Теорія розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову та її реалізація в Україні - Государство и право курсовая работа

Главная

Государство и право
Теорія розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову та її реалізація в Україні

Загальні положення теорії Дж. Локка, Ш.Л. Монтеск’є, Ж.Ж. Руссо. Розподіл влади у зарубіжних країнах Європи, парламентарних монархіях і республіках, в державах зі змішаною формою правління. Принцип розподілу влади у практиці конституціоналізму України.


посмотреть текст работы


скачать работу можно здесь


полная информация о работе


весь список подобных работ


Нужна помощь с учёбой? Наши эксперты готовы помочь!
Нажимая на кнопку, вы соглашаетесь с
политикой обработки персональных данных

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
за темою: ”Теорія розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову та її реалізація в Україні”
Країнам, що входять до цивілізованих держав, для вибору якнайкращого для себе політичного устрою треба, як заглядати в глибини своєї історії, так і використовувати цивілізаційний досвід, накопичений іншими народами.
Саме так, на досвіді нечисленних тоді ще демократій, перш за все США і Швейцарії, в світі, де зовсім ще недавно панували і безупинно схльостувалися один з одним великі тиранічні імперії, намагалися деякі країни вийти на цивілізований шлях після першої світової війни. На жаль, в багатьох з них боязкі і незграбні спроби перенесення на свій ґрунт інститутів демократії привели до протилежного результату. Криза початку століття, що йде, криза не тільки економічна і політична, але, перш за все, ментальна підвела провідні країни Європи до встановлення ще жорстокіших і кривавіших тоталітарних систем влади.
Розподіл влади між політичними інститутами і механізми інтеграції політичних рішень гілок в одне, загальнодержавне рішення, є фундаментальними питаннями, з яким стикається демократична влада на ранніх стадіях становлення.
1 Загальні положення теорії розподілу влади Дж. Локка,
1.1 Ідеї Дж.Локка про розподіл влади
Політичні теорії Локка зробили досить сильний вплив на багато держав миру. Так, до його ідей зверталися в США при створенні Американської конституції і Декларації про незалежність, особливо в пунктах, присвячених розподілу влади і відділенню церкви від держави. Британська Конституція так само спиралася на його ідеї. Завдяки Вольтеру, Руссо і Монтеск'є його ідеї набули поширення і у французькому освіченому суспільстві.
Локк передбачає особливий конституційний механізм, що заважає державі виходити за рамки своїх повноважень, стаючи тим самим деспотичним. Його найважливіші компоненти - принципи розподілу влади і законності. Щоб не допускати концентрації влади в руках керівництва, яке дістало б тим самим можливість обернути до своєї вигоди і створення законів і втілення їх в життя, Локк пропонує не сполучати законодавчу і виконавчу владу і підпорядкувати законодавців дії ними ж створених законів, здійснюваних виконавчою владою.
Окрім законодавчої і виконавчої, Локк виділяє федеративну гілку влади, яка представляє державу як ціле в стосунках з іншими державами.
Законодавчій владі Локк відвів верховну, але не абсолютну владу, і на користь народу її слід обмежувати. Локк перераховує чотири головні умови, що обмежують законодавчу владу:
1.Закон повинен бути рівним для всіх, для багатих і для бідних, для фаворита при дворі і для селянина за плугом.
2.Закон створюється не для придушення людей, а для їх блага.
3. Без згоди народу не можна збільшувати податки.
4.Законодавці нікому не можуть передовіряти свої функції.
Швидше за все, мудрий філософ набагато більше побоювався перетворення в тиранення влади виконавчої, втіленої в одній людині, ніж парламенту, що складається з багатьох осіб.
Виконавча влада, вважає Локк, є підлеглою по відношенню до законодавчої. Главі виконавчої влади належить виконувати функцію верховного виконавця закону. Коли ж він сам порушує закон, то не може розраховувати на покору членів суспільства, перетворюється на приватну особу без влади і без волі. Суверенітет народу вищий і за парламент, і за короля.
1.2 Монтеск ' є про розподіл влади
В обґрунтування класового компромісу між ворогуючими соціальними групами з урахуванням реального співвідношення їх сил і впливу у Франції у середині XVIII століття полягала істота доктрини розподілу влади, розробленої Ш. Л. Монтеск'є.
Щоб не було можливості зловживати владою, необхідний такий порядок речей, при якому законодавчі, виконавчі і судові власті були б розділені і могли взаємно стримувати один одного. Все загинуло б, підкреслював Монтеск'є, якби в одній і тій же особі або установі, складеній з сановників, з дворян або простих людей, були б сполучені ці троє властей.
Виходячи з цього, Монтеск'є пропонує кожному стану (класу) надати частину верховної влади. Так, законодавчу владу, на його думку, необхідно поділити між буржуазією і феодалами, утворивши двопалатний парламент, що складається із зборів представників народу і з аристократичної знаті. Виконавчу владу можна зберегти у дворянства, залишивши її королівському уряду, який, проте, повинен стати відповідальним перед народним представництвом, тобто буржуазією. Судова влада, яку Монтеск'є спеціально виділив в тріаді властей, може бути довірена не якому аби постійному органу, а виборним особам з народу що привертаються до відправлення правосуддя на певний час. Потрібно, щоб судді були одного суспільного положення з підсудним, рівними йому, щоб йому не показалося, що він потрапив до рук людей, схильних гнобити його. У разі важливих звинувачень підсудному надається право відведення суддів. Задача суду полягає в тому, щоб рішення і вироки завжди були лише точним застосуванням закону. Завдяки такій її організації судова влада стає соціально і політично нейтральною і не зможе перетворитися на деспотичну. Тому, робить висновок Монтеск'є, «з трьох властей... судова у відомому значенні зовсім не є владою» і, отже, немає необхідності як в її обмеженні іншими властями, так і у втручанні суду в законодавство і управління. Виходячи з цього, надалі Монтеск'є міркує, в основному, про розділення політичних сил і повноважень між законодавчими і виконавчими владами.
Особливе значення Монтеск'є надавав своїй ідеї рівноваги властей і системі «стримань і противаг». Він вважає за необхідне встановити такі взаємостосунки між виділеними їм властями, щоб вони, самостійно вирішуючи державні задачі, кожен своїми правовими засобами, могли в той же час врівноважувати один одного, запобігаючи можливості узурпації повноважень верховної влади якою-небудь однією установою. Так, виконавча влада, будучи, на думку Монтеск'є, підзаконної, повинна, проте, обмежувати дію законодавчих зборів, які інакше зосередять в собі деспотичну владу. Тому монарх, особа яка священна, наділяється правом вето при затвердженні законопроектів, володіє законодавчою ініціативою, по його указу скликається і розпускається парламент. Разом з тим законодавча влада, хоча і не має права, по термінології Монтеск'є, «зупиняти» вимагаючу швидких рішень діяльність виконавських органів, проте вона повноважна контролювати, яким чином виконуються створені нею закони, і уряд зобов'язаний давати звіт парламенту про своє управління.
Розроблена Монтеск'є складна система «стримань і противаг», тобто взаємного урівноваження і навіть зіставлення властей, не забезпечувала ефективної співпраці між ними в рішенні державних справ і не передбачала створення дієвого механізму для вирішення можливих колізій. Монтеск'є усвідомлював, що скомбіновані їм таким чином власті можуть виявитися в стані нерухомості і бездіяльності, але сподівався усунути це утруднення тим міркуванням, що, «оскільки необхідний перебіг речей примусить їх діяти, то вони діятимуть погоджено».
При обґрунтуванні теорії розподілу влади Монтеск'є намагався застосувати на французькому ґрунті деякі істотні риси сучасних йому європейських держав і особливо англійської конституційної монархії, в якій він бачив зразок помірної форми правління, що є, на його думку, найкращою. Зокрема, складна побудова законодавчої влади в особі нижньої палати як виборного органу народних представників і верхньої палати як спадкових зборів аристократичної знаті, «володіючого правом відміняти рішення народу», точно так, як і «народ може відміняти його рішення», - було засновано у Монтеск'є на структурі англійського парламенту.
Доктрина розподілу влади по своїй політичній спрямованості в інтерпретації Монтеск'є носила помірний, компромісний характер і була ідеологічним обгрунтуванням класового блоку буржуазії і дворянства в ході буржуазних революцій XVII-XVIII ст. У цій теорії найяскравіше і зримо відобразилися суперечності переходу від феодального суспільства і держави до буржуазного зі всіма його позитивними і негативними проявами. Отже, при оцінці теорії розподілу влади важливо враховувати її історичну прогресивність неминучу обмеженість.
Проте, в конституційному проекті Монтеск'є недостатньо чітко проводиться ідея рівноваги властей. Законодавча влада явно виконує домінуючу роль, виконавчу владу Монтеск'є називає обмеженою за своєю природою, а судову - взагалі полу владою. Думається, все це було не таке актуальне за часів Монтеск'є, скільки актуально було наступне положення теорії розподілу влади: певна гілка влади повинна представляти інтереси певної соціальної групи. Судова влада представляє інтереси народу, виконавча - монарха, верхня палата законодавчих зборів (передбачена конституційним проектом Монтеск'є) - аристократія, нижня палата зборів - інтереси народу.
У ідеї Монтеск'є про взаємну заборону відособлених і протиставлять один одному властей Руссо бачив небажані крайнощі, які ведуть до їх ворожих відносин, дають силу приватним впливам або ведуть навіть до роздроблення держави. Відкидаючи ідею розподілу влади в трактуванні Монтеск'є, автор «Суспільного договору» разом з тим визнає необхідність розподілу державних функцій і розмежування органів, що представляють в межах своєї компетенції державну владу. Руссо бачить принципову відмінність між законодавчою і виконавчою владою.
Законодавча влада у нього тісно пов'язана з суверенітетом. Це - воля всього суверенного народу і тому повинна регулювати питання загального характеру, що стосуються всіх. Народ, що покорюється законам стає їх творцем. Але «як може сліпий натовп, який часто не знає, чого він хоче, бо рідко знає, що йому на користь, сам зробити таку велику і таку важку справу, як створення системи законів?» Для того, щоб закони погоджували в собі волю і розум, були мудрими, потрібен «поводир», тобто законодавець, що є лише агентом волі і додає їй закінчену юридичну силу. «Законодавець - в усіх відношеннях людина незвичайна в державі… Це - не магістрат; це не - суверенітет… Це - посада особлива і вища, що не має нічого спільного з владою людською. Бо якщо той, хто керує людьми, не повинен володарювати над законами, то і той, хто володарює над законами, також не повинен керувати людьми. Інакше його закони знаряддя його пристрастей, часто лише збільшували б досконалі їм несправедливості; він ніколи не міг би уникнути того, щоб приватні інтереси не спотворювали святості його свідомості». Руссо визнає, що той, хто формулює закон, знає краще за всіх, як цей закон повинен виконуватися і тлумачитися. Здавалося б, тому не може бути кращого державного пристрою, ніж той, в якому влада виконавча сполучена із законодавчою. Проте, автор робить висновок, що в уникнення впливу приватних інтересів на суспільні справи необхідно, щоб перетворенням закону, як загального правила, в акти індивідуального характеру займалася особлива урядова (або виконавча) влада. Виконавча влада встановлюється рішенням суверенного народу. Народ доручає здійснення цієї влади конкретним уповноваженим особам, які повинні діяти в строгих рамках закону і підлягають невсипущому контролю з боку верховної законодавчої влади. Більш того, повноваження виконавчої влади зникають самі собою, як тільки народ на законній підставі зібрався як суверен для ведення своїх справ.
Звідси видно, що, проводячи відмінність між законодавчою і виконавчою владою, Руссо у жодному випадку не допускає незалежність уряду від народу-законодавця. Що стосується судової влади, то Руссо надає їй значно менше уваги, але підкреслює неухильну зв'язаність її законами, в той же час підкреслюючи її необхідну організаційну самостійність по відношенню, як до законодавця, так і до уряду.
Руссо виходить з того, що рівновага сфер влади в державі, їх узгоджена діяльність повинні забезпечуватися не відособленням або зіставленням їх один одному, не за допомогою взаємних стримань і противаг, як це пропонував Монтеск'є, а завдяки переважанню верховної законодавчої влади, що утілює суверенітет народу.
Будь-яка влада, будь-яка система законів повинна забезпечувати громадянам максимум свободи і рівноправності. Руссо також відзначав, що багаті люди завжди залишаються безкарними. Уряд, яким би він не був по своїй формі - демократичним, аристократичним або монархічним,він повинен знаходитися під постійним і безперестанним наглядом народу. Всякий уряд тимчасовий і може бути відмінений народом, доручення якого він виконує. «…Охоронці виконавчої влади, - говорить Руссо, - зовсім не пани народу, а його урядовці; що він може їх призначати і зміщувати, коли це йому бажано, що для них йдеться …про те, щоб покорятися; і що, беручи на себе посадові обов'язки, які Держава покладає на них, вони лише виконують свій обов'язок громадянина, не маючи жодним чином права обговорювати умови.» Щоб запобігти можливості захоплення урядом верховної влади Руссо рекомендує часто скликати народні збори і ставити перед ними питання: чи бажає народ зберегти дану форму правління і даних осіб, що стоять на чолі держави, народ може у будь-який момент відмінити навіть самий договір, на якому засновано державу: «не існує в Державі ніякого основного закону, який не може бути скасований, не виключаючи навіть і суспільної угоди. Бо якби всі громадяни зібралися, щоб розірвати цю угоду із загальної згоди, то можна не сумніватися, що вона була б цілком законним чином розірвана.
2 Розподіл влади у зарубіжних країнах Європи
2.1 Розподіл влади в парламентарних монархіях і республіках
Всі сучасні демократичні теорії держави і права визнають народ за єдиного носія і джерело влади. Владу народ здійснює як безпосередньо (референдум, народна законодавча ініціатива), так і через своїх представників. Таким органом народного представництва, якому довіряється рішення найважливіших державних справ і встановлення законів держави, є парламент.
В тріаді властей (законодавчої, виконавчої і судової) парламент - носій законодавчої влади і найвищий представницький орган - зайняв перше місце. В Європі домінують держави з парламентською формою правління. При цьому важливо мати на увазі, що до числа країн з парламентською формою правління належать як монархічні, так і республіканські держави. (У Західній Європі їх взаємовідношення приблизно рівне. З 12 держав, що входили в 1994 році в європейський союз, 6 - республік і 6 - монархій.)
У всіх парламентарних республіках і монархіях головними інститутами, які створюють конституційний механізм влади, є: глава держави, парламент, уряд, найвищі судові органи. Вони представляють певну гілку влади і володіють необхідною предметною компетенцією. Цілком природно, що орган законодавчої влади здійснює повноваження, пов'язані з розробкою і ухваленням законів. Уряд управляє державними справами і забезпечує виконання законів. Суд здійснює правозастосовну діяльність. На нього покладений захист прав і інтересів кожної людини від будь-яких злочинних посягань. Його головне призначення - бути вартовим особистої свободи.
На практиці реальна схема розподілу влади, механізм реалізації цього принципу виглядає набагато складніше. Пов'язано це з тим, що в даній групі країн, у відмінності від президентських республік, розподіл влади проводиться не так жорстко. Взаємопереплетення функцій і компетенцій законодавчої і виконавчої влади іноді таке значне, що дозволяє деколи засумніватися в реальності здійснення цього принципу. Все це дає право на точку зору, що насправді розподіл влади в парламентських країнах відсутній. Подивимося, як йде справа на практиці.
У всіх країнах з парламентською формою правління є, як правило, одноосібний глава держави - монарх або президент. Глава держави формально наділений широкими повноваженнями, але на ділі не має майже ніякої влади. Його повноваження здійснюють інші державні органи, в основному уряд. Проте глава держави має великий авторитет. Порядок заміщення глави держави різний в монархіях і республіках. Монарх займає свій пост довічно.
У парламентарних республіках главою держави є президент. Він вищий посадовець держави і верховний представник країни. Він обирається на певний термін. (Правда відомі випадки довічного обрання президента.) На відміну від президентських республік і країн із змішаною формою правління в парламентарних країнах президент обирається, як правило, не населенням безпосередньо (хоча є і виключення, наприклад, Австрія, Ірландія, Португалія), а колегією вибірників, полягаючої переважно з парламентаріїв.
Конституційні акти містять звичайно вельми широкий перелік повноважень, що належать главі держави. Так, згідно Конституції Іспанії, король є і законодавцем, і керівником виконавчої влади, і головою адміністрації президента і озброєних сил. Але насправді король Іспанії жодне з цих повноважень не здійснює самостійно. Монарх - політично не відповідальна особа. Його акти не мають ніякої законної сили, якщо не скріпляє підписом глави уряду або, залежно від конкретного вирішуваного питання, іншого вищого посадовця. (Це так званий інститут контрассигнатури.)
Глава держави в парламентарних монархіях і республіках, дійсно користується не владою, а впливом. Проте, цей вплив деколи такий значний, що може впливати на процес формування провідних державних інститутів. А це в свою чергу, позначається на механізмі реалізації принципу розподілу влади.
Носієм законодавчої влади в даних країнах є парламент. Його положення в системі державних органів визначається тим, що він є найвищим представницьким органом. Більшість парламентів має двопалатну структуру. Порядок формування палат в різних країнах різний. Нижня палата складається завжди з депутатів, обраних шляхом вільного, таємного, загального, рівного виборчого права. Верхня палата формується за іншими принципами. Так у федераціях це представники суб'єктів федерації, а в Англії, наприклад, верхню палату представляють пери і духовна верхівка, що є пережитком станово-представницької монархії.
У країнах з парламентарними формами правління партії виконують виключно важливу роль у всій діяльності парламенту. У деяких країнах саме лідер партії, що перемогла, стає прем'єр-міністром країни. При всіх особливостях політичної і організаційної структури парламенту і його палат досить виразно простежується тенденція - не допустити, щоб партія, явно домінуюча в парламенті, повністю підпорядкувала собі керівні і допоміжні органи і саму процедуру роботи. Певна система противаг діє і в даному випадку. Думки і голос меншини обов'язково повинні бути почуті. У цьому одна з характерних особливостей парламентської демократії.
Особливу важливу частину повноважень парламенту складає його участь у формуванні інших державних органів і контроль за діяльністю виконавчої влади. У країнах з парламентськими формами правління представницький орган завжди має вирішальну роль у формуванні уряду. Також уряд підзвітний перед парламентом. До числа найпоширеніших і відоміших форм парламентського контролю за діяльністю виконавчої влади відносяться усні і письмові питання депутатів, контрольні і слідчі комісії, інститут парламентської відповідальності уряду.
Парламент також має ряд повноважень у сфері зовнішньої політики і оборони. До компетенції представницького органу відносяться питання війни і миру. На основі закону здійснюється ратифікація міжнародних договорів і угод.
Носієм виконавчої влади у всіх країнах з парламентською формою правління є уряд. Незалежно від назви - рада міністрів, кабінет, федеральна рада, державна рада і т. і. - воно завжди залишається колегіальним органом, що здійснює функції управління державними справами. Уряд повинен забезпечити виконання законів, і він керує державними справами. В даний час уряд, як правило, володіє законодавчою ініціативою. За урядом або навіть за главою закріплюються також найважливіші повноваження, як вироблення національної політики і її здійснення. У зв'язку з цим багато дослідників вважають за краще використовувати термін не "виконавча", а "урядова" влада.
Сучасний уряд - найважливіша складова частина механізму здійснення влади. Уряд зосереджує в своїх руках провідних політичних діячів, що очолюють правлячу партію або коаліцію. Уряд і особливо його глава виконують вирішальну роль в розробці, формулюванні і реалізації внутрішньої і зовнішньої політики держави. "Уряд - свідчить Конституція Іспанії, - керує внутрішньою і зовнішньою політикою, цивільною і військовою адміністрацією і оборони країни. Воно здійснює виконавчу владу відповідно до Конституції і законів".
Володіючи широкими повноваженнями, уряд завжди залишається під контролем парламенту і завжди у всіх країнах з парламентською формою правління воно несе відповідальність перед парламентом. Як правило, парламент може відправити уряд до відставки.
Тільки добре відладжена система стримувань і противаг, без якої не може функціонувати механізм розподілу влади, забезпечує ефективну і легітимну владу. Відшукання такого балансу інститутів і інтересів - одна з найважливіших задач, що стоять перед тими, кому довірив народ конструювання і приведення у дії складного і багатоманітного механізму здійснення влади.
2.2 Розподіл влади в країнах зі змішаною формою правління
Франція належить до числа держав, що зіграли особливу роль в становленні концепції і затвердженні принципу розподілу влади. Французька революція 1789 року поклала шлях до перетворення декілька абстрактної і відвернутої теорії в провідний конституційно-правовий принцип, на якому покоїться сьогодні державний лад будь-якої демократичної держави.
Оскільки у французькому праві основні права і свободи сформульовані як основоположні принципи, то можна зробити висновок, що вони не підлягають перегляду або відміні законодавцем. А орган конституційного нагляду повинен стежити, щоб прокламовані принципи (включаючи і розподіл влади) не порушувалися у поточному законодавстві.
До числа основних принципів Конституція відносить національний суверенітет. Він належить тільки народу і ніяка окрема особа або група не можуть привласнити собі його здійснення.
Здійснення національного суверенітету відповідно до принципу розподілу влади покладається на три гілки влади. Центральне місце в системі державних органів Франції відведене президенту республіки. Повноваження президента торкаються найважливіших сторін державного життя. Він глава держави. Він здійснює верховне представництво країни у всіх актах внутрішньополітичного і міжнародного життя. Він забезпечує дотримання Конституції і нормальне функціонування державних органів і спадкоємність держави. Він гарант національної незалежності, територіальної цілісності і дотримання міжнародних договорів. Він очолює озброєні сили країни. Президент Франції не несе політичної, тобто парламентарної відповідальності.
Специфіка положення президента у Франції полягає у тому, що через свої повноваження він як би бере участь у функціонуванні кожної з гілок влади. І в той же час жодну з них не можна ототожнювати з президентом.
З 1962 року президент обирається на загальних прямих виборах. Президент обирається строком на 7 років. Обмеження в переобранні у Франції не передбачено. У Франції відсутній пост віце-президента. У разі вакансії поста глави держави його обов'язки тимчасово виконує голова сенату - верхньої палати парламенту. Виконуючий обов'язки декілька обмежений в своїх повноваженнях. Він не може оголошувати референдум, достроково розпускати Національні збори або проводити перегляд Конституції.
Президент республіки наділений розширеними повноваженнями. Частину з них він здійснює самостійно, частина - сумісно з іншими державними органами.
Виконавча влада у Франції, як і у всіх інших країнах зі змішаною формою правління має подвійний характер. Вона здійснюється і президентом і урядом. Президент бере участь в здійсненні всіх найзначущих функцій, які закріплені за урядом. Президент може брати участь і в здійсненні деяких функцій судової влади. Він призначає членів Вищої ради магістрату і є його головою. Даний орган здійснює дисциплінарну владу відносно суддівських працівників. Президенту належить право помилування. Президент є гарантом судової влади.
Статус і повноваження президента Французької Республіки підтверджують, що даний інститут не можна однозначно віднести тільки до однієї гілки влади.
У Франції, як і у всіх інших демократичних державах, забезпечені самостійність і незалежність судової влади. Помітно складніше виглядають взаємостосунки між законодавчими і виконавчими державними органами.
Носієм законодавчої влади в П'ятій Республіці, хоча і з деякими обмовками щодо регламентної влади, є парламент. Парламент Французької Республіки складається з двох палат. Національних зборів (нижня палата) і сенату (верхня палата). Нижня палата є органом загальнонаціонального представництва. Вона обирається шляхом загальних, рівних і прямих виборів при таємному голосуванні. Сенат формується шляхом непрямих виборів. Його члени обираються по департаментах особливими колегіями вибірників.
Двопалатну структуру виправдовують часто посиланням на необхідність забезпечити дії системи стримань усередині парламенту. Згідно Конституції, закон вважається прийнятим, якщо він схвалений обома палатами в ідентичній редакції. Якщо примирлива процедура не дасть результатів і не буде згоди палат між собою, вважається відхилюючим. Але у разі подібних розбіжностей між палатами уряд може просити винести Національні збори остаточне рішення. До сказаного треба додати, що саме Національним зборам належить вирішальне слово при остаточному затвердженні бюджету. Тільки Національні збори можуть прийняти резолюцію осуду або відмовити в довірі уряду. Все це говорить, що нижня палата виконує переважну роль при здійсненні парламентських функцій, хоча формально рівні при здійсненні законодавчих функцій. Вважається, що перевага нижньої палати не суперечить ніяким демократичним принципам оскільки саме нижня палата представляє загальнонаціональні інтереси, що підтверджує і порядок її формування.
Французький парламент залишається формально єдиним законодавчим органом країни. Це значить, що серед всіх державних органів тільки йому, відповідно до особливої процедури, встановленої Конституцією належить право приймати закони республіки. Разом з тим, існує два вельми істотних виключення. По-перше, президент республіки за пропозицією уряду (або сумісному положенню палат) може передати на референдум будь-який законопроект, що стосується організації державної влади або передбачає ратифікацію міжнародного договору за умови, що він не суперечить Конституції.
Друге, не менш істотне обмеження законодавчих повноважень парламенту встановлене ст. 34 Конституції. Ця стаття визначає питання, регульовані законодавчими органами. Це громадянство і користування правами і свободами, право і дієздатність, кримінальне покарання і судочинство, податки і грошова емісія, дозвіл оголошення війни, продовження на термін більше 12 днів облогового положення, уповноваження на ратифікацію найважливіших міжнародних договорів. Крім того, законом встановлюються загальні принципи організації оборони, місцевого самоврядування, національної освіти, режим власності і речових прав, цивільних і торгових зобов'язань, соціального забезпечення, трудових і профспілкових прав.
Законодавча ініціатива належить прем'єр-міністру і парламентаріям. До числа традиційних найважливіших функцій парламенту відносяться встановлення державних доходів і витрат, ухвалення державного бюджету і затвердження звіту про його виконання. Фінансові законопроекти готуються і вносяться в Національні збори урядом.
Ще одна важлива функція парламенту - контроль за діяльністю уряду. У цій області П'ята Республіка знає цілий ряд новин. Парламентарії зберегли за собою право усних і письмових питань, що адресуються прем'єр-міністру або членам уряду. Проте, найважливішою і значущішою формою контролю залишається інститут парламентської відповідальності. Саме в цій області зміни найбільш істотні. Одне з найістотніших нововведень - це можливість постановки питання про довіру уряду може виходити від самого уряду.
Принцип розподілу влади в умовах змішаної республіки у Франції зазнав ряд змін в порівнянні з парламентською республікою. Загальна спрямованість визначається не стільки прагненням до самостійності, що граничить з відособленням, скільки прагненням до ефективності і максимальної дії. Цей же початок був значною мірою закладений і в організації виконавчої влади. Остання, як вже наголошувалося, носить у Франції подвійний характер. Вона поділена між президентом і урядом як колегіальним органом. Про положення і повноваження президента вже було сказано, подивимося, яким чином організован і функціонує уряд, як діє система стримувань і противаг усередині самої влади.
Уряд Французької Республіки є колегіальним органом, який несе основну відповідальність за здійснення виконавчої влади в країні. На нього покладено загальне керівництво і управління справами держави. Як орган загальнополітичного керівництва уряд визначає задачі і цілі державної політики. Уряд одночасно залишається найвищим органом управління. Відповідно він намічає і здійснює заходи, необхідні для реалізації поставлених цілей і задач. Уряд є головним розпорядником кредитів, на нього покладається виконання державного бюджету. У розпорядженні уряду знаходяться також адміністративний апарат і озброєні сили. Своєрідність і специфіка статусу уряду у Франції полягає у тому, що він як би виступає в двох значеннях. По-перше, він є Радою міністрів республіки. По-друге, він виступає у формі кабінету, який об'єднує всіх членів уряду, але під керівництвом прем'єр-міністра.
Складність полягає у тому, що у ряді випадків основний закон не проводить чіткої відмінності між двома організаційними формами, користуючись збірним терміном "уряд". Так, Конституція (ст.49) говорить про відповідальність уряду, явно виключаючи при цьому президента республіки. Адже він парламентської відповідальності не несе. В той же час прем'єр-міністр може поставити питання про довіру уряду тільки після обговорення в Раді міністрів. А в даному випадку участь президента - необхідна умова, бо рада міністрів збирається тільки під його головуванням.
Відповідь на ці питання дала практика функціонування державного механі
Теорія розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову та її реалізація в Україні курсовая работа. Государство и право.
Класс Цветковых Растений Реферат
Дипломная работа: Структурная надежность радиотехнических систем
Реферат На Тему Общие Свойства Молекулярных Орбиталей
Статья На Тему Значение Будущего И Смысл Настоящего
Реферат: The Strength Of A Family Williams Wordworth
Будут Ли 11 Класс Писать Итоговое Сочинение
Реферат по теме Историко-правовое развитие различных государств
Курсовая Разница Валют
Нравственный Выбор Сочинение 9.3 Студент Третьего Курса
Статья: Развитие профессиональных и личностных компетенций как фактор повышения конкурентоспособности мо
Дополнительные Системы Управления Запасами Курсовая
Могу Писать Ру Итоговое Сочинение 2022
Реферат по теме Рынок земли в совpеменной Российской экономике и перспективы его pазвития пpи сложившейся экономичес...
Сочинение По Допуску К Егэ 2022 План
Поля Орошения Реферат
Тема Реферата 3 Класс
Реферат: The Death Penalty 8 Essay Research Paper
Реферат: Новейшие достижения в информатике. Скачать бесплатно и без регистрации
Реферат: Условно-досрочное освобождение от отбывания наказания
Реферат: Сожжение посольства США в Исламабаде
Взаимодействие органов местного самоуправления с органами государственной власти в сфере дорожного строительства - Государство и право курсовая работа
Боевая подготовка как форма воспитания воли и характера военнослужащих - Военное дело и гражданская оборона курсовая работа
Особенности уголовно-правовой политики по противодействию правонарушениям, вызванным женской девиантностью - Государство и право дипломная работа