Правовий статус інвалідів у сфері трудових відносин - Государство и право курсовая работа

Правовий статус інвалідів у сфері трудових відносин - Государство и право курсовая работа




































Главная

Государство и право
Правовий статус інвалідів у сфері трудових відносин

Загальні засади соціального захисту інваліда. Особливості правового регулювання праці осіб зі зниженою правоздатністю, правове регулювання їх працевлаштування. Правові питання робочого місця інваліда: створення, облаштування, атестація, заміщення.


посмотреть текст работы


скачать работу можно здесь


полная информация о работе


весь список подобных работ


Нужна помощь с учёбой? Наши эксперты готовы помочь!
Нажимая на кнопку, вы соглашаетесь с
политикой обработки персональных данных

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

ВІДОКРЕМЛЕНИЙ СТРУКТУРНИЙ ПІДРОЗДІЛ
ТАВРІЙСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО АГРОТЕХНОЛОГІЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ»
Циклова комісія юридичних дисциплін
на тему: Правовий статус інвалідів у сфе рі трудових відносин
спеціальності № 5.03040101 “Правознавство”
Керівник: викладач юридичних дисциплін
РОЗДІЛ1. ОСНОВИ СОЦІАЛЬНОЇ ЗАХИЩЕНОСТІ ІНВЛІДІВ УКРАЇНИ
1.2 Загальні засади соціального захисту інваліда
РОЗДІЛ 2. ПРАЦЯ ОСІБ ЗІ ЗНИЖЕНОЮ ПРАЦЕЗДАТНІСТЮ
2.1 Інваліди як суб'єкти трудового права
3.1 Поняття робочого місця інваліда
3.2 Нормативи робочих місць для працевлаштування інвалідів
соціальний захист працевлаштування інвалід
Сьогодні трудова діяльність відіграє одну з ключових ролей у процесі соціалізації та самореалізації будь-якої людини. Не є виключенням особи з інвалідністю, для яких зайнятість є стимулом до життя, способом самоствердження. Вона, також дає можливість людям з відповідними вадами здоров'я відчути власну необхідність як зі сторони членів родини, так і зі сторони членів суспільства у цілому, подолати наслідки інвалідності, поліпшити матеріальне становище тощо.
Сьогодні в Україні досить стрімко проходить розвиток усіх сфер суспільного життя: політики, економіки, науки, освіти, культури тощо, їх пристосування до норм та стандартів зарубіжних країн, посилення впливу громадських утворень на регульовані державою суспільні відносини, поглиблення співпраці між державними та місцевими органами влади у регулюванні відповідних відносин. Але всі вищезазначені процеси вимагають швидкого реагування членів суспільства на відповідні зміни, швидкої адаптації до умов, що складаються в державі. Проте, нажаль, у силу об'єктивних обставин (функціональні обмеження), особи з інвалідністю сьогодні стикаються з низкою проблем, вони не мають можливості швидко пристосовуватися до змін, які відбуваються в суспільстві та державі, що зумовлює низьке соціальне положення їх. Тому особливої уваги сьогодні набуває проблема реалізації гарантованих їм державою прав, у тому числі права на працю, для підвищення соціального становища інвалідів, їх самоствердження як гідних членів соціуму. .
Об'єктом курсової роботи є правовий статус інвалідів в Україні.
Предметом курсової роботи аналіз нормативно-правових документів, які закріплюють правового статусу інвалідів як суб'єктів трудових відносин в Україні.
Мета курсової роботи полягає у здійсненні комплексного аналізу загального та галузевого трудо-правового статусу інвалідів.
Для досягнення поставленої мети необхідно виконати наступні завдання:
- проаналізувати визначення поняття інваліда;
- надати загальну характеристику правового регулювання соціального захисту інвалідів;
- виявити та проаналізувати особливості правового регулювання праці осіб зі зниженою правоздатністю;
- дати характеристику інвалідів як суб'єктів трудового права;
- розглянути питання особливостей правового регулювання працевлаштування інвалідів;
- проаналізувати правові питання робочого місця інваліда (створення, облаштування, атестація, заміщення тощо).
Методологічну основу курсової роботи становить низка загальнонаукових і спеціальних методів пізнання, вибір яких обумовлено особливостями його об'єкта, предмета, мети і завдань. У ході дослідження було використано діалектичний, формально-логічний, системно-структурний, а також порівняльно-правовий методи пізнання.
Структуру курсової роботи складають: вступ, три розділи, висновок, список використаної літератури та посилань. Загальний обсяг курсової роботи становить 37 сторінок, з них основний текст займає 28 сторінок, вступ, висновок, зміст, список використаних джерел (39 найменування).
РОЗДІЛ1. ОСНОВИ СОЦІАЛЬНОЇ ЗАХИЩЕНОСТІ ІНВЛІДІВ УКРАЇНИ
Для розкриття теми проведеного дослідження автор вважає, що насамперед потрібно визначити етимологічне та загальноправове значення в терміну “інвалід”. Спочатку необхідно, зазначити, що якщо проаналізувати міжнародні англомовні документи в сфері захисту інвалідів, то в жодному акті автор не зустрів слово «інвалід». І це зрозуміло, адже термін «invalid» у перекладі українською мовою означає хворий, непрацездатний, інвалід [27,с.281]. У цих документах використовуються слова «disability», що означає нездатність - стан фізичного або розумового розладу, те, що робить людину нездатною, неспроможність, безсилля, непрацездатність. Причому в даному випадку вживається одночасно словосполучення «регson with disability» чи «реорlе with disability», де одразу помітно, що це особа, особистість, людина з певними вадами. В цих актах ми можемо зустріти також термін «handicap» - те, що робить людину нездатною, ускладнює розвиток. До речі, «invalidos» іспанською означає «такий, що не має цінності». Однак, ми, українці, маючи таку гарну, мелодійну, багату мову, перекладаючи міжнародні акти в більшості випадків вживаємо термін інвалід, хоча такого терміна там і близько немає [25, с.48], що ще раз доводить низький рівень освіченості та гуманізації нашого суспільства .
Тлумачення цього терміна міститься також і в актах ООН, Генеральною Асамблеєю якої від 9 грудня 1975 р. проголошено Декларацію про права інвалідів, де під цією категорією людей розуміються особи, які не можуть повністю або частково самостійно забезпечити потреби нормального, особистого і соціального життя через вроджену чи набуту ваду, фізичні або розумові здібності [1].
Міжнародна організація праці (далі - МОП) в Конвенції «Про професійну реабілітацію та зайнятість інвалідів» № 159 від 20 червня 1983 p., під цим терміном має на увазі особу, можливості якої отримувати, зберігати підходящу роботу та просуватися по службі значно обмежені у зв'язку з належним чином підтвердженою фізичною чи розумовою вадою [1]. Що ж стосується Конвенції ООН «Про права інвалідів» від 13 грудня 2006 р., то вона до цієї категорії людей відносить осіб зі стійкими фізичними, психічними, інтелектуальними або сенсорними порушеннями, які при взаємодії з різними життєвими бар'єрами, негараздами можуть заважати їх повній, ефективній участі в діяльності суспільства нарівні з іншими [1].
Однак не завжди, перекладаючи міжнародні документи, ми вживаємо принизливий термін «інвалід». Зокрема, в Конвенції «Про мінімальні норми соціального забезпечення»[1] від 28.06.1952 р. № 152 для позначення такої категорії осіб вживається термін «особи зі зниженою працездатністю», а в Конвенції «Про боротьбу з допінгом у спорті», яка ратифікована Законом України від 03.08.2006 р. - вживається термін «особи з обмеженими фізичними і розумовими можливостями»[1].
Слід наголосити на тому, що в теорії трудового права і права соціального забезпечення існують різні формулювання поняття «інвалід». Так, у ст. 2 Закону «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» від 21 квітня 1991 р. говориться, що інвалідом є особа зі стійким розладом функцій організму, що при взаємодії із зовнішнім середовищем може призводити до обмеження її життєдіяльності, внаслідок чого держава зобов'язана створити умови для реалізації нею прав нарівні з іншими громадянами та забезпечити її соціальний захист. [6]. Таке ж поняття інваліда надано в ст. 1 Закону України «Про реабілітацію інвалідів в Україні» від 6 жовтня 2005 р. [9].
В інших же нормативних актах для означення такої категорії населення вживається термін «особи з обмеженою працездатністю». Зокрема, в Законі України «Про місцеве самоврядування» [5] відповідно до п.п.12 п. б ст. 34 та статті 177 Господарського кодексу України [2].У Законі України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» [3] поряд із терміном «інвалід» вживається також термін “особа зі зниженою працездатністю”. Варто звернути увагу й на те, що в деяких документах вживається такий термін, як “громадяни з особливими потребами”, зокрема в Державній доповіді про становище інвалідів та основи державної політики щодо розв'язання проблем громадян з особливими потребами [23]. Останніми роками в законодавстві почав використовуватися термін “особа з обмеженими фізичними і розумовими можливостями” для означення осіб зі зниженою працездатністю. Зокрема, в Постанові Кабінету Міністрів України від 12 травня 2007 №71 “Про затвердження Державної програми розвитку системи реабілітації та трудової зайнятості осіб з обмеженими фізичними можливостями, психічними захворюваннями та розумовою відсталістю на період до 2011 року” [11] та ін. Додамо, що у проекті Трудового Кодексу України для позначення вказаної категорії працівників поряд із терміном “інвалід” вживається термін “особи з обмеженими фізичними можливостями” (ст.21) [16]. Таке різноманіття термінів у законодавстві пояснюється ставленням держави до людей з інвалідністю. Якщо характеризувати сучасне ставлення держави до таких осіб, то це скоріше ставлення як до “соціальної проблеми”. Мова йде про ставлення, де головне - подбати про певну соціальну допомогу для людей з інвалідністю для того, щоб розв'язати більшість їхніх проблем. Так, і Закон України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, орієнтується саме на “соціальний захист” людей з інвалідністю (надання адресної матеріальної допомоги, забезпечення спеціальними технічними засобами та ін.). При цьому відсутні механізми соціалізації людини з інвалідністю в суспільство, сім'ю [28]. Виходячи з аналізу міжнародного й вітчизняного законодавства, Н.М. Биба вважає за необхідне уніфікувати визначення поняття «інвалід»: це особа зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, травмою (її наслідками), або з вродженими обмеженнями нормальної життєдіяльності, що викликає в неї потребу в соціальній допомозі й посиленому соціальному захисті, а також виконання з боку держави відповідних заходів для забезпечення її законодавчо закріплених прав [20, с. 221].
1.2 Загальні засади соціального захисту інваліда
Сьогодні статистика свідчить, що в Україні кожен 18-й громадянин - інвалід, тобто людина, яка потребує допомоги та підтримки від держави не лише в грошовому еквіваленті, а й особливого планування житла, облаштування під'їздів, громадського транспорту, забезпечення технічними та іншими засобами реабілітації, виробами медичного призначення, сприяння у здобутті освіти, професійних знань, працевлаштування, медичних і культурних послуг.
Широкий спектр проблем людей з інвалідністю в Україні свідчить про необхідність посиленої і комплексної уваги з боку держави й суспільства. Сучасне життя формує відповідні вимоги до соціального захисту цієї категорії населення. Практика показує, що значна частина положень соціально-економічної політики щодо інвалідів застаріла і не відповідає потребам сьогодення, а також не узгоджується із загальновизнаними високогуманними міжнародними нормами і стандартами [21, с. 12]. Правове поле хоча й містить багато позитивних кроків на шляху вирішення численних проблем інвалідів, але є переважно декларативним, не забезпеченим матеріальними ресурсами та механізмами управлінського впровадження. Отже, існуюча система соціального захисту інвалідів потребує суттєвих змін і доповнень, модернізації.
Досвід високорозвинутих країн засвідчив про неефективність пасивної державної політики у сфері соціального захисту громадян з особливими потребами, яка формується на основі компенсаційних витрат - пенсій, грошової допомоги, пільг, компенсацій тощо. Соціальна підтримка інвалідів у провідних країнах Європи за останні 30 років характеризується виділенням значних ресурсів на створення доступного для осіб з обмеженими можливостями середовища для існування, навчання, створення спеціальних і облаштування наявних робочих місць.
На погляд автора дослідження, сучасна система соціального захисту інвалідів охоплює не лише державну соціальну допомогу та пенсійне забезпечення, систему пільг і компенсацій та соціально-побутове обслуговування, але й включає охорону здоров'я, освіту та зайнятість осіб з інвалідністю, а також соціальну і професійну реабілітацію та соціальну інтеграцію в суспільство. Тобто соціальний захист осіб з інвалідністю включає не лише матеріальні питання, а й весь спектр проблем і потреб людського життя. Ця теза зумовлена тим, що в сучасному суспільстві будь-яка людина потребує розширеного соціального захисту, який полягає не тільки в фінансово-матеріальній підтримці, а й у створенні різнобічних умов для повноцінного функціонування і розвитку особи, максимальної реалізації її потреб та інтересів [34, 26]. Таким чином, політика соціального захисту інвалідів має включати нові концептуальні підходи, що охоплюють соціально-економічні, політико-правові, організаційно-управлінські, науково-методологічні, морально-етичні та інформаційні аспекти.
Нині Україна намагається перейти від медичної до соціальної моделі інвалідності. Остання полягає у взаємозв'язку між людиною з обмеженими можливостями та соціумом, а не фіксування відхилення у її здоров'ї та розвитку, як це притаманно медичній моделі і було характерно для радянської системи управління.
Сучасна державна політика соціального захисту інвалідів включає в себе низку заходів, зокрема створення умов для інтеграції інвалідів до активного суспільного життя; підвищення державних гарантій у досягненні вищих соціальних стандартів у матеріальному забезпеченні інвалідів; створення безперешкодного середовища для інвалідів; забезпечення активної взаємодії державних органів та громадських організацій інвалідів у розв'язанні проблем інвалідів тощо [32].
Постійна позитивна динаміка зростання пенсійних і соціальних виплат інвалідам є недостатньою для їх соціального захисту, адже особи з обмеженими можливостями продовжують залишатися найменш забезпеченими категоріями населення в Україні. Такий стан свідчить про необхідність не тільки підвищення соціальних виплат інвалідам, але й про зміну технології їх розрахунку та надання. Наприклад, варто замінити соціальні пільги на компенсаційні виплати за невикористані пільги.
Окремо слід спинитися на проблемі працевлаштування інвалідів. Практика показує, що залучення громадян з інвалідністю до сфери праці важливе як для них самих, так і для держави, оскільки підвищується життєвий рівень інвалідів, збільшується їх платоспроможність, а також можливість самореалізації. Політика держави полягає в максимальній активізації потенційних сил осіб з обмеженими можливостями у контексті професійної, трудової реабілітації та працевлаштування. Питання про працевлаштування буде розкрито у другому розділі курсової роботи.
Сьогодні невирішеними в нашій державі залишається ще багато проблемних питань, серед яких особливе значення мають наступні:
Першочергове значення після реформування системи матеріальної допомоги та соціальних послуг має для інвалідів відповідне житло. Їм надано переважне право на поліпшення житлових умов у порядку, передбаченому чинним законодавством. Житлові приміщення повинні бути обладнані спеціальними засобами та пристосуваннями, відповідно до індивідуальної програми реабілітації, а також телефонним зв'язком. При відсутності цих норм може проводитись заміна житлової площі. Як відомо, черга на житло розтягується на десятиліття і нині держава практично не надає пільгове житло. Аналогічна ситуація з гаражами для автомобілів з ручним керуванням інвалідам із захворюваннями опорно-рухового апарату - будівництво таких гаражів має відбуватися лише поблизу місця їхнього безпосереднього проживання. Проте вони не будуються і не надаються в належній кількості та згідно з чинними правилами.
Проблема забезпечення інвалідів автомобільним транспортом, як і житлом перейшла з часів Радянського Союзу. Нині 156 тис. інвалідів стоять у черзі на авто, що за можливостями їх надання розтягується на майже 30 років. У цьому зв'язку варто поширити по всій Україні муніципальні програми з надання безкоштовних транспортних послуг інвалідам, які можуть замовити спецавтомобіль для відвідання поліклініки чи іншої структури. Така практика добре зарекомендувала себе в окремих регіонах країни.
Слід зазначити, що через п'ять років після сформульованих вимог до об'єктів соціальної інфраструктури для створення безперешкодного доступу до них інвалідів у Законі України «Про реабілітацію інвалідів в Україні»[9] від 6 жовтня 2005 р. залишаються недостатньо пристосованими до безперешкодного доступу інвалідів житлові будинки, приміщення центральних органів виконавчої влади, об'єкти соціальної інфраструктури - заклади охорони здоров'я, соціального захисту та соціального обслуговування, освіти, адміністративні будівлі та громадський транспорт. Має місце проблема незручних пандусів, тому крім встановлення пандусів потрібен контроль за дотриманням нормативів та стандартів у створенні безбар'єрного середовища.
Актуальним питанням є облаштування міського і приміського транспорту для перевезення інвалідів та виділення для їхніх автомобілів місць на автомобільних стоянках. Місцеві органи влади мають вжити відповідних заходів для оснащення автобусних, тролейбусних і трамвайних маршрутів принаймні одним транспортним засобом для перевезення людей з обмеженими фізичними можливостями. Необхідно також здійснювати закупівлю залізничних пасажирських вагонів, максимально пристосованих для перевезення цієї категорії осіб. Потребує організації служба супроводження інвалідів в аеропортах та вокзалах, забезпечення безперебійної роботи ліфтів та інших технічних засобів, призначених для інвалідів у візках та інших мало мобільних груп населення.
Втрата суспільної моралі та безкарність призводять і до зловживань осіб, які мають забезпечувати соціальний захист інвалідів. Так, перевірка стану дотримання прав осіб з обмеженими розумовими та фізичними можливостями, здійснена працівниками Генпрокуратура виявила низку порушень. Інваліди обмежені не лише у фізичних можливостях, але й часто у своїх правах. Серед них - втрата недієздатними громадянами права власності на житло; не повною мірою забезпечується органами та установами охорони здоров'я право дітей-інвалідів на безоплатну кваліфіковану медичну допомогу та пільгове забезпечення ліками; лікарськими консультативними комісіями при встановленні інвалідності не складаються індивідуальні програми реабілітації, за якими має проводитись фізична, психологічна, педагогічна адаптація та інтеграція цих дітей у суспільство; працівники інтернатних закладів не вживають заходів до встановлення правового статусу дітей, захисту їх майнових та житлових прав - пенсії оформляються із запізненням, діти не отримують аліментів, паспортів по досягненню 16 років, документів про інвалідність; неналежним є стан працевлаштування дітей-інвалідів, насамперед випускників спеціальних, професійно-технічних та ВНЗ .
Отже, аналізуючи вищевикладене, можна зазначити, що сьогодні в Україні немає єдиної термінології, яка б використовувалася для означення осіб зі зниженою працездатністю у правовому полі, у соціальній сфері. Зокрема, сьогодні використовуються у правовому полі такі принизливі терміни, які походять ще з радянських часів “інвалід”, “особи з інвалідністю”. Проте, сьогодні в Україні на фоні загальних демократичних перетворень можна спостерігати і гуманізацію формулювань, що використовуються в законодавстві, так сьогодні з'являються нові, формулювання, такі як “особа зі стійким розладом функцій організму”, “особи з обмеженою працездатністю”, “особи з обмеженими фізичними можливостями”.
А також, аналіз актуальних проблем соціального захисту інвалідів в Україні засвідчує, що на теперішньому етапі розвитку нашої держави, ще недостатньо здійснюються заходи щодо забезпечення повноцінного життя людей з обмеженими можливостями та фізичними вадами, не проведена модернізація існуючої системи соціального захисту інвалідів. Сьогодні держава не виконує своїх функцій, покладених на неї законодавством, можна спостерігається занепад та колапс політики української держави щодо долі, осіб з обмеженою працездатністю. Внаслідок прояву таких тенденцій сьогодні залишаються без підтримки держави особи, які потребують допомоги з боку держави в соціальній реабілітації. Таким чином можна визначити, що сучасний стан державної політики, щодо соціальної захищеності інвалідів, можна констатувати як критичний, та такий, що давно є застарілим, а тому потребує докорінних змін, для вирішення поставлених перед державою завдань в сучасних умовах.
РОЗДІЛ 2. ПРАЦЯ ОСІБ ЗІ ЗНИЖЕНОЮ ПРАЦЕЗДАТНІСТЮ
2.1 Інваліди як суб'єкти трудового права
Перші кроки молодої української держави по створенню правових, економічних та організаційних засад захисту прав інвалідів відбулися з прийняттям 21.03.1991 р. Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» [6]. Цим законодавчим актом гарантовано людям із фізичними вадами рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі у всіх сферах життя суспільства, створення необхідних умов, що дають можливість інвалідам вести повноцінний спосіб життя відповідно до індивідуальних здібностей та інтересів. Створюючи відповідну законодавчу базу, держава намагається цивілізовано будувати свої взаємини з громадянами, чий фізичний або психічний стан не дає їм змоги самостійно та всебічно дбати про своє здоров'я.
Україна набула членства в Раді Європи за умови, що вона приведе у відповідність із європейськими стандартами низку існуючих законів і прийме понад 30 нових, що сприятиме реальному її входженню у правовий простір цієї організації. У зв'язку з цим надзвичайно актуальним у вирішенні питання гармонізації вітчизняного законодавства з правовими системами Ради Європи та Європейського Союзу є приєднання нашої країни до низки угод, що стосуються вирішення проблем інвалідів. На сучасному етапі становлення України як соціальної держави одним з пріоритетних напрямків її державної політики є запровадження комплексу заходів щодо соціальної інтеграції інвалідів до громадського життя[33, с.587].
Право на працю є природним і невід'ємним правом людини, закріпленим у багатьох міжнародних актах. Так, за ст.23 Загальної декларації прав людини 1948 р. кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття[1]. Згідно ст.6 Декларації соціального прогресу та розвитку 1969 р. соціальний розвиток передбачає надання кожній людині права на працю й вільний вибір заняття [1]. Сьогодні соціальний прогрес і розвиток вимагають участі всіх членів суспільства в продуктивній і суспільно корисній праці й установлення, відповідно до прав і основних свобод людини, а також принципів справедливості й соціальної функції власності, таких форм власності на землю та засоби виробництва, які виключають будь-які форми експлуатації людини, забезпечують рівні права на власність для всіх та створюють умови, що ведуть до справжньої рівності серед людей. Однак, на думку Е.М. Аматистова, маючи форму резолюції, зазначені Декларації ООН не покладають на держави, що брали участь у їх прийнятті, яких-небудь чітких юридичних зобов'язань [19, с.39].
Заходи, яких повинні вжити держави з метою повного здійснення права на працю, включають програми професійно-технічного навчання і підготовки, шляхи і методи досягнення продуктивної зайнятості в умовах, що гарантують основні політичні і економічні свободи людини.
Резолюція Генеральної Асамблеї ООН № 48/96 «Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів» 1993 р. [1] робить акцент на тому, що державам слід визнати принцип, щодо якого інваліди повинні одержати можливість здійснювати свої права, насамперед у царині зайнятості. Як у сільській місцевості, так і у міських районах вони повинні мати рівні можливості для заняття на ринку праці продуктивною і трудовою діяльністю, що приносить доход. Закони не повинні бути дискримінаційними стосовно інвалідів і не повинні створювати перешкод для їх працевлаштування. Державам слід активно підтримувати включення інвалідів у вільний ринок праці. Така підтримка може здійснюватися за допомогою різних заходів, включаючи професійну підготовку, установлення стимулюючих квот, резервоване або цільове працевлаштування, надання позичок або субсидій дрібним підприємствам, укладення спеціальних контрактів і надання переважних прав на виробництво, податкові пільги, гарантії дотримання контрактів, а також надання інших видів технічної або фінансової допомоги підприємствам, що наймають працівників-інвалідів. Держави повинні заохочувати роботодавців здійснювати заходи для створення інвалідам належних умов реалізації права на працю. Важливо, щоб якість таких державних програм оцінювалося з точки зору їх доцільності й достатності для забезпечення можливостей по працевлаштуванню інвалідів.
У 2006 р. Генеральною Асамблеєю ООН ухвалена Конвенція про права інвалідів [1], а у 2008 році утворено Комітет ООН з прав інвалідів. За ст.27 Конвенції держави визнають право інвалідів на працю нарівні з іншими. Воно включає право на одержання можливості заробляти на життя працею, що інвалід вільно обрав або на яку вільно погодився, в умовах, коли ринок праці й виробниче середовище є відкритими, інклюзивними і доступними для інвалідів. Учасники Конвенції забезпечують і заохочують реалізацію права на працю, у тому числі тими особами, які одержали інвалідність під час трудової діяльності, шляхом прийняття, зокрема в законодавчому порядку, заходів, спрямованих на:
1) заборону дискримінації за ознакою інвалідності з питань, що стосуються всіх форм зайнятості, включаючи умови прийому на роботу та зайнятості, збереження роботи, просування по службі, а також забезпечення безпечних і здорових умов праці;
2) захист прав інвалідів, нарівні з іншими, на справедливі й сприятливі умови праці, включаючи рівні можливості й рівну винагороду за працю рівної цінності, безпечні й здорові умови праці (в тому числі захист від домагань);
3) забезпечення того, щоб інваліди могли здійснювати свої трудові й профспілкові права нарівні з іншими;
4) наділення інвалідів можливістю ефективного доступу до загальних програм технічної й професійної орієнтації, служб працевлаштування, а також професійного і безперервного навчання;
5) розширення на ринку праці можливостей для працевлаштування інвалідів та їх просування по службі, а також надання допомоги в пошуку, одержанні, збереженні й поновленні роботи;
6) стимулювання найму інвалідів у приватному секторі за допомогою заходів, які можуть включати програми позитивних дій, стимули й інші заходи;
Ще 17.01.2008 р. Уповноваженим з прав людини внесено подання Президентові України щодо ратифікації Конвенції ООН про права інвалідів та Факультативного протоколу до неї [37]. Цю позицію Омбудсмана активно підтримала і Національна асамблея інвалідів України. Переконані, що ратифікація вказаних документів дасть змогу створити відповідне правове поле для більш ефективного і справедливого захисту прав людей з особливими потребами.
Конвенція Міжнародної організації праці № 159 про професійну реабілітацію та зайнятість інвалідів 1983 р. [1] виходить з того, що органи державної влади повинні сприяти працевлаштуванню шляхом: сприяння можливості зайнятості інвалідів на відкритому ринку праці; проведення консультацій з представницькими організаціями підприємців і трудящих щодо здійснення зазначеної політики, в тому числі заходів, яких слід вжити з метою сприяння співробітництву та координації державних і приватних органів, що займаються професійною реабілітацією, консультацій з представницькими організаціями інвалідів і у справах інвалідів; вжиття заходів з метою організації й оцінки служб професійної орієнтації, професійного навчання, працевлаштування, зайнятості, а також інших пов'язаних з ними служб, щоб інваліди мали можливість отримувати, зберігати роботу та просуватися по службі; наявні служби для трудящих в цілому використовувати там, де це можливо та доцільно, з потрібною адаптацією; вжиття заходів для сприяння створенню та розвитку служб професійної реабілітації та зайнятості для інвалідів у сільських районах і окремих місцевостях.
Не оминуло численні проблеми працевлаштування інвалідів і європейське співтовариство. Так, Європейська соціальна хартія (переглянута) 1996 р. [1], в ст.1 проголошує, що з метою забезпечення ефективного здійснення права на працю її учасники зобов'язуються: визнати однією зі своїх найголовніших цілей і одним зі своїх найголовніших обов'язків досягнення та підтримання якомога високого і стабільного рівня зайнятості, маючи на меті досягнення повної зайнятості; ефективно захищати право працівника заробляти собі на життя професією, яку він вільно обирає; створювати безкоштовні служби працевлаштування для всіх працівників або забезпечувати їхнє функціонування; забезпечувати належну професійну орієнтацію, підготовку та перекваліфікацію або сприяти їм.
У 2009 році Україна ратифікувала Конвенцію про права інвалідів [1], яка покладає зобов'язання на нашу державу зобов'язання щодо відкритості ринку праці для людей з інвалідністю, його доступності та інклюзивності, адаптації робочих місць тощо.
Однією з ключових проблем у сфері працевлаштування осіб з інвалідністю є наявність стереотипів та упереджень по відношенню до них, які мають мало спільного з реальністю, а їх джерело слід шукати не у проблемі наявності інвалідності у цих людей, а у сприйнятті їх оточуючими, у т.ч. роботодавцями, і в організації роботи. Серед найбільш поширених стереотипів слід назвати наступні: 1) особи з інвалідністю можуть виконувати тільки некваліфіковану роботу або недостатньо кваліфіковано виконують свої функціональні обов'язки. Водночас, серед працівників з інвалідністю чимало висококваліфікованих професіоналів - юристів, економістів, ІТ-спеціалістів та ін. [31, с. 16]. Люди з інвалідністю можуть бути такими ж ефективними працівниками, як і всі інші, якщо при працевлаштуванні врахувати стан їхнього здоров'я та уважно поставитися до підбору професії, місця роботи й робочих функцій. При цьому, працевлаштування дасть людині не лише заробіток, а й інші блага, зокрема спілкування, можливість самореалізуватись, певний соціальний статус тощо; 2)працівники з інвалідністю часто й тривалий час відсутні на робочому місці. Роботодавці усвідомлюють, що людина з інвалідністю періодично, залежно від характеру захворювання та причини встановлення
Правовий статус інвалідів у сфері трудових відносин курсовая работа. Государство и право.
Реферат: Кампучийско-вьетнамский конфликт
Реферат: Формування особистості в сучасному світі
Сочинение Ю Проводы Ополчения
Реферат по теме Проблемы социальной адаптации инвалидов
Реферат по теме Выращивание роз в комнате
Курсовая работа по теме Основные производственные фонды предприятия
Отчет по практике по теме Анализ деятельности ОАО 'ЧХЗ №2'
Реферат по теме Word 9x
Курсовая Работа На Тему Правовое Регулирование Имущественных Отношений Родителей И Детей
Сочинение Егэ 2022 36 Вариантов
Реферат Потребительские Качества Товаров
Сочинение На Тему Романа Доктор Живаго
Мини Сочинение О Симфоническом Жанре
Международные Коммуникации Темы Рефератов
Рокотов Портрет Струйской Сочинение Описание
Эмоциональное Выгорание У Медицинских Работников Курсовые
Как Написать Сочинение 17 На Егэ Литература
Контрольная работа по теме Нетрадиційні методи обробки металів
Контрольная работа по теме Распределение теории вероятности
Первая Русская Революция Контрольная Работа
Расселение населения Приморской зоны Одесской области - География и экономическая география дипломная работа
Биоритмы как факторы естественного отбора и адаптации организмов - Биология и естествознание реферат
Экономические и социальные особенности Индонезии - География и экономическая география презентация


Report Page