Замок. Розділ 0. Про те, що було потім

<-- Початок

Собачий зойк.

Плямка.

Еліза помчала до своєї квартири: собаки там не було. Ні в ліжечку, ні в кімнатах, ні на кухні, ніде. 

Знову зойк.

Вона вибігла на поверх і там, унизу на сходах побачила, як манячить білий хвіст і руда пляма.

“Стій, куди ти, дурненька? Ти чого?” Клац-клац кігтів униз по сходовій клітині. Плямка давно не бігала так швидко. Еліза побігла вниз, перестрибуючи через кілька сходин. 

З під’їзду вони вискочили майже водночас.

На вулиці яскраво сяяло опівденне сонце, грілися біля дверей коти з кошенятами. Барсик, Ева... Як їх там. 

За останньою бетонною сходиною не було хідника. Не було ні вулиці, ні каштанів, ні инших будинків. Був високий степ, повний зелених, туркезових і жовтуватих трав. Скільки сягав погляд — степ і степ, без дороги, без найменшої стежки, а над ним — серпокрильці. 

Плямка коротко обернула на Елізу свою потішно-сумну маленьку мордочку з блискучими великими очима — й прожогом майнула в високу траву.

“Плямко! Поечкай!”

Білий хвіст зник серед дикої трави. Еліза побігла слідом.

Теплий вітер дув ніби звідусіль і нізвідки, кидаючи її русяве волосся в очі, не даючи щось роздивитися як слід. Вона все бігла й бігла, час від часу вловлюючи то собачий дзявкіт, то запах Плямчиного дихання, то шелеху трав, то навіть образ кудлатого хутра десь поблизу. Кілька разів Плямка пробігала повз настільки близько, що Елізі вдавалося торкнутися її кінчиками пальців, майже погладити. Щоразу, коли вона роззиралася навколо, щоби пересвідчитися, що не заблукала, і її будинок ще видніється позаду, — вона виявляла, що стоїть у кількох кроках від сходів до під’їзду, і на неї повільно кліпають очима розморені на сонці коти. Навіть коли степ попереду почав змінюватися, наповнився хвилями пагорбів і поріс безліччю розквітлих волошок і блакитного цикорію. Навіть коли здаля запахло полином, лавандою, ще чимось холодно-дрімотним і свіжим, — позаду досі був дім. Стара поверхівка з потрісканими світлими стінами, з плямами світла, що поволі повзли сходами, з теплими млявими істотами на порозі, з запахом прохолоди й застоялої вологи з розчинених дверей. 

Порив вітру знову підхопив і збив у подобу коси Елізине волосся. Вона роззирнулася знову: тепер навколо було повно блакитних пагорбів, а від порогу дому починалася дрібна стежина, помережена незабудками й диким льоном. А вздовж стежини стояли дивні фігури в людський зріст, сплетені з тієї є високої туркезової трави, що тепер укривала весь степ, крім тих дрібних балок, що чаїлися між його пагорбами. 

Ні сліду Плямки. Ні запаху, ні голосу. Еліза свиснула: п’ять високих тонів, тоді тричі — високий і низький, — так вона зазвичай кликала собаку, коли та забігала надто далеко під час прогулянок. Вітер підхопив свист із її вуст і поніс кудись, вона навіть не встигла почути себе сама. 

Можна було тепер іще розвернутися й піти додому. Рахувати дні, пити руду фільтровану воду, годувати котів, поки вони не втечуть слідом за сусідською канаркою і Плямкою й жаліти себе. Можна було просто сісти тут, на початку цієї нової стежини, й чекати — раптом собака повернеться. Але Еліза була весь цей час, лік якого пам’ятав лише її червоний щоденник, така стомлена, що вона б радше вмерла на місці, ніж зупинилася.

Вмерла. “Мені здалося, чи я вже?.. Чи це в мене був такий чудернацький сон?..”

Тим часом фігури вздовж стежини робилися дедалі більш схожі на людей, що більш вона на них дивилася.

“Плямко!”

Вітер приніс їй відповідь — її власний свист. І, можливо, собачий дзявкіт. Вона десь там. Десь за тим, дальнім пагорбом. Треба йти, треба знайти її. Вона ж сама не виживе.

“Ходи сюди, до мене!” — вітер знов відгукнувся химерним відлунням, ніби повертаючи їй власні слова: “Плямко!” 

Еліза покликала ще раз — але на цей раз відлуння донеслося до неї не здалеку, а зблизька: “Сором і встид! Зневагу на нас накликати хочеш! Припини негайно!”

Еліза зупинилася біля одної з фігур — висока й тонка, схожа на жіночу фігура з піднятою вгору рукою — наче вона кличе когось.

Ні. Не кличе. Хоче вдарити, дати ляпаса.

Еліза засвистіла знову, на цей раз тихіше: на голові фігури проступило щось, схоже на риси обличчя, перекошеного гнівом. І відлуння донесло: “Тебе не можна в люди брати, паскудне дівчисько!”

Вона всахнулася, намагаючись більше не шуміти. Здається, фігури озивалися на звук. Пішла далі. Невисока й делікатна фігура, радше чоловіча. Еліза не стала свистіти, тільки зітхнула вголос. Відлуння донесло до неї вітром розбитий, тріснутий голос: “Все ти, ти, ти, все про тебе. Ти хочеш бути собою — а як же я? Може, я не хочу, щоби ти була собою? Може, я хочу, щоби ти просто була моєю?!” Фігура ніби поворухнулася, й на обличчі в неї з’явилася пара великих, майстерно сплетених із трав, очей.

Далі вона пішла тихо, наскільки могла. Кілька фігур, височенних, мов на ходилицях, у чудернацькому вбранні, неначе з химерними інструментами в руках. Вона тихо подула перед собою — і вітер приніс їй у відповідь на звук її дихання жмуток голосів: “Це нескладно зовсім, просто спробуй! Ось побачиш, усе буде добре! Ти створена для неба, головне — навчитись правильно падати!” До цього вона трималася. А тут не витримала, схлипнула. На сінній скрипці в руках найближчої істоти на ходилицях з’явилися справжні струни.

Далі була ще одна пара фігур, чоловіча й жіноча: високий і жилавий чоловік тримає під руку тендітну жінку. Еліза вже розуміла, хто це. Що вони скажуть? Який спогад ховають? Вона поклала руку жінці на плече й обережно погладила. Шурхіт оживив звуки: не відлуння, а просто голос, що ніби завис між нею й ними: “Я так більше не можу. Я не можу жити в брехні! І не можу жити так, як твої... як усі твої”. Мама ніколи не могла зжитися з татовою родиною, з їхніми звичаями. Вона вчилася, намагалася, вона краще за всіх знала всі приповісті й пісні з Мертвецької Книги. Вона співала Елізі тих пісень, називаючи їх колисковими, і Еліза малою вірила, що то справді просто колискові.

“За порогом – лиш шлях, неозора та дивна дорога,

Що немає кінця, хто б його не шукав, не хотів:

Ні пояснень, ні меж, і ні чорта немає, ні бога: 

Тільки сотні світів. Тільки тисячі сотень світів.”

Вона стояла навпроти тих двох, сплетених із трави, і слухала, як лунає колискова, і дивилася крізь сльози, як поволі яснішають риси облич, одяг, волосся. Було треба йти далі, але це було важко. Втома, наче коли хворієш у дитинстві й постійно тільки те робиш, що спиш, огорнула її зусебіч. Обличчя батьків ставали все чіткіші від кожного її схлипу. І не тільки їхні обличчя — в балці було багато фігур, кожну з них вона могла тепер злегка впізнати. Близькі та просто знайомі, добрі й лихі. А найперша, закриваючи прохід назад, у дім — висока постать Ади, татової матері. Тепер було видно її довге сиве волосся, складене в елегантну зачіску, дорогу оксамитову сукню, блиск червоних каменів у каблучках та перснях. І лютий, лихий погляд уже майже живих очей. 

Десь далеко зойкнула собака.

Еліза схопилася й, не витираючи сліз, кинулася далі по стежці. Позаду неї було чути, що фігури повільно рухаються й риплять міцно зв’язані трав’яні суглоби.

Підйом із балки на пагорб був неочікувано важким: вона хапалася за траву, а та без спротиву виходила з землі й лишалася в руках, а камені на стежці весь час сипалися вниз. Піт швидко виступив на лобі, заливаючи очі разом зі слізьми. Елізі здавалося, що кожен її гучний подих пришвидшує рух істот позаду, що були тепер такі схожі на всіх, кого вона знала, але ними не були. Геть, геть із цього місця!

А потім шум позаду закінчився. Вона вибралася на пагорб, роззирнулася й побачила: поріг дому, котів, сонячне світло, що вже потроху помаранчовіло. Один із котів м’яко потягнувся, встав і повільно пішов кудись усередину будинку. 

А попереду був усе той же туркезовий степ. А ще — велике дерево посеред степу, і птахи й бджоли, що вилися круг нього. Лавка під деревом, біля неї — пагорбок чиєїсь старої могили. І одна-єдина трав’яна постать, що в ній заледве можна було розрізнити людську подобу. В ногах у постаті, схиливши голову набік, вмостилася Плямка. 

Еліза рушила до неї. Мала кудлата непосида чекала на неї, вихляла хвостом. Дерево, під яким вона сиділа, було дивне: один листок дубовий, инший липовий, третій — вишневий. 

На могилі був маленький та витертий, глибоко вкопаний в землю надгробок. “Земля пухом, царство небесне” — але кому, невідомо. 

Дивне місце. Еліза врешті сіла в затінку на лавку й зрозуміла, як спекотно їй було весь цей час. “Ти чого тікаєш від мене, га? Чого тікаєш?” Плямка задоволено підставила їй колову й спину. “От же щастя мале!”

Так вона й сиділа якийсь час, дихаючи, пестячи собаку, відчуваючи, як висихають піт і сльози. Могила була справді знайома. Трохи схожа на місце поховання маминої мами, бабусі Раї, передостанньої з усього колись великого Елізиного роду — але ж тої не стало геть недавно, оце взимку, чи не так? То чому це місце таке старе?..

“Ох, бабо-бабо, як вас бракує, ви б знали. І ви б точно знали, що зі мною коїться, і де я, і щр тепер робити...”

Вона здригнулася: а що як її слова зараз оживлять і цю фігуру?..

Але ні. Великий та напіврозплетений дідух із туркезової трави стояв собі нерухомо, мов пам’ятник при надгробку, не мінився, не ворушився й не говорив на неї. Небо було жовтогаряче, а десь рожеве й сизе, наближалося надвечір’я. 

“Ну, хоч ви, бабо, мовчите й не хочете мене скривдити чи кудись забрати”.

Плямка застрибнула Елізі на руки, досі надто гаряча, але жвава й радісна, і якийсь час вони так і сиділи, дивилися на птахів і часом відмахувалися від надто цікавих бджіл. Їхнє гудіння в гілках, і вітер, і те, як собака вовтузиться на руках, якийсь час було єдиними звуками.

Потім над синім степом запав синій вечір.

Потім позаду неї щось гримнуло — різко, металево. Наче хтось якнайдалі відвів металеві двері, а потім щодуху гепнув ними об магнітний замок.

Коли Еліза глянула назад, її дому вже не було.

Коли вона, досі тримаючи на руках собаку, встала нарешті з лавки, над степом стала густа, мов круче перо, зоряна ніч.

Ніч була водночас мала й дуже велика, і серед неї крихітною була Еліза. Сама, лиш теплим клубком хутра притискалася, трохи тремтячись, Плямка. Небо низьке, мов сволок — потягни руку, й дістанеш до самого вершечка, відчуєш на дотик крижані зорі. Будинок, ледь-ледь освітлений блідими відлисками з глибин того дивного простору: мов чудернацька висока гробниця чогось древнього, химерного й тепер навіки минулого. Не було вже на ньому дверей, і вікон теж майже не було. Над могилою темним мереживом живого плоту стояв дідух. І — тиша. Хіба якась комашина затріщить десь — і одразу замовкне. Тато колись казав Елізі в такі ночі, що зорі дзвенять. Але то не зорі дзвеніли — то була тиша, в якій мав бути звук, а його не було; мов струна луснула десь далеко, дуже-дуже давно.

“Вважайте, небезпека ще попереду”. 

Еліза сіпнулася, ледь не скривдивши собаку. Та зойкнула високо й глянула винувато, наче то вона сказала. Але хто ж? Довкола більш нікого не було. 

“Обережно, обережніше!”

Дивний голос, не чоловічий і не жіночий, та й узагалі не людський. 

“Позаду!..”

З глибин степу, десь далеко, що ледве було видно з-за дерева, наближалося Щось. Довге й темне, таке темне, що ніч на його тлі здавалася ясним надвечір’ям, і таке холодне, таке страшно холодне. А ще запах. Еліза відчула його не одразу, а коли відчула — Щось було вже значно ближче. 

Десятки виступів — писків, облич, а може, масок, мертво вп’яглених у небеса, ледве впізнаваних на власному темному тлі; десятки десятків кінцівок, що, перебираючи навсебіч, таки несли в її бік довгасте темне тіло, все цілком наче складене з кутів і площин. Воно рухалося до Елізи й смерділо, навіть здаля перекриваючи запах степу. Воно смерділо пеклом. 

Вона зробила повільний крок назад. Тоді ще один. Плямка коротко дзявкнула, підстрибнула.

“Тікайте”.

“Прочанин, що йде правдивим останнім шляхом, а не прокрадається в серце потойбіччя мов злодій, подорожує околицями й окраїнами, закинутими полями й степами, руїнами й зарослими дорогами. Там, у місцях здичавіння й завмерлого часу, Міжземелля може бути надто невблаганним до своїх дітей, і замість дружніх обіймів і вінка з блакитних квітів зустріти путника одним хижаком та й иншим, що надяться окраїнами, надто слабі проти несмертних, але доста сильні, щоби поглинути чужу душу. Побачивши на окраїнних землях якусь почвару, уникай дотиків із нею, то не твоя доля й кінець не твій — то лиш одиноке нещастя, що бродить у пошуках поживи й жалощів не заслуговує”.

“Тікайте!”

Плямка кошлатою блискавкою вискочила в неї з рук і чхурнула геть із виском. 

Знову біг. На цей раз – круг бетонного обеліска колишнього дому, про колу крізь ніч, дряпаючи долоні об високу степову траву, розуміючи, що Щось позаду швидше і що, якщо воно її наздожене, то буде вже по ній. Коли воно мчало степом, воно виривало рослини з корінням і розкидало навсебіч важкі клубки землі. Більш Еліза про нього нічого не знала.

Так вона, певно, не бігала ніколи за життя. Це й був той біг, до якого кожна людина все життя готується – і який урешті приречена програти. Це було те, що живе в степах Міжземелля. Мертвецька Книга часом називала його: Чума. 

Ненадовго на світі лишилося тільки двоє: Еліза і Щось у неї за спиною, і ще безпорадний біг по колу, що мав от-от закінчитися.

А потім її кудись потягли.

Міцні кігтисті пальці схопили її під лікті й висмикнули щодуху вгору за мить до того, як її графік охопили десятки темних рук різної довжини і форм. 

В обід вдарило холодне й вологе повітря ночі, в вуха – свист вітру. 

Вона летіла, її кудись несли. Її, мов бездушну ляльку, кинули на щось м'яке, і тепер її кидало тим м'яким із боку в бік, а над головою повільно розверталися зоряне небо. 

"Ви добре трималися".

Цей голос! 

Вона врешті отямилася, прийшов до тями. Це ж він попередив її про небезпеку, дивний голос, водночас високий і низький, людський і тваринний. 

Вони неслися високо над землею, що її було майже не видно, в якомусь відкритому фургоні, а попереду лунало вже харченко дихання й заледве виднілася широка постать її рятівника.

Будинок крихітною цяткою зникав позаду, перетворюючись на найбільш тьмяну з усіх зірок.

"Плямка, моя собака, вона лишилася там! Зачекайте, нам треба повернутися!.."

"Ваша собака зробила те, що мала. Вона давно в собачому раю, а нам треба далі".

Тепер голос лунав инакше, немов чудернацький фірман, який щойно порятував її від невідомої та страшної небезпеки, говорив їй просто на вухо: і все ж так само дивно й не по-людськи. Так звучить птах, коли повторює людські слова. 

"Ви не розумієте, я мушу забрати її, вона – це єдине, що в мене лишилося!.." – її власне горло зрадництва зірвалося на крик, Еліза підхопилася й, ледве тримаючись, спробувала навпомацки знайти вихід із фургона.

"Сядьте. Її давно там нема".

Він не брехав. І його чесні слова навіть заспокоїти її та змусили сісти. Це було найгірше. 

"Часом до заблукалої в потойбіччі душі приходять провідники – химерні образи близьких і рідних, що кожне тягнуть її в свою сторону. Вони можуть бути й добрі, й лихі, і насправді ніколи не вгадаєш, до яких чуттів вони говорять і куди манять душу. Але коли виконали вже свою роботу – то негайно зникають, мов не було, лишаючи блукавця з болісною порожнечею замість обіймів".

З-за краю землі вийшов китайчаний місяць, і червоним зробив степ унизу, червоним фургон і обрис фірмана попереду. Тривожною червінню замерехтіла вдалині вода. Мідно-червоними стали руки й одяг Елізи.

"Що це було там, унизу?"

"Чужа загибель".

"То я, певно, мушу вам подякували за спасіння?"

Він промовчав, досі не повертаючись. Тепер стало видно: попереду мали чорні коні, а він ними управляв. 

"Куди ви везете мене?"

"То не мені обирати".

"А кому?"

Мовчання.

Фургон їхав тепер десь над великим озером чи навіть морем, небо робилося срібно-волошковим, а місяць – золотим. Тепер буду видно вже, що й фіра, в яку її кинули, рятуючи, й коні, й весь одяг кучера були чорні, немов то їде катафалк для небіжчика. 

"Чи я справді померла?"

"Можливо".

"А як знати?"

"То обирати не мені".

"А кому?"

Звісно, він не відповів. На його потилиці, між поразки і трикутним капелюхом, замість волосся виднілися чорне круче пір'я. 

Все це було водночас таке схоже на Коріння, древні тижневі розділи з Мертвецької Книги – але й таке не її, таке чуже. 

"Можливо, мені тут узагалі не місце".

Мовчання.

"Як мені звідси піти?"

Це останнє питання вона так і не поставила вголос. Попереду зашарівся світанком оковид. На його тлі посеред неозорого моря виріс і полетів їм назустріч химерний скелястий острів. 

"Ви маєте мені сказати бодай щось. Я не знаю, хто ви й що хочете від мене".

Мовчання.

Форкання й відсапування коней. Тонка смужка світанку, що перетворилася вже не високий червоний вінець. Скелястий острів, темний та близький. Якщо вона зараз стрибне у воду – певно ж, допливе й там десь зможе сховатися.

"Не мовчіть, бо стрибну".

Нарешті кучер повернув до Елізи голову в півоберта: на ньому була чорна маска з пташиним дзьобом замість рота і носа: 

"Це Чорний острів. Не гостинне місце для таких, як ви".

"Для яких?"

Але він уже відвернувся до конец. 

"Плач, коли хочеш, дитино, або не плач: але ніхто з тих, хто виправилися в потойбіччя, не зберіг усе своє й не лишився таким, як був".