Федералізм, соціалізм і антитеологізм

Текст перекладено до 209 дня народження видатного анархіста, революціонера та філософа - Михайла Бакуніна.

II. Соціалізм

Французька Революція, проголосивши право і обов'язок кожного людського індивідуума стати людиною, прийшла у своїх останніх висновках до бабувізму. Бабеф — один з останніх енергійних і бездоганних громадян, створених Революцією, а потім знищених нею в такій кількості, — якому пощастило мати серед своїх друзів таких людей, як Буонарроті, з'єднав у своїй неповторній концепції політичні традиції своєї давньої батьківщини з найновішими ідеями соціальної революції. Вбачаючи, що Революція згасає через брак фундаментального перетворення, втім, цілком імовірно, і неможливого за економічної структури того суспільства, вірний, з іншого боку, духу цієї Революції, що завершилася заміною будь-якої особистої ініціативи на всемогутнішу дію Держави, він вигадав політичну й соціальну систему, згідно з якою республіка, що виражає собою колективну волю громадян, мала конфіскувати будь-яку особисту власність і управляти нею в інтересах усіх, наділяючи кожного однаковою мірою вихованням, освітою, засобами для існування, розвагами та примушуючи всіх без винятку, у міру сил і здібностей кожного, до фізичної та розумової праці. Змова Бабефа не вдалася, його було гільйотиновано разом із кількома друзями. Але його ідеал соціалістичної республіки з ним не помер. Підхоплена його другом Буонарроті, найбільшим конспіратором століття, ця ідея, як священний скарб, була передана ним новим поколінням; і завдяки таємним товариствам, заснованим Буонарроті в Бельгії та Франції, комуністичні ідеї зародилися в уяві народу. Вони знайшли з 1830 по 1848 рік талановитих висловлювачів в особі Кабе і Луї Блана, які створили в остаточному вигляді революційний соціалізм. Інша соціалістична течія, що походить із того самого революційного джерела, прагне тієї самої мети, але зовсім іншими засобами, — течія, яку ми б охоче назвали доктринерським соціалізмом, була заснована двома чудовими людьми: Сен-Симоном і Фур'є. Сен-симонізм витлумачив, розвинув, переробив і затвердив як ледь не обрядову систему, свого роду церкву, отець Анфантен разом із багатьма друзями, з яких більша частина стала нині фінансистами й державними людьми, надзвичайно відданими Імперії. Фур'єризм знайшов свого інтерпретатора в "Мирній демократії", що видавалася до 2 грудня Віктором Консидераном. Заслуга цих двох соціалістичних систем, утім, у багатьох відношеннях різних, полягає головним чином у глибокій, науковій, суворій критиці сучасного устрою суспільства, чиї жахливі суперечності вони сміливо розкрили; потім у тому важливому факті, що ці системи люто нападали на християнство та розхитали його в ім'я відновлення у своїх правах матерії й людських пристрастей, які були заплямовані та в той самий час так добре практиковані християнськими священиками. Сен-симоністи хотіли замінити християнство новою релігією, в основі якої був містичний культ плоті, з новою ієрархією священиків, нових експлуататорів натовпу своїм привілеєм генія, здібностей і таланту. Фур'єристи, значно більші і, можна сказати, навіть щирі демократи, придумали свої фаланстери, керовані обраними загальним голосуванням керівниками, фаланстери, де кожен сам собі, на думку фур'єристів, знайшов би роботу і місце відповідно до природи його пристрастей.

Помилки сен-симоністів занадто очевидні, щоб варто було про них говорити. Подвійна неправота фур'єристів полягала, по-перше, в тому, що вони щиро вірили, що єдино силою переконання і мирною пропагандою вони зуміють настільки зачепити серця багатих, що ті врешті-решт самі прийдуть скласти на порозі фаланстера надлишок своїх багатств; по-друге, в тому, що вони уявили, що можна теоретично, a priori побудувати соціальний рай, у якому розміститься майбутнє людство. Вони не зрозуміли, що ми можемо проголошувати які завгодно великі принципи його майбутнього розвитку, але ми повинні залишити досвіду майбутнього практичну реалізацію цих принципів.

Взагалі, всі соціалісти, за винятком одного, до 1848 року мали загальну пристрасть до регламентації. Кабе, Луї Блан, фур'єристи, сен-симоністи — всі були одержимі пристрастю повчати й влаштовувати майбутнє, всі були більш-менш авторитарними.

Але ось з'явився Прудон, син селянина, у сто разів більший революціонер і в справах, і за інстинктом, ніж усі ці доктринерські буржуазні соціалісти; він озброївся критикою настільки ж глибокою й проникливою, наскільки невблаганною, щоб знищити всі їхні системи. Протиставивши свободу авторитету, він, на противагу цим державним соціалістам, сміливо проголосив себе анархістом і мав мужність кинути в обличчя їхньому деїзму чи пантеїзму заяву, що він просто атеїст або, точніше, позитивіст, подібно до Огюста Конта.

Соціалізм Прудона, що ґрунтується як на індивідуальній, так і на колективній свободі та на спонтанній діяльності вільних асоціацій, не підпорядкований іншим законам, окрім загальних законів соціальної економії; законам, що їх відкрила або які ще має відкрити наука; соціалізм, що стоїть поза будь-якою урядовою регламентацією та всякою допомогою держави, що підкорює політику економічним, інтелектуальним та моральним інтересам суспільства, повинен був із плином часу прийти, з огляду на необхідну послідовність, до федералізму.

Таким було становище соціальної науки до 1848 р. Полеміка в газетах, листівках і соціалістичних брошурах привнесла масу нових ідей у робітничі класи; вони були ними насичені, і, коли вибухнула революція 1848 року, соціалізм заявив про себе як могутня сила.

Як ми сказали, соціалізм був останнім чадом Великої Революції; але до його народження вона народила на світ свого прямішого спадкоємця, свого старшого сина, улюбленця Робесп'єрів і Сен-Жюстів: чистий республіканізм, без домішки соціалістичних ідей, перенесений з античного світу й такий, що його надихають героїчні традиції великих громадян Греції та Риму. Набагато менш людяний, ніж соціалізм, цей республіканізм майже не бере до уваги людину, а визнає лише громадянина; якщо соціалізм прагне заснувати республіку людей, то республіканізм бажає лише республіку громадян, хоч би вони, як це було за конституцій, які з'явилися природним і необхідним наслідком конституції 1793 року (якщо вже ця конституція після недовгих вагань свідомо не заторкнула соціального питання) — хоча б вони як активні громадяни (якщо скористатися висловом Установчих зборів) засновували своє благополуччя на експлуатації праці пасивних громадян. Утім, політичний республіканець сам по собі не є, або принаймні йому не належить бути, егоїстом особисто для себе, але він має ним бути для вітчизни, яку він має ставити у своєму вільному серці вище за себе самого, вище за всі індивідууми, вище за всі нації у світі, вище за все людство. Отже, він буде завжди ігнорувати міжнародну справедливість; у всіх суперечках, чи буде його вітчизна правою, чи ні, він буде ставати на її бік, він бажатиме, щоб вона завжди мала перевагу і придушувала інші народи своєю могутністю і славою. Він стане за природною схильністю завойовником, незважаючи на досвід століть, який показує йому, що військові перемоги неминуче повинні привести до цезаризму. Республіканець-соціаліст ненавидить велич, могутність і військову славу держави, він віддає перевагу свободі та добробуту. Федераліст у внутрішній політиці, він прагне і міжнародної конфедерації насамперед із почуття справедливості, а також із переконання, що економічна й соціальна революція може здійснитися, переступивши штучні й пагубні кордони держав, лише за умови спільних дій якщо не всіх, то принаймні більшої частини націй, що становлять нині цивілізований світ, і що всі нації рано чи пізно муситимуть до них доєднатися. Виключно політичний республіканець — це стоїк; він не визнає для себе прав, а лише обов'язки, або, як у республіці Мадзіні, він визнає лише одне право: право бути самовідданим і жертвувати собою для вітчизни, жити лише для служіння їй та радо вмерти за неї, як сказано у пісні, якою пан Олександр Дюма надто щедро нагородив жирондистів. «Померти за вітчизну — це найпрекрасніша, найзавидніша доля». Соціаліст, навпаки, спирається на своє позитивне право на життя і на всі як інтелектуальні та моральні, так і фізичні життєві насолоди. Він любить життя, він хоче повністю ним насолодитися. Оскільки його переконання становлять частину його самого і його обов'язки щодо суспільства нерозривно пов'язані з його правами, то, залишаючись вірним і тим, і іншим, він зуміє жити, слідуючи справедливості, як Прудон, і, якщо треба, померти, як Бабеф; але він ніколи не скаже, що життя людства має бути принесене в жертву і що смерть є найсолодшою долею. Для політичного республіканця свобода лише порожній звук; це свобода бути добровільним рабом, відданою жертвою держави; готовий завжди пожертвувати заради неї власною свободою, він легко пожертвує і свободою інших. Отже, політичний республіканізм обов'язково призведе до деспотизму. Але для республіканця-соціаліста свобода, поєднана з добробутом, що створює всезагальну людяність завдяки людяності кожного, — це все, тим часом як Держава є в його очах лише інструментом, служителем добробуту і свободи кожного. Соціаліст відрізняється від буржуа справедливістю, бо він вимагає для себе лише дійсний плід своєї власної праці; від чистого республіканця він відрізняється своїм щирим і людяним егоїзмом, живучи відкрито і без гучних фраз для самого себе; він знає, що, чинячи справедливо, він служить усьому суспільству, а служачи всьому суспільству, служить самому собі. Республіканець суворий і часто — від патріотизму, як священик — через релігію, — жорстокий. Соціаліст природній, помірно патріотичний, але зате завжди дуже людяний. Одним словом, республіканця-соціаліста і політичного республіканця розділяє прірва: один, напіврелігійна істота, відноситься до минулого; інший, позитивіст або атеїст, належить майбутньому. Ця протилежність проявилася повною мірою 1848 року. З перших годин революції республіканці й соціалісти не змогли дійти жодної згоди: їхні ідеали, всі їхні інстинкти тягнули їх у діаметрально протилежні сторони. Весь час від лютого до червня минув у перестрілці; викликавши міжусобну війну в таборі революціонерів і паралізуючи їхні сили, це природно мало схилити чашу терезів на бік коаліції реакціонерів усіх відтінків, що виросла до величезних розмірів, які, гнані страхом, об'єдналися й утворили єдину партію. У червні до них приєдналися і республіканці, щоб розчавити соціалістів. Вони вважали, що здобули перемогу, а насправді зіштовхнули в прірву свою дорогу республіку. Генерал Кавеньяк, прапороносець контрреволюції, був передвісником Наполеона III. Тоді це зрозуміли всі, якщо не у Франції, то всюди за її межами, бо цю згубну перемогу республіканців над паризькими робітниками було відсвятковано як велику урочистість усіма дворами Європи, й офіцери прусської гвардії, з генералами на чолі, поспішили надіслати адресу з братніми привітаннями генералу Кавеньяку.

Налякана червоним привидом, європейська буржуазія впала в повне раболіпство. За природою своєю вона ліберальна і фрондерськи налаштована, і тому їй не подобається військовий режим, але вона обрала його перед лицем небезпеки народного визволення. Пожертвувавши своєю гідністю і всіма своїми славними завоюваннями XVIII-го і початку цього століття, вона вважала, принаймні, що купує мир і спокій, необхідні для успіху її торгових і промислових підприємств: «Ми приносимо вам у жертву свою свободу, — нібито говорила вона владі військових, яка знову піднялася з руїн третьої революції, — натомість надайте нам можливість спокійно експлуатувати народні маси й захистіть нас від їхніх домагань, що можуть здаватися справедливими в теорії, але які ненависні нам із точки зору наших інтересів».

Буржуазії обіцяли все і навіть стримали дане їй слово. Чому ж буржуазія, вся європейська буржуазія нині незадоволена?

Вона не розрахувала, що воєнний режим дорого коштує, що вже з огляду на свою внутрішню організацію він паралізує, непокоїть, розоряє нації і що, більше того, вірний притаманній йому логіці, якої він ніколи не зраджував, він має неминучим наслідком війну: війни династичні, війни заради слави, війни завойовницькі або територіальні, війни заради рівноваги — постійне знищення та поглинання одних держав іншими, ріки людської крові, спалення сіл, руйнування міст, спустошення цілих провінцій — і все це, аби вдовольнити честолюбство царюючих осіб та їхніх фаворитів, аби їх збагачувати, щоби підпорядкувати, тримати у покорі народи та увійти в історію.

Тепер буржуазія розуміє це, і тому вона незадоволена режимом, встановленню якого вона так сильно сприяла. Він їй набрид; але чим вона його замінить?

Конституційна монархія віджила свій час, та вона ніколи й не мала особливого успіху на європейському континенті; навіть в Англії, цій історичній колисці сучасного конституціоналізму, нині під нищівними ударами демократії вона коливається, вона хитається і незабаром буде вже не в змозі стримувати хвилю народних пристрастей і вимог.

Республіка? Але яка республіка? Тільки політична, чи демократична і соціальна? Чи мають ще народи соціалістичні настрої? Так, більше ніж будь-коли.

У 1848 році загинув не соціалізм узагалі, а тільки державний соціалізм, той авторитарний і регламентований соціалізм, який вірив і сподівався, що Держава зможе цілковито задовольнити потреби й законні прагнення робітничих класів, що, досягнувши всемогутності, вона захоче й буде спроможна започаткувати новий громадський порядок. Отже, не соціалізм помер у червні, а Держава оголосила себе банкрутом перед соціалізмом і, визнавши себе нездатною заплатити йому борг і тим самим виконати укладений з ним договір, вона спробувала його вбити, щоб найлегшим чином звільнитися від цього боргу. Убити його не вдалося, але Держава вбила віру, яку соціалізм підживлював у ній, і тим самим знищила всі теорії авторитарного або доктринерського соціалізму, з яких одні, як «Ікарія» Кабе або «Організація праці» Луї Блана, радили народові в усьому покластися на Державу, а інші продемонстрували свою недієвість низкою сміхотворних дослідів. Навіть банк Прудона, який за щасливішого збігу обставин міг би процвітати, зазнав краху, розчавившись буржуазією, яка виявляла до нього неприязнь і ворожість.

Соціалізм програв цю першу битву з дуже простої причини: він був сповнений прагнень і негативних теоретичних ідей, які тисячократно обґрунтовували його боротьбу проти привілеїв, але в нього зовсім не було позитивних, практичних ідей, необхідних для того, щоб на руїнах буржуазної системи побудувати нову систему, систему народної справедливості. Робітники, які боролися в червні за визволення народу, були об'єднані інстинктом, а не ідеями.

Ті неясні ідеї, які вони мали, являли собою Вавилонську вежу, хаос, з якого нічого не могло вийти. Такою була головна причина їхньої поразки. Чи треба через це сумніватися в майбутньому і в дійсній силі соціалізму? Християнству, яке поставило собі за мету заснування царства справедливості на небі, потрібно було кілька століть, щоб здобути перемогу в Європі. Чи потрібно дивуватися, що соціалізм, який поставив перед собою набагато важче завдання — заснування царства справедливості на землі, не здобув перемогу протягом кількох років?

Панове, чи потрібно доводити, що соціалізм не помер? Щоб у цьому переконатися, треба лише кинути погляд на те, що відбувається нині в усій Європі. Якщо відкинути всі дипломатичні плітки і чутки про війну, що наповнюють Європу з 1852 року, то яке серйозне питання, якщо не питання соціальне, стоїть у всіх країнах? Це великий незнайомець, чиє наближення відчувають усі, який змушує тремтіти кожного і про якого ніхто не сміє говорити... Але він сам за себе говорить, і що далі, то голосніше; чи не доводять робочі кооперативні асоціації, ці банки взаємодопомоги і робочого кредиту; ці тред-юніони, ця інтернаціональна ліга робітників усіх країн, увесь цей зростаючий рух трудящих в Англії, Франції, Бельгії, Німеччині, Італії та Швейцарії, чи не доводить усе це, що робітники не відмовилися від своєї мети, не втратили віри у своє близьке визволення і водночас зрозуміли, що для наближення часу свого визволення вони не повинні більше покладатися ні на держави, ні на допомогу, завжди більш-менш лицемірну, привілейованих класів, а розраховувати тільки на самих себе і на свої власні спонтанні асоціації?

У більшості європейських країн цей рух, зовні принаймні чужий політиці, зберігає виключно економічний і, так би мовити, приватний характер. Але в Англії він твердо став на розпечену землю політики і, організувавшись у величезну лігу, «Лігу Реформи», уже здобув велику перемогу над політично організованим привілеєм аристократії і великої буржуазії. Із суто англійським терпінням і послідовністю «Reform League» окреслила собі план дій; вона нічого не цурається, не дає себе залякати і не зупиняється перед жодною перешкодою. «Найпізніше через десять років, — кажуть вони, — беручи до уваги найбільші перешкоди, ми матимемо загальне виборче право і тоді...», — тоді вони здійснять соціальну революцію!

У Франції, як і в Німеччині, соціалізм, мовчки діючи через приватні економічні асоціації, досяг уже такої сили в середовищі робітничих класів, що Наполеон III, з одного боку, і граф Бісмарк, з іншого, починають шукати союзу з ним... В Італії та Іспанії, за жалюгідного фіаско всіх політичних партій і страшних злиднів, усяке інше питання незабаром загубиться в питанні економічному і соціальному. А в Росії і в Польщі чи є, по суті, інше питання? Це воно нещодавно зруйнувало останні надії старої, історичної, дворянської Польщі. Це воно загрожує існуванню і зруйнує цю вже сильно розхитану страшну всеросійську Імперію. Навіть в Америці чи не проявився повною мірою соціалізм у пропозиції чудової людини, бостонського сенатора пана Чарльза Самнера наділити землею звільнених негрів зі Штатів Півдня?

Як бачите, панове, соціалізм — усюди; і, незважаючи на червневу поразку, він шляхом підпільної роботи поступово проник у самі недра політичного життя всіх країн і скрізь дає про себе знати як прихована сила століття. Ще кілька років, і він проявиться як відкрита і дієва сила.

За небагатьма винятками, всі народи Європи, деякі навіть не знаючи слова «соціалізм», є сьогодні соціалістичними; вони не визнають іншого знамення, окрім того, що їм проголошує насамперед їхнє економічне визволення, і в тисячу разів охочіше відступилися б від усякого іншого питання, але не від цього. Отже, тільки через соціалізм можна втягнути їх у політику, у справжню політику.

Чи не достатньо сказаного, панове, щоб переконатися, що нам недозволено промовчати у своїй програмі про соціалізм і що таке замовчування прирекло б усю нашу справу на безсилля? Проголосивши себе в нашій програмі республіканцями-федералістами, ми показали себе досить революційними, щоб відштовхнути від себе добру частину буржуазії: ту, що спекулює на злиднях і нещастях народів, примудряється отримувати вигоду навіть із великих нещасть, які нині більше, ніж будь-коли спіткають народи. Якщо ми відставимо вбік цю діяльну, неспокійну, інтриганську, спекулятивну частину буржуазії, то в нас іще залишиться більшість буржуа: спокійних, заповзятливих, таких, що заподіюють інколи зло, але радше через необхідність, ніж через добру волю, які нічого так не хочуть, як бути звільненими від цієї фатальної необхідності, яка ставить їх у постійні ворожі стосунки з робітничим народом і водночас розоряє їх самих.

Не можна не зазначити, що нині дрібна буржуазія, дрібна промисловість і дрібна торгівля починають злидарювати майже так само, як і робітничі класи, і якщо так триватиме і надалі, то ця гідна поваги буржуазна більшість може незабаром злитися за своїм економічним становищем із пролетаріатом. Велика торгівля, велика промисловість і особливо велика і безчесна спекуляція тиснуть його, пожирають, штовхають у безодню. Дрібна буржуазія стає дедалі більш революційною, і її ідеї, які тривалий час залишалися реакційними, нині, внаслідок гірких уроків, починають прояснюватися і обов'язково розвиватимуться у зворотному напрямку. Найрозумніші починають усвідомлювати, що для чесної буржуазії єдиний порятунок — у союзі з народом, і що соціальне питання стосується її тією самою мірою і в такий самий спосіб, якою мірою і як воно стосується народу.

Ця поступова зміна в поглядах дрібної буржуазії Європи є фактом настільки ж втішним, наскільки й незаперечним. Але не треба обманюватися: ініціатива нового розвитку належатиме народові, а не їй; на Заході — фабричним і міським робітникам; у нас, у Росії, у Польщі та в більшості слов'янських країн — селянам. Дрібна буржуазія стала надто боязкою, несміливою, скептичною, щоб узяти на себе будь-яку ініціативу; вона дасть себе захопити, але нікого не потягне за собою, бо бідна на ідеї та їй бракує віри й пристрасті.

Та пристрасть, яка трощить перешкоди і творить нові світи, є тільки у народу. Отже, ініціатива нового руху безперечно належатиме народові. І ми б промовчали про народ? і ми б нічого не сказали про соціалізм, нову релігію народу?

Але, скажуть нам, соціалізм виявляє схильність до союзу з цезаризмом. По-перше, це наклеп; навпаки, саме цезаризм, вбачаючи на горизонті появу грізної сили соціалізму, прагне завоювати його симпатії, щоб експлуатувати їх на свій манер. Але чи не є це для нас зайвою причиною спрямувати сюди свою енергію, щоб не допустити цього жахливого союзу, плодом якого стало б, звісно, найбільше лихо, що загрожує свободі світу?

Ми повинні зайнятися цим, навіть і не беручи до уваги всіх практичних мотивів, бо соціалізм — це справедливість.

Говорячи про справедливість, ми маємо на увазі не ту, що міститься в кодексах і в римській юриспруденції, які ґрунтуються значною мірою на фактах насильства, а також силою впроваджених, освячених часом і благословенням якої-небудь, християнської чи язичницької, церкви і визнаних таким чином абсолютними принципами, з яких логічно випливає все інше, — ми говоримо про справедливість, що ґрунтується лише на свідомості людей, про справедливість, яку ви знайдете в кожної людини й навіть у свідомості дітей, і суть якої передається одним словом: рівність.

Ця всезагальна справедливість, яка, однак, завдяки насильницьким загарбанням і релігійним впливам ніколи ще не мала переваги ні в політичному, ні в юридичному, ні в економічному світі, має стати основою нового світу. Без неї немає ні свободи, ні республіки, ні благоденства, ні миру! Отже, ми повинні керуватися нею у всіх наших рішеннях, щоб ми могли діяльно сприяти встановленню миру.

Ця справедливість велить нам узяти у свої руки справу народу, з яким досі так жахливо поводилися, і зажадати для нього разом із політичною свободою також економічне і соціальне звільнення.

Ми не пропонуємо вам, панове, ту чи іншу соціалістичну систему. Ми закликаємо вас знову проголосити великий принцип Французької Революції: кожна людина повинна мати матеріальні та моральні засоби для розвитку всієї своєї людяності. Принцип цей, на нашу думку, виражається в такій проблемі:

Організувати суспільство в такий спосіб, щоб кожен індивідуум, чоловік чи жінка, з'являючись на світ, мав би приблизно рівні можливості для розвитку різних здібностей і для їхнього застосування у своїй праці; створити такий устрій суспільства, який унеможливив би для кожного індивідуума, хай хто б він був, експлуатувати чужу працю й давав би змогу б йому користуватися суспільним багатством, яке є, по суті, продуктом людської праці лише тією мірою, якою він своєю працею безпосередньо сприяв його створенню.

Повне здійснення цього завдання буде, звичайно, справою століть. Але історія його висунула, і відтепер ми не можемо залишати його поза увагою, не прирікаючи себе на повне безсилля.

Додамо одразу, що ми рішуче відхиляємо будь-яку спробу соціальної організації, яка, будучи далекою від найповнішої свободи як індивідів, так і асоціацій, потребувала б якогось регламентувального авторитету. В ім'я свободи, яку ми визнаємо як єдину основу і єдиний законний творчий принцип усякої організації, ми завжди протестуватимемо проти всього, що хоч скільки-небудь буде схоже на державний соціалізм і комунізм.

Єдине, що, на нашу думку, може і повинна зробити держава, це почати з поступової зміни права успадкування, з тим щоб у міру можливості скасувати його повністю. Право успадкування, будучи цілком творінням держави, однією з основних умов самого існування авторитарної і божественної держави, може і має бути знищене свободою в державі; іншими словами, держава має розчинитися в суспільстві, вільно організованому на засадах справедливості. Це право, на нашу думку, необхідно скасувати, бо доки існує успадкування, існуватиме спадкова економічна нерівність — не природна нерівність індивідуумів, а штучна нерівність класів; а вона завжди неодмінно породжуватиме спадкову нерівність у розвитку й культурі умів і залишатиметься джерелом та освяченням усякої політичної та соціальної нерівності. Рівність вихідного пункту на початку життєвого шляху для кожного, при тому, що ця рівність залежатиме від економічного і політичного устрою суспільства, і з тим, щоб кожен, незалежно від різниці натури, був би дитиною своїх справ, — ось у чому полягає проблема справедливості. На нашу думку, єдиним спадкоємцем тих, хто помирає, має бути громадський фонд виховання й освіти дітей обох статей, включно з їхнім утриманням від народження до повноліття. Додамо, що в нас, як у слов'ян і росіян, соціальною ідеєю, яка ґрунтується на спільному і традиційному для населення почутті, є та, що земля, власність усього народу, може бути у володінні лише тих, хто обробляє її власними руками.

Ми переконані, панове, що цей принцип є справедливим, що він є істотною й обов'язковою умовою будь-якої серйозної соціальної реформи і що тому Західна Європа неодмінно муситиме, своєю чергою, його визнати й ухвалити, незважаючи на труднощі, з якими його здійснення може зіткнутися в деяких країнах, наприклад, у Франції.

Там більшість селян уже користується земельною власністю, але незабаром більша частина цих самих селян не буде володіти майже нічим, внаслідок тієї роздробленості землі, що неминуча за політико-економічної системи, яка панує нині в цій країні. Ми нічого не пропонуємо з цього питання, як і взагалі ми утримуємося від усяких пропозицій, що стосуються проблеми соціальної науки і політики, бо ми переконані, що всі ці питання мають стати в нашій газеті предметом серйозного і глибокого обговорення. Отже, ми обмежуємося сьогодні тим, що пропонуємо вам зробити таку декларацію:

«Переконана в тому, що серйозне здійснення в суспільстві свободи, справедливості та миру неможливе доти, доки величезна більшість населення залишається позбавленою всіх благ, освіти, зведеною до політичної й соціальної нікчемності та приреченою на фактичне, якщо не юридичне рабство, внаслідок злиднів та необхідності працювати без відпочинку й дозвілля, виробляючи всі ті багатства, якими хизується сьогодні світ, та отримуючи таку малу їхню частку, що її ледве вистачає для забезпечення хліба насущного;

Переконана в тому, що для всієї маси населення, з якою поводилися так жахливо впродовж століть і донині, питання хліба є питанням інтелектуального визволення, свободи і людяності;

Що свобода без соціалізму — це привілей, несправедливість, і що соціалізм без свободи — це рабство і тваринний стан;

Ліга проголошує необхідність корінної соціальної та економічної реформи, що має на меті визволення праці народу від ярма капіталу і власників на основі найсуворішої справедливості, не юридичної, теологічної та метафізичної, а просто людської, на позитивній науці та найповнішій свободі.

Вона заявляє також, що сторінки її газети будуть широко відкриті для всіх серйозних дискусій з економічних і соціальних питань, якщо тільки вони будуть натхненні щирим бажанням повного визволення народу як у матеріальному відношенні, так і з погляду політичного та інтелектуального».

III. Антитеологізм

Переклад ще чекає свого часу.

Повернутися до першої частини тексту.
Друга частина - "І. Федералізм".

Нам потрібна ваша підтримка та допомога! Ви вже зробите вагомий внесок, якщо:

• Поділитеся посиланнями на нас в соцмережах
• Надішлете свій матеріал для публікації
• Зробите фінансовий внесок на користь руху

Щоб дізнатися більше про антифашистів, які боролися в Україні, радимо відвідати наш підпроект МЕМОРІАЛ Ⓐ MEMORIAL. Ми зберігаємо та поширюємо пам'ять про наших дорогих товаришів, щоб майбутні покоління могли надихатися їхнім життям та вчинками.

Ми в Telegram
Ми в Medium

Доєднатися чи задати питання: @uantifa_bot