Творчість Маріанни Кіяновської - Литература реферат

Главная

Литература
Творчість Маріанни Кіяновської

Кіяновська Маріанна як поетеса, есеїстка, перекладач, критик і літературознавець. Асоціації М. Кіяновської, які утворюють ланцюг семантичних ядер. Тексти, контексти, інтертексти збірки новел Маріанни Кіяновської "Стежка вздовж ріки". Інтерв’ю з поетесою.


посмотреть текст работы


скачать работу можно здесь


полная информация о работе


весь список подобных работ


Нужна помощь с учёбой? Наши эксперты готовы помочь!
Нажимая на кнопку, вы соглашаетесь с
политикой обработки персональных данных

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Міністерство освіти і науки України
Полтавський національний університет
факультету філології та журналістики
1. Загальна характеристика збірок Маріаннии Кіяновської.
1.1 Алогізми і парадокси «Інкарнації» Маріанни Кіяновської.
1.2 «Дещо щоденне» від Маріанни Кіяновської - близьке і болюче, як саме життя.
1.3 У річковому намулі сторіч: тексти, контексти, інтертексти збірки новел Маріанни Кіяновської «Стежка вздовж ріки».
2.1 «Як містик я довіряю не інтелекту, а розуму».
2.2 «Мені вистачає інтриг у літературі».
2.3 «Про силу Робінзона і про "Стежку вздовж ріки"».
2.4 «Я волію бути як Еліот, а не як професор, котрий пише про Еліота».
Поезія 90-х фіксує чітку тенденцію не метафоричності. Метафора як така зникає або ж виходить далеко за межі усталеної дефініції. Ця тенденція пов'язана із процесом елітаризації української поезії, що є свого роду бунтом проти засилля «попси» в літературі. Перенесення поетичної мови в площину складних абстрактних понять, неоднозначних символів, свідома руйнація тексту, зниження стилю, парадоксальність поетичних образів творять своєрідне арго для втаємничених. Таким чином поети здійснюють селекцію читача: хто мене зрозуміє - той полюбить, хто не зрозуміє - що мені до нього.
Основний акцент у сучасній поезії переноситься на текст, експеримент зі словесним матеріалом. Шлях аналогій, парадоксів, поєднання недотичних образів - досить небезпечний. Місток між штукою і штукарством дуже хисткий. Та, до честі молодих українських поетів, спостерігається фахове проникнення в мовні пласти, а поезія залишається поезією.
Кіяновська Маріанна Ярославівна (нар. 1976 р.) - поетеса, есеїстка, перекладач, критик і літературознавець, координатор Львівського осередку АУП. Народилася у місті Жовква Львівської області. 1997 року закінчила Львівський національний університет (українську філологію). У студентські роки належала до жіночого літературного угруповання ММЮННА ТУГА (18 поетичних перформенсів ТУГИ у 1992 -- 1997 роках відбулися у Львові, Києві, Івано-Франківську).
У січні 1999 року -- учасник акції «Січ Уяздовська» (Варшава). У квітні -- жовтні 2003 р. -- стипендіат програми Міністра культури Польщі «Gaude Polonia». Ведуча рубрики «Нова польська література» (журнал «Кур'єр Кривбасу», 2004-2006 рр.). Автор шести поетичних книг: «Інкарнація» (Львів-Київ, 1997); «Вінки сонетів» (Париж-Львів-Цвікау, 1999); «Міфотворення» (Київ, 2000), «Кохання і війна» (в співавторстві з Мар'яною Савкою; Львів, 2002), «Книга Адама» (Івано-Франківськ, 2004), «Звичайна мова» (Київ, 2005), а також понад тридцяти добірок віршів, опублікованих, зокрема, у журналах «Сучасність», «Кур'єр Кривбасу», «Світовид», «Четвер». Твори перекладалися англійською, білоруською, польською, сербською, російською мовами; учасник кількох антологій. Публікації власних перекладів -- у журналах «Сучасність», «Кур'єр Кривбасу».
1. Загальна характеристика збірок Маріанни Кіяновської.
1. 1. Алогізми і парадокси «Інкарнації» Маріанни Кіяновської
Своєю поезією М. Кіяновська підводить нас до думки, що кожне окремо взяте слово є самоцінністю, поєднання слів - це вже ключ до коду, групування образів - код до асоціації.
Асоціації М. Кіяновської утворюють ланцюг семантичних ядер, змістово алогічних, які своєю послідовністю творять певну понятійну цілість. Це, фактично, фрагменти одного полотна. Їх можна уявно міняти місцями, споглядати в різних ракурсах, на свій розсуд розставляти смислові акценти.
Асоціативний ланцюг може бути замкнутим або розірваним:
В борделях снів обвуглення інфанта.
У цьому вірші перший і останні рядки замикають ланцюг асоціацій, надаючи тексту чітку логічну структуру.
Тут можуть існувати інваріанти асоціативних рядів, залежно від послідовності семантичних ядер, що ще раз підкреслює самостійність окремих ланок в ланюгу асоціацій. Візьмемо для прикладу такий вірш:
Помінявши місцями геть усі рядки, отримаємо такий варіант:
Від такої перестановки повністю міняється зміст всередині синтаксичних структур, проте не порушується ні логіка, ні ритміка, ні римування.
Така особливість побудови вірша для М. Кіяновської є характерною. Поетеса багато експериментувала, надаючи щоразу більшої самостійності поетичним образам, знаходила можливості різних варіантів сполучуваності в межах одного вірша.Ще один момент, характерний для поезії М. Кіяновської, - звукові асоціації, алітерації : «далекими верлібрами горби», «зернистий наст», «мури мерзнуть», «хрустко крабам» та ін. У таких сполученнях перше слово дає поштовх для утворення другого. Примхливе звучання творить особливе бачення образу, майже видимого, майже реального. Це один із кодів мови, який інколи можна розшифрувати. Бо невідомо звідки беруться такі поєднання слів: «апокрифи тюльпанів тілом ран», «коронація корів коронація снів кори», «понад груди галер поціловано бранку» та багато інших не менш несподіваних. У таких алогічних сполученнях - тонка логіка підсвідомого, що виринає на поверхню як наслідок активної праці людської душі.
Особливо хотілося б привернути увагу до назви збірки. Ю. Бедрик у передмові до книжки акцентує на інкарнації як на осмисленні стихії в середині власного «Я» поетеси - «стихії як парадоксальної внутрішньої спрямованості». Додамо, що ця внутрішня спрямованість має колосальний вплив на самий текст. Поетеса виявляє таке органічне поєднання свого власного «Я» з поетичним текстом, що його можемо назвати саме інкарнацією - інкарнацією М. Кіяновської в образ, у слово, у звук..
1.2 «Дещо щоденне» від Маріанни Кіяновської - близьке і болюче, як саме життя
Якщо театр починається з вішалки, то збірка поезій - з обкладинки. Деякі книжки привертають увагу своєю фізичною формою (видовженістю, опуклістю чи іншою метафізикою). З книжечкою Маріанни Кіяновської все дещо простіше - з неї на Вас дивиться око. Під оком маємо по-жіночому акуратно виведений підпис: «Дещо щоденне», який з першим, що тут спадає на думку - буденністю - не має нічого спільного. Ключове слово - «дещо». Справді, «дещо» - це думки особливої витримки, густоти і мінералізації, які завжди, щодня поруч, але найчастіше залишаються поза кутом зору, поза прозою і поетикою. Дещо - обов'язково особисте, таємне. Як і епіграф до всієї збірки - три вислови латиною, так і декілька віршів з її вкрапленнями - все це додає вишуканого шарму середньовічної готики - глибоких і дивних часів, яких вже не повернути.
Крізь істину, що тло, і що за тлом.
Усе й ніщо - час між добром і злом.
Основна ж частина книги - це певного роду спектакль, гра, де на сцені - Бог, Смерть, Любов та Слово. Вони перетікають одне у одне, утворюють складні конструкції, які своєю глибиною сягають вічності. Здається, немає понять, яких не можна було б синтезувати з чотирьох головних сутностей цієї поетичної вистави. Масштабність окресленого у поезіях «Дещо щоденне» ледве сягає меж людського сприйняття. Кожен вірш, як філософський камінь, що здатен перетворювати повітря на густу і водночас приємну на дотик субстанцію, яка унаочнює собою всі щоденні істини, так старанно приховувані від людського зору.
невидимі оку, лиш серцю відкриті часами.
Поезія Маріанни Кіяновської постає повсякчас різною - то судомно задихається від слів:
Ти, що був мені ти. Ти, що був мені, був мені ти.
Запеклася не кривда, а кров. Запеклася на рані.
то спокійно, наче голкою, вишиває в просторі метафізичні сюжети:
то впевнено і без права на заперечення їй мовить:
Не засну у могилі. Лежатиму, як і сьогодні,
Із очима, відкритими в небо, якщо воно є.
У збірці поезія тримається на чотирьох стовпах, якими є вже загадані Любов, Смерть, Слово і Бог, і це дозволяє віршованим думкам бути тисячекратно різними, і в той же час, вічними, незламними і щоденними, як і їхні власні засади.
З наближенням до фіналу книжки, з'являється відчуття поступового змаління на сцені всіх стовпів - Смерть зникає в нікуди, Любов губиться у минулому, і «усі слова забуваються тоді / коли я воду п'ю з долоні Бога». Та у променях світла залишається тільки Він. Головний винуватець поетичного свята і невеличкої, світлої, трохи сумної книжечки Маріанни Кіяновської з непрозаїчною назвою «Дещо щоденне». Останній вірш, наче зізнання чи сповідь, на кілька митей підіймає завісу над таємницями текстів та святинями рим. І звучить це одкровення так:
«Дещо щоденне» - буденна назва нової небуденної поетичної збірки львівської поетки Маріанни Кіяновської. Вірші, вміщені у ній, випромінюють яскраве світло присмерку. Вони, як хвиля океану, накривають вас із головою, і все залежить від вашого власного вміння давати собі раду в таких ситуаціях, бо на чиюсь допомогу сподіватися годі. Єдине, що може полегшити, принаймні на це хочеться сподіватися, справу - це читати вірші не вдень, а ввечері, десь близько до півночі, очевидно саме тоді, коли вони й писалися. Тоді можна спробувати зорієнтуватися за зорями, далекими мерехтливими світлячками, серед космічних розсипів яких десь там, на відстані, яку собі навіть неможливо уявити, живе Бог, але, у котрого, незважаючи на безмір простору - «Я вже бачила Вічну Сльозу на Твоєму обличчі. Ту, що більша, ніж світ. Ту, що тяжча, ніж небо, чомусь»…
"Я люблю тебе. Я тебе відпускатиму тричі,
А потім крізь мене, як вощена нитка, пройдеш.
І вузлик зав'язне у серці. І голос покличе.
І ти все збагнеш, все відчуєш, всім станеш (я - теж…)
І знову безсонним залишиться небо, аж поки
Не встане з потопу Вселенна наступного дня.
І ляжуть птахи, ніби залишки їжі, за щоки.
І води відступлять. І виступить з піни стерня… (с. 55)"
1.3 У річковому намулі сторіч: тексти, контексти, інтертексти збірки новел Маріанни Кіяновської «Стежка вздовж ріки»
Маріанна Кіяновська, більш відома як поетка, у першій своїй прозовій книзі пропонує читачеві подорож уздовж ріки -- через любов і смерть, через таємниці, зради, пристрасть і біль -- до витоків, до суті.
Мисткиня вкотре переконливо доводить, що вміє здивувати свого читача: наприкінці 2008 року вийшла друком перша прозова спроба авторки - збірка новел “Стежка вздовж ріки”. Її новели переповнені метафорикою і дещо незвичною стилістикою, вони подекуди розпливчасті та розмиті, проте така плинність і загадковість аж ніяк не позбавляють їх поетичної гармонії. Численні повтори, риторичні запитання, еліптичність і свідома гра слів дозволяють читачеві поринути вглиб водної стихії “Стежки вздовж ріки”.
Збірка складається з шести текстів («Вона і діти», «Ляльковий дім», «Гра у живе й мертве», «Все як треба», «Маг і принц», «Прометей»), які написані у новелістичному жанрі і до кінця витримані в класичному значенні жанру новели - як твору з наскрізним пуантом. Однак на цьому їхня новелістичність і закінчується. Авторка пропонує читачеві твори відверто безподієві (а це не відповідає рівню новели як тексту, що зображає одну нечувану подію, яка трапилася ), але - що парадоксально! - цілком фабульні.
Пуант - наскрізний, сказати б навіть, - всепроникаючий. Фабула концентрована, стягнена, практично емблемізована. Події як такі (тобто як одиниці дієспроможності і дієздатності сюжету) відсутні. Наявні лише видимі знаки подій - так звані симптоми, які безпомилково допомагають встановити «алюзійну залежність» та «інтертекстуальну хворобу» тексту. Це не діагноз. Це метод лікування літератури, залежної від постмодерної симптоматики, у яку потрібно дозовано «вживлювати» реалізм, побутовізм, речовізм.
Насамперед про пуант, а, відтак, про назву збірки, характеристичною деталлю якої є символ ріки. Без винятку у кожному тексті ріка виступає водночас і подією, і декорацією. Авторка поступово набуває «річкового» досвіду: вміння мислити річкою, мислити як ріка, бути-в-ріці як у речі-в-собі. Це фактично мета її мандрівки «стежкою вздовж ріки» - у просторовому і часовому вимірі тексту. У просторовому - крізь епіграфи, що створюють контекстуальну «рамку» для текстів-«ніби фотографій», засвічених у негативі. У часовому - інтертекстуально, тобто алюзійно, без конкретних натяків, вказівок і свідомих покликів та імен, що й означає - симптоматично, у лихоманці читаного і перечитуваного.
Інтертекстуальність - це межа, яка розуміється як зв'язок «епіграф - текст». Епіграфічні зв'язки у міжтекстуальному просторі виконують роль додаткової дистрибуції, а, отже, за характеристикою сучасного польського теоретика Ришарда Нича, належать не до справжньої, а до факультативної інтертекстуальності: текст «повинен охополювати не тільки обов'язкові зв'язки, нав'язані текстові ззовні, а й зв'язки, встановлені ніби «для проби», експериментальні чи, зрештою, ще достатньо не підтверджені, а лише інтуїтивно відчуті стосунки - зв'язки, які за певних умов можуть стати витоками тексту». Епіграф, який перебирає на себе функції тексту, стає його еквівалентом: він визначає модель тексту, його стиль, ідею і навіть авторську манеру викладу. У постмодерній літературі така імітація епіграфу стає нормою, але у збірці новел М. Кіяновської вона переростає саму себе і сприймається як цілісна імітаційна паратекстуальна картина (паратекст, за Ж. Женнетом, - це комплекс додаткових компонентів, які супроводжують поліграфічне видання будь-якої книжки: заголовки, підзаголовки, внутрішні заголовки, передмови, післямови, вказівки чи зауваження для читача, попередні примітки; примітки на полях, поклики в кінці сторінки, коментарі після тексту; епіграфи; мотто; ілюстрації; пропозиції щось додати до авторського тексту; анотація тощо). Саме в цьому й полягають особливості ущільненої міжтекстовості, яку культивує М. Кіяновська, тобто коли тему та ідею твору не можливо виокремити з текстопороджувального матеріалу, за який у збірці слугує присвята, подяка, загальний епіграф до всієї книжки, окремі епіграфи до кожної з новел, заголовки текстів і, зрештою, оформлення обкладинки у виконанні Р. Лужецького. Візуальний текст накладається на авторський своєю специфічною багатошаровістю, що «вилущує» ідейно-тематичне ядро, сповідувань авторкою. «Складаний ніж із надтріснутою кістяною колодкою»), що знайшов серед речей вигаданих батьків герой першої новели «Вона і діти», зображено на обкладинці книжки як трохи зіржавілий, але рішуче й гостро спрямований у простір «вздовж ріки» - саме він і застерігає читачів, які хочуть розуміти ці новели тільки як «жіночі історії». Цей ніж означає вибір, він ніби «прорізує» усю історію людства, оголюючи сенс гріхопадіння: гріх кровозмісництва («Вона і діти»), подружньої черствості («Ляльковий дім»), вседозволеної любові як звички («Гра у живе і мертве»), безплідної любові («Все як треба»), ігри зі смертю («Маг і принц»), хвороба, біль як наслідок гріха («Прометей»). З «впізнаваних» симптомів гріха у сучасному світі належить лише перший; всі решта - це гріхи, так би мовити, в інкубаційному періоді, але (як це намагається довести авторка за допомогою інтертекстуальних натяків) цей інкубаційний період хронічно невиліковний, тому що проблеми, які повинні були покласти край людській безвідповідальності перед світом, на думку авторки збірки новел, ще не вирішені ні в Г. Ібсена, ні в Ф. Кафки, ні в О. Вайльда, ні в «Мадам Боварі» Г. Флобера, ні в Г. Гессе, ні в Т. Манна, ні в М. Твена, В. Вулф. Деякі з цих інтертекстуальних зв'язків є «видимими» (відкрито пропонуються в тексті), інші - «невидимими» (алюзійно прихованими крізь заголовок чи епіграф), ще інші - «можливими», тобто інтуїтивно відчутними, встановленими ніби «для проби».
В основі першого тексту «Вона і діти» лежить біблійний міф і «комплекс Едіпа» (це «видимий» зв'язок). Героя називають каїном (з маленької літери). Каїна називають Героєм (з великої літери). Її не називають ніяк: вона як ріка існує поза часом чи точніше - у міжчассі: «бабуся Хавва» - це лише маска, яку «вона» одягає, щоб створити ілюзію її вигаданого світу, у якому вона виконує роль порядної бабусі і виховує внука, батьки якого повмирали не то від отруйних грибів, не то загинули в авіакатострофі або від рук зловмисника, не то вели аморальний спосіб життя. Але її «казки» не цікавили хлопчика, який насправді мріяв мати молодшого брата, щоб з ним бігати до річки і пускати по ній кораблики. Він хотів жити у часі, а не поза ним. На цій часовій осі виокремлюється у тексті кілька бінарних міфологемних опозицій «дім/комірчина під сходами», «сад/горище», «хвіртка/сходи», «стежка/річка», «річка/берег», «річка/камінь». У реальному часі існував «неймовірно занедбаний дім, оточений неймовірно занедбаним садом із занедбаною, захованою за зеленню маленькою потайною хвірткою, яка виводила на стежку, що звивалася вздовж ріки». Натомість герою доводилось жити за «колекційним» часом, несправжнім, вигаданим для того, аби заповнити «порожнини», що утворилися в реальному просторі. Колекції поштових марок, фотографій судмедекспертизи та п'ять речей, які нібито належали його батькам: «мамині зламаний перстень, наполовину списаний учнівський (але не шкільний) зошит, намисто з річкових скойок, маленький шовковий бюстгальтер» і татів уже згадуваний складаний ножик (с. 8-9). Це все так докладно описується для того, щоб підкреслити, наскільки безглуздо колекціонувати час, адже у випадку розкриття його таємниці (коли герой дізнається правду про своїх батьків: бабуся Хавва - це його мама, її справжній син - його батько і водночас старший брат) втрачається і сам сенс існування (камінь з валізи, кинутий у пращу річки - «просто в лице тому, хто дивився на мене з води» (с. 19), нагадує розв'язку роману О. Вайльда «Портрет Доріана Грея»). Кінцівка і початок новели виконані у стилі інтертекстуальної імітації: особливо впізнаваною паралеллю до заголовка роману Т. Манна «Йосип і його брати» слугує признання героя («хоча за метрикою я був Йосип, в мене не було братів»).
У трьох новелістичних історіях «Ляльковий дім», «Гра у живе і мертве», «Все як треба», що є практично щоденниками жіночої душі, авторка надає нового сенсу фемінізованій любові, показуючи шлюбний контракт як гру, що перебуває на межі між життям і смертю. Ібсенівська модель дружини-«ляльки» у новелі М. Кіяновської потерпає крах неоромантичної ілюзії: для того, щоб тобою перестали бавитися як лялькою, необхідно вигадати собі свою ляльку - приручити іншого, створити ляльку-чоловіка. Трохи незвичний любовний трикутник Матвій - «Барбі-художниця» - Марко (герої якого мають євангельські імена, тобто «серйозні», героїня ж, навпаки, - виразно предметне, лялькове, тобто «несерйозне») є спробою авторки переосмислити ібсенівські категорії «злочину», «любові», «подружжя», «сімейного вогнища», «нової людини» у дусі постмодерної критики, екстраполюючи зміст заголовка і перекриваючи ним головну ібсенівську ідею про нехтування жіночих прав у подружньому законі. «Барбі-художниця» має цих прав більше, ніж потрібно, тому що «гра надає сенс існуванню» (с. 47), її тільки не влаштовують правила гри: «Але скажи, чи ти усвідомлюєш, що, позбавляючи мене ліжечка Барбі, ти змінюєш межі мого тіла?» (с. 47), тому вона боїться переїзду у новий дім за містом - боїться не того, що втратить затишок сімейного вогнища, а, навпаки, боїться змінювати себе як ляльку чоловіка (Ібсенівська Нора натомість покидає «ляльковий дім» якраз, щоб змінитися; неоромантизм у цьому плані не знає страху змін). Оксана Жила, рецензуючи збірку М. Кіяновської для інтернет-сайту, вбачає у цьому протесті проти жінки-ляльки «не імпульсивні кинуті фрази затятої феміністки», а «всього лише словесний плач сильної особистості, яка вміє кохати по-справжньому, а отже, яка невимовно страждає від своєї експресивності». Рецензент встановлює дуже точно діагноз цієї експресивності у жіночій душі, правда, забуває вказати на витоки тієї «невимовної енергії, що наповнює тіло», тому що вона за своєю природою неоромантична, інакше навіщо б авторка цю новелу називала точно так само, як драма Г. Ібсена.
Свого часу Соломія Павличко, пишучи про стереотипи і «нові жіночі голоси» в сучасній українській літературі середини 80-х - 90-х років ХХ ст., зауважила, що у зображенні жінки відбувається певний конфлікт статей: у чоловічій прозі жінка не більше, ніж «еротична пляма, об'єкт уже не поклоніння, як це було в традиційній українській класиці, а фізичної хіті й насильства», натомість жіноча проза камерна, зосереджена на окремих епізодах життя, тому, як правило, автобіографічна, з інтимними деталями особисто пережитого, яка відразу, після повернення жінок у літературу, «рішуче відмовляється від традиційних стереотипів закритості і починає говорити правду про людське «я», про себе, про свою, тобто українську культуру, побачену не крізь призму умоглядної історичної схеми, а крізь призму свого особистого життєвого, навіть інтимного досвіду». Дослідниця висловлює сумнів щодо можливого примирення статей в українській літературі нового тисячоліття, але й категорично впевнена, «як і сто років тому, саме в творчості жінок відбуваються ті процеси, які одмінять обличчя української літератури в ХХІ ст.». Тут позиція С. Павличко виявилася достатньо далекоглядною і навіть по-своєму пророчою. Жіночі голоси, які звучали актуально (за вибором С. Павличко) наприкінці ХХ ст., це - проза Галини Пагутяк, Любові Пономаренко, Валентини Мастерової, Євгенії Кононенко, Світлани Касьянової. Оксани Забужко та поезія Людмили Таран, у новому тисячолітті конкурують з «голосами» Мар'яни Савки, Маріанни Кіяновської, Марії Матіос, Ірен Роздобудько, Ірени Карпи, Світлани Поваляєвої, Тані Малярчук. Окремі з цих письменниць, особливо представниць жіночої молодіжної літератури, на думку Роксани Харчук, «замість співчуття часто викликає роздратування не так через інфантильність, як через зацикленість авторів на собі, нав'язливий банальний автобіографізм, відверте позерство і спекуляцію, нарешті нігілізм», якому, зрештою, не чиниться жодного спротиву. Винятком у цьому жіночому дискурсі є хіба поезія Мар'яни Савки та Маріанни Кіяновської, проза Марії Матіос. Однак якщо стихією останньої є мелодрама, написана «солодко і багатослівно», що слугує ключем до розуміння національної драми, яка підтримує традиції по лінії закритості внутрішнього світу, особистого жіночого досвіду, поетеса Маріанна Кіяновська, дебютуючи як прозаїк, робить спробу повернути автобіографізм іншим боком медалі (література починається не з досвіду особистого переживання, а передусім з досвіду читання інших).
«Стежка вздовж ріки» М. Кіяновської - це система досвідів, які можуть бути типовими, а можуть вказувати й на щось унікальне, ба навіть парадоксальне, якщо той або той досвід розглядати в іншій читацькій системі координат. Авторка встановлює модель системи координат з двома осями: «ріка» і «стежка». Ріка є межовою стихією і практично ідеальним тлом для означення міжтекстової залежності у літературі. Геракліт Ефеський стверджував, що «двічі в одну річку не можна ввійти»; теорія інтертекстуальності доводить протилежне: двічі (тричі, багаторазово) в один текст не тільки можна ввійти, а перейти його вздовж і впоперек, при цьому залишаючись у тій самій часовій точці. Алюзійний текст подібний до ріки, але він не завжди є «потоком свідомості», іноді він нагадує застиглу гримасу. Збірка Кіяновської зображає шість таких «гримас», ніби фотографує їх упритул: гримаса дзеркала («Вона і діти»), «лялькова» гримаса («Ляльковий дім»), фотогримаса («Гра у живе і мертве»), гримаса життя («Все як треба»), гримаса смерті («Маг і принц»), гримаса болю («Прометей»). Дешифрується текст-«гримаса» лише в новелі «Гра у живе і мертве», причому відразу в епіграфі - в обірваній цитаті з Мішеля Лейріса: «…фото, запропоноване тобою іншим з надмірною серйозністю» (с. 48), тому що це єдина новела, у якій авторка практично не приховує її автобіографічності, тобто власного інтимного досвіду (оповідь ведеться від першої особи, головна героїня не має справжнього імені, а називає себе Кассандрою (с. 52), хоч і знає, що все імітація, зокрема її автопортрет). Зрештою, сама автобіографічність цього тексту також несправжня, імітована у такий спосіб, як до цього вдавалися творці «антироману», зокрема Наталі Саррот у своєму «Дитинстві». Головна героїня більше довіряє авторові, ніж читачеві, складається враження, що в неї авторкою якісь свої таємниці - вони ніби «підморгують» одна одній, описуючи свою зовнішність: «Мені щойно стукнуло тридцять чотири, півжиття. На вигляд - середнього зросту, радше вища, ніж нижча. Волосся каштанове, ледь хвилясте, худорлява і ледь сутула, з блиском в очах…» (с. 48). Вона поки що не признається, що імітує, тому читач сприймає її як справжню, а це означає, що в неї-справжньої є справжній дідусь (з дитячих спогадів), який її заспокоює: «Тобі важко, бо ти особлива» (с. 49). Однак через дві-три сторінки вона зізнається, що це імітація - вона вдає із себе Кассандру; автопортрет виглядає іншим: «надоголеність шкіри, надчутливість нервових закінчень, натужність і хрипкість голосу» (с. 52). У такої неї-несправжньої і її постійні звертання до авторитету дідуся перетворюються на імітованого «двійника», якого героїня називає просто: «Ді»: «Мені нестерпно бракує розмов із тобою - чуєш, Ді? У дитинстві я по-справжньому розмовляла тільки з тобою» (с. 56). Практично реально-справжнім персонажем у цьому тексті є лише Дядько-Перевізник - єдиний, хто не здогадується і взагалі не бере участі у грі з переправою. Адже він СПРАВДІ перевозить людей - він на роботі. Тому що він справжній, героїня не наважується назвати його «Хароном» - перевізником душ померлих, а для цього імітує з себе «живу душу» (вона вдається до спогадів, щоб продовжити цю ілюзію якомога довше): «Мої найдорожчі спогади - чи принаймні більшість із них - запахи і кольори, дотики (до каміння, до рук, до яблук і до тканин, до всього, до чого я наважувалася торкатися), дощенту збережені моєю, може, занадто світло(світо?)чутливою шкірою…» (с. 62). Чотири-п'ятирічна дитина завдяки своїй «світлочутливості» розуміє те, про що забула тридцятичотирирічна жінка і що необхідно для того, щоб «трохи примиритися з собою» (с. 48): «від містка (попід міст, а, значить, і до води) веде стежка, стежечка, а раз тут є стежка, значить, тут все ж таки можна ходити», тому що «набагато гірше було би піти туди, де нема ВЗАГАЛІ НІЯКОЇ [виділ. пропис. літерами - авт.] стежки» (с. 65). Доросла жінка настільки легко забуває цю істину, що навіть не здогадується про це; тому вона і вдається до такого довгого «ритуалу примирення», як подорож на поромі через ріку без мети. Натомість вона у дитинстві це відчувала, ще не розуміючи багатьох абстрактних понять (як, наприклад, «мета», «істина», «ритуал»), відчувала, стоячи під мостом: «мені здається, що я дивлюся на ріку зсередини, з-потойбіч води» (с. 65). Тут «я»-персонажа зі спогадів розсіюється в «я»-головній героїні, яка, діалогізуючи з «я»-автором, встановлює невидимі зв'язки з повістю Г. Гессе «Сітхартха», наголошуючи при цьому на тотожності досвідів у пізнанні «ріки» як істини, що опадає на дно і там залишається до того часу, доки хтось у новому часі не прикріпить чергову «ланку». «…Ланки цього ланцюга не випадають» - ці слова Густава Майрінка слугують епіграфом до новели «Маг і принц» і в широкому значенні вказують на інтертекстуальний ланцюг, яким письменники зчіплюють між собою століття.
У кожної новели свій інтертекстуальний ланцюг: «Вона і діти» - Дж. Хеллер - легенда про Каїна і Авеля - Т. Манн («Йосип і його брати») - О. Вайльд («Портрет Доріана Грея»); «Ляльковий дім» - М. Бланшо - Г. Ібсен - міф про Пігмаліона; «»Гра у живе і мертве» - М. Лейріс - історія пророчиці-Кассандри - Вірджинія Вулф - Н. Саррот «Дитинство» - Г. Гессе «Сітхартха»; «Все як треба» - Максим дю Каї - Г. Флобер «Мадам Боварі»; «Маг і принц» - Г. Майрінк - М. Твен «Принц і злидар» - міф про Кастора і Полукса; «Прометей» - Ф. Кафка - Геракліт Ефеський - міф про Прометея.
Ріка - це ланцюг перетворень, тому лише в новелі «Прометей» М. Кіяновська опромінює істину Геракліта Ефеського: «все тече, все змінюється», зображаючи для контрасту героя-філософа в інвалідному візку. Цей герой уособлює приреченість світу, роздвоєного на «гримасу життя» і «гримасу смерті», які внаслідок свого взаємоіснування у сумі дають «гримасу болю». Життя - тобто «все як треба», а смерть - тобто Лялька, іграшка, машкара; у такому замкнутому колі досягнути результату перетворення не можливо, як не можливо розірвати Прометеєві пута болю існування.
2.1 Маріанна Кіяновська: «Як містик я довіряю не інтелекту, а розуму»
- Мар'янко, вірші Твоєї нової книжки «Дещо щоденне» походять із простору, в якому багато думається про Бога, про любов і про все, що між ними і з ними - про речі, щодо яких побутує думка, що їх не варто говорити публічно. Чи Тобі внутрішньо комфортно ділитися цими текстами з читачем? Чи проживаєш цю книжку як історію якоїсь особливої інтимності?
- Мені некомфортно ділитися деякими речами, про які ти кажеш, але тільки тому, що я боюся недоподілитися або, навпаки, поділитися занадто. Тому що я «по життю» намагаюся не лицемірити. І я не хотіла би почати банально пристосовуватися до того, чого від мене очікують, говорити те, що від мене хочуть почути. Вірші, про які я знала, що їх треба промовчати, я промовчала. Попри те, що цих віршів насправді дуже, дуже багато. Промовчати було нелегко. Але висловити їх назовні було, повір, іще важче... Ну, і книжка вийшла невеликою.
У глибині душі я хотіла, щоби вона була непоміченою, тому що було дуже багато дуже добрих практично непомічених - і при цьому етапних для української літератури - книг: Герасим'юкова «Папороть», «Снігові і вогню» Олега Лишеги, одна по одній книжки Мідянки... Я навіть почала думати, що тиша і нерозголос довкола цих книг є своєрідним знаком якості, невід'ємним супутником кожної доброї поетичної книги. Тому я в якомусь сенсі розчарована: книжка «Дещо щоденне», якщо вона добра, не мала би викликати ніякого розголосу. І коли відбуваються презентації цієї книжки, я щоразу відчуваю якесь зніяковіння.
Мені важко виходити з цією книгою на люди й в іншому сенсі: вона мене виснажує у форматі презентацій, ця книжка абсолютно не призначена для публічного читання. Це нестерпно ще й тому, що мені доводиться коментувати речі, про які я нічого не знаю, або які для мене - абсолют
Творчість Маріанни Кіяновської реферат. Литература.
Курсовая работа: Стратегия развития Автономной Республики Крым
Сочинение Рассуждение На Тему Сквернословие
Отопление Жилого Здания Курсовая
Дипломная работа: Методы позиционирования и сжатия звука
Реферат: Творческий путь А.Т.Твардовского. Скачать бесплатно и без регистрации
Курсовая работа: Автоматизація процесів каталогізації документів в Україні
Сочинение Про Насекомых 1 Класс
Курсовая работа по теме Современные подходы к управлению мотивацией персонала на предприятии
Курсовая Работа На Тему Задачи И Перспективы Развития Экономики Республики Казахстан
Курсовая работа по теме Предупреждение профессионального выгорания сотрудников НУДО 'ГБК' с целью повышения производительности труда
Реферат: Определение плановой себестоимости. Основные фонды предприятия
Мини Сочинение На Тему Мой Лучший Друг
Дипломная работа по теме Разработка мероприятий по улучшению финансового состояния (на примере ООО 'Мебельное искусство')
Реферат по теме Терморегуляция
Породы Крупного Рогатого Скота Реферат
Найти Лабораторную Работу
Реферат: Пространство и время в географии
Дипломная работа по теме Численное решение уравнения теплопроводности
Концепция Общего Языкознания Гумбольдта Курсовая Работа
Дипломная работа по теме Формирования здорового образа жизни младших школьников с умственной отсталостью во внеурочной деятельности
Камбала - Биология и естествознание реферат
Облік та аудит розрахунків з дебіторами (на прикладі ТОВ "ЄС-Транс Лоджистік 928") - Бухгалтерский учет и аудит дипломная работа
Сравнительный анализ положений МСФО 16 "Основные средства" с положением ПБУ 6/01 "Учет основных средств" - Бухгалтерский учет и аудит реферат