Федералізм, соціалізм і антитеологізм

Текст перекладено до 209 дня народження видатного анархіста, революціонера та філософа - Михайла Бакуніна.

I. Федералізм

Ми раді заявити, що Женевський конгрес одностайно привітав цей принцип. Сама Швейцарія, яка, до речі, так успішно застосовує його тепер на практиці, приєдналася до нього без жодних обмежень і прийняла його з усіма витікаючими наслідками. На жаль, у резолюціях конгресу цей принцип був дуже погано сформульований і згаданий лише побічно, по-перше, з приводу Ліги, яку ми маємо заснувати, і нижче з приводу журналу, який ми маємо видавати під назвою: «Сполучені Штати Європи». А тим часом, на нашу думку, він мав би посісти перше місце в нашій декларації принципів.

Це вельми образливий пропуск, який ми повинні поспішити заповнити. Згідно з одностайною думкою Женевського конгресу ми повинні проголосити:

1) Що для того, щоб свобода, справедливість і мир запанували в міжнародних відносинах Європи, для того, щоб унеможливити громадянську війну між різними народами, що становлять європейську сім'ю, є тільки один спосіб: утворення Сполучених Штатів Європи.

2) Що Штати Європи не можуть бути утворені з держав у тому вигляді, в якому вони склалися зараз, через жахливу нерівність їхніх сил.

3) Що приклад Німецької конфедерації, котра померла, довів незаперечно, що конфедерація монархій — це насмішка, що вона безсила гарантувати населенню як мир, так і свободу.

4) Що жодна централізована, бюрократична і тому військова держава, називайся вона навіть республікою, не зможе серйозно і щиро увійти в інтернаціональну конфедерацію. За своєю конституцією, яка завжди буде відкритим або замаскованим запереченням свободи всередині, вона неминуче буде постійним закликом до війни, загрозою існуванню сусідніх країн. Заснована ґрунтовно на подальшому акті насильства, на завоюванні або на тому, що в приватному житті називається крадіжкою зі зломом, — акті, який благословляє церква будь-якої релігії, який освячує час і який перетворився, таким чином, на історичне право, — і спираючись на це божественне освячення тріумфального насильства як на виключне й найвище право, усяка централістська держава вважає для себе можливим абсолютне заперечення прав усіх інших держав, визнаючи їх в укладених із ними договорах лише в політичних інтересах чи з немічності.

5) Що всі прихильники Ліги повинні будуть, відповідно, спрямовувати всі свої зусилля на перебудову своїх батьківщин, щоб замінити стару організацію, засновану від верху до низу на насильстві та авторитарному принципі, новою організацією, яка не має іншої підстави, окрім інтересів, потреб і природних потягів населення, жодного іншого принципу, окрім вільної федерації індивідів у комуни, комун у провінції, провінцій у нації, і, нарешті, цих останніх у Сполучені Штати спершу Європи, а потім усього світу.

6) Отже, повний відхід від усього, що називається історичним правом держав; всі питання про природні, політичні, стратегічні та торговельні кордони мають відтепер вважатися такими, що належать до давньої історії, і рішуче відкидатися всіма прихильниками Ліги.

7) Визнання абсолютного права кожної нації, великої чи малої, кожного народу, слабкого чи сильного, кожної провінції, кожної комуни на повну автономію за однієї лише умови, щоб їхній внутрішній устрій не становив загрози й не створював небезпеки для автономії та свободи сусідніх земель.

8) Якщо країна увійшла до складу будь-якої держави, навіть якщо вона приєдналася добровільно, звідси аж ніяк не випливає, що вона зобов'язана залишатися в її складі завжди. Жодне вічне зобов'язання не може бути допущене людською справедливістю, єдиною, на яку ми зважаємо, і ми ніколи не визнаємо інших прав чи інших обов'язків, окрім тих, що ґрунтуються на свободі. Право вільного приєднання, і так само вільного відокремлення, є перше і найважливіше з усіх політичних прав, без якого конфедерація завжди буде лише замаскованою централізацією.

9) З усього вищевикладеного випливає, що Ліга має відкрито засудити всякий союз тієї чи іншої національної фракції європейської демократії з монархічними державами, навіть якби цей союз мав на меті повернути незалежність або свободу пригнобленій країні: такий союз, що може призвести лише до розчарувань, був би водночас зрадою справі революції.

10) На противагу цьому Ліга, саме тому, що вона Ліга миру, і саме тому, що вона переконана, що мир не може бути завойований і заснований інакше, як на найтіснішій і найповнішій солідарності народів на засадах справедливості та свободи, має голосно висловити своє співчуття будь-якому народному бунту проти будь-якого пригноблення, зовнішнього або внутрішнього, аби тільки це був бунт в ім'я наших принципів та в політичних й економічних інтересах народних мас, а не амбітний намір заснувати могутню Державу.

11) Ліга вестиме нещадну війну з усім, що називається славою, величчю і могутністю держав. Усім цим хибним і шкідливим ідолам, яким були принесені в жертву мільйони людей, ми протиставимо славу людського розуму, що виявляється в науці, і загального процвітання, заснованого на праці, справедливості та свободі.

12) Ліга визнає національність як природний факт, що має безперечне право на вільне існування і вільний розвиток, але не як принцип, тому що всякий принцип повинен мати загальність, а національність — це лише окремий, винятковий факт. Так званий принцип національності, яким його представляють у наші дні уряди Франції, Росії та Пруссії і далі багато німецьких, польських, італійських та угорських патріотів, є лише відволікаючим засобом, що його реакція протиставляє духу революції: принцип найвищою мірою аристократичний за своєю суттю, аж до презирства щодо діалектів народів, які не мають своєї писемності, який мовчазно заперечує свободу провінцій і реальну автономію комун, і підтримуваний у всіх країнах не народними масами, чиїми реальними інтересами він систематично жертвує заради так званого спільного блага, яке завжди є лише благом привілейованих класів, — цей принцип не виражає нічого іншого, окрім сумнозвісних історичних прав та амбіцій держав. Отже, право національності завжди розглядатиметься Лігою лише як природний наслідок вищого принципу свободи, і воно перестане бути правом щойно виявиться або проти свободи, або навіть просто поза свободою.

13) Єдність є метою, якої непоборно прагне людство. Але єдність стає фатальною, руйнує просвітництво, гідність і процвітання індивідуумів і народів щоразу, як вона утворюється поза свободою, або шляхом насильства, або під впливом будь-якої теологічної, метафізичної, політичної чи навіть економічної ідеї. Патріотизм, що прагне єдності окремо від свободи, — це поганий патріотизм. Він завжди завдає шкоди інтересам народу і справжнім інтересам країни, яку він нібито хоче піднести і якій хоче служити, будучи, часто мимоволі, другом реакції і ворогом революції, тобто визволення народів і людей. Ліга може визнати лише одну єдність: ту, що вільно утворюється через федерацію автономних частин в одне ціле, для того, щоб це останнє, не будучи більше запереченням приватних прав та інтересів, цвинтарем, де насильно ховають усе місцеве процвітання, стало, навпаки, підтвердженням та джерелом усілякої автономії та процвітання. Отже, Ліга буде всіма силами боротися проти будь-якої релігійної, політичної, економічної та громадської організації, яка не буде цілком пройнята цим великим принципом свободи: без нього немає ні просвітництва, ні справедливості, ні процвітання, ні людяності.

Такі, панове, на нашу і, без сумніву, також на вашу думку, необхідний зміст і необхідні наслідки великого принципу Федералізму, відкрито проголошеного Женевським конгресом. Такі незаперечні умови миру і свободи.

Незаперечні — так, але чи єдині? — Не думаємо.

Штати Півдня у великій республіканській конфедерації Північної Америки були від моменту проголошення незалежності республіканських Штатів переважно демократичними і федералістськими, аж до бажання відокремитися. І все ж вони останнім часом викликали осуд захисників свободи й людяності в усьому світі та своєю несправедливою і святотатською війною проти республіканських Штатів Півночі ледве не зруйнували й не знищили найпрекраснішу політичну організацію з усіх, які коли-небудь існували в історії. У чому причина такого дивного факту? Чи була ця причина політичною? Ні, вона цілком соціальна. Внутрішній політичний устрій Південних Штатів був навіть у багатьох відношеннях досконалішим, являв собою більшу свободу, ніж устрій Північних Штатів. Тільки в цьому устрої була одна чорна пляма, як і в республіках стародавнього світу: свобода громадян була заснована на насильницькій праці рабів.

Цієї чорної плями було достатньо, щоб припинити будь-яке політичне існування цих Штатів.

Громадяни і раби — такий був антагонізм стародавнього світу, як і рабовласницьких держав нового світу. Громадяни і раби, тобто примушені працівники, раби якщо не по праву, то на ділі, — ось антагонізм сучасного світу. Подібно до того як стародавні держави загинули від рабства, так і сучасні держави загинуть від пролетаріату.

Спроби втішитися думкою, що це антагонізм радше фіктивний, ніж дійсний, або що неможливо провести лінію поділу між заможними і незаможними класами, оскільки ці класи переходять один в інший за допомогою безлічі проміжних до невловимих відтінків — марні. У природному світі також не існує лінії розділу; так, наприклад, у висхідному ряді істот неможливо вказати точку, де закінчується рослинне і починається тваринне царство, де закінчується тваринне царство і починається людство. Проте існує цілком реальна відмінність між рослиною і твариною, між твариною і людиною. Так само точно в людському суспільстві, незважаючи на проміжні ланки, що роблять непомітними перехід від одного політичного і соціального становища до іншого, відмінність між класами цілком визначена, і кожен зуміє розрізнити дворянську аристократію від фінансової аристократії, велику буржуазію від дрібної буржуазії, а цю останню від фабричних і міських пролетарів; так само точно, як великого землевласника, рантьє, селянина-власника, який власноруч обробляє землю, фермера від простого сільського пролетаря.

Усі ці різноманітні політичні та соціальні реалії — зводяться нині до двох діаметрально протилежних основних категорій, природних ворогів одна для одної: політичні класи, які складаються з осіб, що мають привілеї щодо як землі, так і капіталу, або навіть тільки буржуазної освіти, і робітничі класи, обділені як капіталом, так і землею, та позбавлені всякої освіти і виховання.

Треба бути софістом або сліпим, щоб заперечувати прірву, що розділяє ці два класи. Подібно до стародавнього світу, наша сучасна цивілізація з порівняно невеликим числом привілейованих громадян ґрунтується на примусовій праці (до якої примушує голод) величезної більшості населення, приреченої на невігластво й грубість.

Марні також старання запевнити себе, що цю прірву можна знищити простим поширенням освіти в народних масах. Чудова справа засновувати народні школи, але треба запитати себе, чи може людина з народу, що перебивається день у день і годує свою сім'ю роботою своїх рук, позбавлена самої освіти та дозвілля і вимушена вбивати й отупляти себе роботою, щоб забезпечити свою сім'ю хлібом на завтрашній день, — треба запитати себе, чи може така людина хоч би помишляти, хотіти, не кажучи вже про те, щоб мати змогу, відправити своїх дітей до школи й утримувати їх під час навчання. Чи не потребуватиме вона допомоги їхніх слабких рук, їхньої дитячої праці, щоб забезпечити всі потреби сім'ї? Досить багато буде й того, що вона піде на жертву та віддасть дітей до школи на рік або на два, насилу викроюючи їм час, щоб вони могли навчитися читати, писати, рахувати, для того, щоб їхній розум і серце були отруєні християнським катехізисом, який уміло й щедро подають в офіційних народних школах усіх країн. Чи зможе коли-небудь ця жалюгідна освіта підняти робітничі маси до рівня буржуазної освіти? Чи буде коли-небудь заповнена прірва? Очевидно, що це настільки важливе питання народної освіти й виховання залежить від розв'язання іншого, набагато важчого питання про кореневу зміну нинішніх економічних умов робітничих класів. — Піднесіть умови праці, віддайте праці все, що справедливо їй належить, і тим самим надайте народу спокійну впевненість, достаток, дозвілля, і тоді, повірте, він займеться своєю освітою і створить цивілізацію ширшу, здоровішу, більш піднесенішу, ніж ваша.

Марні й намагання переконати себе слідом за економістами, що поліпшення економічного становища робітничих класів залежить від загального прогресу промисловості й торгівлі в кожній країні та від їхнього повного звільнення від опіки й заступництва держав. Свобода промисловості і торгівлі — це, звичайно, велика річ, одна з головних основ міжнародного союзу всіх народів світу. Прихильники свободи, будь-якої свободи, ми повинні бути прихильниками і цієї. Але, з іншого боку, ми мусимо визнати, що доки існуватимуть сучасні держави, доки праця буде рабом власності та капіталу, ця свобода, збагачуючи мізерну жменьку буржуа на шкоду величезній більшості населення, призведе лише до одного: ще більше розслабить і розбестить малу кількість привілейованих, збільшить убогість, невдоволення і справедливе обурення робітничих мас і тим самим наблизить час руйнації держав.

Англія, Бельгія, Франція і Німеччина є, безсумнівно, тими європейськими країнами, де торгівля і промисловість користуються порівняно більшою свободою і які досягли найвищого ступеня розвитку. І це саме ті самі країни, де пауперизм* відчувається найжорстокішим чином, де прірва між власниками і капіталістами, з одного боку, та робітничими класами — з іншого, збільшилася як у жодній іншій країні. У Росії, у скандинавських країнах, в Італії, в Іспанії, де торгівля і промисловість мало розвинені, люди рідко помирають від голоду, хіба тільки з нагоди якого-небудь надзвичайного лиха. В Англії смерть від голоду звичайне явище. Від голоду вмирають не одиниці, а тисячі, десятки, сотні тисяч людей. Чи не очевидно, що за такого економічного становища, яке панує нині в усьому цивілізованому світі, — свобода і розвиток торгівлі та промисловості, дивовижні додатки науки до виробництва і навіть самі машини, що мають на меті звільнити робітника, полегшуючи працю людини, — що всі ці винаходи, увесь цей прогрес, яким справедливо пишається цивілізована людина, анітрохи не покращують становища робітничих класів, а навпаки, погіршують його й роблять ще більш нестерпним.

Пауперизм - книжн., застар. злидні, відсутність найнеобхідніших засобів існування у широких мас населення в суспільстві, заснованому на майновій нерівності.

Лише Північна Америка є значною мірою винятком із цього правила. Але цей виняток не спростовує правило, а підтверджує його. Якщо робітники там краще оплачуються, ніж у Європі, якщо ніхто там не помирає від голоду, якщо водночас класовий антагонізм там ще майже не існує, якщо всі трудящі — громадяни і якщо вся маса громадян становить саме єдине ціле, нарешті, якщо хороша початкова і навіть середня освіта широко поширена там у масах, то все це слід значною мірою приписати, звісно, тому традиційному духу свободи, що його перші колоністи принесли з Англії: народженому, випробуваному, зміцнілому у великій релігійній боротьбі, цьому принципу індивідуальної незалежності та самоврядування комун і провінцій — selfgovernment — сприяла ще та рідкісна обставина, що, перенесений на неосвоєні землі, він був вільним від духовного гніту минулого і міг, таким чином, створити новий світ, світ свободи. А свобода — це велика чарівниця, вона наділена такою дивовижною творчою силою, що, натхненна нею самою, Північна Америка менш ніж за століття змогла досягти, а нині й перевершити цивілізацію Європи. Але не треба обманюватися: цей дивовижний прогрес і настільки завидний добробут завдячують своїм існуванням великою мірою важливій перевазі, яку має Америка, так само як і Росія: ми хочемо сказати про величезні простори родючої землі, що залишається неопрацьованою через брак робочих рук. Принаймні досі це велике просторове багатство було майже марним для Росії, бо ми ніколи не володіли свободою. Інакше йшла справа в Північній Америці, яка завдяки свободі, подібної до якої не існує більше ніде, приваблює щороку сотні тисяч енергійних, працьовитих і розумних колоністів і завдяки цьому багатству може їх прийняти у своє лоно. Таким чином одночасно відсувається проблема пауперизму і момент постановки соціального питання: робітник, який не знаходить роботи або незадоволений заробітком, що його надає капітал, завжди може, у крайньому разі, емігрувати на far west, щоб обробити там якусь дику незайняту землю.

Ця можливість, завжди, через брак кращого, відкрита для всіх американських робітників, природно підтримує там заробітну плату на достатній висоті й надає кожному незалежність, якої не знає Європа. Така перевага, але ось і недолік: дешевизна промислових продуктів залежить головним чином від дешевизни праці, і тому американські фабриканти здебільшого не в змозі конкурувати з європейськими фабрикантами; звідси випливає необхідність протекціоністського тарифу для промисловості Північних Штатів. Але це призвело насамперед до створення маси штучних виробництв і особливо до утисків і руйнування непромислових Південних Штатів, що змусило їх прагнути до відокремлення; до скупчення, нарешті, в таких містах, як Нью-Йорк, Філадельфія, Бостон та багатьох інших, маси робітничих пролетарів, які поступово починають потрапляти в становище, аналогічне становищу робітників у великих промислових державах Європи. — І ми справді бачимо, що соціальне питання постає в Штатах Півночі, подібно до того, як воно постало багато раніше у нас.

Отже, ми змушені визнати як загальне правило, що в нашому сучасному світі, якщо й не так цілком, як у стародавньому світі, цивілізація невеликої кількості ґрунтується на примусовій праці й відносному варварстві величезної більшості. Було б несправедливо сказати, що цей привілейований клас цурається праці; навпаки, у наші дні його члени багато працюють, кількість абсолютно бездіяльних помітно зменшується, працю починають поважати в цьому середовищі; бо найблагополучніші розуміють сьогодні, що для того, аби бути на рівні сучасної цивілізації, для того хоча б, щоб бути в змозі користуватися своїми привілеями та зберегти їх, треба багато трудитися. Але між працею заможних і робітничих класів є та різниця, що праця перших оплачується в значно більшій пропорції, ніж праця других, і тому залишає привілейованим дозвілля, цю найвищу умову розвитку людини, як інтелектуального, так і морального, умову, яка ніколи не існувала для робітничих класів. Крім того, праця, якою займаються у світі привілейованих, майже винятково розумова, тобто робота уяви, пам'яті та думки; тим часом як праця мільйонів пролетарів — це праця фізична, і найчастіше, як, наприклад, на всіх фабриках, це праця, яка залучає до роботи не всю м'язову систему людини, а розвиває лише якусь частину її на шкоду всім іншим, праця, яку зазвичай здійснюють в умовах, шкідливих для здоров'я тіла, що перешкоджають його гармонійному розвитку. У цьому відношенні хлібороб набагато благополучніший: його натура, не зіпсована задушливою і часто отруєною атмосферою заводів і фабрик, не понівечена анормальним розвитком однієї якоїсь здібності на шкоду іншим, залишається сильнішою, більш цілісною, але зате його розум — майже завжди більш відсталим, неповоротким і набагато менш розвиненим, ніж розум фабричних і міських робітників.

Отже, ремісники, заводські робітники і хлібороби утворюють разом одну й ту саму категорію, категорію фізичної праці, протилежну привілейованим представникам розумової праці. Які наслідки цього не фіктивного, а цілком реального поділу, що становить саму основу сучасного як політичного, так і соціального становища?

Для привілейованих представників розумової праці, які, скажімо мимохідь, за нинішньої організації суспільства покликані бути його представниками, не тому, що вони найрозумніші, а тільки тому, що народилися в привілейованому класі, — для них всі блага, але також і всі згубні спокуси сучасної цивілізації: багатство, розкіш, комфорт, добробут, родинні радощі, виняткова політична свобода разом із можливістю експлуатувати працю мільйонів робітників та управляти ними зі своєї волі й у своїх інтересах, усі винаходи, усі витонченості уяви і думки... і, разом із можливістю стати цілісними людьми, всі язви людства, зіпсованого привілеями.

Що залишається представникам фізичної праці, цим незліченним мільйонам пролетарів або навіть дрібним земельним власникам? Безвихідна скрута, відсутність навіть сімейних радощів, бо сім'я для бідного невдовзі стає тягарем, невігластво, дикість і, ми б сказали, вимушений майже тваринний стан, з тією втіхою, що вони слугують п'єдесталом для цивілізації, свободи і занепаду небагатьох. Але зате вони зберегли свіжість розуму і серця. Виховані працею, хоча б і примусовою, вони зберегли почуття справедливості, набагато правильнішої, ніж справедливість юрисконсультів і кодексів; самі нещасні, вони співчувають усякому нещастю, вони зберегли здоровий глузд, не зіпсований софізмами доктринерської науки й обманами політики, і, бо вони ще не зловживали і навіть не скористалися життям, вони мають віру в життя.

Але, скажуть нам, цей контраст, ця прірва між малим числом привілейованих і величезною кількістю знедолених завжди існувала і тепер існує: так що ж змінилося? Змінилося те, що колись ця прірва була заповнена релігійним туманом, тож народні маси її не бачили, а тепер, після того, як Велика Революція почала розсіювати цей туман, вони теж починають бачити прірву і запитувати про її причину. Значення цього безмежне.

Відтоді як Революція послала в маси своє Євангеліє, не містичне, а раціональне, не небесне, а земне, не божественне, а людське, — своє Євангеліє прав людини; відколи вона проголосила, що всі люди рівні, що всі однаково покликані до свободи й людяності, народні маси всієї Європи, всього світу починають потрохи прокидатися від сну, що їх сковував відтоді, як християнство приспало їх своїми маковими квітами, і починають запитувати себе, чи не мають вони теж права на рівність, свободу й людяність.

Тільки-но це питання було поставлено, народ, як через свій дивовижний здоровий глузд, так і через інстинкт, зрозумів, що першою умовою його дійсного визволення, або, якщо ви мені дозволите це слово, його олюднення, є цілковита реформа економічних умов. Питання про хліб правомірно є для нього першим питанням, бо ще Арістотель зауважив: людина, щоб мислити, щоб відчувати вільно, щоб стати людиною, має бути вільною від турбот матеріального життя. Утім, буржуа, які голосно виступають проти матеріалізму народу і закликають його до ідеалістичної стриманості, знають це дуже добре, бо вони проповідують на словах, а не на прикладі. Друге питання для народу — це дозвілля після роботи, умова sine qua non людяності; але хліб і дозвілля не можуть бути ним отримані інакше як шляхом радикального перетворення сучасного устрою суспільства, і це пояснює, чому Революція як логічний наслідок свого власного принципу породила соціалізм.

Читати третю частину текст - "II. Соціалізм".

Нам потрібна ваша підтримка та допомога! Ви вже зробите вагомий внесок, якщо:

• Поділитеся посиланнями на нас в соцмережах
• Надішлете свій матеріал для публікації
• Зробите фінансовий внесок на користь руху

Щоб дізнатися більше про антифашистів, які боролися в Україні, радимо відвідати наш підпроект МЕМОРІАЛ Ⓐ MEMORIAL. Ми зберігаємо та поширюємо пам'ять про наших дорогих товаришів, щоб майбутні покоління могли надихатися їхнім життям та вчинками.

Ми в Telegram
Ми в Medium

Доєднатися чи задати питання: @uantifa_bot