Остаточне вирішення російського питання

“ₚосія – це фашистська держава. Якщо Україна не переможе, нас очікують десятиліття темряви” - Професор Єльського Університету Тімоті Снайдер.

Плани російського вищого керівництва на швидку та безболісну денацифікацію демократичної країни провалилися, власне, тоді, коли були представлені широкій громадськості. Проте своїми деструктивними для усього світу діями вони все ж розпочали процес, про який так голосно кричать. Але є один нюанс. Поки наші воїни денацифікують загарбників на фронті, українська спільнота повинна здобувати нових знань про те, як все ж відбувалися зміни імперської свідомості раніше, щоб у майбутньому застосувати досвід інших країн і культур на практиці.

Британська імперія та Сполучене Королівство

Задля оцінки складного процесу зміни імперської свідомості ми розглянемо еволюційний підхід, який нам люб'язно надала Велика Британія. В англійській історіографії період з 1814 по 1915 часто кличеться "Імперським століттям", воно і не дивно, адже англійці панували територією, яка складала 24% від усієї Земної суші. А відсутність конкуренції у контролі над світом породили Pax Britannica, який дурманить голову не гірше за опіум, то як, спитаєте ви, відбувався процес деколонізації, і як він був сприйнятим британським суспільством?

У випадку Лондонської корони подіяло золоте правило команди «Зони відповідальності» і компанії Marvel, а саме: "З великою силою приходить велика відповідальність". Перетворення Британії на Співдружність розпочалось за часів імперського століття, адже керувати одною четвертою світу було складно в умовах регулярних війн, тому першою самоуправління отримала Канада у 1867 році, через 30 років Австралія та Нова Зеландія. Реформування імперського ладу в британському суспільстві визначали цілком природним. Арчибальд Прімроуз, англійський державний діяч, відзначив після своєї подорожі до Океанії, що Британська імперія змінюється, деякі колонії набувають суттєво більшої незалежності. Цікаво, що самоврядування отримували не тільки англомовні території(хоча вони першочергово). Після Нової Зеландії статус Домініону отримав Цейлон (сучасна республіка Шрі-Ланка).

Десь на зламі століть можна простежити й еволюцію культурного сприйняття колоній, про це може свідчити література. До того, як термін «постколоніальна література» набув популярності серед науковців, для позначення усіх творів англійською мовою застосовували термін «література Співдружності». Попри те, що найчастіше йшлося про твори неанглійського походження, науковці все ж наголошували на домінації британського канону.

“Наступне покоління постколоніальних критиків виступило проти ярлика «співдружності» для відокремлення небританської літератури від «англомовної»” - пише Рушді Сальман у своїй роботі “Imaginary Homelands: Essays and Criticism”.

Проте вирішальною подією для Британської імперії стала Перша світова війна, яка була каталізатором одразу двох чинників занепаду англійського імперіалізму. По-перше, широке використання колоній, як джерел сировини та рекрутів, відбилося на післявоєнній реакції суспільства. Зниження рівня довіри до уряду серед населення на фоні розпечених революційних рухів визначає вектор розвитку держави. По-друге, участь колоніальних сил у бойових діях значно підвищило національну свідомість підкорених народів, що загрожувало метрополії втратою контролю над бунтівною колонією.

У міжвоєнний період країни Антанти компенсували розширення прав своїх колоній, приєднавши німецькі й османські колонії.

Друга світова остаточно розставила крапки над "ї", Атлантична хартія - договір між США та Британією, за яким Штати будуть надавати допомогу союзникам з умовою, що Лондон "відпустить" колонії, фактично позбудеться своєї колоніальної історії. Післявоєнний світ був визначений цією декларацією ще в серпні 1941 року. Перемогу було досягнуто, проте Британія понесла чималі економічні та людські втрати. Новий неколоніальний світ не дозволяв використати ресурси інших задля швидкого відновлення. Німецькі бомбардування та активні бойові дії спустошили першість англійської економіки. Її лідерство було знищене разом з Pax Britannica: Індія, Ірландія, Цейлон тощо – тепер назавжди вільні.

Сполучене Королівство змогло відновитися повністю тільки через сорок років після Другої світової війни. Внутрішня криза та переосмислення національних цінностей сприяли деколонізації нації. Процес, що тягнувся понад століття завершився у 1997 році, коли Гонконг був переданий Китаю.

Третій Райх і розділена Німеччина

Денацифікація Німеччини після Другої Світової є наочним прикладом зміни свідомості цілої нації: вона і є основним джерелом натхнення для російських шовіністів. Нагадаю, що після підписання Акту про капітуляцію, території колишнього Райху були поділені на 4 окупаційні зони: англійську, американську, французьку та радянську - перші три в майбутньому об’єднаються у ФРН(Федеративну республіку Німеччину), а остання перетвориться на НДР(Німецьку Демократичну республіку).

Союзники мали на меті позбавити суспільство від впливу націонал-соціалізму, який вже безпосередньо став частиною життя кожного німця. Принцип “колективної відповідальності” був важливим елементом перевиховання цілого народу. Власне, тоді також часто можна було почути суспільну думку, мовляв, не варто звинувачувати простих людей у злочинах злісного режиму. Проте вище керівництво західних держав ще до завершення війни мали чітку позицію, зокрема Франклін Рузвельт справедливо зауважував:

"Занадто багато людей у США та Британії вважають, що німецький народ загалом не несе відповідальності за те, що відбулося, і що винні лише окремі нацисти. На жаль, це не відповідає дійсності. Німецький народ повинен зрозуміти, що вся нація брала участь в злочинній змові проти сучасної цивілізації”

(цитата взята з відео Владлена Мараєва “Денацифікація рашистів: повоєнний досвід Німеччини // Історія без міфів”)

Підпорядкована західним демократіям ФРН цілком і повністю взяла на себе удар, прийнявши відповідальність за скоєні злочини, тоді як у прорадянській НДР після масштабної хвилі репресій сама тема замовчувалась. Проте деякі колишні нацисти змогли отримати високі посади внаслідок браку кадрів у післявоєнному становищі обох новоутворених держав.

Як саме відбувався процес зміни свідомості для громадян Третього Райху? На відміну від британського поступового переосмислення суті існування держави та її форми, у німців був умовно екстрений курс лагідно наданий окупаційними режимами. У випадку західних зон окупацій, застосовували поділ населення на різні ступені співпраці з режимом. Люди, які займали високі посади в уряді чи нацистських організаціях могли отримати десятирічний строк ув’язнення, конфіскацію майна чи смертну кару. Учасникам дискримінаційних рухів і расових переслідувань назначався тюремний строк тривалістю 5-10 років, а простим виконавцям і відкритим сповідувачам ідеології націонал-соціалізму передбачались випробувальний термін у 2-3 роки чи обмеження прав відповідно. За різним ступенем провини визначали й різні обмеження: від заборони на виїзд з окупаційної зони до звільнення з роботи та виплат репарацій. Громадяни, які не були залучені в нацистському апараті, повинні були відвідувати виховні бесіди, на яких вони дізнавалися про злочини Райху, зокрема у форматі документального кіно, таким чином формувалася колективна провина. Антинацистською пропагандою наголошувалось, що саме німецький народ є відповідальним за ці трагедії. Важливо розуміти, що такий підхід мав на меті не тільки звільнити суспільство від націонал-соціалізму, він мав загасити бажання майбутніх поколінь “повторити”.

Проте німці ФРН, акумулюючи в собі почуття провини, прийшли до свідомо неправильної концепції, наче вони повинні йти на поступки заради спокути, і там, де, здавалося б, Німеччина мала йти далі з отриманим досвідом і відповідальністю за вчинене, вона жадала нових порцій прощення. Один з наслідків цього - російська газова голка. (Детальніше про це в статті Уляни Костенко “Балансування між амнезією та провиною — урок від національної пам’яті”)

По іншу сторону Берлінського муру не використовували підхід західних демократій. Четверта зона окупації мала на меті створення чергового комуністичного режиму у Європі, який ще й теоретично може надати претензії на всю Німеччину. Сама НДР, попри назву, не зазнала впливу демократії: хвиля репресій призвела до реактивації колишніх концтаборів часів Третього Райху. Безліч абсолютно невинних людей потрапили під гарячу руку москви, яка часто дозволяла собі застосовувати вибіркове правосуддя. Справжніх злочинців інколи просто вмонтовували в німецько-радянську комуністичну систему через дефіцит спеціалістів, як от за дослідженнями німецького історика Енса Кулемана, у міністерстві економіки НДР близько 5-6% персоналу були членами НСДАП, чи учасниками різних нацистських організацій. Справедливості заради, така “реабілітація” відбувалася і у ФРН, наприклад: улюблениця Гітлера фрау Ріфеншталь зберегла свою репутацію у кінематографічному світі, попри свідчення колишнього актора заднього плану, який стверджував, що німецька режисерка використовувала концтабори заради “кастингу” для своїх фільмів. Проте у ФРН подібні випадки публічно піддавалися критиці, тоді як у НДР тема навіть не порушувалася. Відсутність можливості реабілітації німців в очах соціалістичної держави, формувало суспільство, де тема геноциду та расових переслідувань просто замовчувалась. На противагу цьому, керівництво НДР проводило комплексну пропаганду про неосяжні подвиги німецького комуністичного підпілля, величне звільнення братнім народом та грім майбутньої світової революції.

У результаті, покоління, які вже не застали війну, але відчули на собі авторитарний тиск комуністичного режиму, почали відновлювати підпільний ультраправий рух на противагу системі. Наразі німецький неонацизм, хоч і є маргінальною ідеологією, та все ж користується умовною популярністю у кордонах вже не існуючої НДР. Найуспішнішою ультраправою партією вважається Альтернатива для Німеччини, на останніх виборах до Бундестагу AfD набрала 10,3% голосів. На зображенні можна помітити, що саме на Сході країни партія користується особливою популярністю.

російська імперія, срср та російська неоімперія

Проаналізувавши досвід різних країн і культур, можна розглянути особливості російського імперіалізму в контексті інших історичних прикладів. У випадку Британії внутрішні зміни відбулися, як природна реакція на вимоги часу, світова нестабільність почала зростати - і розширення самоврядування колоній виявилось дієвим способом врегулювання внутрішньої ситуації у державі, англійці поступово відмовлялися від претензій на чужі землі. У росії не відбулося реакції на міжнародне загострення в кінці ХІХ і на початку ХХІ століть, єдині зміни на користь підкорених народів були результатом революції 1905-1907 років, але й вони з часом втратили свою чинність. Бездіяльність російського царя та Світова війна вирішили долю імперії - вона змінила свій колір. Радянський союз продовжив і навіть вдосконалив концепцію російського імперіалізму, він набув форми світової революції - та сама шоста частина світу, яка опирається на геноцид та експлуатацію підкорених народів, тепер мріяла про панування над усіма. Відсутність жодного прогресу в усвідомленні власного злочину проти людства - спричинена безкарністю режиму, адже та сама Британія чи Німеччина відчули наслідки своєї “імперськості”, вони взяли на себе відповідальність.

Своєю чергою, досвід деімперіалізовних ФРН і НДР надає неоціненну базу причинно-наслідкових зв’язків, які необхідно застосувати задля вдалого розвіювання сучасної російської свідомості. Принцип “колективної відповідальності”, який використовували західні окупаційні зони, виправдав себе на практиці: усвідомлення своєї причасності до злочинів, відчуття емпатії - сприяє подоланню імперського комплексу, проте самі німці, озброївшись почуттям глибокої провини, втратили гідність, обравши загравання з “постраждалою” росією. Власне, “жертва” наразі тримає в заручниках сама себе. З одного боку, денацифікація відбулася успішно, ультраправий рух на території колишньої ФРН відчувається скоріше як ехо, а з іншого боку, німці набули інший комплекс у своїй свідомості - і він зараз спонсорує геноцид українців, чи ж гальмує процес передачі зброї українським військовим. Відчуття провини - ніщо, якщо нація не готова брати на себе відповідальність, рухаючись вперед, маючи болісно набутий досвід.

P.s: Наразі неможливо сказати, який сценарій деімперіалізації спіткатиме росію, чи він узагалі відбудеться? Проте точно відомо, що зараз усе залежить від нас і наших дій, українці небезпідставно отримали ярмо денацифікаторів. Хто ми такі, щоб від нього відмовлятись? Допомагайте ЗСУ та розвитку української культури, також діліться власними думками в коментарях. Дякую за увагу!

Автор статті: Арсеній Войтенко, дописувач «Зони відповідальності».

Підписуйтеся на наш телеграм, ютуб, твіттер та інстаграм.

P.p.s: В ці буремні часи, коли культурний контент обходиться дорожче, адже займає час, вартує більше, адже має суттєвіший вплив, таке видання як «Зона відповідальності» не може не працювати над тим, аби розширюватися. Для цього потрібні гроші на рекламу, на преміальні дизайнерам і авторам. Ви можете допомогти. Підтримати «Зону відповідальності»

Читайте також:

• Почуття провини та відповідальність, або як впливає на сучасне життя Німеччини її трансформація після Другої світової війни? У статті Уляни Костенко “Балансування між амнезією та провиною — урок від національної пам’яті”
• Питання білого, червоного та ще раз білого. Вороги чи друзі? Як ставитися до білорусів та якими мають бути наші зв’язки читайте у статті Павла Гуля “Підштовхнути справжніх білорусів за межі північного кордону”
• Європейська політика та до чого тут росія? Антон Школовий дослідив це питання у своїй статті “Європейський фронт”