Що мало відбуватись після деокупацій? Українізації

Українізувати можна все. Від тексту, написаного на папері, до людської свідомості. Цю аксіому відомо левовій частці свідомих українців, але, як і щодо питання aka “в чому сенс життя?”, розуміння суті, що таке та клята українізація і чому вона буває лагідною (буває і до шашлику - як другого травня), у люду немає. Нижче я розкриваю минуле, теперішнє й майбутнє, останньому надаю більшої ваги, тримайте посилання:

Третя частина статті: Питання майбутнього: як робити українізацію в домашніх умовах (практичні поради й натхнення)

Лучше бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной

Як справжні мудрі люди, ми маємо звернутися до досвіду минулих століть перед тим, як вриватися в питання ґрунтовніше. Найяскравішим в плані українізацій було двадцяте, що неочікувано, адже воно було й століттям геноциду, війн, репресій і цензури, які прямо чи опосередковано були скеровані проти української ідентичності. Кожен з досвідів допоможе нам зрозуміти певну часточку істини.

Капітан-лейтенант Українського Державного Флоту Святослав Шрамченко: «Був чудовий день. Севастопольський рейд вилискував як дзеркало. О годині шістнадцятій фляґманський корабель Чорноморської фльоти, лінійний корабель «Юрій Побєдоносець», із наказу коменданта фльотою підніс сигнал: «Фльоті підняти український прапор!» Опали червоні плахти. На більшості кораблів почулася команда «Стати до борту». На цю команду по-старому, як це було в боєвій Чорноморській фльоті, не розбехтаній ще революцією, стали моряки здовж борту лицем до середини корабля. «На прапор і гюйс – струнко! Український прапор піднести!» І під сурму і свист підстаршин-моряків злетів угору український прапор».

Як ви могли зрозуміти, мова піде про українізацію Чорноморського флоту. Історію тут не переказуватиму, проте важливе з неї: українізація флоту почалася разом з революцією, з бунтів українських моряків, а завершилася в день гетьманського перевороту, перейшовши в підпорядкування українському уряду. А тепер заглиблюємось. Про факт українізації корабля ми можемо дізнатися з двох ознак: він підняв український прапор і ходить українським морем, здійснюючи завдання поставлене українським командуванням. Здавалося б, очевидний факт, проте коли ми переходимо до питання про ідентичність людини, то зрозуміти, звідки вона витікає і як вона проявляється стає важко, хоча все просто, як з Чорноморським флотом. Ця паралель “корабель-людина” нам неймовірно допоможе, думайте про корабель й про людину, як про два автономних організми, які існують у своїх суспільствах, з якими активно взаємодіють.

Ідентичність формується під впливом багатьох чинників типу культури, історії, знань, еліт, держав, але остаточне рішення в останній інстанції за людиною. Навіть якщо діячі Морського відомства РСФРР кажуть, що кораблі Чорноморського флоту ходити під українським прапором не можуть, справа буде за флотом. Людська ідентичність, тобто корабельна, полягає у самовиявленні та реалізації. Вивішуєте прапор і виконуєте накази українського командування чи кажете, що ви українець і робите щось, що цьому відповідає, до прикладу надсилаєте гроші на ЗСУ та пишете статті на тему українського суспільства та культури, — в будь-якому випадку це діло ваше.

Важливо: людина носій багатьох ідентичностей і вони маніфестуються не 24/7. Найбільш використовуваною маніфестацією є мова.

Гетьман Усієї України Павло Скоропадський: «Грамотою цією нашою ознаменуймо всім тим, кому то це належить, і особливо Пану Міністру Освіти, Панам Ректору, Професорам і Студентам, що ми визнали за благо для всього люду українського утворити в місті Кам’янці-Подільському Український Державний Університет. Призиваючи Боже благословеніє на це огнище Народньої Освіти, бажаємо, аби цей Університет, сприяючи широкому відродженню Нашої Національної Культури, виявив усі творчі сили багатого духом та здібностями Українського Народу.

Із освітою трошки складніше, бо паралелей напридумувати важче. У цитаті бачимо текст грамоти, яку зачитали на відкритті університету в Кам’янці на Поділлі 20 жовтня 1918 року. Йому надавалося велике політичне й культурне значення: був першим створеним українським університетом і мав швидко підготувати українську інтелігенцію. Справді масштабна подія, адже реалізовувала прагнення студентів та інтелектуалів з кінця минулого століття.

Освіта була пріоритетом, бо мала дати широким масам фундамент з певних знань та розумінь себе як національних спеціалістів, а тим, хто добре вчився – усе, що потрібно, аби стати елітою нації. У цьому випадку освітній заклад працював, як будь-яке виробництво у будь-якій грі-стратегії: під чиїм прапором будівля, під тим же прапором з неї виходять солдати. Звісно ж, українська інтелігенція це розуміла, і тому мала уявлення, яким має бути український університет: українським вважався той, мова викладання якого - українська, мова здійснення усіх засідань, наукової діяльності - українська, а окрім звичайних дисциплін в цьому університеті мала б бути певна кількість українознавчих дисциплін, аби виховувати власну українську еліту (дечого нам слід було б повчитися у Грушевського, думку поширену вище приписують йому).

Нам також слід розуміти, наскільки вагомий внесок має освіта. Коли б нам запропонували надкусити яблучко “освіта”, з нього б випало два зернятки – знання й світогляд. Попри те що це два окремі зернятка, їх суть нам говорила б одне й те саме, бо зі знання витікає світогляд, а зі світогляду – прагнення до певних знань. Неймовірно великий вклад в те, як людина поводить себе в житті робить все, що вона бачила й чула у школі та університеті, бо скоріш за все, теми, порушені в цих закладах вона малоймовірно, що досліджуватиме ще коли-небудь у своїм житті. Освітній процес – це найефективніший та найінституалізованіший спосіб впливу на ідентичність особистості. Пам’ятаєте, я казав про те, що справа за людиною? Сподіваюся, ви не трактували це як “ніщо не може вплинути на людську ідентичність”, адже урок який нам дає українізація освіти — інституціалізоване й постійне насадження знань та сенсів певного розливу, змішавшись з добровільною згодою учня чи студента, дорівнює чудовому врожаю національних свідомостей.

Останній урок минулого попереду. Українізація заради підступу, зради чи нападу — більшовицька коренізація. Постріл радянської влади собі у ногу. ЇЇ руки сягнули всього: українізували державний апарат, виховували українські національні кадри, перевели на українську навчальні заклади, дали поштовх масованому культурному розвитку. Завдяки цим процесам, українська нитка не обірвалася: залишки інтелігенції, яку не розстріляли, залишки люду, якого не зморили голодом мали певну розділену національну ідентичність, яку будуть потихеньку стирати наступні десятиліття, але яка залишиться на підсвідомому. Вона була у тих, хто помирав до 53тього за українську свободу, вона буде передана кільком тисячам людей, які розпочнуть фінальну боротьбу за Незалежність.

Не вірити окупантам, берегти своє, не піддаватися ейфорії і бути напоготові — мала частка усіх висновків, які ми можемо зробити з історії радянської коренізації. В корені радянської політики лежала тактика мейнстриму: ажіотаж навколо національного питання активно підтримувався державою і культурою, громадянським суспільством. Завдяки чіткій щодо цього питання позиції держави, видимого консенсусу (не важливо, чи штучного) народ починав потихеньку сприймати таку ситуацію й політику як нову реальність і потребу. Національні почуття пробуджуються, коли є масштаб, коли подія виходить за межі маленького світу людини і видимо осягає більшу групу людей. Адже нація – це більш групова, ніж індивідуалістська структурою, а тому вимагає спільного знаменника. Фактично, якщо закотити камінь на гору й дати йому поштовх – далі він розкрутиться сам, й українізація, приведена в дію сама збільшуватиме обороти.

«Угорці – наші сусіди, і треба знаходити порозуміння, треба завжди знаходити діалог», — Володимир Зеленський, 2020 р.

Наймасованіші провали в українській історії завжди підкрадаються дуже підступно: про їх наближення видно десятками років, вікно можливостей (щось змінити) зачиняється ледь не в останній момент, і потім бахкає “ніколи такого не було й от знову”. Найбільші проблеми в нашій державі завжди були тими, які можна було виправити і передбачити. Це наша національна фішка, на нас каміння з неба не падає. Так от, таким “неочікуваним” провалом є етнонаціональна політика. Ми дізналися важливі уроки з досвіду далекого для нас минулого, а тепер дізнаємося як усі тридцять років Незалежності досвід минулого ігнорувався, а нові проблеми, замість пошуку рішень, відкладалися на потім. Ця частина статті – про Донбас, Крим, Закарпаття й Україну.

«Нас патрібна уважать». Трагічна пісня про Донбас буде проспівана у жанрі шансон з важкою історичною іронією: кримінал, російська культура та ідентичність, радянське мислення стали справжньою виною, чому в і так продірявленій землі Донецької та Луганської областей з’явилася купа воронок, вирвищ, а вбиті райони, де компактно проживав пролетаріат, було знищено до кінця. Іронія в цій справі стає ледь не центровим засобом комедії: прокримінальне населення звинувачує центральну владу в занепаді промисловості і її розкраданні, а по суті її розкрадали місцеві авторитети й директори. Українська культура видається радикальним і всюдисущим злом, попри те, що мовна та етноідентична робота в регіоні майже не проводилася, а російська культура в той час активно плодила з радянською своїх огидних дітей. Найголовніше, що нам варто розуміти, це те, наскільки “донецько-луганська національна ідея” неприродна і непристосована для життя. Це варто розуміти для того, аби цьому кластерфаку не надавати того, чого воно не має. Фактично, якби українська влада хоча б трошки попрацювала в правильний час над питанням Донбасу, то мішок з лайном ніколи б не розсипався. Тобто те, що ми бачили й бачимо на Донбасі – не наслідок шаленої сили ідеї їхньої ідентичності, а абсолютного ігнору від української влади.

В питанні Закарпаття ситуація колоритніша, адже фігурує справжня національна меншина й держава - угорці. У цьому випадку, окрім притаманного “донбаській проблемі” ігнору, а також не без її кримінального шарму (сигаретні каравани через Карпати не рахуються), українська влада не звертала увагу на відсутність чіткої державної етнополітики. І через те, що часто державний апарат себе почував не дуже комфортно, питання врядування щодо меншин намагалися замовчувати. Слава богам: Берегове ще не захотіло від’єднатися, але ніхто не знає, що чатує нас у подальших днях. Веселий факт: проблеми в Закарпатті відбувалися за активного російського впливу, цікаво який ще регіон мав таку ж особливість?

Наш сонячний Крим. З ним все набагато легше, адже там буквально української влади було найменше. Невідомо чи через страх росіян, чи через “зайнятість” іншими державними питаннями, розквіт проросійського і російського в Криму неймовірно масштабний. Росія з 91-го року проводила дуже кропітку роботу щодо Криму, а Україна не помічала купу росіян, зросійщення та українофобію.

Питання майбутнього: як робити українізацію в домашніх умовах (практичні поради й натхнення)

Тепер ми готові танцювати. Українізація — комплексна державна політика, громадський рух та культурний курс, спрямований на заміну мови в усіх сферах людського життя на українську, переорієнтацію культури та освіти на український характер, політична просвіта та корекція суспільної діяльності відповідно до українських позицій. Діяльність спрямована на зміну та формацію людської ідентичності в українському напрямі, основою якого є мова, уявлення про державу та українську націю, їхню окремішність та винятковість, з патріотичними, емоційними почуттями прив’язаності. Навіщо потрібна українізація? В першу чергу для реалізації прагнення української нації до розширення, інтелектуального, економічного, культурного збагачень і витіснення ворожих чи неприязних груп. Якщо вам цього мало, тримайте ще: для національної безпеки, демократизації та дерадянізації, підвищення рівня політичної свідомості, розвитку місцевої влади та закріплення центральної, для створення суспільного консенсусу заради майбутнього, укріплення мононаціонального статусу, економічного зростання та заради усіх жертв та боротьби здійснених предками.

Після цього мега-академічного абзацу, який я викраду для своєї курсової, нам з вами потрібно подумати.

У нашому просторі знову з’являються люди, які вважають різну проросійську дурню чимось, що допустимо після війни, типу вивчення російської в школах. Вони мовчали в перші місяці, аби не нарватися на неймовірну силу люті, а тепер, ми бачимо, що проросійських ракети не переконали. Багатьох не переконали. Питання, чи вірити Вілкулу відкрите. Я це веду до того, що соцопитування про 97% нелюбові до росії не означає, що Україна очистилася в стратегічному розумінні цього слова. Настане момент, коли ці люди знову тимчасово замовкнуть — дні тріумфу. Неймовірна сила та радість, післявоєнна ейфорія буде керувати нашим любим українством кілька років. За ці кілька років все буде так само, як після Революції Гідності: сонми ідей, активності, реформ(хоча б задумів) та культурний розквіт. Ця ейфорія неймовірна сила, яка дає шалений поштовх масі процесів, проте за законами інерції вони з часом сповільнюватимуться і, якщо не зробити одну річ, все дуже швидко мине. Ця річ є інституалізація. Наводжу приклад: якби не створення маси антикорупційних інститутів в Україні, весь цей “антикор двіж” давно б згаснув. Так само і з нашим громадським рухом — українізацією – має бути. Держава мусить виконувати роль того, хто закріпить ейфорійні ідеї і зберігатиме їх в інституціях.

Інституція українізації повинна мати місію — протистояти, зберігати (розвивати) й поширювати. Протистояти російській та радянським ідентичностям антиукраїнським поглядам etc. українці можуть шляхом масованої просвітньої роботи, адже звичайні українці майже нічого не знають про себе й своїх героїв. Якби не пісня “Батько наш Бандера” уявлення про Бандеру формувалося лише б відштовхуючись від того, що відомо з російської пропаганди, адже саме звідти їй ім’я Степан Бандера в принципі відоме широкому українському загалу. Окрім просвіти, на ворожі ідентичності мають чекати легальні обмеження в праві на голос, роботу чи державне обслуговування, з припханими за роки окупації росіянами має трапитися виселення, а російський інформаційний слід має знищуватися, культура маргіналізовуватися. Розвиток української ідентичності – це питання митців, державного фінансування та інтелектуалів. На них має лежати інститут іміджу, який би відсіював антиукраїнське, спонукав бізнес до соціальних проєктів, пов’язаних з українськістю. Ті самі уроки українознавства, які так хотіли в освітянських закладах українці століття тому: чому б їх не організовувати в побудовану за гроші бізнесменів культурному хабі, який би додавав інфраструктурного різномаю району, чим би стимулював приток грошей. В питання українізації невідомо остаточно, яке місце відвести державі. Якщо вона не була спроможна до цього раніше і в принципі не сильно пристосована до громадських взаємодій, то чого їй має бути місце? Держава — це можливості для інституціалізації, це масовість, яка може відкрити певні можливості, а найголовніше: держава — це легальність. Українізація як процес має бути комбінована: зафіксована державою, яка активно співпрацюватиме з активістами, яка відкриватиме ті двері, які потрібно відчинити. Звісно, все може піти зовсім не яскраво, тому ставка має бути на громадські організації в першу чергу. Завдання натхненних — створити інституції, які б працювали незалежно від політичної ситуації.

У зв’язку з тим, що Україна мала б стати цивілізованою наддержавою, випереджаючи питання угорця Нестора Шуфрича щодо національних меншин, українізація повинна сприйматися раціонально. А раціо тут таке: Берегово — це Україна. Українська держава в принципі не зацікавлена у тому, аби замість розширення української ідентичності фондувати інші, проте це не означає, що Україна має закрити угорські школи, до прикладу. Це означає, що громади, які сплачують податки, мають самі вирішувати, які школи за власний кошт їм утримувати. Стратегія щодо національних меншин, консервація, була б найраціональнішим виходом з пастки Шуфрича.

Висновок

Головне, щоб ми цього хотіли, аби запит на українізацію існував. Аби громадянське суспільство прагнуло цього, бо без запиту, ніхто: ні люди, ні чиновники – працювати в цьому напрямку не захочуть.

Автор статті: Павло Гуль, співголовред «Зони відповідальності», за редакції «Українського Наступу».

Автор ілюстрації: Олександра Нечипоренко.

Підписуйтеся на «Зону відповідальності» й «Український Наступ» .

Читайте також:

• Крайня стаття Уляни Костенко про величезну різницю між національними українським та російськими проєктами, чому наше суспільство не зламалося: Місяць повномасштабної війни: перевірка на (анти)крихкість.
• Шо будуєм? Проблема, яка нікуди не поділася після 24 лютого. Стаття Павла Гуля про формацію бачення. Про мовне питання. Клята футурологія
• Крихта історичного контексту: ми маємо сьогодні більше умов для перемоги, ніж українці коли-небудь мали. Більше про те, чому зараз у нас є те, чого раніше не було, читайте в статті на історичну тематику Бог любить трійцю Михайла Швида.