Марксизм, якщо по-простому про непросте (частина ІІ)

Посилання на попередню частину:

Марксизм, якщо по-простому про непросте (частина І)

Іще від самої появи себе як класу наймані працівники з більшою або меншою інтенсивністю ведуть боротьбу за покращення свого становища та розширення власних прав. Багато в чому саме завдяки цьому той же наш сучасний український пролетар у 9/10 випадків є не карикатурним обшарпанцем, а дуже заможною людиною в порівнянні з побратимом за нещастям з позаминулого сторіччя – такі наочні позитивні зміни відбулися не без удосконалення капіталізму за допомогою реформ на користь простолюду. Втім, для їх послідовного впровадження найчастіше немає коштів у бідних країн третього світу, зате є з надлишком у сидячих на шиї доброї половини планети країн світу першого. Там створюється великий пласт доволі багатих трудящих, але якщо комуністична партія ставить собі на меті лише домагатися подачок для частини працівників, то називати її варто опортуністичною, зрадницькою, адже вона повинна виражати інтереси класу загалом. Потрібно розуміти, що реформи, крім виняткових ситуацій, по-перше, завжди обмежені рамками поточного ладу, не можуть порушити його основ і серйозно зачепити корінні інтереси буржуазії, тому, по-друге, мають оборотний характер та зазвичай проводяться урядом під прямою загрозою йому, і коли вона спадає, то відразу починаються наполегливі спроби скасувати їх, а по-третє, реформами не вирішити фундаментальних протиріч капіталізму, чиї виробничі відносини з кожним роком усе тіснішими стають для ними ж породжених зростаючих продуктивних сил. Пролетаріату доступний єдиний спосіб покінчити з порядками існуючої системи, виконати власну історичну місію, який уже пускався їм у хід у минулому столітті та, безсумнівно, буде задіяний ще, коли до того підштовхнуть обставини, – це зміщення буржуазного правлячого класу і встановлення своєї влади в повному обсязі в самому зручному собі вигляді.

У статті «Чому комунізм в Україні – це круто та як ніколи актуально» наведено один з прикладів того, як може виглядати по-справжньому демократичне панування більшості, тобто робітничого класу, що позбавляється кайданів, і всіх союзних йому прошарків народу, – диктатура пролетаріату. Вона є періодом свідомого переходу від капіталізму до нового ладу, протягом якого придушуються буржуазні елементи аж до їх викорінення, а разом з ними долаються і специфічні невід'ємні старі відносини веденого ними суспільства на зразок змальованих трохи вище (перетворення робочої сили на товар і так далі), замінюючись передовими. За підсумками цього процесу отримуємо першу стадію комуністичної формації – соціалізм. Визволені трудящі тепер самі господарі своєї долі: економіка, базис, надходить у суспільну власність, організовується на засадах розумного планування, безпосередньо націлюється на задоволення потреб населення, та зміни відповідно трапляються в надбудові. Втім, за соціалізму ще то тут, то там зустрічається спадок від класової суспільної структури, що з неї він тільки-тільки народжується. Перш за все, хоча і з істотно зміненою природою, зберігаються держава і частково гроші та товарність у простій формі. До того ж через нерівномірний прогрес країн при капіталізмі світова соціалістична революція аж ніяк не відбувається всюди разом, а затягується на певний проміжок часу протистояння двох систем – соціалізм вимушено будується спершу в окремих краях земної кулі. Однак це все не означає, що зазначеним недолікам можна потурати, навпаки, їх треба методично та безкомпромісно викорінювати, неухильно зміцнюючи саме комуністичну тенденцію розвитку всередині й зовні соціалістичного суспільства, бо вони загрожують, якщо їх запустити, призвести до реставрації рідної їм експлуататорської структури у вигляді повернення капіталізму – в історії був відомий прецедент.

Узагалі, ніщо не доводить правоту марксизму переконливіше, ніж доля Радянського Союзу, осердя революції минулого сторіччя. В ньому таки вдалося пройти період диктатури пролетаріату та навіть перейти поріг соціалізму, але не особливо вийшло глибше просунутися до безпосередньо комунізму, і справа тут, очевидно, в ступені розвитку продуктивних сил тих часів, якої вистачило лише для забезпечення цього рівня. Та й то відносини виробничі та в цілому суспільні протягом усієї історії СРСР просто сочилися вадами і потворствами пережитків класової соціальної структури, адже вище голови не стрибнеш. У результаті, як уже говорилося, прогрес зайшов у глухий кут і був повернений назад.

Утім, за декілька останніх десятиліть ті ж технології зробили крок уперед настільки дивовижний, особливо в галузі комунікації між людьми, що стануть більш ніж природними для суспільства нового типу. Тому помилки минулого сторіччя і при бажанні повторити не вийде, та і взагалі є нині слушні причини думати про можливість за сприятливої ситуації обійтися в період диктатури пролетаріату мінімальним насильством, а соціалізм відносно швидко проскочити до повного комунізму.

Іще соціалізм за своїм типом належить до структури безкласової, бо при ньому відсутній розкол на антагоністичні, протиборчі класи і вже немає експлуатації людини людиною як такої. Однак через збереження множинних залишків і відбитків, шрамів колишніх суспільних відносин, тобто, наприклад, протилежності між містом і селом або між фізичною та розумовою працею (до речі, на наших очах прямо при капіталізмі ростуть зачатки стирання цих відмінностей), а також наявності відокремленого апарату чиновництва, армії та інших службовців, елементів старих манер ведення економічної діяльності, за замовчуванням у тому чи іншому ступені ворожого капіталістичного оточення, соціалізм можна для більшої ясності уявити як лад повновладдя одного робітничого класу (правда, у випадках існування широкого сектора нерозвиненого сільського господарства до нього додається ще дружнє зорганізоване в артілі селянство), до якого примикають інші суспільні групи. Від самого ж робітничого класу, і в сенсі його здатності створити матеріальні передумови майбутнього порядку, і в сенсі вміння не дозволити переломити хід прогресу тенденціям, що встають поперек руху вперед, в основному і залежить успіх вступу в другу стадію комуністичної формації – безпосередньо комунізм, коли подолано поділ праці в тих мірах, в яких він характерний класовому соціуму, відмерла держава, добита товарність та скасовані гроші, справа світової революції доведена до тріумфального кінця. Але, варто зайвий раз повторитися, все знову-таки впирається головним чином у рівень виробництва.

Первісну пору люди пройшли, вкрай рідко отримуючи видобуток понад найнеобхідніше, зі знаряддями праці, що були, по суті, свого роду простим продовженням нашої кисті. У становій епосі використовувалися переважно механізми ручні, а за капіталізму – машинні, що дало відповідно спочатку помірне, але впевнене вироблення надлишків, потім – по-справжньому колосальне. На другій стадії буржуазного способу виробництва маємо готовими і стартові умови для соціалізму, який грунтується як мінімум на базі розвиненої великої промисловості, при якому всіляко заохочується та розгортається зростання продуктивних потужностей до ступеня, що забезпечує суспільству загалом повний достаток, потроху встановлюється економіка на адекватному стиглому комунізмові фундаменті наукоємності, високотехнологічності й автоматизації. Це тягне за собою, крім усього іншого, і значні зміни в підході до розподілу благ. Так, за соціалізму ще панує принцип, що кожен, доклавши власну здатність до виконання якихось робіт, отримує за це винагороду в залежності від розміру трудового внеску, а за комунізму вже цілковито діє те правило, що кожен, застосувавши здатність, може сміливо брати собі стільки, скільки йому необхідно для задоволення потреб.

Як завжди, знайдеться той, хто заявить, мовляв, це все утопія, але виявиться неправий. Дійсно утопією буде розтягувати, подумки продовжувати нинішній стан речей на вічність уперед, цілком серйозно вважаючи, що якщо зараз, наприклад, люди схильні до ліні та жадібності, то точно такими ж залишаться назавжди, вважаючи всупереч історії, яка вперто свідчить про обумовленість свідомості буттям. Коли праця позбавляється характеру примусового тягаря, що виснажує людину, чиє використання і плід відірвані, відчужені у трудящого, то сама перетворюється в найважливішу потребу будь-якої особистості у творчому вираженні себе. Коли створено надлишок благ, то зникає пристрасть часів їхньої регулярної нестачі запасатися про всяк випадок вище розумних рамок. У свою чергу, і комунізм теж зовсім не є результатом порожніх мрій про ідеальний суспільний устрій, що їх можна легко відкинути як безглузду фантазію, бо закономірність його настання чітко виводиться з положень низки наук, від філософської до політекономічної. Не є він і фіналом прогресу людства, оскільки дозволяє далі досягти висот, які в сучасному соціумі залишаються поза межами уяви. Втім, потрібно ще додати, що в світі всебічно розвинених нових людей, де слідом за експлуатацією канули в Лету всі інші типи гноблення, конфлікти між різними тенденціями спокійно вирішуються, будучи винесеними на обговорення суспільного самоврядування. Перспектива дуже і дуже навіть комфортного для життя ладу, особливо з огляду на альтернативу їй у вигляді краху людської цивілізації в глухому куті, мабуть, вельми хороша, а дорога до світлого майбутнього простягається від кожного сьогодні, і боротьба за нього варта витрати сил.

Ідеологія пролетаріату міцно пов'язана зі своїм класом, і всі тонкощі його становища відразу ж відбиваються на ній. Наприклад, пліч-о-пліч уже довго (хоча картина потихеньку починає виправлятися) переслідують соціалістичний рух, з одного боку, роз'єднаність найманих працівників та млявість їхньої боротьби за власні інтереси, з іншого боку, слабкість впливу марксизму і проблеми з його вдосконаленням. За підсумком маємо майже відсутність бойових комуністичних партій та спільного міжнародного поля теоретичної і практичної роботи. Така ситуація загалом у світі, але в окремих випадках справи часом ідуть або краще, або тільки ще гірше, як у нашому краї. Тут легко може виникнути думка, що український соціалістичний рух мертвий, а датою загибелі на надгробному камені висічений 2014 чи 2015 рік, коли він був під корінь знищений націоналістичним терором фактично та незабаром добитий відомими законами юридично. Здавалося б, програш очевидний, опір даремний. Але капітулювати – це не про справжніх комуністів, і ось нещодавно взялося з чистого аркуша діяти нове їх покоління, діяти в дуже суперечливій для його долі обстановці. В деякому роді кожний наступний рік владарювання сучасного режиму, що приводить до безпросвітного падіння рівня життя простих громадян, штовхає людей, які розчаровуються в ньому, а таких все більше і більше, приймати заборонені, але відмінно відповідні реаліям ліві ідеї, причому відразу в їх радикальному ізводі, чим забезпечується постійний прилив кадрів. Однак не дрімає і правляча еліта, що готова при небезпеці вибуху соціального невдоволення вмить перевести державу на рейки відкрито безчинного капіталізму – встановити фашизм. А Україна-то й без того від нього недалеко знаходиться, відділяючись лише збереженням процедур буржуазної демократії та поки ще не поширеністю практики ультраправого насильства проти працівників, що виступають з економічними вимогами (з цієї теми радимо почитати частину першу і другу матеріалу про історію становлення класичного фашизму – виявите безліч паралелей, які не дуже радують). Як пройде в майбутньому досить імовірна битва та чим скінчиться – питання цікаве. Зрозумілим є одне: щоб у Батьківщини був шанс залишитися вільною та не занепасти остаточно в безодню тиранії, соціалістичні сили мають вдумливо, сміливо та рішуче наступати по всіх фронтах.

Перш за все, жодна філія будь-якої іноземної організації не замінить суто місцевої структури, що тільки й здатна здійснювати ефективну діяльність, оскільки кожній незалежній державі властива своя специфіка. І специфіка ця диктує комуністам в Україні мати стратегію й тактику надзвичайно гнучку, менше покладатися на шаблони та більше на досвід. Так, стандартні гуртки з посиденьками за кружками чаю в когось на квартирі в нашому випадку, що вимагає через зрозумілі причини перебувати в рамках підпілля і суворо дотримуватися доцільної конспірації, неприпустимі. Для навчання марксизмові швидше треба налагодити проведення курсів онлайн. Офлайн ж роботу слід направляти в русло згуртування комуністів на місцях, формування регіональних груп. Їм належить займатися поширенням агітматеріалів, енергійною підтримкою, не вдаряючись у безглуздий активізм, народних протестів проти антисоціальних реформ, аби не давати черговий раз осідлати їх офіційним партіям, встановленням зв'язків з робітничими колективами та всім іншим тому подібним.

В ідеологічній галузі одним напрямком є розробка різноманітної агітації, як такої, що обходить маркери антикомуністичної й антирадянської пропаганди, так і тої, що накидається на них з нищівною критикою, іншим напрямком ж є безпосередньо праця з вивчення, застосування та вдосконалення теорії. Пріоритет тут має бути у правильного аналізу сьогоднішнього стану речей в нашій країні та світі перед розглядом не надто актуальних зараз проблем, у створення інтелектуальної зброї революційної боротьби. Тому, до речі, справжнім комуністам зовсім не по дорозі й із публікою типу соціал-демократів і ліволібералів, що іноді намагаються збоку примазатися до марксизму, і з тими товаришами з розряду троцькістів, сталіністів, маоїстів, чучхеїстів і так далі, які в сукупності схожі на сектантсько-фанатські клуби, що віддають перевагу грі в реконструкторів перед вирішенням нагальних завдань соціалістичного руху. Взагалі, його характерною рисою на теперішньому етапі постає кричуща малограмотність багатьох учасників щодо марксизму. В тому числі для внеску у виправлення цього становища написана дана стаття, що містить той мінімум знань, яким повинен володіти гідний сучасний марксист-ленінець, та через свою спрямованість вона виносить за дужки чимало цікавих питань, а відображені в ній позиції змальовані якоюсь мірою спрощено. Звісно, текст можна було б зробити ще примітивніше, але то вже пішло б на шкоду або інформації, що викладається, або обсягу, втім, його і так за бажання кожна більш-менш освічена людина при вдумливому прочитанні цілком подужає.

Нині по всій Україні є лише кілька сотень якимось чином організованих і діючих комуністів на багатомільйонну державу, що потребує кількох десятків тисяч, зібраних в одному кулаці, – саме з досягненням хоч приблизно подібного рівня розвитку тільки і можна справедливо називатися авангардною партією робітничого класу. Якраз таку мету й не соромиться ставити перед собою РФУ, що є на даний момент разом із союзними організаціями обличчям лівого руху нашої країни, яке ще покаже себе світові у всій красі. Бо хто б що не мовив, а пролетарі пролітають на святі буржуазного життя, тому повинні об'єднатися та влаштувати гучне свято на своїй вулиці, свято з летальним для буржуазії результатом. Крапка.