ПРО СОНЦЕВОРОТ [частина 2]

Дíан Кєхт (Dían Cécht), божественний цілитель з поміж Тýата Дє Дáнанн (Túatha Dé Danann, «Племен Богині Дану» – групи давньоірландських богів, яка дуже схожа концептуально на скандинавських асів - Æsir), мав сина на ім’я Мíах (Míach) і дочку, яку звали Áрвідь (Airmid); його діти перейняли від батька здібності до травництва, знахарства й цілительства. Під час протистояння між Туата Дє Дананн і Фóворі (Fomóiri, «[Ті, що мешкають] під морем», інша група надприродних істот, які є уособленнями первісних сил природи, і які концептуально дуже схожі на скандинавських ванів - Vanir) одного разу Міах і Арвідь запропонували свою лікарську допомогу Нýаду (Núadu), королю Туата Дє Дананн, який втратив у битві з Фоворі руку. Дуже згодом (вже після тієї історії, яку я вам зараз розповім) божественний коваль Ґóвню (Goibniu) викує Нуаду нову руку із срібла, але поки того не трапилося, Нуаду мав лишити королівський трон, оскільки за прадавніми законами, королем або королевою могли бути лише досконалі у всьому люди – у всьому, включаючи фізичну форму, здоров’я й цілісність тіла (так, я знаю, що це дискримінація, шеймінг і так далі, але ми говоримо наразі не про сучасний світ, де демократія і верховенство рівних прав людини є стандартом цивілізованості народу; ми говоримо про давніх кельтів, войовничу родину народів, які мали кров’ю й потом, у битвах і важкій праці, виборювати собі місце під сонцем, тому тоді стандарти й закони були інші), а отже однорукий король – це оксюморон для давніх кельтів, тому Нуаду склав свої повноваження.

Його місце віддали напів-Туата, напів-Фоворі – Бресу Прекрасному, сину Éлати (Bress mac Elathan). Брес виявив вірність не своїй природі сина однієї з Туата, але своїй природі сина одного з Фоворі, тому проявив у відношенні до своїх нових підданих скнарість (приховавши від Племен секрети й мудрість обробки землі й отримання великих врожаїв – те, чим були славетні Фоворі; в результаті того Земля не мала родючості і врожаї Туата були мізерними), і навіть більше – змусив Туата платити данину Фоворі, бо, мовляв, поганий мир краще гарної війни. Так продовжувалося багато років, невдоволення Племен зростало, аж доки, нарешті, не вилилося в повстання. То ж Міах і Арвідь, як я згадав на початку цього пасажу, запропонували Нуаду відновити його руку й його цілісність повністю, щоби він знову міг повернути собі статус священного короля й знову оженитися на Землі Племен (якщо пам’ятаєте, я писав про цей сакральний союз між кельтським королем і Землею в дописі про Богиню Суверенності, почитати про це можна тут). Аби довести свою спроможність зробити обіцяне, брат і сестра прямо тоді ж зцілили одноокого слугу Нуаду, замінивши тому його відсутнє око на котяче. То ж, отримавши згоду від Нуаду, Міах викопав поховану руку бога, приклав її до культі, обмотав теє вимоченою у відварі омели тканиною, потім наспівував чарівні інкантації впродовж трьох днів і – завдяки тому – зробив руку знову живою й діючою, а Нуаду – цілісним.

Проте Діан Кєхт, замість того, аби відчути гордість за свого талановитого сина, відчув лише палкий гнів і отруйну заздрість, бо син перевершив батька у науці цілительства (і тут я пригадую давньогрецького Зевса, який розгнівався на свого онука Асклепія, коли той став настільки талановитим цілителем, що почав повертати померлих до життя, тому Громовержець вразив Асклепія своїм перуном). Діан Кєхт взяв свого меча і наніс Міаху три смертельні удари, один сильніший за попередній, але Міах спромігся зцілити кожну рану від тих ударів. Але четвертий удар батьківського меча розсік мозок сина, і той в ту ж мить помер. По тому Діан Кєхт поховав Міаха, на чиїй могилі (як це траплялося в численних міфах інших культур) виросли 365 цілющих трав, по одній на лікування одного з 365 органів і складових людського тіла (згідно з уявленнями кельтських лікарів). Арвідь, сестра померлого, зібрала ті трави й систематизувала їх, розклавши їх на своїй мантії у відповідності до їх цілющих властивостей, але  Діан Кєхт не хотів визнавати лікарський талант свого сина навіть у такі посмертній формі. Побачивши, чим зайнята дочка, Діан Кєхт підскочив до неї, вихопив її мантію і тим самим перемішав всі трави між собою. Таким чином цілющі властивості багатьох трав й до сьогодні невідомі людству, бо якби були відомі, не залишилося б хвороб, які неможливо було б вилікувати. Тому кельтським травникам доводилося проходити через довгий кропіткий процес спроб і помилок, поки вони не могли визначити справжні цілющі властивості тих чи інших трав і рослин; відтворити ту досконалу систему, яку колись створила Арвідь, було метою життя багатьох поколінь кельтських цілителів.

Отже, ми маємо Міаха й Арвідь у якості божественних наставників у травництві, та мантію Арвідь (давньоірл. «Брат Арвідє», Bratt Airmide) у якості кельтського символа цілительства й травництва. Як Міах, так і Діан Кєхт, вочевидь, схожі на архетип Беленоса, який я згадував раніше, тому жертовність Міаха може відповідати сезонному принесенню в жертву Беленоса – деякі дослідники вважають, що багаття, які розпалювали на Сонцеворот, символізували як раз поховальне / жертовне багаття бога Беленоса. До речі, бретонські травники (louza-ouerien), які зберегли уламки прадавньої езотеричної традиції, насправді вважають, що кожна трава відповідає якомусь із органів або складових тіла божества, яке було (ритуально) вбито. Сакральними цілющими травами вони вважали 26 (це ті з 365, які були відомі й досліджені крізь століття досвіду); вербена – це голова божества, звіробій – його кров, полин – його поясниця тощо. Такі уявлення у бретонських травників свідчать про те, що, імовірно, Арвідь розкладувала на своїй мантії зілля у відповідності до тіла свого брата Міаха.

Оскільки тема кельтського травництва – дуже велика й має бути розглянутою окремо, наразі просто трошечки поговоримо про те, як кельти систематизували трави. Цікаво, що трави у кельтів розподілялися на три групи – як і саме кельтське суспільство. Тут, мені здається, варто згадати про видатного лінгвіста й антрополога Жоржа Дюмезіля, який започаткував теорію (яку, однак, підтримують далеко не всі антропологи) про «трьохфункційну модель» індоєвропейського суспільства. Згідно з цією моделлю, майже всі суспільства індоєвропейських народів включали в себе три найголовніші функції: сакральну, військову й економічну. Першій – сакральній – функції суспільства у кельтів відповідали королі і жреці (які частіш за все були тотожними або спорідненими класами кельтського суспільства, тому подекуди цю функцію називали «священні королі» або «королі-жреці»); воїни й військові угруповання (такі, як фенії в Давній Ірландії) – то була друга функція; нарешті, ремісники, хлібороби, мисливці, рибалки, робітники, тобто всі інші – то третя функція (яка узагальнено називалася «ремісники»).

Зілля, які представляють собою «першу функцію» кельтського суспільства – то є або психотропні трави на кшталт блекоти (яку, до речі, російською звуть «бєлєна», і походження цього слова – однакове у імені бога Беленоса, від протоіндоєвропейського кореня *bhel- - «білий») або пасльону, або з «духовним» застосуванням на кшталт вербени (яку так любили друїди), яка покращує здоров’я й самопочуття загалом і допомагає захиститися від ворожих істот із Потойбіччя (і тут nerd у мені відразу пригадує серіал «Щоденники Вампіра» :)) – всі такі трави виросли з голови Беленоса.

Зілля із властивостями сприяти звертанню крові (природні коагулянти) і загоєнню ран, тобто такі, які дуже корисні воїнам, цілком зрозуміло представляють собою «другу функцію» кельтського суспільства; на їх чолі стоять деревій і звіробій, хоча й деревій у кельтів використовувався також у ворожінні (як і у китайців при ворожінні по «Канону Змін» («Чжоу І» або «І Цзин»)) і в чарах привороту й любові (про що свідчать окремі пісні й заклинання в Carmina Gadelica). Трави цієї групи виросли з грудей Беленоса.

Нарешті, всі інші трави, які зцілюють різні органи людського тіла, особливо ж органи травлення й репродуктивної функції організму, сприймалися як представники «третьої функції»; вважалося, що вони виросли з нижньої частини тіла й із кінцівок бога Беленоса.

Серед інших трав, які шанувалися як цілющі зілля у кельтів, треба згадати про папороть і полин, які, як вважалося, допомагали боротися з паразитами тіла, тоя (аконіт), яку використовували для отруєння наконечників стріл, очиток (заяча капуста), який захищав оселі від блискавок, а також лікував хвороби очей, і, звісно, перстач, який кельтами сприймався не тільки цілющою рослиною, але й священною, бо квіти його мали п’ять пелюсток, а число п’ять було священним для кельтського світогляду, бо поєднувало два інших важливих числа: три (троїчність всього навколо, Три Світи кельтської космології, Триєдині Богині кельтських пантеонів тощо) й два (день і ніч, samos – Світло, світла половина року, і giamos – Темрява, темна половина року, два архетипи Бога – Король Літа й Цивілізації (Король Дубу) та Король Зими й Дикої Природи (Король Падубу) тощо).

Навіть у найбільш ранніх традиціях святкування Середини Літа трави цього «тіла Беленоса» або «трави трьох верств суспільства» завжди пам’ятали, і зосереджували увагу на принаймні деяких із них. Найважливішим зіллям цього свята майже завжди був звіробій, і саме тому в деяких мовах (наприклад, в англійській і в бретонській) він називається «зіллям Святого Іоанна» (бо ж ми пам’ятаємо, що християни приурочили до свята Середини Літа день народження цього святого). Сам процес збору цілющого зілля, окрім того, що мав виконуватися виключно тими, кого було посвячено в таїнства травництва й цілительства, тобто представниками «першої функції» кельтського суспільства (в давнину – жрецями (друїдами) й королями, пізніше – також відьмами й ворожбитами, які перейняли функцію забезпечення комунікацій народу з Потойбіччям), також мав супроводжуватися певними ритуалами, які, зазвичай, включали в себе використання певного знаряддя (серпи або ножі для трав і зілля; ритуальні контейнери – символічні «нащадки» мантії Арвідь тощо) і – обов’язково – відповідних інкантацій, пісень, заклинань або інших форм звернення до зілля і – через зілля як частину тіла божества – до, власне, бога / богів.