Бог любить трійцю

З огляду на буремні події останнього місяця в Україні, багато хто з нас відчуває перепади настрою – від зневіри до ейфорії, від сподівань до безнадії, від радості до смутку. Новий епізод одвічної війни з черговим втіленням зла, яке протягом історії існування нашого народу приймало різні форми, посіяв зерна сумніву у майбутньому в наших серцях. З впевненістю можна сказати, що ми є учасниками Третіх Визвольних змагань. В цій коротенькій статті я спробую випалити ваші вагання в нашій перемозі, якщо такі й лишилися, вагання, що ми не довершимо справу, яку розпочали наші славні предки. 

Розгляньмо приклад визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Про її дійсні причини сперечаються як окремі історики, так і цілі школи нашої історичної думки. Так, Михайло Грушевський у восьмому томі «Історії України-Руси» стверджує, що першочергове повстання, яке привело в рух коліщата війни розпалено було виключно через особисту образу Хмельницького на підстаросту чигиринського Чаплинського, що вдерся на його хутір в Суботові, пограбував його, а десятилітнього сина Хмельницького батогами відшмагав до смерті. 

В’ячеслав Липинський притримується іншої версії - на його думку, каталізатором війни стала саме воля представників козацького стану до здобуття ширших вольностей, а також воля черні і всякого люду, який сподівався на більш справедливі умови існування у власній, православній та вільній од панів державі. Якими б не були причини повстання, ясно одне - за своєю значущістю для українського державотворення ці події називають першими Визвольними змаганнями українського народу. 

Проте, як ми знаємо, кінцевий результат цієї по-справжньому екзистенційної на той період часу війни не можна назвати успішним. Не дивлячись на першочергові успіхи військової кампанії козаків, втримати державу не вдалося. 

Чому так сталося? Чому держава, що мечем виборола свої кордони в колишнього сюзерена, не змогла встояти? Всі базові інституції Гетьманщини, або Вольностей Війська Запорозького, як її називали сучасники, по суті були перейняті в колишнього сюзерена, себто Речі Посполитої. І хоча з утворенням Гетьманщини відбулася зміна адміністративно-територіального поділу держави: територія більше не поділялася на воєводства та повіти, натомість головними територіальними одиницями стали полки і сотні, спосіб функціонування цих одиниць і держави в цілому лишився тим самим. Замість сейму головним управлінчим органом стала Генеральна рада, а дорадчим органом Гетьмана - Генеральна старшина. Подібний устрій показав свою ефективність ще з часів, коли Королівство Польске і ВКЛ об’єднались в єдину державу. Козацьке військо продемонструвало свою ефективність у виборюванні держави в поляків і в перші роки існування Гетьманщини було стримуючим фактором нових спроб зазіхання на її землі. 

Тож, який саме чинник призвів до втрати держави? На мою думку, таким чинником була стала відсутність міжнародної підтримки й визнання новоствореної руської держави. Справа в тому, що в час королів, міждинастичних союзів та васальних відносин приналежність голови держави до певної давньої й славетної династії була необхідною для визнання легітимності державного утворення. В цю систему цінностей аж ніяк не вписувалась Гетьманщина - новостворена держава з виборним «монархом» із роду дрібних шляхтичів, створена у вогні повстання проти законного держителя цих земель. Звідти й багаторічні поневіряння гетьманських послів до різних монархів близького й далекого зарубіжжя в пошуках довгострокової підтримки їхньої держави. В результаті неспроможності закріпити інститут державної влади і визначити її курс на найближчі десятиліття, а також оговтання Речі Посполитої від тяжкого удару козацького повстання, наступники Богдана вимушені були укладати ситуативні й недовгострокові союзи із сусідніми державами, такими як Кримське ханство та Московське царство, що й призвело до розколу Гетьманщини на правобережну та лівобережну частини, кожна з яких з плином часу стала, по суті, васальною державою Варшави і Москви відповідно. 

Перейдемо до тепер до прикладу тих подій, які в першу чергу спадають на думку, коли хтось вимовляє «Визвольні змагання». Розписувати передумови буремних подій 1917-1921 років можна дуже довго, так само як і аналізувати причини їх поразки. Заради зручності ми не розділятимемо Центральну раду, «гетьманат» Скоропадського та Директорію УНР, а розглянемо їх досвід в єдиному контексті боротьби української нації за самостійну державу. 

Наприкінці Першої світової війни, коли режим царату остаточно втратив землю під ногами і впав, на теренах України наближалася до завершення третя стадії самоусвідомлення українського народу як політичної нації. Завдячуємо цим цілій плеяді діячів народового руху другої половини XIX та початку XX століття –Максимовичу, Грушевському, Шашкевичу, Драгоманову та десяткам інших. Однак була в їхньому підході фундаментальна помилка – так зване «провансальство». Так охарактеризував тодішню меншовартість та небажання українських діячів вимагати дійсної незалежності та підбурювати народні маси на національно-визвольну боротьбу фундатор ідеології українського націоналізму Дмитро Донцов. На його переконання, тодішні «будителі» – етнографи, діячі української освіти та культури вдавались до півмір – меншовартість їхніх переконань полягала у тому, щоб замість вимагати у царя або цісаря справжньої культурної автономії і значних вольностей, вищезгадані діячі випрошували у володарів подачки: дозвіл друкуватись українською, відкриття однієї нещасної кафедри українознавства в Київському Університеті, дозвіл на відкриття декількох читалень у повіті, тощо. Саме це «провансальство» зіграло свою невтішну роль під час подій Української революції. 

Очевидно, що на території України панували не тільки українські рухи – як і належить уламку імперії, ще нещодавно зазнала краху, на українські землі прийшли згубні ідеї з колишньої метрополії. Слід зазначити, що українська ідея ще не проникла у всі верстви й закутки України. Мільйони селян, з яких тодішнє населення складалось на 80%, досі називали себе малоросами, тутешніми, хлопами або мужиками. В умовах повальної безземельності частина селян їдуть в міста і стають пролетарями, яким «нічого втрачати окрім своїх кайданів». Більшовицькі обіцянки й прості лозунги по типу «землю – селянам, заводи – робітникам» лягали на добре зораний ґрунт бідності та неосвіченості. В той же час зрусифіковане місто (або у випадку Галичини) полонізоване місто із зневагою та острахом ставилося до встановлення української влади. Селянство також масово самоорганізовувалося у власні загони без афіліація до будь-якого уряду. 

Ці фактори стали вирішальними у боротьбі за державу – український рух просто був недостатньо масовим. Мусимо визнати, що в період цих Визвольних змагань більше етнічних українців служило в лавах червоної армії, аніж в армії УНР чи Української Держави Скоропадського. Окрім того, «провансальство» також мало своє місце у вищих чинах Центральної ради – згадаймо багаторазові спроби домовитись із тимчасовим урядом у Петербурзі, першопочаткове оголошення лиш автономії у складі «нової Росії», а лише згодом незалежності, жорстке придушення повстання самостійників Міхновського. Міжнародна підтримка також була майже повністю відсутня – після поразки Центральних держав у Першій світовій, Антанта твердо зайняла позицію за збереження «єдиної неділимої Росії». 

Повернімося до сучасності. Ейфорія від перших перемог пройшла. Приходить реалізація факту – ми перемогли у спринті, попереду нас чекає виснажливий марафон. Ми маємо все, чого не мали наші попередники у подібній екзистенційній боротьбі. Кожен українець від Ужгорода до Маріуполя знає, ким є наш ворог, і що більш важливо, кожен українець знає ким є він сам. Згідно з останніми соціологічними опитуваннями, все більше українців займають чітку проукраїнську позицію. Так, 84% українців переконані, що єдиною державною мовою має бути українська, 34% опитаних планують перейти на українську в майбутньому або уже розпочали цей процес. 93% наших співвітчизників вірять у перемогу України! 

Всенаціональне єднання досягло не баченого ніколи рівня. Ми маємо за союзників – більш або менш – але союзників весь вільний світ. Санкції душать ворога поступово, але безупинно. Поставки зброї надходять і з кожним тижнем їм масштаби ростуть. Ця підтримка не припиниться принаймні до кінця війни точно - специфіка західних демократій така, що народ тримає своїх обранців підзвітними, і судячи з безпрецедентної підтримки України та українського народу населенням вільного світу, воно змушуватиме своїх політиків підтримувати нас, інакше це коштуватиме цим політикам кар’єри. У багатьох зараз виникають перестороги щодо можливої здачі державних інтересів керівництвом України на переворогах. Проте пам’ятаймо, що протягом нашої новітньої історії наш народ неодноразово ставив владу на місце у відповідальні моменти, тому на такі зрадницькі кроки чекати не варто – пам’ять Майдану ще жива у свідомості як уряду, так і громадян. Якщо будуть видані певні накази, що суперечать інтересам України, очевидно, наше військо їх проігнорує, аж настільки сильним є єдиний порив нації до перемоги. Не будьмо «провансальцями», працюймо на перемогу, віримо в Україну – і перемога неодмінно буде, адже за нами – сорокамільйонна загартована у вогні війни й революції, об’єднана у пориві нація, а за ворогом – мультиетнічне, але однаково залякане, безправне та безвольне стадо ідіотів. Попереду ще багато радостей і печалей, перемог і поразок, зруйнованих сіл та міст. Московський звір ще довго буде агонізувати і намагатись завдати нам якомога більше шкоди. 

Однак фінал буде один і він уже є очевидним – перемога української нації над одвічним катом і щасливе життя в сім’ї європейських вільних народів. 

Автор статті: Михайло Швид, нерегулярний дописувач каналу «Зона відповідальності»

Читайте також: 

• Попри досвід боротьби українців у трьох Визвольних змаганнях, деякі українці досі шукають друзів серед російських лібералів, що можна назвати сучасним «провансальством». Про те, чому справжній діагноз російського ліберала – великодержавницький шовінізм, читайте у статті Що не так з російським лібералізмом: навальний, собчак, варламов, кац. 
• Українці не єдина нація, на яку зазіхнув московський імперіалізм. Як маніпуляціями та шантажем рф досягає своїх геополітичних цілей дізнаєтесь у статті Воєнна методика росіян – успіх в залежності від сили брехні.
• Треті Визвольні змагання – це не лише боротьба проти росії як держави, а й боротьба проти «руського міра», ідеології, що акумулювала імперіалістичні наративи, які колись існували в російській історії. Про суть «руського міра» читайте у статтях Empire strikes back: невдала спроба побудувати нову спільноту на пострадянському просторі та Requiem for an imperial dream: національна ідея «руського міра».