Аеромобільні підрозділи як відповідь на терористичну загрозу: родезійська тактика фаєрфорсу

Вже на початку Війни в Буші родезійське військове керівництво гарно розуміло проблематику ведення війни проти партизанів. Армія не могла собі дозволити повного контролю над територією держави: військові сили були досить обмежені в числах. На піку війни, родезійці могли виставити всього 50.000 людей, і це враховуючи не тільки армію, а й поліцію і нерегулярні охоронні формування. Армія нараховувала всього 15000, при чому дуже короткий термін- більшу частину часу військо було значно меншим. При такій невеличкій кількості людей задача пошуку і знищення невеликих груп терористів була, прямо скажемо, непростою. Виникла близька до невирішуємої тактична задача: як встановити контроль над територією країни, вчасно виявляти та стрімко знищувати ворога, де б він не опинився?

Кенійський і малазіїський досвід війни проти повстанців стверджував: є два найскладніших моменти у війні проти партизанів. По-перше, їх необхідно було знайти. Уявіть собі невеличку групу людей, що переховуються в умовних Карпатах і дуже не хочуть, аби їх знайшли. Скільки сил і засобів треба застосувати, аби перемогти із ними у гру в хованки? Штаб родезійської армії чітко розумів: він не може собі дозволити виділяти забагато сил для ведення таких пошуків, адже одномоментно таких груп можуть бути десятки. Відповіддю на перше запитання стало утворення спеціальних підрозділів бойових слідопитів та псевдо-терористичних груп, а також постійне патрулювання території країни та створення спеціальних спостережних пунктів в усіх стратегічно і тактично важливих кутках країни.

Другою проблемою було, власне, саме боєзіткнення із противником. Необхідні були невеликі тактичні одиниці, що зможуть самостійно проводити операції зі знищення партизанської групи після її виявлення. В минулому було розглянуто та описано особливості тактики родезійців при організації малих груп, так звана тактика стіків. Концепція переваги якості над кількістю, єдина можлива відповідь на терористичну активність ЗАНУ і ЗАПУ, показувала свою ефективність. Втім, враховуючи немаленькі розміри країни (вдвічі більше Білорусі), виникло питання: як таким групам швидко діставатися до місця бою і як їм забезпечити вогневу підтримку? І відповіддю на обидва цих запитання стали гелікоптери.

Високомобільні десантні підрозділи на вертольотах могли, при грамотному розміщенні баз на території держави, за лічені години досягнути будь-якого району і вступити у бій із бойовиками. Самі ж вертольоти й літаки можуть надати піхотинцям серйозну вогневу підтримку, а також евакуйовувати поранених, підвозити боєприпаси та припаси, тощо. У 1974 році було створено (і вперше застосовано) тактику фаєрфорсу. Суть її полягала в організації військ в спеціальні штурмові групи, що могли самостійно вступити в бій із противником і знищити його.

Фаєрфорс складався зі стіків, що утворювали так звані хвилі. До першої хвилі входило три гелікоптери Алуетт-3 в модифікації G-Car, призначених для транспортування стіку та озброєний кулеметами. Крім G-car, у фаєрфорс входив і один Алуетт-3 в модифікації K-Car, командирський гелікоптер, із якого командувач фаєфорсом наглядав за полем бою, координував дії піхотних підрозділів і авіації. Крім того, K-car був озброєний 20-мм автоматичною гарматою. Основну масу піхоти, а саме 5 стіків парашутного десанту, доставляли за допомогою літака Douglas C-47 Skytrain, який родезійці називали "Дакота" або Парадак. Вишенькою на торті вогневої потужності такого підрозділу була модифікація літака Cessna 336/337 Skymaster під назвою Lynx, легкий двомоторний літак, який ніс на собі два кулемети, ракети та бомби.

Перша хвиля фаєрфосу складалася із 32 бійців, тобто 8 стіків. Найкращі стіки, що складалися з ветеранів десантувалися з Джі-карів.

Другою хвилею фаєрфорсу виступав так званий "наземний хвіст": механізований підрозділ, що включав в себе різноманітний наземний транспорт і бронеавтомобілі. Також в другій хвилі часто були вантажівки з паливом, що дозаправляли вертольоти.

Рішення про застосування тієї чи іншої частини фаєрфосу для виконання операції приймалося по ситуації. Наприклад, друга хвиля могла взагалі не використовуватися, а перша хвиля могла вирушити на завдання без підтримки Lynx, чи без десанту із Парадаку: все залежало як від кількості противника, так і від загальної тактичної картини.

Фаєрфорси були розкидані по базах в різних частинах країни. Викликати фаєрфорс на допомогу в разі контакту із противником міг будь-який підрозділ в зоні його досяжності: командир розвідувальної групи, патруля чи спостережного пункту по рації докладав про ситуацію командуванню, а штаб надсилав сигнал тривоги на базу десанту.

Бійці першої хвилі вкладали своє спорядження в спеціальному наметі біля гвинтокрилів і літаків. При цьому зброя завжди була при них. У випадку, якщо фаєрфорс мав вирушити на завдання, на базі роздавався сигнал тривоги і бійці першої хвилі бігли до цього намету, споряджалися до вильоту і збиралися біля закріплених до них транспортних засобів. Офіцери та сержанти ж вирушали на брифінг для отримання вказівок і розробки плану: зазвичай у десантників вистачало часу для перекуру перед вильотом. Бійцям ставили конкретні задачі й описували тактичну ситуацію вже під час польоту, хоча це було і не обов'язково: деякі офіцери вважали, що солдату треба знати лише мінімальну кількість інформації.

При підході до цілі, першим завжди прибував командирський K-Car. З висоти польоту командир оцінював тактичну ситуацію, швидко розробляв план і приймав рішення про місця десантування стіків, а також характер їх дій і напрямок руху. Коли ситуація того вимагала, Джі-кари десантували бійців одразу по прибутті, але зазвичай пілоти виконували декілька кругових прольотів на місцевості, аби оцінити ситуацію.

Стіки, що були десантовані з гелікоптерів, розпочинають пошук і переслідування противника. В разі вступу у вогневий контакт одним зі стіків, інші виконують маневр флангового і тилового обходу противника, в той час, як кей-кар із висоти у 240 метрів міццю своєї 20-мм гармати підтримує піхоту. Для ураження противника використовувався і Лінкс: ракети та авіабомби були надзвичайно ефективними проти притиснутого вогнем до землі противника.

В тому разі, якщо груп противника було декілька, або вона була достатньо великою, командир приймав рішення про застосування парашутного десанту. Парашутисти зазвичай десантувалися із невеликої висоти таким чином, аби перекрити можливість терористів до відступу і завершення їх оточення.

Родезійська піхота була набагато краще підготовлена за комуністичних партизанів, а тому прорвати щільне кільце оточення, та ще й під вогнем гармат і кулеметів з повітря, було задачею мало можливою. Зазвичай, операції фаєрфорсу закінчувалися повним розгромом терористів за дуже короткий термін.

Строк ротації бійців на цих базах складав в середньому 6 тижнів. Бійці одного і того самого фаєрфорсу могли висунутись на завдання і успішно закінчити його кілька разів на день. Траплялися операції, в ході яких бійці першої хвилі фаєрфорсу вступали в бій тричі на день, при чому всі три рази виконувався парашутний десант. Таким чином бувало, що за 42 дні солдат міг вступити в бій з терористами сотню разів.

Для більшості армій світу операції із парашутним десантом відбувалися раз в покоління, при чому рідко успішні. Французи у В'єтнамі, німці, американці й совєти під час Другої Світової- усюди десантні операції завжди були на грані провалу (або й мали просто-таки катастрофічні наслідки). Родезійці ж використовували парашутистів щодня, при цьому успішно.

Фаєрфорс став неймовірно ефективним інструментом контрпартизанської війни, на який терористи так і не зуміли знайти відповіді. Десятки тисяч убитих партизан при мінімальних втратах- ось результат запровадження цієї тактики. Щоправда, вона була не з дешевих: використання великої кількості палива і боєприпасів все-таки далося в знаки родезійській економіці, що в умовах економічної блокади було досить обтяжливим.