Розділ 10

ЕММА

Карлотта безшумно поставила переді мною склянку з прохолодною водою та горнятко, з якого підіймався ароматний пар свіжозвареної кави з молоком та пінкою. Я тихо подякувала економці і, обхопивши гарячу порцеляну обома долонями, зробила перший обережний ковток, який зігрів мене зсередини, даруючи легку втіху. Тиша їдальні, яку порушувало лише ледь чутне брязкання столових приборів, коли Карлотта закінчувала роботу, трохи заспокоювала, але ця ідилія тривала недовго.

Спершу я почула тихий, розмірений шерех. Він наближався з боку довгого коридору, поступово перекриваючи всі інші звуки. Я мимоволі завмерла, так і тримаючи горнятко біля губ, і перевела погляд на широкі подвійні двері.

Я напружилася, коли Кілліан виник у дверному отворі, а моя спина миттєво вирівнялася. Він, як і напередодні, сидів в інвалідному візку, і я знову не помітила, як задивилася на нього більше, ніж потрібно. На ньому були темні штани та чорна сорочка з розстебнутим верхнім ґудзиком, що лише більше підкреслювало його широкі плечі, а міцні руки впевнено й без жодних зусиль крутили металеві ободи коліс.

Коли наші погляди зустрілися, я миттєво згадала сьогоднішній ранок. У пам’яті виринуло те, як його важке тіло було зверху мене, як я була повністю… абсолютно під його владою. Як цей контроль відчувався в кожному русі його тіла, у дотику його великої, гарячої та сильної долоні до мого стегна. Я відчула, як до щік приливає зрадницьке полум’я. Ніяковість накрила мене з головою, і я швидко опустила очі у свою чашку, вдаючи, що надзвичайно зацікавлена темною рідиною на дні, аби лише більше не стикатися з ним поглядом та не прокручувати все знову по колу.

Тим часом Кілліан мовчки наблизився і зайняв своє місце на чолі столу. Одразу ж Карлотта підійшла до нього, ставлячи перед ним тарілку та наливаючи міцну чорну каву без жодного запитання. Жінка діяла злагоджено і швидко, а потім так само непомітно зникла за дверима кухні, залишивши нас удвох.

— Смачного, — пролунав низький голос Кілліана, розрізаючи густу напругу, що повисла між нами.

— Дякую, — відгукнулася я, змушуючи себе все ж підняти на нього очі.

Сидячи у візку, Моретті випромінював таку непохитну владність, що дихати в просторій кімнаті ставало важко. Його темні очі уважно вивчали моє обличчя, безпомилково фіксуючи кожну тінь збентеження на моїх щоках. Кілліан, схоже, здогадувався, про що я думаю, і його це, здається, цілком влаштовувало.

Судомно ковтнувши, я відставила горнятко на блюдце, і звук порцеляни, що пролунав надто гучно, дав мені зайву секунду, щоб зібратися з думками і вгамувати тремтіння в кінцівках.

— Я хотіла запитати… — почала я обережно, підбираючи правильний тон.

Кілліан відпив свою каву, не відриваючи від мене пронизливого погляду.

— Ви дійсно не проти, щоб моя подруга приїхала сюди? — випалила я на одному диханні, стискаючи руки на колінах під столом. — Це не було просто… Ви дійсно мали на увазі, що вона може завітати сьогодні…

Чоловік повільно відставив чашку, поки його обличчя залишалося непроникним, немов висічене з каменю.

— Я не маю звички кидати слова на вітер, Еммо, — рівно і холодно відповів Кілліан, від чого я ще більше напружилася. — Якщо я сказав, що вона може приїхати, значить, так і є.

— Але чому? — не втрималася я, подавшись трохи вперед. — Навіщо вам чужа людина у вашому будинку?

Кілліан ледь помітно схилив голову набік. На його губах майнула тінь усмішки, але вона вийшла жорсткою і зовсім не торкнулася очей.

— Не шукай благородства там, де його немає, — тон чоловіка став ще більш діловим та позбавленим будь-яких емоцій. — Ти молода дівчина, схильна до сильних почуттів, і, зрозуміло, маєш бажання з кимось дружити. Мені ж потрібна твоя покірність. Якщо компанія подруги зробить твоє життя насиченішим, закриє емоційні потреби і ти станеш поступливішою, позбавивши мене своїх зайвих істерик, я готовий потерпіти її присутність тут.

Вимовивши це незворушним тоном, Кілліан узяв виделку, всім своїм виглядом показуючи, що для нього ця тема не варта довгих обговорень. Тим часом мене розривало від його слів, і враження ці були зовсім різними та… Аж ніяк не позитивними. Але раптом, не дивлячись на мене, чоловік додав:

— До того ж, тут ви обидві будете під моїм особистим наглядом. Це набагато простіше і безпечніше для всіх, ніж якби ти намагалася шукати зустрічей з нею за межами моєї території, створюючи непотрібні проблеми моїм людям.

Я стиснула губи, опустивши очі на свої коліна. Слова Кілліана знову прозвучали як сухий, безжальний розрахунок. До мене дійшло, що в його вчорашній пропозиції і не було жодної турботи про мій стан та бажання зробити мені приємно. Був присутній лише чистий прагматизм і тотальний контроль над ситуацією.

— Зрозуміло, — тихо відповіла я, знову повертаючись до своєї тарілки.

Апетит зник остаточно, але я мусила запихнути в себе хоч якусь їжу. А напруга між нами стала буквально відчутною на дотик, осідаючи на моїх плечах важким тягарем. І поки Кілліан спокійно продовжував їсти свій сніданок, я намагалася проковтнути хоча б шматочок, відчуваючи навколо себе ті самі прути клітки, в якій я існувала усе своє життя. Проте зараз, схоже, просто змінилося її місце. А сама вона так і залишилася. Але… Хіба я могла сподіватися на щось інше? Це було б нерозумно.

Залишок сніданку пройшов у майже абсолютній тиші. Я змушувала себе їсти хоч половину того, що було на тарілці, від чого їжа здавалася абсолютно позбавленою смаку. Під кінець я вже просто розмазувала їжу по тарілці та більше пила. Коли Кілліан завершив трапезу з притаманною йому незворушною розміреністю, я потайки видихнула, що вже не мушу вдавати, ніби щось їм.

Перевівши злегка погляд на чоловіка, я побачила, як він, відклавши виделку, повільно витер губи темною серветкою і раптом зосередив на мені свій важкий, пронизливий погляд. Я сіпнулася від того, що наші погляди зіткнулися, та різко відвернула очі.

— Як я вже і казав, я не проти, аби твоя подруга приходила до тебе. Проте щодо візиту твоєї подруги є кілька обов’язкових умов, — його голос пролунав рівно, але в ньому чітко вловлювався метал, який не терпів жодних заперечень.

— Які? — тихо питаю я, опустивши руки під стіл, стиснувши в пальцях тканину сукні.

— Її присутність тут не означає, що вона матиме повну свободу в пересуванні. Вона не повинна сувати носа в мої справи, ставити зайві запитання прислузі або розгулювати там, де їй не слід бути, — промовив чоловік після короткої паузи.

З кожним словом, яке я уважно слухала, мої брови все більше зводилися до перенісся. Коли чоловік замовчав, я ще сильніше нахмурилася, прокручуючи в голові його слова, і була збентежена.

— Ви вважаєте, що вона почне тут шпигувати? — запитала я, намагаючись не видати свого шоку, адже таке навіть у голову не може прийти. А чоловік прямо про це каже…

Кілліан, дивлячись на мене, відхилився на спинку свого крісла, не відриваючи від мене очей.

— Перш за все думаю про безпеку. І безпеку приватного життя також, — відрізав чоловік. — Мій дім це закрита територія, і я категорично не бажаю, щоб планування мого пентхауса, мій розпорядок дня чи будь-які інші деталі внутрішнього устрою ставали темою для її вечірніх розмов із чоловіком.

— Вона… Вона не стане розмовляти про це зі своїм чоловіком. Вона не така…

— Така чи не така… Я не можу бути впевненим у тому, що, якщо Драган захоче дізнатися щось, вона не розповість. А коли людина не знає, що розповісти, рано чи пізно вона це зробить. Тому ви обидві будете перебувати виключно в західному крилі. Там є окрема вітальня та все необхідне для таких візитів. Уся прислуга та охорона буде повідомлена, що ти будеш з подругою. Там ви зможете робити, що бажаєте, але інша частина будинку для неї категорично закрита. Зрозуміла?

— Я зрозуміла, — тихо відповіла я, все ж приймаючи ці обмеження. І хоч це було дико, водночас усе це здавалося цілком логічним, судячи з того, у чий дім буде впущена стороння для Кілліана людина. Я зітхаю та підсумовую: — Вона не вийде за межі крила. Це все?

Кілліан зчепив пальці в замок і сперся ліктями на стіл. Його обличчя залишалося непроникним, але в темних очах з’явився жорсткий розрахунок.

— Ні. Є ще дещо важливіше, — він витримав коротку паузу, змушуючи мене напружитися ще сильніше. — Вона не повинна знати справжньої причини твого перебування тут.

— Я не розумію… Якщо ви… Якщо ви не хочете, аби вона знала, що ви мій наречений, то вже пізно. Хоча для неї буде незрозуміло, чому я переїхала до вас саме перед весіллям…

— Твоя подруга думає, що це розрахунковий шлюб. І, впевнений, думає, що ти цього не хочеш… І це не має бути так.

— Я не розумію… Що тоді я маю їй сказати? Як пояснити свій раптовий переїзд до вас у будинок? Навряд чи вона повірить, що я тут із власної волі… — кажу я, а потім розумію, що сказала, і закриваю рот, розширивши очі. Плечі напружуються, коли очі чоловіка звужуються.

— Ти, Еммо, скажеш їй те, що між нами раптово спалахнуло полум’я. Що ти втратила голову від почуттів і сама, з власної ініціативи, вирішила жити зі мною.

— Що?.. — мої очі ще більше розширюються.

— Твоя подруга має бути абсолютно впевнена, що ми разом і що наші стосунки більш ніж реальні, — видихає він, схиливши голову так, наче його втомлюють мої запитання.

Я ж відчула, як усередині все стискається від його слів.

— Ви… Ви ж буквально кажете мені їй брехати просто в очі, — промовила я, дивлячись на його абсолютно спокійне обличчя. — Але вона… Вона добре мене знає й одразу зрозуміє, що я щось приховую.

— Тоді тобі доведеться дуже постаратися, Еммо, — раптом крижаним тоном відповів Моретті, повністю ігноруючи мій протест. — Зроби так, щоб вона повірила в це, якщо хочеш, аби ви бачилися з нею. І затям: якщо вона хоч на секунду запідозрить, що ти тут утримуєшся силою або через якусь угоду, її нога більше ніколи не переступить поріг цього будинку. Зрозуміла?

— Добре, — врешті здалася я, повільно піднімаючись із-за столу. Стілець тихо ковзнув по дорогому паркету. — Я скажу їй те, що ви хочете. Я можу піти?

— Можеш, — дозволив Кілліан, навіть не змінивши пози за столом.

Я розвернулася, щоб якнайшвидше покинути їдальню і знайти тихе місце, аби вгамувати серце та думки. І особливо мені просто конче було необхідно сховатися від важкого, всепоглинаючого погляду Кілліана. Але щойно я зробила перший крок до виходу, його голос знову наздогнав мене, вдаривши в спину.

— Еммо.

Я мимоволі завмерла й обернулася, зустрівшись із його темними, хижими очима, які зараз уважно вивчали мою реакцію.

— Якщо тобі раптом забракне натхнення для розповіді про наш зв’язок, — промовив він низько, майже вкрадливо, — лише скажи, і я допоможу тобі в цьому.