Замок. Розділ 0. Про те, що було спершу

Одного разу сталося так, що Еліза померла. Це було безглуздо й трохи сумно, бо якраз надходив новий рік, а після свят життя часом стає легшим. Але що вже: Еліза стояла ввечері на самому краєчку платформи в очікуванні передостаннього потяга, і раптом ноги їй заслабли, а разом із ногами й усе тіло. Вона похитнулася й упала на залізничну колію, й далі вже було по ній.

Загалом це було й не дивно; вона давно вже думала про смерть як про милосердний подарунок. Щось на кшталт сну, від якого більше ніколи не захочеться прокидатися – а й не треба. Тож ця зустріч у метро була хоч і неочікуваною, але жаданою. 

Одначе наступного ранку Еліза прокинулася у своєму ліжку, й їй було холодно від вікна. Вона встала зачинити кватирку – змучена, слабка, наче й не спала зовсім. Ковзнула обважнілими пальцями по ручці на дерев’яній рамі. Впала назад на ліжко й негайно втонула вві сні, не спромігшись навіть укритися.

Але вікно було відчиненим. А Еліза знову лежала вкрита зимовою ковдрою.

До всього, щось було в її спальні. Щось залізло на її ліжко, вчепилося в ковдру та вмостилося просто в Елізи на грудях.

Еліза прокинулася й побачила великого антрацитно-чорного крука просто в себе на грудях. Той витріщався на неї, схиливши голову вбік, наче готовий щомиті виклювати їй очі.

Еліза прокинулася ще раз.

І ще раз. 

Прокидатися було дедалі важче. Повітря було липким, мов кисіль — або то дивна плівка обліпила Елізу зусебіч, і їй щоразу доводилося продиратися крізь ту плівку руками. Еліза прокидалася, з кватирки дув протяг, на ліжку сидів крук, Еліза прокидалася знову. 

Щоразу все густішою ставала плівка сну. Ось вона вже стала пружною мембраною, а тоді — твердою перегородкою. Не розуміючи вже, що робить, вона вдарила перед собою обома руками. Перегородка миттєва розлетілася на крихкі оприски, на дрібні пластівці, мов цукрова стружка з льодяника, на попіл, на пил...

Вона прокинулася, точно знаючи дві речі: зараз середина літа. І ще: щось не так. 

Вікна спальні були відчинені навстіж, з них до кімнати заглядала, шепочучи під вітерцем, смарагдова зелень каштанів. Було чути жваве цвірінькання серпокрильців, що десь у височині ловили комах. Небо було густо-волошкове, а на оковиді — золоте: сонце нещодавно зійшло. 

Але щось було не так. Вона сіла в ліжку, спустила ноги на підлогу. Дивна тиша попри звуки, ось що не так. 

Еліза клацнула вимикачем настільної лампи: нічого. Потяглася до кнопки комп’ютера: нічого. Мовчало стареньке радіо на кухні, що дісталося від мами й що Еліза все забувала здати на брухт. Мовчала зазвичай жвава вулиця. Але то, може, й не дивно, бо ж рано ще.

Потім вона стояла босоніж на кухонному лінолеумі й пила воду зі скляного глека. Неквапом, делікатно до кухні прицокотіла Плямка. Плямка була невелика, з сивою мордою, тихої натури кудлата собака з великою рудою плямою посеред білої спини. Вона завше, от як зараз, задирала до Елізи свій жалібний писочок, показуючи білки сумних очей, і через це Елізині очі завше наповнювалися вологою: вона взяла Плямку з притулку вже величенькою й не знала, скільки часу тій лишилося. От і зараз Еліза заходилася гладити, обіймати та втішати це чудернацьке кошлате створіння, заразом перевіряючи, чи не відлискують очі собаки місячним туманом зародку старечої сліпоти: “Ну що ти, мала? Ну чого ти, все гаразд! Ходім гулять! Ходім гулять?” — а в самої аж дихання перебрало.

Ліфт, звісно, не працював. Плямку довелося нести, а вона й не заперечувала, зручно вмостивши носа на Елізиному плечі.

Вулиця була зелена й тиха, якщо не лічити всюдисущих пташок і вітру. Мовчали припарковані вздовж хідника машини. Ані людського поруху, скільки видно очі. І вантажних потягів на коліях удалині теж не видно. Наче вийшла якась заборона на рух, а Еліза її проспала, проґавила. Але ж то, певно, збіг. Скоро місто запрацює, оживе. 

Чи ні?

Плямка нервувала не згірше за господиню: сторожко нюхала повітря, дріботіла поруч неї обережно, мов битим склом. 

Згадалося: селяни! До них ледь не щодня приїздили та ставали у дворі на фургонах селяни з різним їстівним: від картоплі й моркви до домашнього сиру. То, може, вони вже на місці?

Нікого. І собак ніхто з сусідів не вигулював. Не спав на дитячому майданчику за будинком вічний п’яниця дядя Сєрьожа, якого тверезим не бачили вже років тридцять. Та й узагалі...

Еліза з Плямкою перетнули дивно порожню, застиглу в ледь помітному коливанні гілок, вулицю, перейшли до парку. Над квітами на клумбах гуділи бджоли та джмелі, в затінку великих сосен вилася роями дрібна комашня. Далі, на Тельбуховім озері, було чутно крякання качок, а небом пронісся й зник свист чи то високий клекіт якоїсь хижої пташини. 

Але на озері не було нікого. Порожній білий пляж, лиш верби полощуть зелені коси в воді. 

Сонце вже добряче піднялося, поки Еліза обійшла все Тельбухове разом із Плямкою. Попри теплий вітерець і ласкаві сонячні промені, собака тремтіла, наче дуже мерзне. “Та йди вже сюди, щастячко; бачу, не хочеться далі йти власними лапами, так?” На дотик собака була звичайна, лапи, що торкалися вранішнього піску, холодними не були. Еліза глянула на годинника: сьома ранку. На вулиці досі — ні душі.

Вони гуляли ще кілька годин. Зачинена була церква на березі озера, бібліотека в тінистому дворику, крамничка преси на зупинці маршруток. Зачиненим було все, порожніми — вулиці, траса й залізниця. 

Коли почало припікати, вони повернулися додому. На подив, у крані була вода, а в комфорках — газ. Плямка повільно, дрібними шматочками їла корм. Якщо розтягти, їжі, хай і переважно сухої, їй має вистачити на кілька місяців. Головне, щоб була вода. Еліза не знала, чому — але думки про це зараз заспокоювали. Телефон не ловив сигналів. Під холодильником поволі збиралася невелика калюжа холодної води. В комірці нервово перелітала туди-сюди міль: там був рис, і макарони, і консерви. Головне, щоб була вода. А там якось пропетляємо. Якось. 

В Елізи вдома завжди були свічки, сірники, батарейки для ліхтариків. Небагато, але вже непогано.

Ввечері вона спробувала лягти, щойно звечоріло. Плямка заскочила на ліжко та вмостилася в ногах — Еліза не стала її зганяти. Ніч була тиха — хіба десь один раз почувся голос пугача. Заснути вона не могла довго.

Холод від вікна. Втома. Крук на ковдрі, ось-ось виклює очі. Густий кисіль. Мембрана. Удар. Оприски й пластівці.

Ранок приніс туман і дивний запах. Еліза думала, що проспить до опівдні, але ні: довелося вставати, зачиняти вікна. Потім — змусити себе приготувати щось із того, що псується найшвидше, і з’їсти хоч частину. Струму не було досі. Плямка на цей раз дуже не хотіла йти гуляти.

Вулицею йшла пара, а під нею мчав, подекуди закручуючись чорториями, окроп. На сходах будинку сиділи, зіщулившись, кілька вуличних котів, стривожених, брудних та облізлих. З підвалу теж нявкали котячі голоси. “Таж їх, певно, заллє тим окропом!”

Добре було те, що дім був старий, решітки в підвал трималися заледве: варто було Елізі їх трохи посмикати — як вони випадали, й із кожної діри одразу притьмом вибігало по кілька мокрих, чорних кошенят. Плямку вони лякали. А Елізу лякало те, скільки того окропу натече на вулиці — і що буде, коли він підніметься до хідника? Вона знайшла камінь, і затримала ним відкриті в під’їзд двері: “Заходьте, як жити хочете”.

Окріп оточив будинок з боку вулиці, але на дитячу площадку й далі, в парк досі можна було пройти. Еліза намагалася гнати думки про те, що може статися, якщо цей потік не припиниться й досягне озера. Колись, казали, в Тельбухове озеро зливали відходи якоїсь ковбасної фабрики. А до того йому жертви приносили — коров’ячими тельбухами, звідти й назва. Аби ж той жах не повторився знову.

Пляж досі був порожнім, як і все навкруги — тільки легкий теплуватий туманець із сірчаним запахом несло з боку вулиці. Телефон досі не вловлював сигналів. Еліза вирішила вмикати його двічі на день, ненадовго, й перевіряти.

Біля крамнички з пресою вона зупинилася в спробі прочитати заголовки позавчоршніх новин: якась політика, якісь зірки, якісь неприємні жовтуваті обличчя. Хтось спробував вчинити теракт на якійсь фабриці абощо — про це написало цілі два часописи. Може, все через це?.. А може, й ні. 

Коли вони дійшли додому, окріп уже сягав хідника. Коти досі сиділи на сходах, але деякі вже позабігали в будинок. Кілька видралися на дерева й дивитися звідти круглими очима. Еліза повиносила їм трохи корму на газетках. Зрештою, в Плямки багато, а вони голодні. Хоча запах від води такий, що хто його знає, чи захочуть вони їсти. 

Вечір приманив до вікон комарів — Еліза дивилася, як вони скупчилися по той бік вікна. Плямка спала на ліжку, скиглила й смикала лапами вві сні. Еліза ж, щоби не витрачати світло, сиділа біля вікна й, поки могла, читала Мертвецьку Книгу. Читво, що його так легко засвоїла в дитинстві, й викликала подив, похвалу й заздрість у дорослих, тепер геть не йшло. Важкі речення, незрозумілі метафори, все ніби не до місця й невідь ким і звідки вигадане. Але ж начебто, коли довкола зле, треба читати священні книги? Та наче треба. Так її вчили в родині. Так казала баба Рая (хоча вона більше вірила Новому Заповіту й Бгавад-ґіті). Так казала й Ада, її друга баба (хоч та й вірила, що особисто її ніяке лихо ніколи не торкнеться). Але не йшло. Літерати були мов із чужої мови; слова, зрозумілі осібно, не складалися в притомні речення. Зрештою вона дала собі наказ: заснути. І справді одразу заснула.

Вночі крук кричав низьким людським голосом і бив її по обличчю могутніми широкими крилами. “Проснись! Прокинься! Встань!” Він був наче ще більшим, ніж минулого разу, й Еліза, налякана, заледве відбивалася від нього.

Зранку ріка окропу наче помілішала, а з кранів на кухні й у ванній заледве текла тонка цівка іржавуватої води. Еліза помилася нею, як могла, а тоді набрала її в усе, у що лише можна було. 

Коти, як виявилося, ночували переважно на її поверху. Вони були майже всі дуже ласкаві, дружні, готово підставляли голови й спини під її тонкі пальці. На Плямку вони не зважали, та й вона обнюхувала їх спокійно і дружньо. Еліза вирішила дати кожній тваринці хоч якесь ім’я, й потім навіть записала їх у щоденнику: Ася, Барсик, Воронко, Ева, Ляля й Мурзик, а кошенят — просто за номерами. Отак, рахуючи кошенят і нагладжуючи кішок, вона помітила: двері до квартири навпроти трохи прочинені. Про всяк випадок смикнула ручку дверей сусідньої квартири: ті теж були незамкнені. Наче хтось спиляв замок. 

Плямка до тих чужих дверей підходила дуже неохоче, їй більше хотілося гуляти. Але Еліза наполягла: “Ну що поганого нам може статися, мала, ти що! Там же точно нікого немає, ну!”

І справді: в жодній квартирі на їхньому поверсі не було людей. Були — відчинені двері, безлад кімнат, часом — таргани в забутому брудному посуді на кухнях. Мертва електрика, розкладені постелі, ніби люди просто зникли з них уві сні. А ще жовта канарка в клітці в одній із квартир. Щойно Еліза відчинила двері клітки, щоби взяти бідолашне пташа в руки й поглянути, чи воно здорове — як канарка божевільною блискавкою вислизнула з клітки та зникла в відчиненому вікні.

В наступні дні окріп то відступав, то знову піднімався, часом не даючи вийти з будинку, й вода з кранів зовсім припинила йти. Еліза зібрала все питне, що могла, в своїй квартирі, разом із їжею з усього під’їзду: всі двері виявилися незачиненими. На її щастя, більше ні в кого не було хатніх улюбленців. 

Еліза вела щоденник, рахувала дні, рахувала котів, записувала, що й у якій квартирі взяла. А ще — записувала сни. Тепер вона почала їх згадувати, хоча вони й були одноманітні: її зимова спальня, чорний крук на ліжку, що намагається змусити її прокинутись. 

Коли на сусідньому під’їзді щезли важкі металеві двері, через які вона не могла зайти всередину раніше, Еліза вирішила записувати й це теж: зміни. Що зникає, що з’являється. В неї був старий блокнот у червоній гумовій обкладинці, що вона щовечора брала з собою в ліжко. 

Захід сонця щовечора наставав о тій же годині та хвилині, і це вона записувала теж. В її щоденнику було все: знайдений мертвим сусідський пес із иншого під’їзду; запах зіпсутої їжі з холодильників у крамниці, де саме зникли замки не дверях; страх знайти людське тіло й полегшення, що їх немає; страх того, що може статися через зупинку заводів у місті. В дні, коли ріка окропу не давала вийти, а пропахлий сіркою туман піднімався до її шостого поверху, вона зачиняла всі вікна та двері, які могла, і ставила котам побільше води в мисках на сходові клітини. З часом Еліза почала помічати, що все це її дивним чином не виснажує. Сил було ніби небагато — але їх ніколи не ставало менше, по скількох хатах не ходи, скільки нового не знаходь і не записуй, скільки разів котів не годуй і з Плямкою не гуляй. Важким було лише одне: щодня двічі вмикати телефон і шукати зв’язок. Люди, що, можливо, досі ще були десь там, живі люди — чому їй так не хотілося дзвонити їм, писати їм і шукати їх? Вона досі не зайшла в жоден инший житловий будинок, хоч і знала майже напевне, що двері в них незамкнені. Чому?..

Це була ніч, коли їй наснилося, що в крука — людське обличчя. Бліде, майже нерухоме, з холодними чорними очима. “Прокинься, ти маєш прокинутися. Буде гірше, Елізо, в тебе майже не лишилося часу”, — не так сказав, як уголос подумав їй крук. І цей низький, але невиразний голос щось зробив Елізі, що вона на якийсь час перестала могти рухатися, дихати, кліпати очима. Вона дивилася на це безживне, схоже на маску обличчя, поки ранок урешті не вихопив її з лещат сну. 

“В крука було мертве людське лице”, — записала вона в щоденнику. — “Він мені погрожував, і я перестала дихати від страху”.

На кухні була вода, відфільтрована кількома фільтрами й шарами ганчірок — та все одно гірка, хоч і приємно прохолодна. Еліза, що спала тепер про всяк випадок у вуличному одязі, пила воду й згадувала мелодію, під яку танцювала колись давно на канаті. Сили всесильні, це було ніби кілька життів тому! Напруження м’язів, точність ритмів, світ, що літає навкруги й Еліза в його центрі на висоті кількох людських зростів — і музика, химерна та грайлива, і голос зазивача: “Шановне товариство, неймовірна пригода Елізи на канаті! Поспішайте побачити цю неймовірну легкість та грацію, пані та панове!” Вона посміхнулася собі, зняла зі спинки кухонного стільця собачу шворку й пішла закликати Плямку гуляти.

Та лежала на своєму ліжечку з розплющеними очима, дихала глибоко й доже повільно, і ніс у неї був гарячий і сухий.

Кудлате хутро виглядало тьмяним і збитим. 

“Дівчинко, що це ти надумала, га? Плямко, чуєш?” Плямка відповіла слабким скавучанням, заледве повернувши носа до Елізиної руки. Еліза почала обережно обстежувати собаче тіло руками — та ні на що не реагувала, не смикалася, так, наче її раптово вночі просто наздогнав старечий параліч. А може, то щось у їжі. А може, вода. А може... Людей Еліза не бачила вже давно, але вона знала: тварини тут можуть страждати, і можуть померти. 

Вона заледве змогла напоїти сердегу водою зі шприца й майже змусити облизати трохи корму з дна тарілки. Лапи Плямки були мляві, розслаблені, очі стомлено й повільно блимали. “Як же так, дівчинко, як я без тебе? Тримайся, не кидай мене саму!” На стіні над Плямчиним ліжечком було фото: Еліза з Плямкою на тлі озера. І ще хтось... Там мав бути хтось іще. Якась людина, може, й не одна — але зараз там були лише собака й дівчина. 

Вона змусила себе сходити до вбиральні, винести відро з нечистотами, вимити руки рудуватою водою, поїсти. Записати те, що відбулося, у щоденник. “Ріка окропу десь ділася, тому в під’їзді сьогодні жодного кота. На одному з фото хтось зник. Плямці зле, можливо, їй мало лишилося”. 

Треба було щось робити — тому Еліза трохи прибрала в своїй квартирі та трохи у ще одній. Ні в одній із квартир, куди вона заходила, не було жодної книги про собачі хвороби. Нуль. Нічого. Зате була портативна колонка — і вона навіть ввімкнула свій телефон, під’єдналася до неї й хвилин п’ятнадцять слухала музику, сидячи в чужій вітальні, доки та не сіла.

Саме тоді вона почула собачий зойк.

Продовження -->