Про Івано-Франківськ

Франківськ, Станіславів, просто Станіслав для “старої кавалєрки”, а для молоді тепер Франик. Він чекав на мене давно, але я вперто об’їжджав його по об’їзній, проїжджав околицями, заїжджав в якесь конкретне місце і їхав далі, а в центрі навіть не бував, не кажучи про те, щоб провести тут пару днів хоча б, щоб відчути атмосферу міста. Якось так складалося.

Тому чекати далі уже не личило, а то так можна і до кінця життя до Франика не потрапити. Тим більше, що нагоду життя придумало, а тут іще й погода чудова, то ж букінг, готель поруч з центром, але щоб зі стоянкою, валізу спаковано, в дорогу.

Перше, що спробував зробити зі мною Франківськ — це заморити їжею. Порція борщу в ресторації “Кухня”, вельми стильному закладі, до речі, рекомендую, була цілком звичною, нічого не віщувало, але потім мені принесли вареники. Це було відро вареників, штук 20. Тут не схуднеш, тут би вижити! Я тепер розумію, чому чимало франківчан мають такий впевнений животик :)

Про околиці, які тепер прийнято називати спальними районами, говорити не будемо, вони у всіх наших містах спаплюжені совком. Тому про старий центр, який, як і у Львові, пішохідний. Через трохи меншу поверховість забудови і більшу кількість скверів, він сприймається просторішим. А може і є таким. Чимало різних кав’ярень, бістро та ресторанів, стильних і приємних. Проте має Франик і одну помітну ваду, він спотворений совком не лише на околицях, але і в центрі. Ідеш, розглядаєш старі будинки, і раптом таке випадення стилю, жахалочка совєцька, ніби піщинка в око потрапила. Проморгався, далі ідеш, будинками милуєшся, а там знову щось таке. І це трохи заважає, руйнує неперервність атмосфери. Але є інший Франківськ, вечірній. Варто сонцю заховатись за обрій, а місту запалати вогнями, як усе міняється.

Більше жахалки не потрапляють в очі, і тебе охоплює переживання, дуже близьке до львівського: починаєш відчувати себе на вулиці, як у себе дома, ніби ти йдеш по власній вітальні. Дуже затишне відчуття, за що я так люблю Львів, а тепер і Франківськ.

Тернопіль, куди я заїжджав за тиждень до Франівська, назвав себе молодіжною столицею України. Не знаю, чому. Не відчув там нічого аж такого молодіжного. А от Франик — це реально молодіжна столиця, не по назві, але по факту, тому що, куди не глянь, усюди молодь, парочками, компаніями, гуляють, спілкуються. Насправді, молоді завжди багато в будь-якому місті, але тут це просто домінуюче. І це творить цю легку, невимушену атмосферу.

Була неділя, на одній з вуличок виступали місцеві гурти, грали кавери і щось своє, люди, хто танцював на проїжджій-непроїжджій частині, хто слухав, стоячи довкола, хто сидів, пив каву, пиво, вейпив. Але атмосфера, молода, невимушена, світла, без жодних понтів і агресії — я просто ходив і посміхався мимоволі. Це круто.

В контексті автомобілів Франківськ скоріше прагматичний. Я трохи наробив легкого фурору на вулицях своїм бу-бу-бу і колесами на ізолєнті, тут на такому не їздять, здебільшого, навіть на таких купе, як у мене, зустрілось мені декілька їх на вулицях міста.

Як поціновувач хорошого пива не міг обійти увагою місцевий крафт: гарно подегустували пивo в Copper Head, і, тут я вам скажу… от компанія була хороша, а пивo… ну, пивo, та й пивo, крафт та й крафт. Випити можна, але щоб тягнуло в той паб повернутися, то все ж ні. Звісно, виключно на мій смак, я не претендую на жодну істину. Можливо, він привабить любителів стилю ІРА, але то не моє, не розумію смислу захмеленого соку :)

Ще в цій поїздці спробував Гуцульське з Микуличина, бо проїжджав прямо повз броварню, і як я міг не зупинитись. То їхнє житнє виявилось реальною брагою, таке соромно продавати, а світле "може бути", особливо з огляду на спеку. Але що було дійсно варте уваги на цій броварні, то дівчата-красуні, білявка та чорнявка, що пивo розливали. Прямо аж подумав, чи не зупинитись мені де в Микуличині, спробувать щастя, але, далі думаю, навіщо мені гуцулка? Воно ж добре, коли жінка пристрасна, але від гірських дівчат можна не банальною пательнею, а й барткою в лоба дістати, в пориві отієї страсті, а воно мені треба? Та й обмежився парою літрів пива.

Це я так плавно перейшов від Франківська до франківщини, бо наступного дня виїхав в напрямку гір. Обов’язково хотів потрапити в Манявський скит, був там всього раз і дуже давно. І це того варте, якщо кого цікавить усіляке духовне переживання, треба їхати. Тепер і дорога туди терпима, навіть для 18-тих коліс на ізолєнті.

А оскільки виїхав я з Маняви в обід, вертати до Франика було ще рано, то й махнув у напрямку Яремче-Микуличина, де теж був дуже давно, бо в сколівські Карпати нам зі Львова спідручніше. І те, що я побачив, мене досить неприємно вразило. Бабки. Гроші. Всюди лише вони і нічого більше. Я ніби знову відчув себе в Індії, де в свідомості аборигенів ти їм винен уже просто тому, що туди приїхав.

Нема шансів десь зупинитись в просто красивому місці, усі дороги ведуть до готелю, ресторану, колиби, садиби, стоянки жиперів-катальників в гори — всюди, де ти повинен потратити гроші. І це все там прямо нависає над тобою. Їдучи в Маняву, не знав, як там з харчами, тому захопив зі собою обід. Але монастирська трапезна виявилась дуже непогана, з правдивою грибною юшкою, тому обід поїхав зі мною далі, потихенько перетворюючись на підвечірок. Ну, і не викидати ж, думаю в Яремче, десь стану в хорошому місці, та й замну. І нема. Що не бічна доріжка, то в садибу, до ресторану, чи висить табличка “приватна територія”. На виїзді уже з Микуличина, втомившись шукати, бачу приємне місце біля річки, чудово. Розвертаюсь, паркуюсь, іду — а ні, знову “приватне, не швендяти тут усіляким”, уже навіть річку ті гуцули приватизували. Зрештою, знайшов якусь стежку серед трави, протоптану місцевими, мимо клозету типу сортір, яка мене до річки таки вивела, де я собі і влаштував пік-нік. Але це реально неприємно. Це не наші сколівські Карпати, самбірщина чи й навіть Закарпаття, де безліч як облаштованих, так і диких місць, куди можеш звернути, хочеш до річки, хочеш в гори, стій собі, скільки влізе, нікому до тебе діла нема.

Зіпсували гроші гуцулів.

Повертаючись до Франківська. Напевно, щоб переїхати cюди, потрібні вагомі причини, але якщо ви такі знайдете, то жити тут буде комфортно. Напевно. Можливо, надто сміливо робити такі висновки за три дні перебування, не знаю.

А ще у Франківську є річка для покупатись, і став, для погуляти набережною. Перепрошую, не став, а Став, бо це став не сільський, а міський! :)

Дається також взнаки близькість Карпат. У Львові, після дня 30+ градусної спеки, коли приходить вечір, ніщо тебе не порятує, буде задуха всю ніч. Тут з гір приходить свіжість, уночі кондиціонер був зайвим, вистачало прочиненого вікна.

Такий він, Франик — невелика, дійсно молодіжна столиця карпатської України.

Ще ж про каву, бо як львів’янину без неї. Я не знайшов місця, де варять справді класну каву, справжнє спешелті. Кава, де я заходив, була така, нормальна, але зате самі кав’ярні тут атмосферні, стильні, на рівні кращих львівських, а десь, буває, і перевершують. А хорошу каву можна і самому дома зварити, бо в кав’ярні — воно ж головне атмосфера і спілкування.

Про місця.

Зупинявся в готелі Фонтуш. Є на букінгу, програму genius не підтримує, на жаль.

Стоянка безкоштовна для авто, невелика, але є своя.

І є місце перед готелем, під оглядом камер.

Готель норм, номери з кондиціонерами, зі сніданком по меню.

Ресторація Кухня

Ростерія Кави

І тут капучіно пив: Кімбо

І в Десятці раз повечеряв. Циганський дерун файний, і пивo їхнє крафтове під вечір після спекотного дня теж зайде.

___ ___ ___
https://t.me/ROstADventure