Підштовхнути справжніх білорусів за межі північного кордону

Окрім морів, Каспійського й Чорного, окрім неба над росією, кров’ю окроплена й Білорусь. Достеменно не відомо скільки українців загинуло внаслідок запуску ракет з держави Республіка Білорусь, проте відсутність цієї інформації не звільняє нас від обов’язку зчинити праведне правосуддя. Цей обов’язок змушує нас шукати винних і, на жаль, складні історичні й політичні обставини не дають нам зробити цього свідомо й правильно. Ні для кого не є секретом, що когорта свідомих білорусів у еміграції, а це тисячі людей, допомагають українцям: приймали і приймають біженців закордоном, волонтерять, воюють за Україну. Останні, бійці Пагоні чи полку Калиновського, відзначилися неймовірною відданістю й ефективністю в рамках своєї боротьби на боці ЗСУ. Тому нам потрібно розібратися, й розбиратися ми будемо не відштовхуючись від білоруських парирувань, а від своїх інтересів.

Не брати

Існування братських народів — абсолютно безцеремонний політичний і культурний міф, який дотепер іноді випливає в наших свідомостях. Його потрібно руйнувати, адже жоден народ не є братом іншому; не існує природного детермінування, як державам та націям взаємодіяти між собою. Поглиблюючись в деконструкцію міфу, варто усвідомити — українці та білоруси різні нації, з різною історією, часто спорідненою, але зовсім іншою. Ми не зобов’язані ставитися будь-як один до одного у зв’язку з існуванням цього міфу, єдине що може впливати — історія й політика.

Історія показує неймовірно багато різних кутів зору на нашу проблему, проте почати варто з того, що білоруська політична нація в дев’ятнадцятому та двадцятому століттях проходила схожі з українськими етапи розвитку, потерпала від імперського спротиву йому. Однією з найбільших відмінностей в двох історіях є те, що український рух був масовіший й приносив більші плоди, білоруси мали більше обставин, які зумовлювали народну пасивність. Внаслідок цього, на відміну від українців, у білорусів не вдалося викувати пласт національної еліти, яка б підтягнула нарід до національної боротьби. Паралельна до української, білоруська революція в 1917-1921рр. була ще більш слабка і провальна, ніж українська.

Страждання неможливо виміряти до деталей, проте варто сказати, що білорусам видалося не менш гірко ніж українцям в радянському союзі. Російський імперіалізм трактував білорусів ще менш суб’єктною нацією щодо росіян, ніж українців. Звідси маємо найбільший відсоток розстріляної інтелігенції в тридцятих і неймовірного розмаху русифікацію. Після цього не легко боротися за незалежність, еге ж? Але білоруси все-таки змогли взяти участь у розпаді совка й здобути незалежність. Українці пройшли націєгенез небаченої стрімкості в двадцятому столітті і продовжили серйозно змінюватися в двадцять першому — столітті з повноцінною державністю. На відміну від білорусів, у яких все було досить тихо й сумно у двадцятому й так само у двадцять першому, адже до влади став просовковий господарник Лукашенко, який навіть національний білоруський прапор заборонив. Ця критична різниця, різниця у віці й рівні розвитку націй має триматися нами у голові, коли ми будемо далі розвивати наш мисленнєвий процес.

Політична білоруська реальність

Подружка історії — політика для нас набагато складніша, адже для розуміння явища нам життєво необхідний контекст. Почати варто з перепалок навколо протестів білорусів у 2020 році. Одна з найпопулярніших українських претензій до білорусів це претензія нерішучості чи “латентної любові” до Лукашенка.

Спершу варто зазначити, що єдина українська революція, яка відбулася з певною радикалізацією (як відповідь на насильство силовиків), була Революція Гідності, ні Помаранчева, ні На граніті не були “силовими”. Тобто влада може змінити свою думку не тільки під впливом палки народової. Питання, чи влада дотримується своїх зобов’язань після революцій без силового тиску має очевидну відповідь: ні. Цей урок українці вивчили й не велися на спроби затушити й затягнути протести, аби знизити соціальний градус. На відміну від білорусів, які не бачили таких масових протестів, як у 2020 році, адже попередні мали менші рівні підтримки (тут не варто звинувачувати білорусів, адже це звична справа: в часи януковича було кілька майданів (протести проти Харківських угод, податковий, мовний майдани) до Революції Гідності, які ні до чого не приводили). Лукашенко вибрав тактику виморювання протестів, давав обіцянки національної спрямованості, аби затушити протест в момент найвищого кипіння, а згодом від обіцянок відмовлявся.

Через непідготовленість опозиції (ще більшу ніж та, що була в української опозиції в 2014-му), через радикально низький рівень політичної свідомості, малий рівень національної свідомості, завдяки чому не вдалося радикалізувати протест, білоруська опозиція програла. Програш мав свої наслідки: жорсткі репресії, масова еміграція білорусів закордон. Лукашенко затягнув гайки так, як ніколи не робив, адже той, хто програв може повернутися. У Білорусі стала актуальна нова поляризація: свідомі білоруси, несвідомі та силовики-прихильники Лукашенка. Більшість свідомих білорусів виїхала, або маскується під тихих і несвідомих. В Білорусі панують силовики, нова еліта.

Така поляризація трошки задіває український оголений нерв: до початку вторгнення у нас було безліч байдужих людей, людей яким не було різниці. В Білорусі, на жаль, відсоток таких людей більший. Національне життя в Білорусі швидше нагадує життя в радянському союзі: національна еліта налічує не більше десятка тисяч відчайдухів, а решта — в глибокому сні з мароженим і колгоспом. Такою є білоруська реальність, нитка незалежності, державотворення та національного життя остаточно пішла, переплелася з Білорусі по всьому світу, а найбільше в Литву та Польщу, звідки опозиція й віщає. Доля Вільної Білорусі перестала бути в руках тих, хто там живе.

Питання, яке хочеться задати читачу, в світлі наведеного контексту таке: «чи сварите ви дитину, за те, що вона не компетентна як дорослий?». Адже саме такою білоруська політична нація і є: неймовірно молодою, шлях якої було прокладено лише після збурення у двадцятому році. Білоруси просто не можуть зупинити російські ракети, бо вони програли силовикам, і для радикалізації не мають ні досвіду, ні готовності. Ми можемо продовжувати критикувати їх рівень розвитку, але згадайте: чи починає дитина краще вчити табличку множення, якщо сказати їй, що вона нездара? Хоча свідомі білоруси все-таки діють. Про що в наступному розділі.

Отримання військового досвіду

Величезна відмінність української історії від білоруської полягає у тому, що українці неймовірно сильно переймалися про отримання військового досвіду задля унезалежнення української держави. Січові стрільці, СС Галичина, а далі вже й УПА — те, що не мало відповідника по розмаху в білоруській історії, окрім радянського штучного міфу про партизанський опір нацистам. Білоруси не брали масової участі у війні в Грузії, в Україні в 2014, а ветерани Афганістану та миротворчих місій або на стороні силовиків, або їх занадто мало. Зважаючи на все це, можна констатувати: в білорусів немає силових агентів, які б елементарно навчали й вмотивовували місцеве населення. А ті, які мають досвід в наслідок недавніх подій, якщо не встигають утекти переміщаються у тюрми: 1 серпня прокуратура висунула обвинувачення п’ятьом рейковим партизанам, строки варіюються від двох(1 людина) до 15-17(3 людини) років ув’язнення.

Відповідно в білоруської опозиції виникла абсолютно мудра ідея: єдиний спосіб набути таких агентів,— здобути військовий досвід. Це не є причиною для ненависті білорусів аж ніяк, адже українці робили так само, наприклад у Зимовій війні.

Де-факто, білоруська опозиція, свідомі білоруси виковують зараз свою УПА в українській кузні лицарства та шляхетності. Це й не дивно, адже рівень розвитку політичної нації білорусів якраз найбільш схожий на той, який був у сорокових роках: чіткого бачення держави немає, уся нація сконсолідована навколо здобуття незалежності, а для політичних конфліктів, які безумовно є ризиком, підвалини є(до прикладу стосунки Тіхановської з іншими опозиціонерами). Неймовірна схожість.

Хто вам винен?

Один з білоруських публічних діячів у розмові з Тихановською запропонував створити питання-лакмусовий папірець за прикладом питання «Чий Крим?» — питання «Хто президент білорусі?».

Білоруська опозиція критикує Зеленського за те, що він не зустрівся ні разу офіційно з Тихановською, критикує український народ і парламент за те, що парламент не визнав Тихановську законним правителем, а українці мали дуже хороше ставлення до Лукашенка. Іноді ці наративи переростають в ще більш цікаве запитання «чому ви не допомогли білорусам?». Відповідь на це питання криє неймовірно важливий урок як для українців, так і для білорусів.

Ярослав Грицак, український історик, вважає, що однією з найсерйозніших причин програшу українських національно-визвольних змагань є те, що в України не було міжнародної підтримки. Сучасні інтелектуали, чиє мислення можна назвати поверхневим, робили і роблять висновки: отже усі країни — мудаки, що не допомогли Україні. Така думка поверхнева не лише тому, що жодна країна нічого нікому не винна і надважливе правило «тобі ніхто не винен» розповсюджується на міжнародну політику також, а й тому, що підтримка з боку країн не з’являється з нізвідки, а виникає через продуктивну роботу внутрішньої еліти з зовнішнім світом. Виходячи з цього умовиводу можна також піти в поверхневі крайнощі, а ля «українці самі винні, що їх ніхто не підтримує». Тут можна лише облити холодною водою з реального світу: події останнього року відкрили нам більше знань про те, що деякі країни, як Франція чи Німеччина, свідомо не бажали української інтеграції. Пам’ятаєте, що казав Ющенко після не отримання ПДЧ щодо НАТО у 2008-ому?

Найближчою до істини буде думка, що внутрішня еліта зобов’язана робити все задля того, аби пробиватися до еліт зовнішніх, які в свою чергу також мають розділену відповідальність. Але вона в рази менша, ніж та, що виходить від суб’єкта - внутрішньої еліти, адже, насправді, ніхто нікому не зобов’язаний.

Українці гірко вивчили цей урок лише недавно. Натомість білорусам ще вчитися й вчитися: колись прийде розуміння, що риторика вимоги, коли немає важеля не працює, а для такого, аби щось прохати — потрібно пропонувати. Жодне криве чи нахабне слово в бік України не спрацює стимулятором українсько-білоруських відносин, не викличе почуття відповідальності. А простір для української відповідальності є. Він полягає у тому, аби не зрадити самих себе: не вчинити так, як це зробили країни зовнішнього світу у минулому столітті з нами. Ми не маємо ніякого права покинути вільних білорусів, адже усвідомлюємо, що вони слабші, адже розуміємо, що без своєї національної держави, без нашої помочі вони просто зникнуть. Наша відповідальність може походити із глибокої солідарності і розуміння, бо таке вже було з нами. Найбільшим плювком в обличчя своїх предків для нас буде відмовити білорусам на їхнє прохання. Але не на претензію.

Звинувачення

Попри вищесказане, серед білорусів повно маргіналів. І, якщо маргінальні думки переважатимуть, українська відповідальність змінюватиметься на українську пресловуту емоційність й білоруси не отримають чого прагнуть. Якщо на українську претензію щодо ракет, білорус буде казати, що українці невдячні чи лицеміри, а, може, скаже, що ми емоційні, то цей білорус ховатиме свою свободу. Ми люди прості: невдячність заслуговує на кару.

Однією зі спроб реакції на українські закиди є порівняння Білорусі, цілої країни, з тимчасово окупованим українським Херсоном. Це переходить межі слова «доречно». Адже Херсон окупований росіянами, а Білорусь, попри все, має крихти суверенітету. У Херсоні активно діють партизани, а ЗСУ стукає в двері найближчих до нього сіл, у білорусів такого нема. Підготуватися чи запобігти тому, що Херсон окупували можна було, але не так, як білорусам запобігти програшу свого громадянського суспільства у 2020 році.

Також заперечення розділеної відповідальності не може бути прийнятним. Кожен білорус має її. Не залежно від того, в якій частині світу він знаходиться, часточка провини бути на ньому має, але не вся вина, яка має бути зосереджена на виконавцях і деспотах. Згадаймо: Лукашенко не був котом у мішку, через два роки після обрання він показав білорусам свою личину. Конфлікт з парламентом у 1996, вбивство опозиціонера Гончара та багато-багато іншого могло стати перетином ненакресленої червоної лінії. Далі білоруське суспільство проґавлювало масу точок неповернення, які змінили життя суспільства в гіршу сторону. Тепер білорусів садять за антивоєнні репости. Ці точки неповернення мали б спричиняти масові збурення, але, як говорилося вище, рівень політичної усвідомленості був низьким. Українці вибороли свою демократію і захищали її, усвідомлюючи, наскільки легко її втратити. Тепер же білорусам доведеться розплачуватися кров’ю за свою.

Висновок

З території білоруської держави, контроль над якою замали манкурти, а не справжні білоруси відбуваються ракетні обстріли. Натомість справжні білоруси воюють за Україну, допомагають їй і готуються до хресної ходи за звільнення своєї держави. Якщо вони справді цього жадають, то мусять усвідомлювати формат стосунків з українцями, де повага і вдячність мають переважати над звинуваченнями. Україна в свою ж чергу, відчуваючи погляд своїх предків, які не мали ні міжнародної підтримки, ні підтримки всередині, ні військового досвіду має допомогти своїм не братам, а стратегічним партнерам — білорусам.

P.s: Україна з часом має підштовхнути певні підрозділи за межі північного кордону.

Автор статті: Павло Гуль, співголовред «Зони відповідальності».
Автор ілюстрації: Магран Тата. Його інстаграм, телеграм.

Підписуйтеся на наш телеграм, ютуб, твіттер та інстаграм.

P.p.s: В ці буремні часи, коли культурний контент обходиться дорожче, адже займає час, вартує більше, адже має суттєвіший вплив, таке видання як «Зона відповідальності» не може не працювати над тим, аби розширюватися. Для цього потрібні гроші на рекламу, на преміальні дизайнерам і авторам. Ви можете допомогти. Підтримати «Зону відповідальності»

Читайте також:

• Крайня стаття Уляни Костенко, яка не дасть вам забути про історичну пам'ять. Стаття, яка випереджає свій час, підіймаючи питання, яке почуття потрібно буде прищепити росіянам по нашій перемозі: вини чи відповідальності. Балансування між амнезією та провиною — урок від національної пам’яті
• Критикувати не можна вихваляти, або відносини українців з владою під час війни — стаття про важливу ментальну відмінність українців від білорусів та про те, чи морально критикувати владу під час війни.
• Чи знаємо ми наскільки поширений авторитаризм серед країн-вихідців з радянського союзу і чи відомо нам наскільки він небезпечний? Цього не може знати ніхто, окрім Антона Школового, автора стаття Чому авторитаризм вбиває?