Принцип диспозитивності в кримінальному процесі - Государство и право курсовая работа

Главная

Государство и право
Принцип диспозитивності в кримінальному процесі

Поняття і значення принципу диспозитивності в кримінальному процесі як принципу, регламентованого Конституцією України. Співвідношення принципу диспозитивності з принципами змагальності і публічності. Правові гарантії реалізації принципу диспозитивності.


посмотреть текст работы


скачать работу можно здесь


полная информация о работе


весь список подобных работ


Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ
Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ
кафедра кримінально-правових дисциплін
Принцип диспозитивності в кримінальному процесі
1. Поняття і значення принципу диспозитивності в кримінальному процесі
2.Співвідношення принципу диспозитивності із принципом змагальності в кримінальному процесі
3.Співвідношення принципу диспозитивності із принципом публічності в кримінальному процесі
4. Правові гарантії реалізації принципу диспозитивності в кримінальному процесі
Демократичні перетворення, що відбулися останнім часом в Україні обумовили перегляд традиційних уявлень юридичної наук, щодо принципів кримінального судочинства, та їх застосування при розслідуванні і судовому розгляді кримінальних справ. Основні принципи як кримінального так і цивільного процесів, мають у своїй основі єдине нормативне джерело - Конституцію України, що ініціює приведення кримінально-процесуальних норм, які розкривають зміст засад кримінального провадження, у відповідність з конституційними нормами. Серед багатьох конституційних засад названо і змагальність, що обумовило доповнення діючого Кримінально-процесуального кодексу України зовсім новою статтею (ст. 16-1 КПК України), яка нормативно закріплює раніше діючі тільки у теорії кримінального процесу поняття змагальності і диспозитивності. Однак, нажаль, автори зазначеної норми не розкрили конкретне визначення цих понять, що утруднює для практиків не тільки уяснення, але й застосування диспозитивності в повній мірі при відправленні правосуддя.
Недостатня розробленість зазначеної проблеми, відсутність об'ємних досліджень, присвячених цьому питанню обумовили актуальність і вибір теми дослідження.
Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі сучасних досягнень науки кримінально-процесуального права, діючого кримінально-процесуального законодавства та кримінального права судової та слідчої практики з'ясувати сутність диспозитивності у кримінальному процесі, її структуру, розглянути співвідношення диспозитивності з принципами кримінального процесу; форми прояву диспозитивності у кримінальному процесі.
Виходячи з поставленої мети, в роботі вирішуються такі основні завдання:
- з'ясування поняття, сутності та ознаки принципу диспозитивності в кримінальному процесі;
- визначення структури принципу диспозитивності кримінального процесу України як принципу, регламентованого Конституцією України;
- розкриття поняття, сутності та структурних елементів диспозитивності у кримінальному процесі України;
- з'ясування співвідношення диспозитивності із принципами кримінального судочинства.
Об'єктом дослідження є суспільні відносини в сфері кримінального процесу, які регулюються нормами діючого кримінально-процесуального законодавства України та обумовлені принципами кримінального провадження, зокрема, принципом диспозитивності.
Предметом дослiдження є сукупність норм, що визначають зміст диспозитивності у кримінальному процесі України.
Методологічною основою дослідження є сукупність методів і прийомів наукового пізнання.
1. Поняття і значення принципу диспозитивності в кримінальному процесі
З'ясуємо етимологію слова «диспозитивність» і спробуємо розкрити його суть як принципу судової процедури. Почнемо зі словників. Словник російської мови С.І.Ожегова не містить слова «диспозитивність», є лише слово «диспозиція» - тобто «розташування», і це слово в переважній більшості наукових джерел застосовується у військовому значенні. Слід звернути увагу на те, що слова «диспозиція» і «диспозитивність» мають спільний корінь, отже, через слово «розташування» можна знайти підходи до розуміння слова «диспозитивність». Можна зрозуміти С.І.Ожегова, який складав словник в епоху сталінізму, коли принцип диспозитивності ніяк не узгоджувався з правовою концепцією диктаторської держави, але й 23-є видання його словника 1991 р., виправлене і доповнене, також не містить цього слова.
Не перевантажили себе особливою прискіпливістю і укладачі юридичних словників, хоча це нібито їх хліб (переклали лише слово «диспозитивність» з російської на українську мову), а також славісти вже не радянської, а українсько-державницької доби, які зовсім не згадують про наявність такого слова. Хоча заради справедливості треба зазначити, що раніше у 17-томній Українській Радянській Енциклопедії «диспозитивність» було розшифровано як принцип цивільного судочинства, згідно з яким сторони вільно користуються своїми правами та процесуальними засобами їх захисту.
Останній енциклопедичний словник радянської доби дав коротке тлумачення слова «диспозитивність». Вказується, що воно похідне від також латинського dispono (розташовую, встановлюю, створюю, налагоджую) і цим терміном іменується один з основних принципів радянського цивільного процесу, який визначає можливість для осіб, які є учасниками процесу у справі, вільно, з активною допомогою суду користуватись їх матеріальними і процесуальними правами.
Оскільки цей принцип притаманний судовому процесу багатьох країн Європи і Америки і особливо полюбляється у Франції, видається необхідним здійснити аналіз іноземних джерел щодо цього терміна. У французькій мові є слово dispos (бадьорий, свіжий), яке з іншим закінченням - е (-еr), тобто dispose (r), найбільш наближене до латинського слова dispono і має багато значень - розташовувати, підготувати, налаштовувати, готувати, направляти, робити, визначати, робити припис; в значенні dispos (itif), крім інших значень, має також безпосередньо юридичне значення - зміст, викладання, рішення, резолютивна частина постанови, основна частина міжнародного договору; в значенні dispos (ition) є багато визначень і, крім основних - розташування і устрій, - застосовується у суто юридичному визначенні - припис, постанова, положення, розпорядження (спадкове, адміністративне, для здійснення правочину), здійснення заходів або підготовка до здійснення чого-небудь, запобіжні заходи.
В англійській мові також є слово dispose, яке із закінченнями able, al, e, of перекладається як розташування, розташований, доступність, доступний, використання, розпорядження, підготовлення, зобов'язання до використання чи підготовки; ці слова і словосполучення використовуються і в юридичному значенні, а слово dispos (sess) - використовується в значенні позбавлення права або чого-небудь. Узагальнюючи пояснення, які наводяться в універсальному тлумачному словнику англійської мови щодо вказаної різноманітності термінів, можна сказати, що «диспозитивність» містить у собі поняття не лише розташування, а й вирішення питання, врегулювання, приводити в порядок, позбавляти чого-небудь, планувати протидію, виганяти, усунути що-небудь, застосовувати тиск (санкції).
Достатнє уявлення про досліджуваний термін дають німецькі джерела. В двотомному (російсько-німецькому і німецько-російському) словнику, який підготували угорські автори, «диспозитивність» (Dispositivitat) безпосередньо визначено як причина, початок і дано суто німецьку ідеому цього слова - Dispositionsmaxime (f), Verfugungsgrundsatz (m). Базовим для різних інтерпретацій є слово Verfugung (f) - розпорядження, яке з іншими суфіксами або в словосполученнях може перекладатись як судове розпорядження, постанова, ухвала, заборона, засоби забезпечення порядку, правомочність, заборона на здійснення будь-яких дій або заборона пасивної поведінки для особи, яку суд чи закон зобов'язали до здійснення відповідних дій. І безпосередньо саме слово Verfugungsgrundsatz перекладається як принцип диспозитивності (вільного розпорядження сторонами об'єктом процесу). Шишкін В. Диспозитивність - принцип судочинства. // Право України. - 1999. - №6. - С. 10-15.
Німецький юридичний тлумачний словник розшифровує багатоаспектність застосування слова «розпорядження» у зазначених визначеннях, у тому числі і як акт владних інституцій для здійснення примусу від імені органів державної влади. При цьому принцип диспозитивності безпосередньо тлумачиться як право (можливість) сторін процесу вільно займати особисту позицію щодо предмета спору або змісту чи характеру процесу - він, за думкою німецьких авторів, випливає з принципу панування сторін у процесі і саме його реалізація у цивільному процесі відбувається у повному обсязі. Цей принцип застосовується і діє в кримінальному процесі, але має певні обмеження у процесі в судах спеціальної юрисдикції. Щодо дії цього принципу в кримінальному процесі німецькі юристи виходять з того, що на початковій стадії відкриття кримінальної справи поряд з правом постраждалої особи діє обов'язок державного органу (поліція, прокурор), які діють за «принципом офіційності» і зобов'язані у багатьох випадках відкрити кримінальну справу, не звертаючи уваги на позицію потерпілої особи, але на наступних стадіях проходження кримінальної справи різноманітні прояви принципу диспозитивності «поновлюють» свої права (збір доказів, участь у процедурі слідства і судовому процесі).
Звернемося до визначення обґрунтованого переліку критеріїв, за яким можна було б зробити висновок про можливість включення того чи іншого положення у систему принципів права. Іншими словами, які ознаки повинно мати положення, щоб воно розглядалося як правовий принцип. Цій проблемі була приділена значна увага у праці польського вченого А.А. Мужиновського «Сущность и принципы уголовного процесса». Автор дає перелік таких умов. 1. Принцип повинен бути виражений у нормах (одній або декількох) діючого права. 2. Принцип має основоположне значення для всього кримінального процесу тим, що визначає його головні властивості. 3. Принцип повинен стосуватися безпосередньо кримінального процесу. 4. Принцип повинен мати загальне процесуальний характер і стосуватися всіх стадій процесу та його окремих проваджень. 5. Принцип визначає типові риси кримінального судочинства і може припустити винятки, що не є принципом. 6. Принципами процесу не можуть бути визнані положення, що дублюють інші принципи або безпосередньо з них випливають.
Диспозитивність відповідає всім перерахованим ознакам правового принципу, проте з певними застереженнями. Вважаємо, що до характеристик принципу диспозитивності слід також відносити: а) міжгалузевий характер; б) багато-функціональність; в) широкий діапазон проявів; г) відсутність нормативного формулювання.
Диспозитивність має два аспекти: функціональний і генетичний. У функціональному змісті диспозитивність визначає спосіб руху змагального процесу - через активність сторін. У генетичному - зв'язана з особливістю кримінально-процесуальних прав сторін у справі (суб'єктивних публічних прав).
Диспозитивність нерозривно зв'язана зі змагальною формою процесу, будучи її зворотною стороною. Ці феномени взаємно обумовлюють один одного. Чучукало О.Вплив змагальності і диспозитивності на криміналістичне забезпечення судового слідства // Право України. -2003. - №5. - C. 71-75.
У кримінальному судочинстві диспозитивність - це право сторін розпоряджатися своїми правами на кримінальний позов (матеріальна диспозитивність) і процесуальними правами, включаючи права по доказуванню, у своїх процесуальних інтересах (формальна диспозитивність). Суб'єктами диспозитивності в кримінальному процесі можуть бути тільки ті учасники кримінально-процесуальної діяльності, що виступають як сторони. При слідчому порядку учасники процесу не можуть бути суб'єктами диспозитивності. Тому на стадії попереднього розслідування сучасного кримінального процесу учасники, що мають у справі визнаний законом інтерес, не можуть вважатися суб'єктами диспозитивності в повному змісті. У той же час при наявності змагальної форми суб'єктом диспозитивності може і повинен бути прокурор, а не тільки приватні особи. У загальному вигляді засада диспозитивності ґрунтується на положеннях Конституції про те, що кожному гарантується судовий захист його прав і свобод.
Диспозитивність у нинішньому розумінні - це можливість суб'єктів самостійно регулювати свої відносини, діяти на власний розсуд, наприклад вступати у правовідносини чи ні, здійснювати свої права чи утримуватись від цього, за наявності кількох запропонованих законом варіантів з урахуванням власних інтересів вибирати найвигідніший тощо. У приватних відносинах диспозитивність визначається принципом: «Дозволено все, що не заборонено законом». У публічних відносинах диспозитивність має значно вужчу сферу та обсяг застосування. Тут можливість вибору варіанта поведінки чітко окреслена і визначена принципом: «Дозволено лише те, що передбачено законом». У кримінальному судочинстві діє лише останній принцип, хоча є й окремі особливості. У класичному і ранньому обвинувальному процесі кримінальне переслідування залежало від волевиявлення потерпілого, який сам збирав докази і надавав їх суду. Тобто діяла диспозитивність. У подальшому приватно-позовне провадження було замінено розшуковим, яке здійснювала держава. Сильні публічні підвалини характерні для інквізиції і поліцейської держави. Переважання диспозитивності властиве зрілому громадянському суспільству і демократичній державі.
У сфері кримінального процесу елементи диспозитивності вбачаються в тому, що кримінальні справи приватного обвинувачення порушуються тільки за скаргою потерпілого і підлягають закриттю в разі примирення потерпілого з обвинуваченим до видалення суду до нарадчої кімнати. Кримінальні справи приватно-публічного обвинувачення порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, але закриттю у зв'язку з примиренням потерпілого з обвинуваченим не підлягають. В усіх цих випадках приватний інтерес потерпілого визнається більш значущим, ніж розкриття злочину і покарання винуватого. Диспозитивність - це загальна правова категорія, що характеризує взаємовідносини сторін і суду у процесі. Вона передбачає юридичну рівність суб'єктів права, прояв їх ініціативи у формуванні та реалізації цивільних процесуальних правовідносин, надання процесуальних засобів захисту особам, які беруть участь у справі. Таким чином, диспозитивність у найбільш загальному вигляді можна визначити як вимоги, що адресуються законодавцю і містять вказівки про те, як він повинен раціонально нормувати перебіг процесу. Вони також стосуються суб'єктів, які беруть участь у процесі, і вказують, як останні мають інтерпретувати приписи цивільного процесуального права, щоб їх діяльність щодо здійснення своїх прав за самостійним вибором своєї поведінки, заснована на цих приписах, успішно вела до виконання по конкретній справі загальних завдань цивільного судочинства.
Водночас визначення диспозитивності виключно як принципу права не може дати адекватного уявлення про масштаб зазначеного правового явища. На нашу думку, диспозитивність необхідно розглядати і як якість, властивість, що внутрішньо притаманна цивільному процесу, його характерну рису. Ця якість детермінує окремі інститути і всю структуру цивільного судочинства, забезпечуючи таким чином найбільш оптимальну форму захисту права.
Таким чином, під принципом диспозитивності у кримінальному процесі слід розуміти правове положення, згідно з яким суб'єктам кримінального процесу надається і забезпечується можливість вільно у в межах закону, обирати способи поведінки для захисту своїх матеріальних (кримінально-правових та цивільно-правових) і процесуальних прав, а також впливати на хід і результати кримінально-процесуальної діяльності, головним призначенням якої є забезпечення гнучкості та повноти захисту заінтересованими суб'єктами процесу своїх прав, а також стимулювання їх активності у захисті цих прав.
2. Співвідношення принципу диспозитивності із принципом змагальності в кримінальному процесі
У кримінальному процесі, поряд з принципом диспозитивності, що діє протягом усього процесу, але переважно в досудових стадіях, реалізується і принцип змагальності сторін. Сторонами в кримінально-процесуальних правовідносинах виступають сторона обвинувачення (прокурор, а також потерпілий, цивільний позивач та їхні представники) і сторона захисту (підсудний, захисник і законний представник, цивільний відповідач і його представник). Обидві сторони користуються рівними правами на заявлення відводів і клопотань, подання доказів, участь в їх дослідженні та доведенні їх переконливості, виступ у судових дебатах, оскарження процесуальних рішень суду.
Існують дві системи принципів, що входять у протилежні гомологічні ряди. Принципи слідчої форми: публічність, об'єктивна істина, законність, презумпція винності. Принципи змагальної форми: диспозитивність, судова (формальна) істина, презумпція невинності. Зміст будь-якого принципу варто шукати в його положенні як одиниці структури й одночасно самостійної підструктури. Кожний з парних принципів знаходиться у відношенні опозиції до іншого (наприклад, публічність - диспозитивність). Будучи протипоставлені, вони взаємо-обумовлюють один одного і забезпечують синхронний стан даної структури, тобто даної форми кримінального судочинства. Зміст їх агресивний і спрямован на підпорядкування одного іншому. Так, публічність придушує диспозитивність. Слід зазначити інтегративну властивість процесуальних принципів, що виявляється в числі іншого й у тому, що змісти принципів у визначеній мері можуть варіювати під впливом у цілому структури права. Зміст принципів до відомого ступеня мінливі, співвідношення елементарних (приватного і публічного) початків можуть бути у них різними. Харитонова О. Поняття і ознаки публічних правовідносин // Вісник Академії правових наук України. - 2002. - № 1(28). - С. 40).
Питання про механізм та межі дії принципу диспозитивності кримінального процесуального права не може бути висвітлене у повній мірі без аналізу характеру його співвідношення та взаємозв'язку з принципом змагальності. Важливість цієї проблеми для розуміння суті кожного із досліджуваних принципів є очевидною, оскільки беззаперечним є те, що найбільш тісні та безпосередні зв'язки у принципі диспозитивності існують з принципом змагальності і навпаки. Дійсно, названі принципи, як складові елементи системи принципів кримінального процесуального права, знаходяться у тісному взаємозв'язку з іншими принципами, насамперед з принципами процесуальної рівності сторін, законності, об'єктивної істини.
Кримінальний процес не зводиться тільки до судового розгляду. Акту правосуддя передує досудове розслідування кримінальних справ, у процесі якого закладаються передумови для винесення судом законного та справедливого вироку. У судовому засіданні при розгляді кримінальної справи також наявні три суб'єкти змагання, зокрема: сторона обвинувачення і сторона захисту, які змагаються між собою у встановленні істини, і суд, який стежить, щоб змагання відбувалось у відповідності з вимогами Кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПК), забезпечуючи рівність сторін та їх можливість використати всі передбачені законом права, і приймає рішення по суті змагання.
Передбачена ст. 129 Конституції України змагальність сторін як одна з основних засад судочинства в кримінальному судочинстві необхідна тому, що діяльність з порушення і розслідування, розгляду і вирішення кримінальних справ не може мати успіху, якщо всі функції, необхідні для її здійснення, будуть надані одному і тому ж органові держави, наділеному владними повноваженнями щодо всіх інших суб'єктів правовідносин, які виникають при провадженні у кримінальній справі. Мизулина Е.Б. Уголовный процесс: концепция самоограничения государства. - Тарту, 1991.
Необхідно погодитися з визначенням змагальності та диспозитивності, яке наводиться у Науково-практичному коментарі до Кримінально-процесуального кодексу України. Науково-практичний коментар до Кримінально-процесуального кодексу України / Під ред. В.М.Тертишника. - К, 2002. - С. 102-103.
Змагальність - така побудова процесу, за якої зацікавлені сторони, сторони обвинувачення та захисту мають рівні можливості для відшукання істини і відстоювання своїх доводів або оспорювання доводів іншої сторони. Функції обвинувачення і захисту відокремлені від правосуддя і розслідування. Змагальність передбачає відокремлення обвинувачення та захисту від суду, незалежність суддів, незацікавленість суду в результатах розгляду справи.
Принцип диспозитивності передбачає розподіл функцій при розгляді справи в суді та заборону поєднання кількох функцій однією особою. Функція обвинувачення покладається на прокурора, потерпілого та його представника. Функція захисту покладається на підсудного, його захисника чи законного представника.
Звичайне класичне уявлення про суть принципу змагальності у тому, що у судовому засіданні процесуальний спір ведуть між собою дві сторони - обвинувачення та захист, а суд має зробити офіційні висновки щодо вагомості і об'єктивності поданих доказів та законності їх отримання, віддавши потім перевагу доказам тієї чи іншої сторони у відповідному судовому рішенні. Але це стандартне явище не охоплює всієї повноти галузевих проявів даного принципу, особливо в сучасних умовах розвитку правової науки і практики.
В українському судочинстві змагальність сторін доповнюється активною участю суду, яка обумовлюється обов'язком встановити об'єктивну істину в справі. Активна участь суду полягає у остаточному визначенні предмета доказування, збиранні за своєю ініціативою необхідних доказів та у їх дослідженні. Порівняльне судове право. / М.М.Михеєнко, В.В.Молдован, Л.К.Радзієвська. - К, 1993. - С. 163-164.
Закон встановлює, а суд зобов'язаний забезпечити можливість реального використання сторонами процесуальних засобів захисту інтересів в умовах змагального порядку судового розгляду. Якщо сторони не будуть мати рівних прав і можливостей змагальності, то ні про яку змагальність не може бути й мови. Розглянувши змагальність судового розгляду, Т.Добровольська слушно пише: діяльність з розгляду кримінальних справ не може бути успішною, якщо різнородні функції, об'єктивно необхідні для її здійснення, міститимуться в одному органі держави. Судовий розгляд будується як змагальний процес. Його суть полягає у рівності сторін при розподілі функцій обвинувачення, захисту та правосуддя. Остання знаходиться тільки у компетенції одного органу держави - суду. Виконання функції обвинувачення закон покладає на прокурора, який підтримує державне обвинувачення, а у деяких випадках - на потерпілого. Функцію захисту виконує підсудний, захисник, якщо він бере участь у справі, законні представники та близькі родичі підсудного, а також представники громадських організацій, допущені до справи як захисники. Маляренко В.Змагальність сторін у кримінальному судочинстві // Вісник прокуратури. -2003. - №1. - C. 15-21.
Процесуальна рівність прав обвинувача, підсудного, потерпілого, захисника, цивільного позивача і цивільного відповідача на надання доказів, участь у їх дослідженні та на заявлення клопотань є суттєвою гарантією запобігання однобічності й суб'єктивізму в розгляді та вирішенні справ, створює необхідні умови для встановлення істини у кожній справі. Саме змагальність сторін спонукає суд правильно розглянути матеріали справи й ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення. До цього і зводиться сутність практичної значимості змагальності як основної засади судочинства. Підкреслюючи важливість цієї засади, П. Кудрявцев Див.: Кудрявцев П.И. Прокурор в суде первой инстанции // Соц. законность. - 1970. - № 7. - С. 8. зазначав, що як би не хотілося деяким авторам обійтись у суді "без сторони обвинувачення" і "без сторони захисту", без змагальності, без суперечок і запеклої боротьби (саме боротьби) думок, в інтересах правосуддя, справедливості і встановлення істини обвинувач має залишитися у суді обвинувачем, а захисник - захисником.
Викладене повністю відповідає думці М.Строговича, згідно якої - змагальність полягає в розподілі кримінально-процесуальних функцій обвинувачення, захисту та вирішення справи. Вчений розцінював змагальність процесу як гарантію виявлення матеріальної істини.
Г. Побєгайло Див.: Побегайло Г.Д. Судебные прения в советском уголовном процессе. - М., 1982. - С. 4. характеризує змагальність у сфері кримінального процесу як метод пізнання, оскільки полеміка, спір, зіткнення протилежних думок характерні для будь-якої сфери людської діяльності. В суді стикаються дві протилежні функції: обвинувачення і захист. Це співвідносні функції, органічно пов'язані, але протилежні. Суд самостійний у виборі процесуальних засобів з'ясування обставин справи і активно досліджує всі її матеріали. Він не може підміняти, брати на себе функцію обвинувачення чи функцію захисту, а повинен діяти в таких процесуальних формах, які б свідчили про об'єктивність та неупередженість.
Змагальність судового розгляду, за загальним визначенням М. Михеєнка, В. Молдована і В. Шибіка, полягає в тому, що в судовому засіданні між собою ведуть процесуальний спір сторона обвинувачення і сторона захисту. Кожна з них обстоює засобами КПК свою правову позицію, права та законні інтереси, допомагаючи таким чином суду повно, всебічно й об'єктивно дослідити всі обставини справи, щоб з'ясувати істину і прийняти правильне рішення. При цьому суд з допомогою сторін активно досліджує всі обставини справи, залучає нові докази, бо завдання суду - не просто розв'язати спір між сторонами обвинувачення і захисту, а з'ясувати істину, правильно і справедливо вирішити справу. Михеєнко М.М., Молдован В.В., Шибіко В.П. Кримінально-процесуальне право. К., 1997. - С. 13, 14.
Отже, всі автори, визначаючи змагальність судового розгляду, виділяють такі елементи: розмежування функцій обвинувачення, захисту і вирішення справи судом, рівноправність сторін; активне становище суду.
Змагальна побудова судового процесу є специфічним, продиктованим своєрідною умовою цієї форми державної діяльності, вираженням найбільш загального методу людського пізнання, сенс якого полягає у тому, що істина встановлюється завдяки полеміці і що історичні факти випливають з протилежних суджень. Обвинувачення та захист - поняття корелятивні. Тільки динамічна взаємодія вказаних двох протилежних за своїми напрямами функцій може забезпечити умови для правильного вирішення кримінальної справи у суді.
Суд самостійний щодо протидіючих позицій, що полягає у його активній ролі у судовому розгляді. Активність суду у встановленні обставин, які підлягають доказуванню, пояснюється тим, що на ньому лежить обов'язок правильного та належного вирішення всіх поставлених перед стадією судового розгляду завдань. Тільки стосовно цього суд не є німим споглядачем перипетій протидіючих позицій, а сам, за власним розсудом, досліджує всі обставини справи, створюючи необхідні умови як для підтримання обвинувачення, так і для його повного або часткового спростування.
У науці процесуального права загальновизнано, що зібрання доказів є одним з елементів процесу доказування. Він полягає в отриманні доказів у порядку, передбаченому законом. Деякі криміналісти не включають у процес зібрання доказів їх фіксацію та збереження, зводячи його тільки до виявлення доказів. Погоджуюся з позицією Р.Бєлкіна, котрий зміст зібрання доказів розглядає як дії з їх виявлення, фіксації, вилучення та зберігання. Важливе значення має і процесуальний порядок зібрання доказів. П.Лупинська пише: посадові особи та відповідні органи з метою отримання доказів мають право: 1) провадити слідчі та судові дії, перелік та порядок проведення яких визначений у законі; 2) вимагати від підприємств, установ, організацій, посадових осіб та громадян подання предметів та документів, проведення ревізій; 3) приймати докази від учасників процесу, а також інших громадян, установ, підприємств та організацій. Стаття 66 КПК відносить збирання доказів до виключної прерогативи органів дізнання, слідчого, прокурора та суду. Інші учасники процесу можуть тільки їх подавати. Це означає, що учасники процесу можуть: а) заявляти клопотання про проведення слідчих та судових дій; б) подавати предмети і документи, що є у їх розпорядженні та які можливо мають значення у справі; в) давати пояснення та брати участь відповідно до закону в проведенні слідчих та судових дій.
З наведеного вбачається, що у ході доказування іншим учасникам процесу відведена пасивна роль. Вважаю, внесення відповідних змін до ст. 66 КПК та дозвіл іншим учасникам процесу, а, у першу чергу - захисту, самостійно збирати докази, призвело б до більшої ефективності процесу доказування. Проведення захистом самостійного розслідування, при обмеженні у застосуванні заходів примусу, підвищило б змагальність у суді та наповнило б цю умову новим якісним змістом. У цьому позиція автора даної публікації збігається з підходом до названого питання В.Побережного. Побеpежный В.В. Гарантии независимости суда при отправлении правосудия по уголовным делам: Автореф. канд. дис. - 1993. - С. 22.
Отже, диспозитивність - характерна особливість кримінального процесу, яка полягає у тому, що судовому розгляду, де повною мірою реалізується принцип змагальності сторін, передує досудове слідство. При цьому на слідчого, а потім, у судовому процесі, і на суд покладається обов'язок встановлення істини, всебічного дослідження обставин справи, доказування в цілому. Але при цьому слідчі та судді мають бути процесуально самостійними і незалежними та забезпечувати умови для реалізації іншими учасниками процесу своїх прав і свобод, здійснення правосуддя.
Суть змагальності у відповідності з КПК полягає в тому, що при розгляді справи в суді функції обвинувачення, захисту і вирішення справи не можуть покладатися на один і той же орган чи на одну і ту ж особу. Державне обвинувачення в суді здійснює прокурор, а у визначених у КПК випадках - потерпілий або його представник. Захист здійснюють сам підсудний, його захисник або законний представник. Функція розгляду справи покладається лише на суд. Він же, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, зобов'язаний створити всі необхідні умови для виконання сторонами їх процесуальних обов'язків і здійснення наданих їм прав.
Таким чином, можна підвести, що існує закономірна тенденція щодо посилення змагальності і диспозитивності у кримінальному процесі.
3. Співвідношення принципу диспозитивності із принципом публічності в кримінальному процесі
диспозитивність кримінальний процес
Побудова кримінального судочинства на змагальній основі з чітким визначенням сторін процесу, забезпеченням їх рівними процесуальними правами, насамперед свободою представлення судові своїх доказів та доведення перед ним їх переконливості
Принцип диспозитивності в кримінальному процесі курсовая работа. Государство и право.
Цифры Реферат
Реферат: Социотехнологические комплексы: новый вид цивилизационного взаимодействия. Скачать бесплатно и без регистрации
Биоритмы В Жизни Человека Реферат
Личность Не Родятся Личностью Становятся Эссе
Реферат по теме Особенности фронтальных зон основных апвеллингов мирового океана
Реферат: Геодезия и картография. Обновление топокарт масштаба 1:50000. Скачать бесплатно и без регистрации
Право Собственности Реферат Рб
Мастер Класс По Итоговому Сочинению По Литературе
Реферат: Анализ сходств мотивов в мифах разных народов. Скачать бесплатно и без регистрации
Заключение В Сказке Спящая Царевна Сочинение
Структура Сочинения 2022 Русский
Пути Повышения Ресурса Пассажирского Вагона Реферат
Курсовая работа по теме Расчёт одноступенчатого конического редуктора
Курсовая работа: Денежно-кредитная политика, ее цели и особенности проведения в Республике Беларусь
Реферат: Bibliography On Jack London Essay Research Paper
Курсовая Работа Ролики 3д Компас Деталь 01.022
Реферат: Первая российская конституция
Темы Экзаменационных Сочинений 2022
Реферат по теме Защита территории и населения от чрезвычайных ситуаций
Курсовая работа: Использование нестандартных форм урока при обучении лексической стороне языка
Порядок проведення інвентаризації на підприємстві - Бухгалтерский учет и аудит дипломная работа
Бухгалтерский учет материально-производственных запасов промышленного предприятия на примере ОАО "МГОК" - Бухгалтерский учет и аудит курсовая работа
Анализ судебной практики по вопросу регулирования юридического лица - Государство и право курсовая работа