Кому слугує держава?

Дивне і риторичне питання, скажете ви? Проте, будете не праві, оскільки на даний момент таке питання є не тільки доцільним, але й вкрай актуальним. Державна політика орієнтована на управління та підтримку не конкретної особистості, що має можливість надати певне благо суспільству, але аморфній і безособовій масі. Вона, за суттю своєю, не тільки не здатна осягнути себе, а й у далекій перспективі добитися результату у задоволенні власних потреб.

Можливо, комусь з нас не хотілося б у це вірити, проте людська історія побудована не не на людській масі, а на конкретних особистостях.

Часто, коли ми проходимо вулицею, або, навіть, вчиняємо певні інтуїтивні дії до яких звикли настільки, що й не розмірковуємо над ними, до наших думок не закрадаються такі прості та банальні питання: “А як це сталося? Чому саме так?”. Для нас такі дії або речі, що оточують нас, є цілком звичними. Тому не викликає подиву те, що інтерес вони можуть викликати тільки у випадку саме свідомої цікавості. Багато чого ми сприймаємо як належне, таке, що просто існує вже і зараз.

Треба пам’ятати, що коли ми не задаємо собі таких питань, - відкидається роль індивіда, який щось започаткував і тих, хто це перейняв, допоки його поведінка не була прийнятою загалом і стала загальновживаною. Як ми бачимо, результат такого малого тріумфу особистості - забуття в історії у тіні власного винаходу. В свою чергу, це є значною пожертвою на благо не тільки певної нації та держави, в якій мешкав такий винахідник, а й для всієї спільноти.

Розчинення може відбутися повністю, коли люди втрачають усвідомлення первинної, стартової точки та часу, звідки і походить винахід. Проте, часто ми зустрічаємося і з тим, що втрачається лише частина такий відомостей. Наприклад, ми можемо знати приблизний час, але не знати місцевість і середовище. Або, навпаки, нам залишається відомим лише приблизний час.

Пам’ятаючи про вплив сучасних винахідників, ми повинні також пам’ятати про минулі їх покоління, на чиїх плечах стоїмо ми і свого часу стояли наші попередники. Ніщо не йде безслідно та ніщо не може бути створене з нічого, тому думка і вміння людські розвиваються так само - з певної відправної точки, первинний результат якої розвивається по цей день. Наші сучасні досягнення були б неможливі, якби до нас не було попередників, які щось започаткували. Багато з них навіть не знали про існування одне одного, але зрештою, історія розсудила так, що незалежні винаходи сумістилися і, зрештою, дали щось нове і досі небачене.

Такі особи вершать історію. Ми, звісно, згадуємо про подвиг конкретного народу, коли досліджуємо історію війн або битв, проте, насамперед, ми говоримо про успіх конкретного полководця, чиї дії під час командування увійшли в концепт стратегії ведення війни, який досліджують наші сучасники та будуть досліджувати наші нащадки. 

Коли ми говоримо про розвиток держави - ми говоримо про конкретних реформаторів, філософів, державників - людей, що своїми діями змінювали історію, соціальну формацію та уявлення про неї, саму державу та її кордони… Перелік можна продовжувати вічно, бо він є невичерпним. Але яка роль мас у цьому?

Якщо сказати відверто, маси в даному контексті - це інструмент досягнення певної мети. Без них ніщо не було б можливим і в цьому виражається єдність індивіда та спільноти. Водночас, так само, ніяке вагоме зрушення в масах не відбувається, допоки індивід не сконцентрує і не вивільнить певну накопичену енергію чи досвід. Всі ми знаємо про явище, коли багато людей думають про одне і те ж, але необхідна участь особистості, яка першою висловить цю думку, щоб усі почали публічно про це говорити. 

Яка мета може бути в індивіда, що вирішив так чи інакше повзаємодіяти з енергією мас? Вона може бути альтруїстична, тобто, з прагненням передати у користування масам конкретне вміння, річ або ідею, якою маса буде безперестанно послуговуватися. Таке прагнення може бути як свідомим, так і несвідомим, оскільки певна дія не передбачає обов'язкової свідомої мотивації. Також потрібно пам’ятати про те, що первинна мета може бути й цілком матеріальною, а дія - вчиненою заради досягнення цілком осяжної вигоди. Хоча, це жодним чином не впливає на значущість новації.

Фінальний результат формує свідомість і сприйняття маси, що вживає готовий продукт. Однак, як ми з’ясували раніше, такий продукт сам по собі не з’явиться. Отже, для його створення потрібні виокремлені особистості. І саме це вирізняє їх і підносить у більш значне положення.

Успішність держави та її політики полягає саме в індивідуалізації потреб, для кращого їх розуміння та вирішення. Крім того, саме індивідуальне сприйняття походить від особистості, яка здатна спрогнозувати та надати відповідь на питання, щодо забезпечення певної потреби, котра виникла/може виникнути в групі й реально зайнятися вирішенням проблеми. 

Втім, державна політика орієнтована на маси. Ніби потрібно забезпечити бажаним кожного окремо і всіх разом, а не людей, які здатні розв’язати проблеми певної групи завдяки своїй креативності. Якщо і в міждержавних відносинах ми не розглядаємо держави як рівні, але прагнемо того, щоб вони були між собою достойними , про зо ми вже говорили в одній із статей, то, так само, ми не визнаємо людей рівними в їхніх здібностях, вміннях, знаннях та досвіді. Рівність або урівнювання людей відбувається перед тим, що вище них - Державою та Державним Законом, Законом Божим та Богом. Ми не можемо сказати: «фізик і письменник – рівні». Навіть якщо їх рівень забезпеченості однаковий – спосіб мислення і сприйняття самого себе робитимуть їх нерівними відносно одне одного. Водночас вони обоє будуть рівні перед законом, отримувати однакові гарантії, послуги і це цілком нормально. Коли всі реально рівні перед чимось – лише сама людська свідомість починає вибудовувати фіктивні конструкти і змушує почуватися погано – в цьому провини, скажімо, того ж закону – немає.  

Унікальність кожної людини спричиняє те, що людина не дорівнює людині. Вважати, що хтось краще, бо краще малює чи добився успіху в менеджменті – абсурд, оскільки цінність має перш за все кількість докладених зусиль у своїй сфері. 

Дивним здається те, що для виконання певних дій, з якими людина не може або не хоче впоратися власними силами - вона звертається до того, хто може це зробити краще за неї. За порадою вона йде до людини більш розумної та мудрої, що має відповідну гарну репутацію. Але, в той же час, людина надає право керувати чимось вищим за себе і вирішувати свою долю особам, що володіють приблизно рівним або нижчим рівнем усвідомлення та розуміння відповідних процесів, ніж у неї самої. Фактично, населення саме перетворює політику в огидну клоаку, а потім ганьбить її і вважає, що в цю сферу можуть qти лише негідники. Фактично, саме це ми і називаємо рівністю та демократією. Але хіба то ефективно?  

Задайте самому собі питання: “Чи можу я самостійно приймати рішення та впливати на долю країни так, щоб це приносило не лише швидкоплинну користь, але й довгострокову?”. Цілком можливо, що ви скажете, що здатні. Проте, тепер ускладніть цю задачу, підключивши більш широке коло цілком випадкових, пересічних громадян. Чи здатні прийняти таке рішення та взяти за нього відповідальність удесятьох? Або коли вас сто? Тисяча? П’ятнадцять мільйонів осіб?

Проблематика демократичного ладу полягає в тому, що вона не орієнтована на волю та думку конкретної особистості, що має усі необхідні критерії для виокремлення її думки, як ефективної та такої, що варта уваги. Вона орієнтована на думку знеособдленої маси, що сприймає такі рішення, як, скоріш, певну розвагу. А що вже казати про те, що така маса не може визначити власні потреби та побажання? Звичайно, в такому випадку ми, тим більш не можемо, шукати в ній шляхи для втілення або усунення, проте, ми можемо знайти їх у ній. Бо з поміж маси ми можемо допомогти виділитися особистостям що якраз і матимуть змогу вирішити і дати відповідь на усі питання. 

Можливо, такий підхід є ще більш-менш адекватним у стабільних країнах, де думка варіюється переважно в економічній площині, є два полюси сили і можна виокремити якусь думку як панівну. Скажімо, у Великобританії протиборство ведетьсяі між консервативними силами та ліберальними, у той час як в Україні є ще рухи сепаратистські, які не бажають ані посилень режиму, ані послаблень, а бажають саме ліквідації держави, а є ще сили проєвропейські, котрі не бажають усього цього, а хочуть лиш курсу на ЄС і НАТО в комплекті з виконанням усіх вимог. Саме тому для України, яка сама є внутрішньо роздробленою, де народ не має єдності – ця система загрожує повним підпорядкуванням іншій, більш міцній. 

Робота держави повинна бути перш за все ефективною, а не показово рівною чи перетворюватися на безсенсове шоу. Вона повинна бути орієнтована на роботу конкретних індивідів, осіб, що мають необхідні дані для здійснення своїх функцій, а не на масу, що пропонує нам сучасна система.

Так само, як і держави виборюють собі місце під сонцем, конкуруючи між собою, здорова внутрішньонаціональна конкуренція індивідів, за державної підтримки, має сприяти формуванню такої системи, яка б дозволила залучити в управління не найпопулярнішу людину, або просто популіста, що може обіцяти швидкоплинне задоволення певних потреб, а ту, що дійсно здатна виконувати покладені на неї обов’язки. Така конкуренція підносить достойних осіб, які мають змогу не тільки ефективно виконувати свої функції, а й підтримувати відповідний образ усієї нації та державної системи.

Замість влади “демос” (тобто, народ), що мутувало у владу “охлос” (натовп),- ми повинні сприяти формуванню влади “меріто”, тобто влади достойних, що мають не тільки відповідну кваліфікацію, знання та вміння, але й бути носіями консруктивних цінностей, бути взірцем для суспільства, викликати в нього довіру.

Але який образ такої меритократичної особи ми вбачаємо? Про це ми розповімо дещо пізніше.