Ритуал очищення

Знаєте, чого ще не вистачає політиці? Очищення. 

Ні-ні-ні, не просто від усіх тих, кого ми звикли називати «зрадниками», «пройдисвітами» чи взагалі – нецензурними словами. 

Варто очистити політику від того, що їй не належне. 

Наше життя взагалі ультраполітизоване. Ми бачимо зраду або перемогу всюди: починаючи від рішення про стягнення аліментів і до резонансних корупційних злочинів. Ми бачимо її надворі, вдома, на роботі – геть абсолютно всюди. Навіть там де її немає. 

Деякі речі банально політиці не належні. Вони належні управлінню, але політиці – далеко не завжди. 

Взагалі варто очистити саму термінологію. 

Знаєте, от ми кажемо «держава лізе у приватне життя людей». Так, а деякі люди її туди запрошують. А управлінці думають що? «Ага, у нас виникли конфліктні відносини. Давайте висловимо свою позицію з цього приводу! Легалізуємо чи заборонимо це». Про те, для чого слугує держава - ми вже писали раніше.

Сексуальні стосунки, вузькопрофільні медичні, торговельні, військові чи інші відносини – взагалі не є предметом політичних дискусій. Збираються 450 людей абсолютно різних за освітою і походженням, помічники пишуть якийсь проект і вони за нього голосують. За вузькопрофільне фахове питання. З огляду на вихідний продукт – консультації з фахівцями галузей – або неякісні, або незрозумілі депутатам/помічникам. Якщо так поглянути, то кращі фахівці переважно знаходяться поза межами політичних кабінетів і дорадчих органів, а мало б бути геть інакше. 

У принципі фаховості ми трохи писали про комунікацію між науковцями та урядовцями. 

Отож, питання приватного життя взагалі не держави питання. Це питання соціуму, того, як в ньому складеться культура і як конкуруючі групи зможуть реалізуватися. Тут держава має обмежитися лише загальними правилами: конкуренція не має бути злочинною, взаємини не мають бути злочинними, шлюб – союз чоловіка та жінки, бо він спрямований на конкретну мету і вимагає від держави визначеної політики щодо цього інституту. Фактично секс меншини мають більшість прав, що становлять основу шлюбу, деякі можуть підлягати додатковому правовому оформленню, але це не питання, яке має вирішуватися через 450 рандомних людей. 

Те ж стосується питань медицини. Ситуація з коронавірусом ультраполітизована. Для чого? Щоби що? Це питання медичної сфери. Держава може виділяти кошти з бюджету. Якщо вже треба прийняти рішення – то серйозно поспілкуватися з представниками різних секторів держави, а не «локдаун так локдаун». Локдаун взагалі дуже цікава річ: ніяк не допомагає, економіці шкодить, але повторюється. От питається: «Локдаун допоміг побороти вірус? Якщо так, то чому ми застосовуємо його знову? Якщо ні, то який сенс запроваджувати його знову?». От дійсно, що держава може реально зробити, крім вже відповідальності за вакцину – спонукати людей до здорового способу життя та розумового розвитку, збільшуючи шанси на виживання. Об’ єктивно, загартування організму – хороша ідея. А питання закриття чогось, створення локальної закритої зони – краще віддати місцевим органам. Чому? Бо крім різної захворюваності – різна також ситуація в регіоні. Різна інфраструктура, різні настрої. Коли одні можуть собі дозволити віддалену роботу, для інших реальна присутність на робочому місці – життєва необхідність. 

Сюди ж військова справа. Мало того, що парламент, який складається майже виключно з цивільних – ефективно голосувати і вносити правки у вузькопрофільні військові питання – так ще й на посаді Міністра оборони у період війни ніяк не може бути цивільна особа. У нас, на щастя, така практика не поширена, хоча у 2019-поч.2020 був цивільний підприємець на цій посаді. Справа в іншому. Ми ж ідемо в НАТО (згідно нашої Конституції). А в НАТО поставило умову встановлення «цивільного демократичного контролю» над армією. При чому дієвого. Що то значить? Що у воюючій країні армія має бути демократична, підпорядковуватися цивільним і взагалі, обережно, не порушіть там права людини і будь-яких меншин.

Та пішли з такими вимогами куди подалі. Так, ніби самі дуже ефективні. У війську важлива субординація. Військо не може бути демократичним. Військо має бути елітою. Військо має викликати і виправдовувати повагу, а не всяку там демократичність і вселенську миролюбність. Воно має бути вишколене та забезпечене усім необхідним, не тому, що ми турботливі демократи, а тому що зрештою, це наш обов’язок як цивільних. І взагалі, дивлячись на сучасну систему громадського контролю, склад держорганів і політичних еліт – цивільний контроль над армію призводитиме до регулярного витоку інформації та рішень, сумнівної якості. До того ж, ЄС/НАТО дуже критично ставляться до національної свідомості, що погано, бо війна без відчуття конкретної прив’язаності і мети веде якщо не до деморалізації, то до «війни заради війни». Коли ж солдат знає, заради кого і чого він тут – це також спонукає його до більш свідомої поведінки у мирному світі: він краще розуміє, що воював заради цих людей, а значить не має завдавати їм шкоди інакше в чому був сенс?

Наступне – судочинство. Коли РНБО, Президент чи будь-який інший орган, крім судового, ухвалює рішення щодо якоїсь людини чи втручається у процес, або ж взагалі визначає: винна людина чи ні до проведення розслідування – це хіба нормальна робота держави? Це перетворення держави в каральний апарат. Хіба нормально, коли люди можуть прийти помітингувати з вимогою ухвалити певне рішення? Нехай ще біля суду. Біля суду прийнятно, хоча реально не вплине на справу, якщо суд справедливий (він такий, звісно, не завжди, але повинен бути). Проте, коли люди збираються біля Офісу Президента, КМУ, ВРУ, профільного Міністерства з вимогою ухвалити рішення, що знаходиться в компетенції Судової влади – то це вже явний привід задуматися, звідки в нас влада виходить і чи є в ній той самий законний поділ на три гілки. Насправді, незалежність судової влади, як і її належна організація – дуже важливі для нормального функціонування держави. Підпорядкування призводить до того, що справи влаштовуються на замовлення, а багато спорів, що підлягають судовому розгляду – ігноруються, що веде до недовіри та почуття незахищеності серед населення.

Тож так, політику треба очистити від питань, які їй не належать. Політика – це вирішення загальних питань: влаштування держави, розподіл бюджету, дотримання загальних принципів. Політика – це не про дрібні чвари з приводу визнання чи невизнання нескінченного переліку гендерів, це про створення таких умов, за яких суспільство могло б самостійно розвиватися. 

Бо нездатність населення розібратися із самим собою, коли кожна групка біжить за проханням про додатковий захист від законодавця – предвісник зовсім не хорошого авторитарного режиму. Режиму, де один застосовуватиме владу не для загального розвитку, а лише для придушення опору і справедливої конкуренції.