Оберт Сили
Alice & Sean AmerteТой, хто жив у темряві
— Маглок, — чоловік посміхнувся і потер підборіддя зі щетиною. — Та нащо тобі моє ім’я, якщо за хвилину-другу помреш?
На протилежному березі давно висохлої річки стояв ватажок банди. Руків’я ножа блиснуло дорогим камінчиком, коли власник озирнувся до своєї срібної дюжини — кожен носив перстень зі знаком зоряного тіла й був особисто обраний, щоби працювати в цій банді.
— Чули, хлопці, що джеркоче цей блідий? — йому відповіли схвальним реготом. Ватажок примружив праве око й похитав головою: — Здається мені, ти помилився. А ім’я твоє, можливо, напишемо на могилі — щоби всі знали, куди серти.
Він зубами схопив ніж за лезо і пішов уперед, до моста, на інший берег.
— На жаль…
І той, кого не звали в далекі східні землі, але кого манила їхня сила, — лишився непорушний. Він не дістав зброї, бо її в нього не було. І не клацнув пальцями, адже руки його були схрещені на грудях. І тим паче не підстрибнув тричі, як то балакали в чутках. Та щось усе-таки сталося, і ватажок банди похитнувся, відчувши велику втому, ніби він усю ніч і весь день перед цим із самим дияволом бився не на життя, а на смерть. Ноги його підкосилися. Він звалився навколішки, уперся долонями в землю, та руки його підвели — через мить ватажок упав обличчям у землю. Йому було так погано, так люто, що навіть повіки не слухалися.
— Що за?!..
— Дідько!
Вони не знали, що робити. Підскочили до ватажка, але не наважувалися до нього доторкнутися. Маглок тим часом перейшов місток. Став на спину ватажка.
— Тепер ви працюєте на мене, — звелів він, і погляд його так погрозливо пронизав кожного, що ніхто й не думав сперечатися.
Новий ватажок стягнув із ланцюжка на шиї попередника срібний перстень і поклав у кишеню.
— А тепер — розповідайте, чим ви займаєтеся та що тут до чого.
У супроводі срібної дюжини — банди, яка вже давно намагалася повернути своє місце під сонцем столиці, — Маглок увійшов до дивовижної імперії на далекому сході. Та в мандрівного чоловіка були зовсім інші плани. І одного місця серед цих людей, і самого їхнього сонця йому було замало.
У Лізі чарівників східної імперії видався дуже неспокійний вечір. Чутки про блідого чоловіка, який може одним лише поглядом вкрасти в живого всю його чисту воду або весь його час, що залишився на життя, дійшли до магістрів. І ці старці — мудрі, могутні люди, котрі бачили й давно забуте минуле, і дуже далеке майбутнє, що може ніколи й не відбутися, — навіть вони відчули жах, якого аж перед гнівом імператора не знали.
До того ж, у цей вечір до них позапланово прибули посланці із дворця. Один — із шаною та побажанням якомога швидше розібратися з блідим чоловіком. Інший — із погрозами та закликом негайно з’явитися в палаці. Обидва вісники були з надмірною вагою, тіла їхні не мали волосся, а ніжної шкіри торкалися сині шовки.
— То як він це робить? — запитали в того, хто не був ані виразником від імператора, ані мудрим ліги.
Він носив срібний перстень і ще багато інших прикрас: сережки в правому вусі, ланцюги на шиї, браслети наповерх куртки. Його прозвали Піратом, але окрім крадених колись у юності та майже одразу проданих черевиків риболова, цей чоловік аж ніяк не був пов’язаний із морем.
— Просто, — знизав плечима, — раз — і робить.
Задля свого життя та життя своєї, захованої від усіх, родини Пірат хотів позбутися Маглока.
— Не буває так, — магістр чародіїв — сивий голова гільдії в блакитному вбранні — був дуже спокійний зовні, та Пірат бачив, як очі старого чоловіка наливалися кров’ю. Бачив і майбутнє, де помре голова ліги, та не знав, як саме. — У нашому світі залишилося не так багато обраних водою чи часом. А ті, хто є, не можуть позбавити інших паломників їхніх чарів.
— А він — може, я бачив це на власні очі. Ми знаходимо для нього паломників часу, щоб він напитався їхньою силою, а далі він… я не знаю, що там коїться. Та кажу, що бачив: люди вмирають. І не від того, що він краде їхній час, а від того, що в них не залишається часу на життя.
— Тобто?
— Тобто коли він залишає цих людей, вони ще живі. На день, годину, хвилину, але живі.
— А сам він?.. — чародій зітхнув і похитав головою, розчарований, що повинен пояснити. — Він якось міняється? Стає молодшим?
Пірат замислився, спохмурнів.
— Та ні, такого не помічав.
У кутку поворушився чоловік, чиє обличчя приховувала тінь від капюшона. Казали, що років йому під сотню щонайменше, та ті, кому довелось побачити лице мудреця, навряд чи дали б більше тридцяти. Як би там не було, рухався він як старець, і сидів близько до чаші з живим вогнем. Горбився, опустивши голову на груди, ніби спав. Та за образом немічного старця ховався гордий чоловік, і його ледве чутна мова не змогла б цього приховати. Він говорив, і голос його наповнював собою весь зал.
— Скажи мені, Пірате… хоча це не є твоє справжнє ім’я, чи не так? Так, так, воно було іншим… колись давно, — він махнув рукою і сховав її назад у великий рукав. — То скажи мені, ти теж — паломник часу?
Пірат наїжачився, ледь стримався, щоб не плюнути на чистий мармур під ногами.
— І що з того?
— Хіба ти не розвивав свій дар?
— А то ви самі не бачите. Нащо він мені здався? Казати людям правду про те, коли і як вони помруть — ніхто за це не платить.
— Авжеж, — посміхнувся лічозір із іншого кінця зали, — інша справа — як говориш їм, що сам їх уб’єш, притискаючи ніж до горла.
Пірат пирснув.
— Дарма… — мудрець біля вогня підвівся.
У нього був план. Він, як і Пірат, бачив свою смерть — десь у темряві, без сил і навіть бажання жити, ніби це щось потойбічне, а не людина, протягнуло до нього кігті і вбило його. Та якби старий та Пірат поговорили відверто сам-на-сам, то знали б, що загинуть разом тієї ж ночі, коли бандит проведе мудреця до Маглока. Якби ж вони поговорили, то, можливо, змінили б своє майбутнє.
Але паломники часу не могли впливати на те, що повинно відбутися, і не могли змінити те, що вже відбулось.
***
Часом, — це буває настільки нечасто, що мені здається, ніби я придумую такі пригоди, — я бачу спалахи. Десь серед світів і зірок лунає щось, і я пливу туди, шукаю. Знаю — там народилося щось достатньо могутнє, щоби змінити потік всесвіту. А цього не повинно бути.
Він — чи вона — повинен померти раніше, ніж усвідомить.
Коли я знаходжу світ з істотами — вони називають себе людьми — і серед них знаходжу його, то бачу, що він іще не розуміє, якої сили здобув. У нім багато гніву. Він висловлює почуття тим, що заподіює біль іншим.
Шукаю і знаходжу іншу істоту, придатну для того, щоб стати моїми очима і голосом. Вона легка, навіть приємна істота, і я входжу в неї.
…Ми проходимо вузькими вулицями міст, блукаємо між дерев парків і розчиняємося в нескінченних стрічках доріг серед пагорбів і лісів. Це гарний світ, він подобається істоті: вечорами в садах скрекочуть маленькі комахи; квіти м’які на дотик і наповнюють простір ароматом, якщо заварити їх у гарячій воді; після спекотного дня круглі камінчики біля річки холодять шкіру ніг; а вночі можна побачити зірку, що летить по небу, і загадати бажання.
Моя істота кожні сім днів опівдні повертається обличчям до сонця і просить своїх богів допомогти іншій істоті. Вона тяжко хворіє, й тому на душі у моєї стає дуже сумно… Мені не потрібно це все. Заважає. Подумки торкаюсь її, заспокоюю. А потім ми йдемо до моєї мети. Шукати тепер не треба, лише дійти. Дійти до сили, що помітна далеко за межами цього світу. Дійти до того, чия присутність може знищити цей світ…
Я відступаю від істоти, залишаю їй лише ціль. Поки вона йде, обертаюся кільцем навколо світу — крихітної вертлявої планети. Один її незначний оберт навколо зірки — це цілий рік для істот — людей — і моя обраниця дістається спорожнілої землі, де нічого, крім білого палацу, немає.
…Вона піднімається сотнями сходинок і заходить до дворця. Усюди лежать кістки тих, хто колись був обдарований часом та життям. І ми йдемо в тронний зал, де я можу очима дитини побачити зло, що виросло на цій землі.
— Я чекав на тебе, бог, — він майже не ворушиться на своєму троні, вдає з себе величну статую. Може, вже й не говорить, та я чую кожне його слово. Втім, ми не прислухаємося. Моя істота усвідомила, із чого складений той трон, і її мало не трясе від страху. — І ось ти прийшов. Це жалюгідне тіло не приховає тебе…
Він каже: «жалюгідне», а я бачу, ким він був.
— Досить, — обірвав я його вустами дитини. — Твій час настав.
Він злиться. Робить те, що вміє — намагається вкрасти мою могутність. Встає з трону, тягне руки, намагається вхопитись за ті примарні краплі сили, що бачить.
Даремно.
— Я сказав: досить! — волею відкидаю його назад в трон та приковую на місці.
— Ти не знаєш, з ким зв’язався, бог. Я тебе знищу!
— Ти — Ніллок, вбивця своєї матері.
— Ні, — не в силах відірвати руки від трону, він нахиляється вперед і люто дивиться в очі моєї істоти. — Нема ніякого Ніллока. Він помер, бо був слабкий.
Ми повільно наближаємося до того, хто колись був бажаною дитиною в сім’ї.
— Ти — Алгам. Той, хто побудував імперію на заході, а потім знищив її, і сотні тисяч людей загинули через це.
— Ні, — рот його ледве відкривався. Та моя воля сильніша, і він відповість. — Алгама тут теж немає, бог. Алгам був наївним, а його імперія — дитяча іграшка.
Ми піднімаємося по сходинках до трона з людських кісток. До людини, що дала клятву захищати слабких від зла. До того, хто подарував цілим поколінням спокійне життя й віру в світле майбутнє.
— Ти — Маглок, вбивця в темряві. Ти і Ніллок, і Алгам, і на твоїх руках кров тисячі людей, проти волі позбавлених благословення. І все через твою… слабкість, Ніллоку.
— Ти помиляєшся, — налиті кров’ю очі з ненавистю дивляться на нас. — Я став могутнім. Я став єдиним у цілому світі, хто в силах хоч щось зробити. Я зібрав так багато чистої води та чужого часу, що можу змінити плин цього самого часу. Тепер я — бог!
І він стрибає на нас зі свого трону.
Я бачу все: і як намертво падає його мати, віддавши всю себе дитині; і як він намагається огороджувати людей від зла; і як сам знищує все живе, щоби стати єдиним злом.
Ми дозволяємо йому схопити нас за шию. Пальцями дитини я доторкаюся до його лоба, відкриваю осередок його сили і вбираю її в себе без залишку.
— А я є Урабус, і я кажу: ти винен в порушенні законів цього Всесвіту, — говорю його душі, що досі бореться в мертвому тілі.
Даремно.
Коли я залишаю свою істоту, вона падає поруч. Шкода, її очі так і залишаються розплющеними…
Перш ніж відправитися далі блукати у всесвіті, є ще одна річ, яку я хочу зробити. Вагаюсь: а чи спроможні люди жити без чарів? Що буде, якщо вона зникне з їхнього світу? Можливо, вони стануть щасливіші. Я маю спробувати; і я повертаю всю силу, яку забрав у Маглока, назад світові. Повертаю її з однією метою — змінити плин часу. Ця сила більше ніколи не потрапить до людей.
І тепер я можу відправитися далі. Коли-небудь я повернуся подивитися, як змінився цей світ.
Цікаво, що б вони сказали, якби дізналися про цю історію?
***
…Десь за селом, ховаючись від погляду блідого ворона, жінка опустила в воду кошик. Річка підхопила його й понесла далі, до земель із дикими тваринами.
— Прощавай, — витираючи сльози, прошепотіла вона, — Нілі.