Чи повинні правила суперечити меті?

Нещодавно одна з наших адмінів читала книгу Джордана Пітерсона і знайшла дуже цікаву думку: «правил треба дотримуватися, крім випадків, коли дотримання правил суперечить їх меті».

Що це значить? 

Це значить, що правила мають дотримуватися завжди, але не тоді, коли суперечать досягненню того, для чого були встановлені. 

На прикладах. Є така штука, називається «італійський страйк», це коли страйкарі, замість того, щоб покинути працю, починають дотримуватися всіх, навіть найабсурдніших правил, встановлених на виробництві. Це спричиняє справжній колапс: збільшується кількість бюрократичних дій, кількість документації, робота йде надзвичайно повільно, а якість продукції/послуг навіть може знизитися.

Чому? Наче ж як правила встановлені для того, щоб працівники краще виконували роботу і результат «італійського страйку» мав би бути прямо протилежний. Це може означати що або правила відверто дурнуваті, або вони потрібні не стільки для продуктивності і якості, скільки для звітів державних органів. Крім того, заучування багатьох формальностей забирає час, частина з них є протиприродними (тобто такими, які людина не здатна виконувати автоматично): якщо вдягти обтягуючий одяг, подивитися, щоб на верстаті нічого не висіло, не відпадало і робота була безпечна – базові правила безпеки, що їх людина виконає інстинктивно, просто щоб не померти на роботі, то, скажімо, знайти бригадира, щоб той дозволив увімкнути верстат, письмово повідомити керівника, що працівник прибув на роботу, отримати згоду від керівництва для роботи яка й так щоденно виконується працівником – правила, що можуть відібрати багато робочого часу (особливо, якщо керівник у цей день відсутній). Нехтуючи зайвими формальностями, працівники економлять час, щоб реально працювати, а певні відхилення від інструкції навіть можуть покращити якість. Наприклад, коли працівник обирає більш комфортний для клієнта формат спілкування, заміть того, який прописаний в інструкції. 

Прикладом порушення правил може бути майже будь-яка масова революція, зокрема і Революція Гідності. За нормальних умов народ повинен дотримуватися законів держави, не порушувати громадський порядок, не захоплювати адмінбудівлі. Проте, коли влада діє всупереч інтересам народу, або принаймні, достатньо великої його частини – люди порушують режим «тиші і порядку» й виходять на захист своїх інтересів. Чи стосується таке революцій, вчинених проти інтересів народу? Так, оскільки, матимемо справу з чимось таким, як у М’янмі, де військові захопили владу, але народ виступив проти цього. Тобто порушення правил з боку однієї групи, призвело до порушення з іншого. Часто це переростає в повноцінну громадянську війну. При тому треба дивитися, яка група бореться за владу, а яка – за виживання.

Насправді, навіть Цицерон писав, що коли закони призводять до збідніння країни, її матеріального і духовного занепаду – то це не закони і їх не можна дотримуватися. Фактично, так він виправдав відомого австрійського художника, який заявляв, що державний переворот не може вважатися переворотом, якщо вчиняється в інтересах життя нації і держави. І в чомусь тут є правда, оскільки, якщо законодавець призводить свою державу до нещасть, всяко утискаючи народ, тримаючи його у невігластві на догоду іноземним інвесторам, замість того, щоб робити своїх громадян конкурентоспроможними, підвищувати їх розумові здібності та матеріальний добробут – переворот (або ж революція) є лише питанням часу. 

Проте, як зрозуміти: злочин чи намагання допомогти? 

Зараз такі дії у Європейських країнах введені у правову площину. Наприклад, в КК України є обставини, що виключають відповідальність. Це можу бути, наприклад, і порушення законодавства аби запобігти тяжким наслідкам. Щоб було зрозуміліше, до таких випадків може належати порушення ПДР для запобігання наїзду на людину або залишення місця ДТП, щоб доставити поранену людину до лікарні. Сюди ж можна внести і необхідну оборону. 

Для народу є така річ, як "право на повстання". В США повстання взагалі є не лише правом, але й закріпленим обов’язком громадянина (як ми бачимо, працює воно дивно). У преамбулі Загальної Декларації Прав Людини 1948 році, сказано: "Беручи до уваги, що необхідно, що права людини охоронялися силою закону з метою забезпечення того, щоб людина не була змущена вдаватися як до останнього засобу проти тиранії і гноблення". 

Не прямо, але право на повстання можна знайти в Конституції України у ст. 3; ч. 2 ст. 5; п.п. 3, 4 ст. 5; ст. 22, з якими можна ознайомитися тут. Також у нас є стаття про те, як не можна користуватися цими статтями і чому. Зазначимо, що ст. 109 КК України (дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади) передбачає, що «жертвою» є влада легітимна. Тобто, якщо влада не встановлена законним чином, узурпована і свавільна – повстання не є злочином (у нас була прикладом та ж Революція Гідності). Кому цікаво – коментар до ст. 109 - тут. 

Таким чином, якщо повстання (яке являє порушення нормального порядку), здійснюється не для повалення конституційного ладу, а для його збереження – воно злочином не є. Після такого повстання, якщо люди не розслабляться передчасно, порядок встановиться якісно кращий порядок. Якщо б у такому випадку люди обрали терпіти – правила, встановлені для їх блага, насправді, наносили дедалі більше шкоди (і люди потрапили б у пастку «ми вже й так багато терпіли, то потерпимо ще»).

Втім, як відрізнити порушення правил для покращення чогось, від порушення шкідливого? Що як сама мета правил була шкідлива і досягнення її більш ефективними методами матиме більш катастрофічні наслідки, ніж якби всі послуговувалися старими і недієвими? 

На ці питання просто відповісти, коли йдеться про очевидні речі. Для першого випадку знову звернемося до КК України: якщо дії людини були такими, що порушують правила і їх прямим наслідком була передбачувана шкода – то, звісно, відбулося правопорушення. Суд також має певну свободу рішень і за певних обставин може визнати вину або невинуватість при дуже неочевидних обставинах (що може часто здаватися неправосудним).

Для того, щоб розібратися з неочевидними речима тут має бути ще сторінок з десять тексту. Однак, суть можна звести до того, що важлива раціональна ієрархія, коли правила встановлюються людьми кваліфікованими. Водночас, ці кваліфіковані не можуть бути відірвані (селекторат і електорат мають перебувати у постійній комунікації), завдяки спостереженням можна буде швидко відслідковувати, які правила потрібні (не потрібні), а також спонукати людей формувати ці потрібні правила у повсякденному житті. Законодавець, як і будь-який керівник, повинен дослухатися не лише думки «простого люду», але й думки спеціалістів різних галузей для того. Він повинен не просто давати людям те, що вони хочуть, але й створювати у них здорове прагнення до того, що потрібно. 

Однак винятки існуватимуть завжди. Тож нам не ватро втрачати здоровий глузд і впадати в догматизм. Іноді те, що видається немислимим – реально є найбільш потрібним. Для цього і потрібен індивідуалізм та свобода слова: щоб можна було почути багато думок, могти заперечити хибні і вибрати найцінніші. Якби цього не було – ми б ніколи не змогли відрізнити цінного для якоїсь галузі індивіда від звичайного посереднього виконавця правил.