого впродовж півроку в армію було призвано додатково 1.3 млн чоловік. Величезні кошти з бюджету були виділені на будівництво нової лінії оборони на Заході, яка увійшла в історію як "Лінія Гінденбурга". Був розроблений, а після провалу переговорів - втілений в життя план Необмеженої війни на морі. Німеччина кинула всі сили, щоб не програти.

Проте, якщо Німеччина, попри втрати і падіння рівня життя, виявилась морально готовою до такого затягування гайок, то ентузіазм французів, що проявив себе при обороні столиці в 1914 році, пішов в історію. Чим довше йшла війна, тим менше ставало бажання її продовжувати і серед солдат, і серед цивільних в тилу.

В 1916 році демобілізований солдат Анрі Барбюс опублікував роман "Вогонь", в якому описав пережитий на війні досвід. З французької сторони існують тисячі і тисячі письмових свідчень війни, на жаль не перекладених, але успіх цієї конкретної книги доволі примітний. Автор не став чекати поки закінчиться війна, і всупереч військовій цензурі описав всі речі, з якими стикались солдати на війні - жахіття бійні індустріальної епохи, скотське ставлення (особливо болючою була тема смертних вироків для рядових), прірва між фронтом і тилом, а головне втрата сенсу - книга закінчується главою-маніфестом, в якій автор зрікається військових ідеалів і закликає припинити смертовбивство, тобто закінчити війну. Через ці тези книга стала шалено популярною в короткий час, адже озвучені речі були близькі багатьом французам. В цей час у Франції оживає пацифістський рух і починається активна пропаганда "білого миру".

А в тылу все одни и те же, говорят тебе; там есть и молодые, здоровенные, как быки, мускулистые, как борцы, и слишком их много. Слышишь, я повторяю: «слишком много», потому что это так и есть.
[...]
— А канцелярии! — воскликнул Вольпат, увлекшись рассказом о своем путешествии. — Их целые дома, улицы, кварталы. Ведь я видел только один уголок в тылу, один пункт, а чего только не нагляделся там. Никогда бы не поверил, что во время войны столько народу просиживает стулья в концеляриях.
[...]
— Они мной гнушались, но не очень это показывали. Только время от времени, когда уже не могли удержаться. Они смотрели на меня искоса и больше всего старались не коснуться меня, когда проходили мимо: ведь я был еще грязный после окопов.
Мне было противно среди всех этих выродков. Только раз меня чуть не взорвало, когда кто-то из них сказал: «Потом, когда мы вернемся с войны… если вернемся». Ну, уж это простите. Он не имел права так говорить! //Анри Барбюс, "Огонь"//

Інший автор і ветеран, Луї-Фердинанд Селін, залишив максимально депресивний з усіх можливих очерк французького тилу в часи війни в книзі "Подорож на край ночі". Контраст, який бачили солдати в окопах з щурами і звичним плином життя в містах, куди вони приходили у відпустку чи на відновлення, шокував багатьох. Те, як Франція вела війну, вбивало її ідеали.

Таким був моральний фон Франції на третій рік війни. Але озвучений солдатський гнів був лише частиною того тягара, який несла Франція. Насправді, країна вже мобілізувала майже всіх, кого могла, в промисловості вже була відчутна нестача робочих рук і на виробничих лініях стала звичною жіноча праця. Перед війною Франція була однією з найбільш "аграрних" країн Європи, більше половини населення якої були селяни. Мобілізація масово затронула французьке село, яке в один момент втратило мільйони робочих рук, в результаті чого сільське господарство почало занепадати, незібрані врожаї з часом призвели до введення продуктових карток в містах. Середній дохід відчутно падав. Починаючи з 1916 року робітники фабрик повернулись до практики страйків і забастовок серед війни, що свідчило про серйозність соціальної напруги. Така ситуація торкнулась всіх учасників війни, але для Франції, яка вже пережила не одне велике повстання, затягування війни не обіцяло нічого хорошого.

Криваві невдачі на фронті підривали авторитет військового і політичного керівництва - якщо в 1914 році французи здебільшого уникали критики тих, хто приймає рішення, то поступово вона стала постійною темою діалогів. Гірше того, серед самого керівництва, яке у Французькій республіці було політично неоднорідним, розпочались серйозні конфлікти, від "Священного союзу" партій, проголошеного в 1914, лишився порожній звук. В 1916 в уряді сформувались кілька фракцій, найбільші з яких - соціаліста Арістіда Дріана і республіканця Олександра Рібо, постійно інтригували одна проти одної.

Клемансо сообщил мне в сенате слова, якобы сказанные одним солдатом перед своим полковником: „Если бы генералы получали одно су в день, уже давно был бы конец войне“. Меня тревожит такое состояние умов, – говорит Рибо. – В сенате часть сенаторов занимается собиранием всяких жалоб и обвинений. Их вражда с военным начальством, их предубеждение против высшего командования продолжают быть опасными.
[...]
Рассказывает, что вчера Думер привел в сенат постороннее лицо, которое заявило в одной группе: «Наши войска достойны удивления, но генералы – изменники или тупицы». По словам Дюбо, небольшая группа сенаторов, постоянно одни и те же лица, распространяет самые мрачные слухи, и возмущенный этим сенатор Урнак, в конце концов, бросил им в лицо: «Можно подумать, что вы желаете поражения!..»
//Раймон Пуанкаре, "На службе Франции"//

Сьогодні важко розібратись в деталях французьких політичних інтриг, про які ми маємо не так багато джерел (хоча дякуючи спогадам президента Пуанкаре, в них можна зазирнути частково), але очевидно, що відсутність політичної єдності в цей важливий час ризикувало в будь-який момент хитнути і так нестабільну ситуацію в якийсь абсурд.

Одним з наслідків політичних інтриг стала заміна Головнокомандувача. Після стабілізації фронту під Верденом, Жозефу Жоффру згадали провали Контрнаступу 1915 року і провал оборони на найбільш укріпленому, як вважалось, напрямку, де кращі уми армії були змушені впродовж лічених днів після німецького прориву робити те, що не робилось роками - шляхи постачання та ешелоновану оборону. Генерал Жоффр, герой оборони столиці в перший рік війни, був відправлений в якості посла в США, натомість новим головнокомандувачем був призначений Робер Нівель.

Нівель проявив особисту хоробрість та професіоналізм в якості командира полка на початку війни, а під Верденом очолював дивізії на напрямку головного німецького удару. З моменту його призначення командиром 2-ї армії, саме на ньому лежала відповідальність за успіх в цій великій битві, а після зупинки найлютішого німецького наступу в червні 1916 і відбиття форту Дуомон, він став справжньою зіркою в очах громадян. Нівель був тим самим носієм "культу наступу", і саме від такої людини істеблішмент очікував тріумфального завершення війни. Для цього у Нівеля вже був готовий план і він гарантував, що зможе добитись перемоги.

Ідея Остаточного Контрнаступу була сформульована майже одразу після провалу Другої битви за Шампань. В 1916 році Жоффр планував наступати знову, заручившись підтримкою союзників на всіх інших фронтах. Верденська м'ясорубка внесла корективи в цей задум, але з другої половини 1916 року Франція методично готувалась до нової спроби прорвати фронт.

Впевненість французів зросла після Битви на Соммі, де саме на французькій ділянці будо досягнено найбільшого просування в перші дні. Вперше за війну німецька артилерія була ефективно подавлена на напрямку прориву, і подальша підготовка до нового наступу звелась до накопичення ще більшої кількості боєприпасів, для досягнення серйозніших стратегічних результатів.

Зазнали значних змін організація військ та тактика. Всі сторони, особливо французька, оцінили значення великих калібрів і нарощували темпи їх виробництва. Змінювалась і тактика застосування артилерії - була втілена концепція наступу за "вогневим валом". За результатом битви за Верден французькі генерали дійшли до формули, що піхота має долати 100 метрів кожні 3 хвилини, з планомірним переносом баражуючого вогню артилерії вглиб ворожих порядків. Одним з засновників цієї тактики вважають саме генерала Нівеля, який вдало застосував її при відбитті форту Дуомон. Піхотна тактика теж змінювалась - в армії в геометричній прогресії збільшувалась кількість ручних кулеметів та гранат, і поступово стара лінійна тактика трансформувалась в тактику груп. В британській армії цього періоду вперше виникла тактика, якої дотепер навчають в усіх учебках - "іду/крию" з поступовим пересуванням групами від 2 і більше. Авіація з допоміжного роду військ перетворилась в один з основних, а на полі бою з'явились танки, що поклало початок combined arms tactics.

Втім, незважаючи на розвиток озброєнь та появу нових засобів прориву, основним оперативним прийомом, особливо у французькій армії, все ще лишалась атака людськими хвилями. А отже, незважаючи на домінування на полі бою артилерії, забезпечити перемогу все ще могла лише піхота. Німцям була відома ця істина з самого початку, тому навіть на цьому етапі війни вони приділяли велику увагу підготовці новосформованих дивізій, особливо штурмових загонів та Eingreifdivisionen, які мали здійснювати контратаки при прориві фронту. Французькій армії знадобився час, щоб зрозуміти цінність якісної піхоти, і, на жаль для Франції, ціною цього знання стали втрати її кращої частини. Під Верденом французи застосували тактику "норії" - частої ротації частин з метою збереження їх боєздатного костяка. Дивізії, які з-поміж інших вважались більш дієвими, відтепер частіше відводились на відпочинок, а їх місце в окопах частіше займали територіальні війська, які з самого початку задумувались для охорони об'єктів в тилу.

Великі втрати французької піхоти гостро підняли питання її поповнення. На початок 1917 року Франція вже втратила більше 900 тисяч загиблими, не рахуючи поранених. Незважаючи на те, що мобілізація вже перевищила 5 млн чоловік (з 40 млн довоєнного населення материкової частини), ці втрати були тим більш відчутні, оскільки несла їх саме бойова компонента армії, при тому що мінімум третина від її чисельності складали підрозділи тилу та забезпечення. "Їх надто багато" (с).

Втім, проблема втрат серед найбільш боєздатних підрозділів була серед всіх воюючих армій. Наприклад, одним з наслідків Брусилівського прориву стала фізична загибель вірних царю гвардійських частин.

Щоб хоч частково компенсувати свої втрати, Франція вдалась до мобілізації населення колоній. Ще в 1910 році майбутній генерал Шарль Манжен написав книгу "La Force Noire" (Чорна Сила), а якій обгрунтував ідею застосування людського ресурсу колоній в майбутній європейській війні. Довгий час від цієї ідеї французів стримували традиції та схильність тубільців до повстань, але реалії війни все ж примусили. Манжен був дуже прагматичною, прямою і гострою на язик людиною. "Що б ти не робив, ти втрачаєш багато людей" - так він пізніше узагальнив свій досвід командування дивізією в позиційній війні. В своїй книзі, будучи ветераном колоніальних війн, Манжен орієнтується на популярну тоді "теорію войовничих рас", згідно з якою деякі народи краще пристосовані до війни, ніж інші. З точки зору британців, це були, наприклад, гуркхи, з точки зору французів - марокканці, сенегальці, народи Верхньої Вольти. На думку Манжена, "нервова система африканців є менш розвиненою, що робить їх більш стійкими до бойового стресу та менш схильними до зайвих роздумів". Цих людей Манжен успішно застосує в операції з відбиття форту Дуомон. В спогадах учасників з обох сторін часто підкреслювалась мужність в атаках і жорстокість до полонених зі сторони марокканців, при цьому "чорні" дивізії поступались їм в бойових якостях, хоча свою роль виконували. В роки Великої війни Франція мобілізує 970 тисяч солдат з числа колоніальних народів.

Офіційним початком підготовки до нового наступу можна вважати конференцію союзників в Шантільї 15 листопада 1916 року, на якій було затверджене спільне рішення військового командування Антанти про початок спільного наступу навесні 1917 року на всіх фронтах. Однак, обставини, в яких планувалась його реалізація, були не прості і дуже стрімко змінювались.

Першим неприємним сюрпризом стали неочевидні наслідки відсторонення Жоффра. В попередній період його особистий авторитет серед союзників підтримував готовність англійців прямо підкорятись французькому військовому командуванню на Західному фронті. З призначенням Нівеля ситуація змінилась. Британський командувач Дуглас Хейг прямо озвучив протест щодо верховенства Нівеля над британськими військами. "Це божевілля ставити начолі англійців французів. Я готовий піти під трибунал, ніж зрадити армію і поставити її під французьке командування". Ситуацію ускладнювало те, що британці бачили, в якому положенні знаходяться французи, і що на фронті вони все більше залежать від британських сил, ділянка фронту яких постійно збільшувалась. Можна зустріти інформацію, що штаб Нівеля інтригував перед британським урядом заради відставки Хейга. Зрештою, після довгих деструктивних конфліктів британці погодились на верховенство французького командування, але висунули свої умови. Хейг наполягав, що йому потрібен час для повного відновлення після Сомми, і перейти в наступ він готовий не раніше травня 1917. Згідно ж з планом Нівеля, наступ мав відбутись в лютому, щоб не давати німцям достатньої паузи. Було прийнято компромісний варіант - наступ був призначений на квітень.

Основний замисел нового наступу на Західному фронті багато в чому повторював план Контрнаступу Жоффра 1915 року. Основним об'єктом атаки був Нойонський виступ по центру фронту. Англійці мали нанести удар на півночі, приблизно в тому ж місці, в якому вони наступали минулого разу в 1915. Французький удар мав прорвати фронт з півдня і охопити виступ з флангу. Місце для наступу було зміщене з полів Шампані на топографічно складну ділянку на річці Ена - складність місцевості Нівель хотів компенсувати ефектом несподіванки.

Проте, найбільшу несподіваний хід здійснили німці. Одним з головних досягнень їх нового командування було успішне будівництво нової лінії оборони на всій протяжності фронту, на що пішло 4 місяці і застосування 370 тисяч робочих рук. В тилу Нойонського виступу за новими стандартами еластичної оборони вглиб була споруджена "Лінія Зігфріда", яку британці прозвали "Лінією Гінденбурга". За планом Людендорфа, Нойонський виступ мав бути свідомо залишений для скорочення лінії фронту і вивільнення дивізій для інших ділянок. Втім, німці мали підстави боятись здійснювати цей відхід передчасно, адже в цей момент міг початись великий наступ Антанти, про який було стільки чуток. Розвідувальна інформація про перенос наступу з лютого на квітень дозволила німцям здійснити в лютому 1917 операцію "Альберіх" - відійти на "Лінію Гінденбурга" і вивільнити 13 дивізій в резерв.

Цим маневром німці повністю змінили диспозицію перед наступом Нівеля.

Підготовка до наступу відбувалась на складному політичному фоні.

Цей план повторював всі криваві безумства 1915 і 1916 року та божевільну тактику кидати людську плоть на найсильніші німецькі укріплення.

Так висловлювся британський прем'єр Ллойд-Джордж. Всередині Франції також було достатньо впливових противників наступу, наприклад військовий міністр Юбер Ліоте, частина генералів (в тому числі Петен), значна частина міністрів з кабінету Арістіда Дріана. Втім, було і не менше впливових прихильників, яких надихала впевненість Нівеля в можливій перемозі, і які невпинно ворогували з опонентами. Сам же Нівель пишався своїм успіхом під Верденом.

Досвід переконливий. Наш метод показав себе.

Зрештою, в березні 1917 уряд змінився і кабінет міністрів очолив Олександр Рібо, прихильник наступу. Люди в високих кабінетах вже давно думали про майбутнє. Для майбутнього ж (в першу чергу політичного) мало б величезне значення те, при якій партії буде здобута перемога. Затягування війни шкодило всім, тому її було бажано закінчити якнайшвидше, а значить наступ мав відбутись.

Чутки про новий наступ почали ширитись у Франції майже одразу, як він був задуманий. Фактично він був неодноразово анонсований в пресі політиками-популістами. Суспільство бажало якнайшвидше покінчити з війною, що викликало завищені очікування, підживлювані висловлюваннями генерала Нівеля про неминучу перемогу, які були сприйняті як обіцянка. Армія і промисловість з великою завзятістю і надією стали готуватись до фінального ривка.

Наступ мали розпочати британці, в задачу яких входило прорвати фронт в районі Арраса і просуватись в напрямку Камбре-Монс.

Основний удар мала нанести французька Резервна група армій в складі 5, 6 і 10 армій. 5 армія (ген. Мазель) і 6 армія (ген. Манжен, підвищений після Вердена), займали позиції від Реймса до Суасона. В їх задачу входив безпосередній прорив німецької лінії оборони. 10 армія (ген. Дюшен) знаходилась в 2 ешелоні і мала розвинути наступ після прориву. Замисел був в тому, щоб прорвати фронт в районі річки Ена, обійти "Лінію Гінденбурга" та з'єднатись з наступаючими англійцями, в перспективі влаштувавши німцям гігантське оточення. Групи армій "Північ" і "Центр" мали здійснити відволікаючі атаки, а у випадку успіху основного задуму - розвивати власний наступ, довершуючи розгром ворога.

5 армія, маючи в своєму складі 5 армійських корпусів (18 дивізій), мала наступати на ділянці 25 км, 6 армія, маючи теж 5 корпусів (19 дивізій), мала ділянку в 20 км. 10 армія мала розвивати успіх силами 4 корпусів та групи кавалерії.

Для наступу, який планувався як остаточний в цій війні, Франція та Англія підготували колосальні сили, які перевищували всі приготування до минулих битв. У французькому тилу перед основним напрямком було збудовано 110 км залізних доріг і 300 км доріг звичайних, споруджена ціла мережа складів, казарм і приміщень для тварин. На фронті лише 5 та 6 армій було зосереджено 5.5 тисяч гармат, а всього для наступу лише на французькій ділянці було заготовлено 30 мільйонів снарядів, з яких 9 мільйонів - важких калібрів. Наступ мали підтримати 200 танків моделі "Шнайдер" і велика кількість авіації. Загальна чисельність військ, задіяних Францією для удару, сягала 1.2 млн.

На початку 1917 року сталась подія, яка мала колосальне значення для війни. Британська розвідка перехопила і розшифрувала телеграму німецького міністра закордонних справ Артура Циммермана до німецького посла в Мексиці з інструкцією в разі необхідності втягнути Мексику у війну на боці Німеччини, пообіцявши їй повернення втрачених в минулому штатів. В США впродовж всієї війни лідерами думок впевнено були ізоляціоністи, які були проти активного вступу у війну в Європі. Незважаючи на те, що США були найбільшим кредитором та постачальником військової продукції для Антанти, вони продовжували також і економічну співпрацю з Німеччиною, а окрім цього всередині США існувало і пронімецьке лоббі. Німеччина розуміла всю загрозу від США, як і передбачала її вступ у війну, але боялась спровокувати його передчасно. Більше того, саме до США Німеччина зверталась як до посередника в мирних переговорах з Антантою. Але на фоні Необмеженої підводної війни, яку проголосила Німеччина, в суспільстві США спалахнув гнів - преса згадала забутий випадок 1915 року з затопленням американського пасажирського корабля, що тепер ризикувало повторитись, і на фоні цього британці люб'язно передали отриманий ними документ. На подив, Циммерман особисто визнав справжність цієї телеграми. Емоції, які спалахнули в американському суспільстві, пересилили спротив ізоляціоністів і 6 квітня 1917 США оголосили Німеччині війну. Це рішення було прийняте незадовго до анонсованого наступу Антанти, про який в США знали (адже там був Жоффр), і також піддались на завищені очікування, не знаючи наперед чим він закінчиться. Так випадок вирішив долю найважливішої війни людства.

З офіційним вступом США у війну Франція, як і весь альянс, отримали впевненість, що кратне підсилення Антанти відтепер не дасть їй впасти раніше Німеччини. Іншою несподіваною подією, яка сталась в розпал приготувань до наступу на Західному фронті, стала Лютнева революція в Росії та падіння російської монархії. Це робило перспективи війни зовсім туманними, і водночас сигналізувало кожній країні чим загрожує подальше затягування війни. Для французького керівництва відмова від вже анонсованого наступу означала б обман очікувань, а відсиджуватись в окопах до прибуття американських військ, яке очікувалось не раніше 1918, не було виходом. Тож наступ був неминучим.

Продовження.