Вище тільки небо

Крізь штору зазирало сонце. Прогноз погоди уже декілька днів розказував про похолодання, дощі і осінь, а воно, бач, світить. Штуркнув телефон, щоб на екрані з’явились цифри: десята ранку, спалось добре і … довго. Прогноз-то прогнозував дощ і холод, чого зриватись?

Але ні, чисте небо. І так два дні — за новим прогнозом.

”Сьогодні і завтра я буду робити усе задля того, аби так зробити, щоб завтра й сьогодні нічого не треба би було робити” — тихенько наспівував я пісеньку The ВЙО, поки неспішно заварював ранішню каву.

Стоп! Надворі світить сонце! Два дні сонця і тепла!

Так, я вже попрощався з літом минулої неділі, але йому напевно сподобалось це прощання і воно хоче ще…

Уже з місяць назад мені потрапила на очі стаття в новинах про відремонтовану дорогу через перевали Воловецький і Пилипецький в Карпатах. І ще тоді подумав, що треба обов’язково катнути, я ж шалено люблю гірські серпантини. То чому не сьогодні? Ок, букінг, де б гарно заночувати в околицях Синєвиру?

А гарно заночувати можна багато де, бо середина вересня, діти в школі, їх батьки на роботі, самий час подорожувати. Навіть бронювати не став, бо вільних місць дійсно багато, то краще глянути, як це все виглядає реально, а не на фотографіях в букінгу, і тоді зробити вибір. І це було правильно, як показало життя, бо по букінгу я б вибрав зовсім інше місце, і точно помилився б.

Дорога мукачівською трасою, до Нижніх Воріт, що уже за Верхнім Верецьким перевалом, для мене звична, мелькає швидко, а далі поворот ліворуч, до наступного перевалу, Воловецького. Тут я зробив першу зупинку, чисто для галочки, бо довкола все, як у звиклих нам сколівських Карпатах, а я ж не за цим їду.

На перевалі стоїть дещо монструозна драбиноподібна конструкція, на яку навіть не захотілось лізти, з того ж Верхнього Верецького види відкриваються кращі. Але перевал взято, а дорога кличе. Дорога, до речі, таки відремонтована добре, та хто зна, скільки вона протримається з нашими зимами, так що поспішіть теж катнути.

Далі на шляху Пилипецький перевал, який уже дає відчути, що я заглиблююсь в справжні Карпати. З нього не вийде дуже пооглядати околиці, бо довкола смерековий ліс, тому так само ставлю коротку крапку “я тут був”, і спускаюсь вниз, до Пилипця.

От під час спуску уже стає красиво, околиці мальовничі. Далі доїжджаю до Міжгір’я, повертаю в центрі ліворуч, і останній на сьогодні підйом.

Саме тут починається те, задля чого і була затіяна поїздка: види відкриваються настільки круті, що хочеться зупинитись негайно, але я притискаю педаль і вилітаю на верх перевалу, щоб не тулитись на обочині. Тут дійсно краса, заради якої варто отак зірватися і проїхати пару сотень кілометрів. І ця краса надзвичайно доступна, тому що заїхати сюди можна будь-яким автомобілем, по якісному асфальту.

На перевалі два готелі, один більш стильний, сучасний, але трохи нижче і при самій дорозі, так і називається, “Синєвирський перевал”, саме його хочеться вибрати, коли переглядаєш варіанти на букінгу, а от трохи вбік, і прямо на самому вершечку другий, “Кам’янка”. Враження він справляє таке, ніби досить старе приміщення просто відремонтували, йому бракує шику, який є в першому, але зате саме місце його розміщення і види, які відкриваються з тераси, прямо з вікон номерів — неперевершені.

Тому зупинився я в “Кам’янці” і ні разу не пошкодував.

Обов’язкова кавова церемонія, момент має бути досконалим і завершеним у своїй повноті :)

Це був неймовірний захід сонця — повна тиша, ні вітерця, лише шурхіт цикад і пахуче гірське повітря, яким не дихаєш, його буквально п’єш!

Недалеко проходили селяни, що копали картоплю трохи нижче, на схилі.

— Слава Йсу — привітався.

— Слава на віки! Йдіт візміт собі бульби там — каже чоловік. Вони бачили, що я щось готую, коли заварював каву, подумали, що то я вечерю роблю, і так безпосередньо і щиро запропонували незнайомцеві взяти собі трохи їхньої картоплі. Подякував, пояснив, що просто кавую, і побажав доброї ночі. Приємно в цьому світі зустрічати щирість і доброту.

Але сонце уже зайшло і час був повертатись до готелю, таки вечеряти.

Прокинувся на світанку, в горах свіже повітря, тому довго не спиться. Спершу подумав, чи не подрімати ще, але виглянув у вікно і почав швидко одягатись: на це потрібно дивитись не з вікна номера, а з облюбованої мною вчора галявини.

Я називаю це Молочним Морем. На нього можна дивитись годинами і не набридає. Сонце повільно виповзає з-за гори за моєю спиною, і біло-голубі “води” міняють свій колір на біло-рожевий.

І перевага цього готелю, що продовжувати насолоджуватись красою можна під час сніданку, на чудовій терасі. Їжа в ресторані тут хороша і не дорога, а от кава бажає багато кращого, що не є для мене новиною, я вже згадував про це в недавньому дописі про Car&Coffee, і саме тому навчився будь-де готувати хорошу каву сам.

І знову прогноз погоди пророкував захмарення і навіть дощ після обіду, та вітерець усі хмари розігнав, світило по літньому тепле сонце. А раз так, то відриватись вирішив по повній, і крім запланованих перевалів і відвідин Синєвиру задумав замкнути карпатську подорож через центр галактики :) в смислі, географічний центр Європи, недалеко від Рахова, Яблунецький перевал, Франківськ, і уже звідти до Львова.

Проїхати доведеться понад 500 кілометрів гірських доріг, не знати, якої якості, значить час вирушати. Ну, тобто, з Рахова через Франик і до Львова дорога хороша, а от яка звідси до Рахова невідомо.

Останній погляд на краєвиди, що відкриваються з готелю, і наповнюючи довкілля благородним стриманим “бу-бу-бу” вирушаю вниз. Мені напевно ніколи не набридне слухати цю чаруючу пісню рядного 6-циліндрового двигуна! Усі порядні двигуни звучать красиво, але рядна шістка найгармонійніша!

А довкола уже справжні Карпати! Вікові смереки тягнуть до тебе своє гілля, чисте і надзвичайно густе повітря — це те місце, де потрібно їздити лишень з повністю відчиненими вікнами і дихати, пити це повітря, насолоджуватись відчуттям повного занурення в тут і зараз!

Доїхавши до синєвирського перехрестя, повертаю ліворуч, в ще більшу красу. Очі розбігаються, хочеш зупинятись кожної миті, щоб насититись, наповнити душу красою цієї землі, якої так бракуватиме сірими осінніми днями серед вулиць міста, затягнутих в сіру пелену дощу.

Направду, дорога просто фантастична. Тут вартує поселитись на декілька днів, щоби проїхати нею автомобілем, потім велосипедом, а ще пройти пішки.

Посидіти біля річки, слухаючи журчання води. Вода тут усюди: і ріка, і безліч потічків, мальовничі водопадики, джерела.

І нарешті поворот до однієї з основних цілей мандрівки. Озеро Синєвир, оспіване в легендах і розповідях за свою неймовірну красу. Морське Око, перлина Карпат — якими епітетами його лишень не наділяють.

Мене воно… розчарувало. На фотографіях, навіть мною зроблених там, все виглядає чудово. Але вживу — каламутна калабаня. Дивна річ, дорога до озера значно красивіша і натхненна, ніж саме воно. Можливо весною, більш повноводне, це Морське Око і виглядає грандіозніше, але у вересні на його берегах було сумно.

Довкола озера прокладена непогана стежка, якою я, звісно ж, прогулявся, але причин залишитись там на довше не знайшов. Навіть відмінив заплановану “кавову церемонію на березі Синєвиру” :)

Повернувся до машини і поїхав назад, на захопливу і чаруючу дорогу до озера, що не виправдало сподівань :)

Та яким би не був Синєвир, сюди точно варто приїхати заради природи. Хоча би на пару днів. Тут є на що подивитись.

А я тим часом, від'їхавши пару кілометрів, знайшов затишне місце біля потічка, щоб таки випити свою каву під дзюрчання чистої гірської води.

Час ішов до обіду, дорога ще попереду чекала довга, тому, хочеш-не хочеш, треба вирушати. Мав намір проїхати повз теребле-ріцьку ГЕС, її водосховище і дамбу, але місцеві кажуть, дорога там геть розбита, і мені на своїй “ізолєнті” на 18-тих колесах робити там нічого, тому, як і вів мене навігатор Waze, прохопив ще раз через Синєвирський перевал, до Міжгір’я, і там ліворуч, в напрямку Хусту. “Раз я їхав з Синєвира до Хусту…”. Цей відрізок шляху лишень роблять, новий асфальт чергується з фрагментами старого, тому краще не розганятись особливо. Я так і їхав в режимі “я кайфую від Карпат”, 50-70 км/год. І вчергове мушу висловити своє задоволення від використання саме Waze, який попереджає заздалегіть про ями, місця, де ведуться ремонтні роботи і взагалі про все, що відбувається на дорозі. Надзвичайно зручно.

Перед Хустом є досить цікаве село, Іза. Це, фактично, центр виготовлення плетених з лози виробів: від кошиків до меблів. Прямо вздовж дороги безліч магазинчиків, до вибору, до кольору. Кошик для дрів, куплений тут, уже прикрашає мою дачу, тому зупинився я лишень, щоб загуглити, де б пообідати в Хусті. А було це не так просто, бо один з ресторанів, з найвищими оцінками на гугл-мапс виявився закритим, його приміщення продавалось, інший — просто банкетний зал, де лише урочистості усілякі святкують, але у відгуках чи описі про це ні слова не було. Час уже трохи підтискав, довелось вибрати щось поскромніше, аби швидше.

Вийшло незле і цікаво. Борщ був не зовсім борщ, а скоріше богрщ, бограч тече в крові закарпатців, нічого з цим не поробиш :) Ну і цікава страва дня, яку настійливо мені рекомендувала власниця, я її назвав “кутя з м’ясом”.

А далі чекав центр галактики, всесвіту, чи просто центр Європи, географічний. Але за 9 кілометрів до нього я застряг в мегагалактичному корку на цілу годину, через ремонтні роботи. І так вийшло, що стояв я практично в голові багатокілометрового пелетону. То ж, коли усі рушили, а я хутко обігнав кілька передніх машин, і вирвався на оперативний простір, зрозумів, що мене чекає складний вибір: зупинитись і зробити декілька “центрових” фото мерседеса купе на фоні центрового знаку, але пропустити вперед частину цього автомобільного хвоста, за яким потім доведеться довго плентатись, чи просто помахати центрові рукою з вікна, зате комфортно, на хорошій швидкості поїхати далі. А оскільки уже нестримно наближався вечір, ще й ця затримка незапланована, і додому ще майже 300 кілометрів, вибір я вирішив зробити розумний. Тому фото самого центрального мерседеса в Європі не буде :)

Далі промелькнув затяжний і приємний Яблунецький перевал, Минуличин та Яремче, і уже в темряві добрався до Франківська, де повечеряв знову в ресторані “Кухня”, я писав про цей заклад в розповіді про Франик. Станіславів був такий, як я запам’ятав: багато молоді і затишно. Все ж до чого приємне місто!

І несподіване, бо як повечерявши, вийшов на вулицю, то потрапив під перші краплі дощу: і звідки він взявся, вроді ще недавно світило сонце з чистого неба. Довелось прискорити крок і швидко вирушити в напрямку Львова. Проте від зливи утекти не вдалось і до самого Галича поливало мене добряче. Аж в Рогатині дощ таки вийшло обігнати, і решту дороги їхалось дуже приємно, от прямо в задоволення.

Уже у Львові, занісши речі додому, їхав у гараж, але заскочив ще в мак'драйв випити кави на сон грядущий :) Відчувалась втома від семиста кілометрів, залишених позаду. От тепер точно наїздився, подумав я, допив своє лате, і виїхав на освітлену львівськими жовтавими ліхтарями вулицю. Один перехресток, другий, і … несподівано я розумію, що готовий от хоч прямо зараз знову податись в дорогу! Дорога робить мене живим! Тому поставлю я не одну, а, на всяк випадок все ж три крапки …

___ ___ ___
https://t.me/ROstADventure