Забуте мистецтво читати сліди: таємна зброя родезійських Скаутів

Інколи військові інновації ніякими інноваціями не є. Буває й так, що в нагоді воюючим арміям трапляються навички, які давно позабуті й відкинуті. Приклад Родезії та інших країн Африки тут підходить якнайкраще: саме в колоніальних і постколоніальних війнах злилися воєдино європейська військова практика, африканські трайбалістські традиції та надзвичайно обмежені ресурси, що змушували військових до пошуку нестандартних рішень.

Коли мова заходить про Скаутів Селуса- кожен знає, що вони були неймовірно ефективним підрозділом. Можливо, навіть найкращим контрпартизанським підрозділом в історії. Але мало хто задумується над тим, що саме робило їх ефективними. Якими навичками оперували звичайні хлопці по 18-20 років, що настільки сильно підвищили їх бойову ефективність? Які такі практики зробили їх по-справжньому легендарними?

Відповідь на це запитання, як і на будь-яке інше складне запитання, не може бути простою. Чинників ефективності родезійських Скаутів (і не тільки Селуса) є досить багато. Але одним з них, можливо навіть найважливішим- було давнє мистецтво читати сліди. Мистецтво вистежувати своїх ворогів, як мисливець вистежує здобич.

Бойове слідопитство- це справжня наука полювання на людей. Хоча вміння читати сліди тварин на полюванні є давньою традицією мисливців, що тягнеться ще мало не з доісторичних часів, навички вистеження саме людини систематично ніде не вивчалися і не застосовувалися тисячоліттями. В цьому, якщо бути відвертим, не було великої необхідності: європейська військова історія- про битви великих армій, які вистежувати необхідності нема. Не треба бути слідопитом, щоб побачити на дорозі сліди декількох сотень, а може й тисяч, солдатів, що йдуть дорогою у маршовому порядку.

Вперше європейці почали застосовувати слідопитство під час колоніальних конфліктів між Францією і Британією у Північній Америці. Конфлікти були не особливо масштабними, а території- дуже і дуже розлогими. Обидві сторони використовували місцевих індіанців у якості провідників. Індіанці ці, свою чергу, тисячоліттями вели мисливський спосіб життя: їх навички вистеження тварин стали у нагоді при вистеженні невеликих груп кінноти. Під час цього військового конфлікту, командиром одного із підрозділів "Провінціалів" (нерегулярних Британських військ) був такий собі майор Роберт Роджерс. Цій людині належить, ймовірно, перша згадка про бойове слідопиство у військовій історії. у 1759 році, він видав наказ для своїх новобранців, що зокрема включав наступні пункти:

«Коли ми приймаємо бій на болоті, ми вишиковуємось у лінію: так нас складніше вистежити.» «Коли ми виконуємо марш, ми рухаємося аж до ночі, не даючи противнику шансу напасти на нас.» «Якщо хтось тебе вистежує, зроби коло і повернися на власний слід і напади на того, хто хотів напасти на тебе.»

Ці рядки свідчать, що не тільки британці навчалися бойовому слідопитству, а і французи.

Саме з Америки мистецтво вистежувати людей по їх слідах потрапило в Південну Африку. Під час війни з матабеле, одразу після заснування Родезії, в рядах Британської Південноафриканської поліції опинилося кілька американців. Одним із них був Фредерік Бернхем, досвідчений військовий слідопит. Його особистий вклад у війну був дуже і дуже значущим. Врешті-решт, Бернхем очолив розвідку британців під час англо-бурської війни, де навчав підлеглих своєму рідкому вмінню.

Але наступило XX століття. З розвитком технологій, коли коней замінили на автомобілі й танки, а розвиток артилерії та стрілецької зброї перетворили бойові дії на позиційну війну, мистецтво читання слідів у США забули. Але завдяки пану Бернхему, в Африці, де технології були не такими розповсюдженими, слідопитство стало вивчатись. І саме тут, в Родезії, це мистецтво сягне свого розквіту.

Вперше, ще до проголошення незалежності і війни в Буші, висока необхідність у навичках вистеження виникла у родезійських військових в Малайї та Кенії. Про війну в Малайї на каналі вже було згадано неодноразово. Там бійці Родезійського САС під командуванням Пітера Уоллса (майбутнього командувача усіх родезійських сил), за участю у Рональда Рейд-Дейлі, (майбутнього засновника та командира Скаутів Селуса) воювали із китайськими маоїстськими терористами. В умовах джунглів, вислідковуючи противника, що намагався уникати прямих боєзіткнень, САСівці вчилися застосовувати навички вистеження на практиці. Цікавим є те, що орієнтуванню в джунглях їх навчали місцеві жителі з острова Борнео, представники племені Саравак.

Під час війни у Кенії, повстання терористів із племені Мао-Мао, було сформовано спеціальний відділ поліції, що спеціалізувався на вислідковуванні. Бійці цього підрозділу проходили навчання в Родезії, а самі родезійські офіцери виконували в Кенії роль інструкторів та оперативних офіцерів. Тут прийняв бойове хрещення Девід Скотт-Донелан, слідопит, рукою якого в подальшому буде сформована система навчання слідопитству.

В самій Родезії, бойове слідопитство вперше в історії було затверджене до вивчення і використання на доктринальному рівні. Все почалося у 1962 році, коли Алан Сейворі, родезійський еколог та рейнджер одного із національних парків, вирішив систематизувати власні знання з теми слідопитства. Він мав великий досвід у вистеженні браконьєрів: багато років він знаходив й затримував мисливців за слоновою кісткою. Його праця була представлена родезійському САС, де вона була радо прийнята, адже гарно накладалася на малайський і кенійський досвід спецпризначенців.

У 1965 році армійське керівництво розпочало експериментальне навчання САСівців слідопитству під керівництвом Сейворі. Під час цього навчання, в результаті синтезу цивільного досвіду Алана і військового досвіду бійців, була розроблена військова тактика вистеження. Індивідуальні навички злилися з роботою в групі. Так з'явився найсмертоносніший метод контрпартизанської війни.

Цікаво, що сам Алан Сейворі був противником родезійської влади: він не підтримав одностороннє проголошення незалежності і до самого кінця війни знаходвся в опозиції. Участь в бойових діях він прийняв лише на початку війни, після чого покинув армію і посвятив себе політиці. Він навіть був обраний в парламент, де очолював опозиційну до Родезійського фронту білу партію. Таким чином ліберал, що був противником війни і прагнув до примирення зе терористами, надав своїй країні найефективніший інструмент знищення цих самих терористів.

Вже в 1966 році експериментальний підрозділ прийняв своє бойове хрещення: бійці, використовуючи метод Сейворі, змогли вистежити та знищити велику групу зі 110 терористів, що перетнули Родезійський кордон. Успіх цієї операції привів до того, що Сейворі отримав дозвіл на формування окремого підрозділу на базі САС. В його склад увійшли колишні рейнджери національних парків, мисливці та військові. Він отримав назву TCU, від Tracking combat unit (Підрозділ бойових слідопитів). Я ж називаю їх Першими Скаутами- саме на їх основі сформують Скаутів Селуса, саме вони будуть навчати слідопитству Скаутів Грея і RLI. Бійці TCU першими розробили тактику стіків- відділень у чотири бійці, що стане базовою тактикою як Селусів, так і RLI. Навіть кінні Скаути Грея виїздитимуть у патрулі по четверо.

Один із командирів TCU, Скотт-Донелан, в майбутньому очолить перший командо (роту) батальйону Родезійської легкої піхоти та імплантує метод Сейворі в тактику Фаєрфорсу- блискавичних десантних операцій. Пізніше він очолить табір Вафа-Вафа, головну тренувальну базу Скаутів Селуса, де навчатиме слідопитів не тільки профільній підготовці, а й десантній. В будь-якому разі, зазначаємо: усі елітні підрозділи Родезії, не зважаючи на принципово різне призначення, озброєння і задачі, у своїй основі мали тактику TCU, що є їх загальною особливістю. Враховуючи цей факт, можна дійти неочевидного висновку: можливо, мертве нині мистецтво читати людські сліди і є тим самим секретом непереможності родезійців.

Так само, через багато років, подумали в США. У 1993 році, вперше із початку XX століття, бійці 5 групи сил спеціальних операцій Армії США були направлені в Зімбабве, до того самого табору, де проходили навчання родезійські скаути із метою отримання навичок зі слідопитства. Крім того, в Америці спецпризначенці навчалися слідопитству у Девіда Скотта-Донелана, який емігрував в США у вісімдесятих. Можливо, американські військові прагнуть повернути собі знання, що вперше почали застосовуватись саме на їх Батьківщині за 250 років до того. Можливо, замкнувши це історичне коло, вони прагнуть відновити частину тієї неймовірної сили, якою володіли родезійські скаути.