Традиційні форми громадського дозвілля українських селян другої половини ХІХ – початку ХХ століття - История и исторические личности курсовая работа

Главная

История и исторические личности
Традиційні форми громадського дозвілля українських селян другої половини ХІХ – початку ХХ століття

Селянські громади в Україні. Громадське життя і його форми дозвіллєвої діяльності в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. Сутність українських громад у селі. Звичаєві норми спілкування й дозвілля селян. Колективна взаємодопомога і колективне дозвілля.


посмотреть текст работы


скачать работу можно здесь


полная информация о работе


весь список подобных работ


Нужна помощь с учёбой? Наши эксперты готовы помочь!
Нажимая на кнопку, вы соглашаетесь с
политикой обработки персональных данных

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
У ХІХ-ХХ ст. сільське населення вирізнялося різноманітними формами інтенсивного контактування між собою, взаємною інформованістю і гласністю. Своєрідним об'єднанням селян стала сільська громада з її традиціями, ціннісними орієнтаціями, почуттям взаємної солідарності становила велику силу. Вона могла переконати кожного, що кращої долі поза громадою не знайти. Символи первинної сільської громади український народ переніс і на свою національну справу. Селяни проводили свій робочий та вільний час під пильним контролем громади. На той час громада була основним осередком духовного та культурного життя сільського населення.
Актуальність обраної теми. Дозвілля українських селян ще з давні часів виробилося у певну систему традицій та вірувань та упродовж тривалого періоду залишалося в незмінному контексті. Наприкінці ХІХ початку ХХ ст. відпочинок селян був досить різноманітним як за видами, так і за віковими категоріями.
Дозвілля українського села потребує більш ширшого дослідження на даний час, оскільки незначна частина дослідників торкаються даної теми, тому потріно розкрити у повній мірі сутність дозвілля селян даного періоду.
В цій тематиці працювали такі дослідники, як: Зеленин Д.К.[12], Вовкун В.В.[7], Бочелюк В.Й.[5], Громыко М.М.[8], Наулко В.І.[16] та ін.
В їхніх працях присутній аспект дозвілля селян, на прикладі:
Громыко М.М.[8] розглядав дозвілля “руських крестян” на основі їх обрядів та до них відносив українських селян як частину великого словянського народу. Наулко В.І.[16] розглядає дозвілля селян в контексті замкнутого типу - сім'ї, як один із видів відпочинку та проведення вільного часу селян зі своєю родиною. Бочелюк В.Й.[5] розкриває систему культурно-дозвіллєвої діяльності яка сформувалася не відразу, її становлення і розвиток охоплює досить значний історичний період. Але, найбільше інтенсивно вона створювалася наприкінці XIX ст. Ознаки методичної діяльності почали виявлятися на початку XX ст. Зеленин Д.К.[12] проводить порівняння культур російської, білоруської, української в контексті культурного, дозвіллєвого розвитку селян в ХІХ ст..
Вовкун В.В.[7] цікавиться питанням масової культури, висвітлював позитивні сторони масового свята і дав визначення святу як «культурної події». У їхніх працях є окремі розділи, важливі для розуміння відпочинку та дозвіллі українських селян, зокрема один із видів об'єднання селян - сільська громада. Сільська громада як цілісний соціально-економічний і правовий організм за своїм змістом посідає виняткове місце в історії українського селянства і національної культури загалом.
Мета курсової роботи - дослідити сутність дозвілля в українському селі кін. ХІХ - поч. ХХ ст.
Об'єкт роботи - форми та види селянського дозвілля кін. ХІХ- поч. ХХ ст. Предмет роботи - дозвілля українського селянства кін. ХІХ- поч. ХХ ст.
Поставленої мети можна досягнути через виконання таких завдань:
Ш дослідити сутність українських громад у селі та їх особливості організації й функціонування;
Ш розкрити звичаєві норми спілкування й дозвілля селян того часу;
Ш дослідити народну музику як один із компонентів дозвілля селян ХІХ - ХХ ст.;
Ш розкрити сутність колективної взаємодопомоги та колективного дозвілля селян;
Ш дослідити літературу з даної теми;
Ш виокремити види діяльності селян того часу в контексті дозвілля;
Ш описати особливості функціонування дозвілля в сільський місцевості наприкінці ХІХ - поч. ХХ ст.;
Ш розглянути напрями дослідженнь науковців, що займалися даним питаням;
Ш розкрити матеріально-побутові умови життя українських селян.
Структура роботи. Курсова робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури та додатків.
В першому розділі викладено сутність та діяльність українських громад на селі в контексті їхнього функціонування та розвитку наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. Другий розділ розкриває сутність дозілля сільських громад.
Розділ І. Селянські громади в Україні. Громадське життя і його форми дозвіллєвої діяльності в другій половині ХІХ ст. першій половині ХХ ст.
1.1 Сутність українських громад у селі та їх особливості організації та функціонування
Духовну культуру й побут суспільства доби феодалізму і капіталізму значною мірою визначав принцип корпоративності -- належності індивіда до певного стану, верстви. Представники різних соціальних груп -- дворяни, купці, духовенство, чиновники, ремісники, селяни, робітники та інші мали характерні особливості життя, свої традиції, звичаї, свята і розваги, свій кодекс поведінки -- писаний або неписаний. Суттєво відрізнявся громадський побут міста і села. Диференціація культури посилювалася за рахунок національних, конфесійних, професійних відмінностей.
До початку XX ст. селянство складало основну масу населення України. Землеробський тип господарства, успадкований з часів неоліту, довгі віки визначав характер розвитку всіх сфер економічного і соціального життя слов'янських етносів. Тому природно, що саме селянство було головним носієм історичної та фольклорної пам'яті народу[3].
Традиційні форми громадського побуту українців найтіснішим чином пов'язані з сільською територіальною общиною -- громадою. Утворена на стадії первісного родового ладу, сільська громада остаточно сформувалась у період раннього феодалізму. В середні віки вона існувала в Україні під назвою копа, купа і була органом місцевого самоуправління[15].
Інтенсивний розвиток товарно-грошових відносин, закріпачення селянства сприяли руйнуванню поземельної общини. Цей процес у різних регіонах України проходив нерівномірно. Головною його ознакою був поступовий перехід від колективних форм землеволодіння до приватної власності окремих господарів на землю[16].
Якщо на Західній Україні та Правобережжі у зв'язку з інтенсивним розвитком фільваркового господарства сільська община була підірвана вже в XVI--XVII ст., то на Лівобережній та Слобідській Україні цей соціальний інститут активно функціонував і у XVIII ст. Розклад феодально-кріпосницьких та утвердження капіталістичних відносин остаточно зруйнували економічний базис громади. Буржуазні реформи в Австро-Угорщині (1848 р.) і царській Росії (1861 р.) законодавче оформили її перетворення на найнижчу адміністративно-територіальну одиницю місцевого управління, підпорядковану державній владі. У XIX -- на початку XX ст. подвірне землеволодіння вже цілковито панувало в Україні.
Проте у житті та побуті селянина стійко утримувались численні общинні пережитки, частина яких виявилась досить пластичною щодо нових умов соціально-економічного розвитку. Пройшовши багатовіковий шлях розвитку й зберігаючи певну спадкоємність із давньоруською общиною, пізня сільська громада являла собою насамперед територіальне об'єднання, що трималось на основі сусідських зв'язків. У структурі феодального, а певною мірою й капіталістичного суспільства вона відігравала роль станової організації селянства, яка регулювала усі аспекти його життєдіяльності. При цьому, з одного боку, вона була пережитком середньовічного укладу, а з другого -- демократичною організацією, яка згуртовувала селян у боротьбі за свої права. Усна творчість українців відобразила погляд народу на громаду як велику колективну силу: «Громада -- великий чоловік», «Де людей купа, не болить у пупа», «Що громада скаже, то й пан не поможе» та ін[20].
У житті дореволюційного села паралельно з офіційним (юридичним) правом зберігала силу ціла система народних правових звичаїв, які протягом століть передавалися від покоління до покоління. На основі звичаєвого (копного) права, деякі з норм якого сформувались ще в період Київської Русі, вирішувались питання, пов'язані з земельною власністю, наслідуванням майна, орендою, особистим наймом, провиною членів общини тощо. Існували два типи громадського землеволодіння: общинно-подушний і общинно-подвірний. За першим з них одиницею розподілу землі була душа, за другим -- двір. Періодичні переділи землі були великою подією в житті кожного села. Вони відбувались завжди прилюдно з додержанням певних звичаїв. Сільська громада в Україні мала право відбирати общинний наділ у одного господаря (при несправній сплаті податків) і передавати іншому.
Крім земельних угідь, у користуванні громади перебували спільні ліси, водоймища, пасовища. За середньовіччя усі общинники користувалися ними спільно на правах колективного власника. Пізніше розпочався процес відчуження громадських володінь, які переходили до казни й окремих землевласників. Проте в народі досить міцно утримувались давні общинні уявлення про те, що приватна власність може поширюватись лише на поле, город, садок, які вимагали праці людей. Природні ж багатства -- ліс, гриби, ягоди, звірі, риба в річці та інше, що «від бога» -- визнавалися загальними. Такі погляди сільських общинників нерідко ставали причиною їх гострих сутичок з поміщиками, землевласниками та офіційною владою. Боротьба за сервітути -- право на вільне користування лісами, пасовищами, місцями рибної ловлі, добування глини, піску, каменю тощо -- на Західній Україні після реформи 1848 р. вилилась у цілу низку судових процесів, відкритих виступів і масових заворушень. При цьому сільські громади виявляли велику наполегливість і рішучість. Із свого гурту вони обирали ходоків, які рушали «шукати правду» до Львова й навіть Відня[4].
Як при подушній, так і при подвірній формі землеволодіння громада відповідала круговою порукою за кожного із своїх членів при відбуванні казенних, земських і громадських повинностей, визначала заходи і способи стягнення недоїмок. В особі своїх повноважних представників громада стежила за станом селянських господарств, використанням громадських лісів, пасовищ, здавала їх у тимчасову оренду, а подекуди контролювала діяльність корчем, ярмарків, базарів, визначала ціни на товари, перевіряла міри ваги, місткості. Вона слідкувала також за станом доріг, мостів, річок, громадських будівель на своїй території, виконувала так званий стаційний обов'язок -- забезпечувала харчами і всім потрібним урядових осіб, які приїжджали для розв'язання якихось питань[11].
Без громади не обходилась жодна більш-менш важлива подія на селі. За її участю розв'язувались суперечки при поділі сім'ї, призначалась опіка над господарствами непрацездатних стариків та малолітніх сиріт, вирішувались питання про будівництво громадських споруд (церкви, школи, млина, лікарні тощо).
У відповідності з нормами звичаєвого права громада обирала сільського пастуха. Плата йому визначалася залежно від кількості худоби і складалася із грошової та натуральної частин. Крім плати хазяї по черзі повинні були давати пастухові одноденний харч. У деяких селах України цей порядок зберігається і понині.
Особливими нормами звичаєвого права у дореволюційному українському селі регламентувались договори на купівлю-продаж майна, обмін, особисті найми та ряд інших угод. Поширеною формою найму була скіпщина -- звичай передавати орну землю на один посів або луки на одну косовицю в оренду за певну частку врожаю. Під час жнив у центральних районах України були поширені найми «за сніп»[6].
Значне пожвавлення у життя селян вносили різноманітні базари та ярмарки. На них вибирались не лише заради купівлі-продажу, а й для того, щоб відпочити від щоденних турбот, набратись нових вражень.
Окремі ярмарки торгували кіньми й коровами, зокрема молодняком. Взагалі ярмарок у селянському побуті сприймався як невід'ємний атрибут життя та виробництва. Без постійного зв'язку з ярмарком не могло функціонувати жодне господарство. Ярмарки стали місцем укладання різних торговельних угод, після чого сторони розпивали "могорич". Однак жодна сторона вже не могла відмовитися від досягнутої домовленості, інакше це призводило до моральної та матеріальної відповідальності. Водночас ярмарки слугували постійним засобом різноманітної інформації й знань, насамперед великої виставки товарів, місцем контактування між селянами та міщанами, селянами віддалених сіл.
У дореформений і після реформений період на українських ярмарках можна було зустріти чимало колоритних фігур тогочасного святково-розважального комплексу. Тут виступали циркачі, фокусники, мандрівні актори, співаки і танцюристи, сліпі кобзарі та лірники, петрушечники і вертепники, шарманщики, астрологи і факіри. Повертаючись з ярмарку, селяни неодмінно купували гостинці і подарунки рідним, особливо дітям[8].
Характерною прикметою селянського побуту XIX -- початку XX ст. було ходіння на богомілля. Ходили пішки, переважно весною або восени (до початку або після закінчення основних сільськогосподарських робіт), невеликими групами з одного або ближніх сіл. Для поклоніння «святим реліквіям» відвідували місцеві і дальні монастирі, особливо Києво-Печерську і Почаївську лаври. Нерідко при цьому прочанам доводилось долати пішки десятки й сотні верст. Такі мандрівники були носіями різних історій і переказів, і їх охоче приймали в селах на ночівлю. Взагалі всілякі чутки й балачки посідали значне місце у тогочасній громадській свідомості. Ними селянство було змушене компенсувати брак реальної інформації про події в «широкому світі». Вільно або невільно перекручені, ці чутки з часом набирали стійкої фольклорної форми І ставали народними анекдотами, переказами, бувальщинами[17].
Традиційні форми регуляції й самоорганізації життєдіяльності сільської громади відобразились у виробленій нею системі етикету -- стереотипізованих правилах поведінки і нормах взаємовідносин людей. Ця система формувалася під впливом соціально-психологічних рис, притаманних сільському способу життя, національних традицій, що складались віками. Стабільність патріархальних підвалин селянського побуту значною мірою підтримувалась статевовіковою структурою громади,яка характе-ризувалась певною ієрархічністю.
Статевовікова диференціація мала важливе значення в субординації взаємовідносин селянського середовища, визначала місце кожного в розподілі праці, його громадські права і обов'язки, регулювала норми поведінки у повсякденному побуті й на дозвіллі. Для українського села, зокрема, була характерною певна господарсько-побутова відособленість чоловіків і жінок. Форми громадської поведінки останніх мали різні обмеження, характерні для доби патріархату. Жінки не могли, наприклад, увійти до виборних органів громади.
Протягом віків в українському селі складався узвичаєний порядок соціалізації особи -- прилучення її до життєвих норм і цінностей колективу. Громадська зрілість людини пов'язувалась із здатністю створити власну сім'ю й вести самостійне господарство. Шлюбу передував період парубкування і дівування, який наступав для хлопців у 17--18 років і для дівчат -- у 15--16. У народі вважали, що в цьому віці хлопець здатний вже бути повноцінним косарем, а дівчина -- доброю пряхою.
Досягнувши повноліття, молодь об'єднувалась у самостійні статевовікові групи, так звані парубочі і дівочі громади. Вони мали свої специфічні звичаї і традиції й комплектувалися за територіальним принципом. Невеликі села мали одну парубочу громаду, а великі -- кілька, що формувались в окремих частинах села. Вступаючи до громади, новачок повинен був почастувати усе товариство пивом або горілкою. На Поділлі ця церемонія називалась коронуванням і проходила як справжнє обрядове дійство. У кожній парубочій громаді раз на рік обирали ватажка (старшого парубка, отамана, березу). Його обов'язки полягали в тому, щоб боронити інтереси парубоцтва перед сільською владою, вирішувати всякі непорозуміння між самими парубками, керувати організацією молодіжних розваг, святкових ритуалів, наймати музик тощо. Менш чітко простежується організаційна структура дівочих громад, які на кінець XIX ст. майже повсюдно злилися з парубочими[25].
Улітку молодь вечорами збиралась у загальноприйнятих місцях на розваги і танці (вулиці, колодки, пляс, данцище), а в холодний час -- у спеціально найнятих хатах на вечорниці (досвітки, супрядки, годенки), Ця своєрідна форма дозвілля молоді передбачала певний церемоніал відносин між парубками і дівчатами. На Покутті, наприклад, кожна дівчина прикрашала капелюх свого обранця. Він же був зобов'язаний «кликати»[22] її в перший та останній танець. Існувала певна ієрархія, згідно з якою у центрі майданчика танцювали старші парубки, а на периферії -- молодші. За неписаними правилами дівчина не могла відмовитись від танцю, навіть якщо парубок їй не подобався. У противному випадку її виставляли на загальний осуд і виганяли з танців[23].
На всіх етапах свого існування сільська громада здійснювала функцію охорони й передання традицій. За середньовіччя вона контролювала всі сторони життя своїх членів, стежила за додержанням узвичаєних правових і морально-етичних норм, застосовувала репресивні заходи щодо їх порушників. Із часом таку місію взяло на себе державне законодавство, залишивши за звичаєвим правом порівняно дрібні справи. За порушення норм громадського співжиття у XIX ст. здебільшого накладали грошові штрафи, але нерідко застосовувались й середньовічні форми покарання: били різками, саджали у холодну, замикали у колодку. Сільська громада по-своєму виховувала і жінок, які порушували шлюбну вірність, їх привселюдно ганьбили, прив'язуючи до куни -- спеціальної залізної скоби, вмурованої у притворі церкви. Громадському осуду піддавали також і злодіїв. З украденою річчю в руках їх водили по селу і соромили перед кожною хатою. Нещадно били пійманих «на гарячому»[14] паліїв і викрадачів коней, хоча громадський самосуд був офіційно заборонений[15].
Консервативність побуту селян сприяла збереженню багатьох пережитків. До них належав, зокрема, варварський звичай розправ над дівчатами, які втратили невинність до шлюбу. За відомостями І. Франка, на Бойківщині дівчат-покриток, наприклад, били шнурами від церковних дзвонів. Перед цим шнури спеціально мочили у соляній ропі. В інших місцевостях застосовувались такі форми покарання, як насильне відрізання коси (ознака дівочості) або обмазування хати покритки дьогтем чи гноєм[18].
Істотні особливості традиційного побуту й духовної культури трудящих визначалися домінуючим впливом релігійної ідеології. Кожна сільська територіальна громада була водночас конфесійною общиною, що об'єднувала прихожан навколо місцевого храму. Більшість українців сповідувала православ'я. На Західній і Правобережній Україні мільйони прихильників мала греко-католицька церква, що виникла в результаті Брестської церковної унії 1596 р. Певну частину віруючих українців складали також представники різних груп сектантства: штундисти, баптисти, адвентисти та ін [9]. Побутова релігія народних мас являла собою складну суміш християнських ідей з язичницькими віруваннями і уявленнями. У свідомості українського селянина віра в «єдиного» Бога уживалась з різноманітними повір'ями про чортів, упирів, домових, русалок й іншу «нечисту силу», євангельські заповіді -- з віруваннями в чародійство, магію, ворожбу тощо. Образи християнських святих наділялись рисами слов'янських богів (наприклад, Ілля Пророк замінив громовержця Перуна, святі Георгій і Власій -- покровителя худоби Велеса і т. ін.)[18]. У народний побут увійшли церковні молитовні формули, що за своїми функціями були близькими до прадавніх заклинань, а у ролі магічних предметів стали використовувати деякі предмети церковного культу. Фольклор наповнився іменами Христа, Богородиці, святих. Водночас поряд із релігійністю у світогляді українського селянства існували атеїстичні й антиклерикальні настрої[10]. Отож, українське селянство виникло дуже давно і на протязі довго періоду виробило свою структуру функціонування, як в побутовій, господарський, соціальній та дозвіллєвій взаємодій між мешканцями села. Цей усталений порядок розвивався та на протязі довгого часу вдосконалювався сформувавши свою структуру безперебійного функціонування селян як єдиного цілого, певної загальної системи селян, які взаємодіяли один із одним - це спричинило виникнення сільської громади, як єдиного цілого організму на селі.
1.2 Звичаєві норми спілкування й дозвілля
В середовищі трудового населення України сформувалася усталена система регламентації усіх дій: вони або дозволялися громадою, або заборонялися. Норми регламентації існували і щодо порядку роботи та відпочинку, сформовані відповідно до релігійно-етичних функцій громади, цехів та братств. Вони визначали як міру дозволеності, так і ступінь заборон на окремі види роботи й дозвілля у широкому діапазоні: від засудження з боку громадської думки до накладання штрафів[2].
Неоднаковими вони були і в різних регіонах України -- в цілому найсуворіші в Західній Україні, де громадське життя більше підпорядковувалося церкві, ніж на Лівобережжі[23].
Повсюдно в Україні досить високим був ступінь контролю за дотриманням часу роботи і відпочинку. Існувала низка заповідних днів, коли не дозволялось працювати, або, якщо і дозволялось, то тільки за певних умов. Традиція заповідних днів своїм корінням сягала давнини, вона була усталеною і добре відомою людям. Проте громада періодично виносила питання про регламентацію їх норм на загальні збори. Часто скликалася спеціальна сходка -- залогова, присвячена заборонам та результатам їх дотримання односельцями.
Залогова сходка, як правило, скликалася самими селянами або ремісниками без розпорядження громадської старшини. Вона ухвалювала рішення про заборони чи обмеження робіт у святкові дні, збирання тих чи інших фруктів та овочів і їх вживання, колективні сходки «стариків» та молоді тощо. Тут же визначалися й штрафи для порушників. Нерідко вони були по-народному прості: якщо селянин у заповідний день їхав у поле працювати, з його воза знімали колеса, повертаючи лише за викуп -- гроші йшли в громадський бюджет на ремонт церкви, доріг або на колективне застілля.
Щоправда, у великі свята будь-які роботи заборонялися, у крайньому разі вони дозволялися лише в другій половині дня, причому із певними застереженнями. Можна було працювати, наприклад, на користь самої громади або церкви чи на користь потерпілої від стихійного лиха родини. Мало значення при цьому і те, яка саме робота виконувалася: з певними застереженнями дозволялася робота по збиранню врожаю, але заборонялася на сінокосі; можна було поратися, скажімо, біля хати, але не дозволялося працювати в полі; не заборонялося полювання чи збирання ягід у лісі, але не можна було рубати дерева; навіть у хатньому господарстві не всі роботи дозволялися. Можна було пекти пироги, випікання ж хліба вважалося за великий гріх[17].
Ступінь втручання громади в питання повної чи часткової заборони праць в недільні, святкові та інші дні залежав від їхньої значущості в системі релігійних уявлень. Щодо святкових днів, то вони поділялися на дві групи: на великі й малі свята. У великі свята, як правило, не дозволялося працювати. Заборона праці насамперед поширювалася на дванадесяті свята: Різдво, Великдень, Трійцю, храмові свята, а також на деякі народні й корпоративні свята (масниця, братчина, канун тощо), що не регламентувалися церквою.
В основі заборони на працю у великі свята лежали давні християнські і дохристиянські апокрифічні погляди. Один із них пов'язаний з уявленням про шкідливість всього, що має якесь відношення до виникнення життя. Не можна було, наприклад, сіяти, бо сівба породжувала майбутній урожай; з цієї ж причини заборонялися статеві відносини. Але вмерти у велике свято вважалося благом, бо то був знак того, що Всевишній забирає людину до раю.
На малі свята (Юрія, Маковія, Спаса, Власія, Андрія, Катерини, Миколині святки та ін.) заборони були менш суворими. Проте людям приписувалися певні норми поведінки та регламент дій. Скажімо, на Петрівку було прийнято гуляти лише молоді і тільки наступного дня -- дорослим людям. Регламентація ж великих свят здійснювалася за деталізованим сценарієм. Наприклад, на Великодні свята жінкам приписувалося: готувати їжу -- великий гріх (вони її мали готувати напередодні Великодня), також непристойно ходити в гості. Навіть чоловіки, котрі завжди мали більше прав, одержували таке право лише через день, а разом із жінкою могли йти вітати родичів та сусідів тільки третього дня[21].
Суто жіночим днем вважалася п'ятниця. У цей день жінкам не можна було займатися жіночою роботою, особливо обробляти землю. Витоки цього звичаю пов'язані з образом Параскеви П'ятниці -- покровительки жіночої праці, святий день якої припадає саме на п'ятницю (у жовтні місяці). Пізніше звичай відзначення святої Параскеви поширився і на всі інші п'ятниці, дванадцять з яких вважались особливими. У різних районах вони пов'язувались із різними святами, проте декілька свят є загальними для України: святкували, наприклад, у п'ятницю перед Благовіщенням, перед різдвом Хрестовим, на першому тижні великого посту та ін. До речі, традиційно жіночий день -- п'ятниця -- з часом стає заповідним і для чоловіків, в міру того, як образ п'ятниці узагальнюється, поступово ототожнюючись з матір'ю-землею: чоловікам заборонялося в цей день працювати в полі -- «щоб не запорошити мати -- «П'ятницю»[11].
Існували інші свята, що відзначалися роздільно жінками і чоловіками, парубками і дівчатами, дорослими і молоддю. Суто жіночими в Україні святами були «русалії»[14], свято Колодія, Симона Золота (Зільника), звичай «гонити шуляка»[14], «дівочим гралом»[14] вважалося свято Андрія. Натомість день святої Катерини сприймався як суто парубоцьке свято. Молодіжними вважалися веснянки, купальські свята, а також колядування та щедрування.
Статево-віковий принцип покладено в основу всього громадського життя традиційного суспільства України, котрий відповідав, насамперед, селянській етиці. Він був визначальним при формуванні складу окремих угруповань, громад, зборищ, спрямованих передусім на проведення дозвілля, особливо у недільні та святкові дні. Подібні угруповання утворювалися або на досить тривалий час і були організаційно об'єднаними, або мали суто випадковий характер, розподіляючись, за традицією, на дорослих, молодь і підлітків.
Таке розмежування не було, однак, абсолютним: воно виявлялося залежно від ситуацій у різних варіантах. Основними варіантами складу громадських утворень були: диференційований за віком і статтю та змішаний. Останній включав або всі статево-вікові категорії населення, або деякі з них. Диференційованими, наприклад, були молодіжні громади, в тому числі парубоцькі й дівочі; жіночі посиденьки; чоловічі клуби; сільський сход. Змішаний склад був притаманний більшості сімейних свят (щоправда, кожному члену родини випадала в них все ж своя роль), толокам, супрягам, братчинам[6].
Головним громадським осередком традиційного села і робітничого селища були церква та майдан біля церкви. Церква виступала насамперед центром духовного, культового єднання мирян, включаючи всю обрядово-ритуальну систему: тут правили богослужіння, освячували шлюб, хрестили дітей, влаштовували загальносільські молебні, звідси розпочиналися ритуальні процесії тощо.
У традиціях української церкви (а певною мірою й білоруської) -- використовувати досвід роботи організацій напів-церковного характеру -- братств, відомих ще під назвою медових братств. Вони виникли у XV ст. для підтримання порядку в церквах і колись мали дуже тісні зв'язки з братчинами -- сходинами членів сільських громад або ремісничих корпорацій, що мали деякі судово-адміністративні права.
Головною з них залишилося відзначення храмового свята, центральним дійством якого було виготовлення братської, або мирської, свічі. Вона символізувала єдність громади або цеху та інших громадських утворень і їхній зв'язок зі своїм покровителем. Кожна громада (цех) мала свою свічу, яку виготовляли медові братства з канунного меду. За описом Дмитра Зеленіна[12], такі свічки були вагою до 60 кг, нижній їх кінець товщий за верхній. Зверху мали два виступи, подібні до рук, на які одягали сорочку. Щороку в день того святого, котрому вона присвячувалась, її проносили по селу, після чого здавали на збереження на цілий рік до нового господаря. Братську свічу завжди глибоко шанують. Вважається, що тим, хто її зберігає, вона приносить достаток і щастя. І більше того -- вона, за давніми уявленнями, охороняє мир і спокій громади -- досить лише помолитися на свічу. Для цього її хоча б раз на рік запалюють, виголошуючи молитву: «Братечку воск, ось прийшло твоє свято; всі ми зібралися до тебе з хлібом-сіллю; Дай нам здоров'я і гарного життя. Хай вродиться у нас хліб та множиться худоба. Оселі наші збережи від вогню і всілякого нещастя». Колись над полум'ям свічі спалювали волосся -- аби згинуло нещастя, пізніше ритуал обмежився виголошенням молитви та званим обідом. Кожного року в день покровителя свічу переносили до нового господаря -- і так доти, поки вона не побуває в усіх родинах громади. Після цього її жертвували церкві, а для мирян відливали нову свічу[12].
Майдан коло церкви -- другий важливий осередок громадського життя традиційного суспільства. Він був тісно пов'язаний з церквою, але мав і власні функції. Головне його призначення -- скеровувати соціальне життя односельців і забезпечувати святкове дозвілля. На майдані відбувалося передусім громадське спілкування людей. Адже саме сюди вони приходили на громадський сход, вирішуючи всі свої соціальні проблеми, тут робили оголошення про громадські толоки, провадилося «повалання» -- привселюдне оголошення царських указів та інформації про скоєні злочини; нерідко на майдані вбивали кіл, на якому позначалися умови колонізації «слобід» -- вільних земель в Україні. На майдан у вільний час приходили люди, аби заявити про свою провину, наприклад, про те, що вони працювали у заповідні дні. Якщо люди пробачали, провинений міг після цього спокійно сплатити штраф. Нерідко до людей на майдані зверталися і ображені з проханням захистити. До такої акції могла вдатися дівчина, яку образили тим, що вимазали дьогтем ворота її дому. Відомо, що вимазати дьогтем ворота колись вважалося великою неславою не тільки для дівчини, а й для її родини. Змити цю ганьбу можна було або щиросердним розкаянням перед людьми, або захищаючи свою честь на мирському сході, якщо звинувачення було несправедливим. В останньому разі дівчина просила зібрати сход, аби виступити на ньому із спростуванням звинувач
Традиційні форми громадського дозвілля українських селян другої половини ХІХ – початку ХХ століття курсовая работа. История и исторические личности.
Восстановление в ВУЗе
Как Заполнить Дневник Отчет По Практике
Контрольная работа по теме Пищевое и лечебно-профилактическое значение хурмы. Биоактивные вещества
Реферат: Діяльність земств у напрямку допомоги населенню
Реферат: Переписка Ивана Грозного и Андрея Курбского
Реферат Текст И Его Назначение
Система Федеральных Округов Реферат
Фильмы Для Эссе По Обществознанию Егэ
Доклад по теме Знакомство с Полоцком
Сколько Максимум Баллов По Сочинению Русский
Сочинение На Тему Повседневная Жизнь Европейцев
Реферат по теме Философские идеи И. Канта
Образ Маши Троекуровой В Романе Дубровский Сочинение
Дипломная Работа На Тему Эффективность Применения Криминалистической Техники При Производстве Осмотра Места Происшествия
Контрольная работа: Конфликтность в менеджменте 2
Реферат по теме Из истории религии: ранний этап становления человеческого общества
Контрольная работа: Россия между двух революций
Курсовые работы: Государственно-правовые дисциплины, история и теория государства и права, суд.
Лекция по теме Лекции по финансам
Учебное пособие: Методические указания для написания курсовых работ по уголовному праву (ч. Общая) студентами вечернего и заочного отделения
Развитие права собственности во Франции в конце XVIII-начале XIX века - Государство и право дипломная работа
Исчисление убытков в гражданском праве - Государство и право курсовая работа
Система "стандарт-кост" в сельскохозяйственных производственных кооперативах - Бухгалтерский учет и аудит контрольная работа