Оберт Сили

*** 

Вічність, як і безмежжя, і Всесвіт, нескінченно шириться. Вона пестить дотиком можливостей: всього, що я міг зробити; всього, що я вже зробив; багатством того, що я ще можу зробити. Всесвіт нескінченний; я намагаюся дістатися до його країв, та не можу. Я пам’ятаю кожен світ, що бачив, але щоразу, коли повертаюся, там завжди з’являється щось нове.

У безмежному просторі Всесвіту можна побачити світи — таку кількість, що годі їх порахувати.

Вони зникають, народжуються, і знову зникають.

Світи й часи — вічність, яку ми самі для себе створюємо.

***

Невинність

Колись дуже давно, мабуть, у часи, коли найвпливовіша, та нині забута дослідниця магії води та часу Маргарита Тулузська ще не народилася, був один чоловік. Певна річ, чоловіків було дуже багато, різноманітних: у когось був сад замість сім’ї, хтось кохався з жінками, хтось кохав рабів з далеких чужих земель, а хтось нікого не кохав, але всі хотіли бути поруч з ними, бо були ті чоловіки царями та мали владу неабияку. Та не всі чоловіки були величними, як ті царі; були і прості люди, і багато з них жило у містах і селах, і було там також багато дітей.

У часи, коли війни траплялися вкрай часто, а люди ще приносили тварин — і не тільки — в жертву богам, щоб ті подарували врожай, відвели чорну хворобу та навели її на ворожі землі, — в ті часи народилося немовля. Воно було ледь живе, до жахливого слабке, бліде, ось-ось та й помре. Глянула на нього старша жінка в селі та й каже:

— Доню, йди до річки, за самий пагорб, де береза похилилася на захід, туди, де тебе наш блідий ворон не побачить. Заберися у воду аж по коліна й поверни цю дитину великій річці. Адже що б ти не народила, нічого це немовля доброго в світ не принесе. А як будеш його любити, то він із тебе всю чисту воду вип’є.

У невеличкому селі усі один одного знали краще, ніж самих себе. А посеред того села стояв величезний стовп. Височенько над усіма дахами сидів дерев’яний ворон, білий, як сукня нареченої, та безжальний, як самі боги. Його різні очі бачили все та всіх. Не хотіла жінка робити важкого гріха під його тяжким поглядом. Та й дитина, хоч і кричала на пів сили, і була такою крихкою, такою маленькою, немов кошеня, загорнуте в простирадло, — все ж то була її дитина.

Казала старша жінка до молодої, проте та не прислухалася. Дуже вона хотіла народити синочка, і тепер боялася, що чоловік її поб’є, як із немовлям щось станеться. Притуляла вночі до себе крихітне тільце й шепотіла його ім’я на вушко: «Нілі, Нілі», — тихенько, ледве ворушивши губами. Вона не помічала, як чоловік придивляється до неї та сина. Не знала, як він прислухається вночі до її неспокійного дихання. Також жінка не знала, що в серці чоловіка поселився пострах. Та навіть якби й знала, вона б ні за що не змогла відірвати первістка від серця та віддати його річці — повернути у лоно природи, щоби зняти той тягар з його батька.

А з себе? Вона навіть і не здогадувалася, що з нею теж щось недобре. Минали дні, тижні, місяці. Дитина ані на краплю крові не стала менш блідою, ані на пташиний крик не стала голосніше.

Але Ніллок жив. Його мати була чарівною жінкою, а проте втрачала красу й молодість із кожним днем, що він дихав.

Коли в напівсивої жінки зникло молоко, чоловік знайшов іншу дівчину, яка нещодавно народила, і багатенько заплатив їй за допомогу. Згодом помітили він та стара повитуха, що дружина його почала потрохи розквітати, а те, друге дівча, навпаки, сивіло і швидше втомлювалося.

— Нічого-нічого, — казала вона, ще рум’яна, та вже помітно схудла, — все гаразд. Вони ж ростуть, дай боже, здорові будуть!

Поруч стояла приваблива пані та розчісувала довгу косу доньки дерев’яним гребінцем. Стара вже багато років не розмовляла. От і зараз лише хитала головою. Чоловіків у тих жінок не було вдома — їх забрали на війну, як і інших із цього й сусідніх сіл.

Майже рік минув, як батько Ніллока дізнався, що в нього буде ще дитина. Поки в її лоні росла нова крихітка, жінка раділа сину. Той не був спроможний зробити перші кроки, але йому вистачало сил, щоби встати навколішки та, впевнено перебираючи ручками, заповзти в найнесподіваніші місця.

— Нілі, повзи до мене, — посміхалась мати, простягаючи до нього руки.

І він повз до матері, бачачи в ній світло — світло-блакитні крапельки, що наповнювали її серце. Мабуть, то була любов.

Але Ніллок не знав, що таке — любити. Він махав ручками, наче намагався вхопити ті краплі, а мати посміхалася й терлася об його обличчя носом.

За декілька місяців повернувся чоловік сусідки й заборонив тій годувати Ніллока. Тож рідна мати стала більше приділяти часу дитині, та й груди її знову налились. І все здавалось таким сяючим. Здавалося, що світ обіцяє їм добре майбутнє. Саме в цей час біда й зайшла до їхньої домівки — знесилила мати Ніллока, та так раптово, що та впала на підлогу, знепритомнівши. Перенесли бідолашну на ліжко. Так вона й лежала собі під ковдрою, а молоді дівчатка, мріючи, як стара повитуха навчить їх ремеслу, а знахарка поділиться цінними знаннями, — придивлялися за матір’ю та годували однорічного хлопчика.

Так народилася друга дитина.

Гарна була сестра в первістка. Але не було в неї тих чарівних краплин, як у матері.

І тягнув Ніллок крихітні рученята до матусі, намагаючись схопити все-все чарівне світло.

Ватага «Степові кролики»

Чіткі правила, розпорядок дня, і в кожного своє місце. Їм не треба нікому показувати, що вони — воїни, загартовані в бою, навіть якщо з часом тих бійок ставало все менше. Вони частенько приїжджали до поселення чи міста, вимагали данину та повертались. І раз на рік ватага заради розваги їхала далі на північ, у ворожі землі. Кожного разу вони обирали місця, де не були раніше (або були давно), наїздили, забирали здобич і поверталися до набридливої роботи в рідній країні. Там, удома, вони не розповідали, як саме розважалися в чужому краї.

Як і ті, хто вижив. Оскільки про таке не говорять.

Раз на рік «Степові кролики» розважали себе тим, що вдиралися на конях до якогось невеличкого поселення. Вони спалювали будівлі, вбивали чоловіків, робили з жінками таке, чого не робили зі своїми дружинами, вирізували з животів матерів ненароджених дітей, а народжених живцем кидали до ями разом із трупами. Вони пили, їли, а весь цінний скарб брали з собою.

Також щороку вони забирали одну людину, яка виживала. Лише одну, і це було найдорожчим — живий трофей. Цього разу вони знайшли дуже невеличке село, безжалістно вбили людей, випустили стріли у спини тих, хто намагався втекти, і залишили одного хлопця.

— Який дрібний, — величезний чоловік скинув дитину з плеча.

— Може, краще дівчинку? Дівчат забагато не буває, — інший кивнув на непомітне дитя, що розгублено сиділо на землі.

Дівча озиралось, брудними рученятами терло очі й кликало брата.

— Ні, — лучник, що до цього моменту мовчав, випустив стрілу прямісінько їй у голову.

Крик хлопця розколовся з важким черевиком, що притис його до землі. Хлопчик ридав і тягнувся вперед, хапаючи землю, та воїнам було байдуже, куди той жадав дістатися: чи до щойно вбитої дитини, чи до палаючого будинка — саме звідти його витягнули за довге, як у діви, волосся.

Далі по вкритою тілами дорозі стояв зайнятий жовто-рожевим полум’ям стовп. Вогонь лизнув крила ворона.

— Даремно стрілу витратив.

Хлопець задихався через пил, попіл і ворожу ногу на спині. Він чув голоси, але не впізнавав їх. Чужі голоси. Жорстокі, як і їхні слова.

— Тоді беремо хлопця і гайда. Час виїжджати! Збирайтеся!

Надвечір вони стали табором, поставили намети та розвели багаття. Хлопчика зняли з крупу коня й кинули в один із наметів на солом’яну підстилку. Він був такий знесилений і побитий, що навіть не отямився.

— Руки зв’яжи йому, — велетень кинув мотузок молодшому воїну.

— Та нащо? Він ледь дихає, нікуди не подінеться.

— Я сказав — зав’яжи, — то був могутній воїн, досвічений, і слово його важило не менш за нього самого. Одним ударом він міг розкидати колоди по двору, а двома — пробити кам’яну стіну. Ходили чутки, наче лише одна людина пережила три його удари, та після цього вона ніколи не піднімалася з ліжка, а ніс і щелепа до кінця днів залишалися кривими, тому твердої їжі до самісінької смерті той чоловік не їв. — І хай ніхто сюди не заходить. Він мій.

Так воно й було. Ніхто аж до опівночі навіть не думав про те, щоб зайти в намет великого вояка. «Степові кролики» разом їли, потім грали в ігри та співали, а коли ніч опустила свої темні тканини на все довкла, воїни розійшлися спати. Величезний також повернувся до свого намету, де лежав уже опритомнілий хлопчик. Розбитим обличчям він водив по землі, не в силах підвестися та подивитися на свого хазяїна. Вкрите синцями оголене до пояса тіло ледь рухалося, руки його були притиснуті до грудей, а лікті впивалися в коліна.

Воїн був задоволений. Він посміхнувся, нахиливши голову набік. Не поспішаючи, бо те, що він хотів зробити, не терпіло метушні, він стягнув з себе наручні браслети, зняв пояс, скинув взуття. Нахилився над хлопчиком, опустився поруч навколішки.

— Но-но, — торкнувся сплутаного волосся, — все буде добре. Давай-но ми тебе умиємо!

У наметі знайшлися і вода в тазу, і рушник. Спочатку він відтер землю й попіл з обличчя хлопчика, та потім насупився. Дістав маленький ножик і, не зважаючи на шипіння дитини, взявся за гоління його голови: зібрав волосся в хвіст і відрізав його, а потім потрохи знімав волосся зі шкіри голови. Коли він закінчив, підстилка під дитиною ввібрала кров, а самого хлопця трясло.

— Гарна, тепер — гарна, — воїн відклав ножа подалі й перевернув дитину на живіт. — Яка ж ти в мене… красуня…

Вранці зібрали намети, землею закидали місце, де було багаття.

— Гей, — лучник штовхнув молодшого брата, — а цей виходив?

І кивком голови вказав на один з наметів — неторканий, навіть речі з нього ще ніхто не виніс.

— Не бачив.

— Іди, перевір. Ну-бо!

Молодший підвів очі до неба, а проте сперечатися не став. Обережно, ніби очікував п’ястука в обличчя, підвів важку тканину й зазирнув всередину. Погляд його блукав блукав по недоторканих тарілках і чашках на столі, по залишеному на землі взуттю та розсипаних яблуках з перегорнутого кошика, та як побачив юнак ногу, що стирчала з-під хутряної накидки — та була чорна як вугілля, — так і відступив той лучник, ротом намагаючись вхопити якомога більше повітря, тільки б не почати волати.

— Що таке? — важка рука опустилася йому на плече. Старший брат повернув того до себе обличчям — білим, як місяць вночі. — Та що сталося? Ай, ну тебе!

Старший запалив лампу, щоби краще бачити все навколо, і зазирнув у намет. Вийшов звідти, трохи гойдаючись. Помахав старшині, закликав до себе, та без зайвих слів показав йому сухе тіло в наметі. За татуюванням на голові впізнали свого побратима. Та таке схудле було те мертве тіло — ніби воїн роками помирав у темряві, без сонця, майже без води та їжі. А поруч із ним на землі валялася перегризена мотузка.

Вся ватага шукала, проте не змогла ніде знайти хлопця, що втік. Навіть його слідів на землі, й тих не було.

Табір зірвався з місця. Вже опівдні їх і духу не залишилося на тій землі. Вони ніколи не поверталися і ніколи не їздили до того села, навіть дорогу — та й ту уникали. А вночі, вдома, вони переказували неслухняним дітям страшну казку про перевертня, що блукає в темряві і шукає кожного з них.

Промінчик світла

«…заснував своє перше місто. В ті часи нелегко було захищати нові міста, адже кожен ворог, кожен князь і лицар, що шукав легкої здобичі, міг виявитися страшним ворогом. Захисник у перші три роки безбоязно обороняв місто. Люди, побачивши його снагу до відстоювання своїх позицій та рішучість перед арміями ворогів, стікалися до того міста. Вони розширювали його, будували домівки, прокладали нові вулиці, а Захисник давав їм мудрі поради.

Вже за десять років те місто неможливо було впізнати: в ньому жили понад п’ятдесят тисяч чоловіків, жінок та дітей. Звідки прийшов сам Захисник — невідомо було, та люди почувалися спокійно поруч із ним. Діти навчалися в школах, заснованих на порадах володаря того міста. Ремісники працювали в майстернях, побудованих у вказаних ним місцях — казали, що там жила справжня магічна сила. Поголоски розлетілися по інших містах: лікарні в граді — найкращі, їжа там — завжди свіжа й смачна, а люди — добрі й чисті серцем.

Долетів до Захисника шепіт. Мовили: у лорда по сусідству люди страждають через голод та брудну воду в річках. Поїхав Захисник у гості до того лорда, взявши з собою дари свого краю: овочі та фрукти з останнього врожаю; чисту воду, яку б і сам пив; насіння та родючу землю в двох бочках. Також він узяв мудрих мужів, щоб ті могли порадити змученим людям, як оновити землю та очистити воду. Взяв він і жінок, щоб ті господарську премудрість розділили. І була в тому каравані худоба, без яких жодне подвір’я не обійдеться.

— Прийшов час визволити людей із рабства, — сказав Захисник і повів караван на захід, до моря.

Та не був лорд радий бачити в своєму домі визволителя. Наказав він знищити незваний караван та поховати всіх на землі безплідній, де дерева тягнули ламкі гілочки до неба, благаючи сонце скоріше спалити під корінь й випалити навіть згадки про їхнє існування. Захисник зустрів ворожу армію та самотужки знищив їх усіх, навіть не торкаючись жодного з них. Працьовиті чоловіки з його каравану поховали те, що залишилось від ворогів, в неплідній землі, і над кожним тілом насипали дрібку своєї, а в неї поклали по одній насінинці.

— За три дні тут піде дощ. За три роки проросте молодий сад. Ваші діти будуть збирати в ньому врожай, — так сказав Захисник, а потім вони пішли далі.

Розлютився лорд, побачивши, що його армія не повернулась. Він послав свій гарем до того чужака. Надіслав своїх найкращих і найгарніших дівчат. Та коли вони зустрілися з караваном Захисника, то побачили красу, якої жодна з них не мала. Жінки з каравану підхопили наложниць під руки і відвели до своїх кибиток. Дівчата вирішили залишитися з Захисником — людиною, котра поважала вибір жінки: з ким їй жити, від кого народити, як одягатись і чому навчатись. І посміхалися дівчата, вперше в житті відчувши, що ніхто їх за посмішку не поб’є, і ніхто їх не візьме проти їхнього бажання.

— Ви вільні й рівні в моїх очах, а ваш вибір шанують, — Захисник посміхнувся дівчатам і далі повів караван.

Лорд побачив біля воріт замка непрошених гостей і впав у відчай. Наказав він взяти всю олію з запасу, вилити на людей внизу й підпалити. Натомість його підлеглі, розгледівши здорових тварин, засумнівалися та не поспішали виконувати наказ.

— Якщо відчините ворота, — Захисник звернувся до вартових, витягнувши руки в сторони, ніби показував, що в нього немає зброї, — я кожному з вас дам по тварині. У нас є кози, свині й корови, і ви не будете голодними цієї зими.

Нічого лорд не зміг зробити, адже він залишився сам, а його люди відчинили ворота. Захисник сусідського міста пройшов у замок, і не зустрів аніякого супротиву. Чоловіки з його каравану порівну роздавали тварин і насіння всім охочим, а жінки розкладали в кошики овочі та фрукти.

— Ти — диявол! — закричав лорд, вчепившись у свій трон. Його вбрання сяяло, наче друге сонце, тільки те світло вже нікому було бачити. — Прийшов, куди тебе не кликали, та все зруйнував!

— Я той, хто чує стогін людей у біді. І я той, хто прийшов їх захистити.

— Захистити?! Від чого?

— Від тебе.

Захисник не наблизився до лорда, нічого йому більше не сказав. Лише подивився на нього востаннє та вийшов із замка.

— Почуйте мене! — не кричав, проте казав так голосно, що його чули всі люди в місті. — Ви мучилися довгими роками, і відповідь на ваші страждання, на ваші молитви прийшла. Відтепер ви будете єдиним народом із моїм, а я буду вашим захисником. І доки ви будете вірити в мене, ваші землі плодоноситимуть, і худоба буде плідною, і хвороби не заберуть ваші життя.

І люди йому повірили, бо ж не міг більше відчай жити в їх втомлених серцях. За три дні пішов дощ. Той, кого більше ніхто не звав лордом, назавжди залишився сам у своєму замку, на троні, чорний і сухий, як старе згоріле дерево. Балакають, ніби він і досі живий, похований у тілі, що ніколи не зможе ані поворушитися, ані навіть моргнути». 

— Дописали?

Висока жінка в чорному вбранні бібліотекаря чекала на старого літописця біля виходу з зали Тиші.

— Дописав…

— А чого ж не радієте?

То була його донька: така ж смаглява, з великими карими очима та тонкими пальцями. В них і волосся було схоже, та жінці не подобалися її жорсткі й густі кучері, які ніяк не можна було розплести. Тому вона завжди голила голову. На шиї в неї блищало намисто, немов сонце потрапило в пастку золотих обручів.

Саме вона мала стати наступною головою гільдії й берегти знання народів, що об’єдналися в імперії Захисника.

— Це був тільки початок, — журився батько, потираючи скло надто товстих окулярів. — І це було чотири століття, сім десятків і вісім років тому. В нас недостатньо інформації…

— Я знаю, тату, — жінка взяла його за руку та потягнула за собою — обід ось-ось повинні були подати. — Знаю й те, що ви — найвидатніший письменник часу. Ви впораєтеся. Я вірю в це.

Посміхаючись, батько та донька пройшли галереями гільдії Вартових мудрості. Цю невишукану назву їм подарував Захисник багато-багато століть тому. Подарував він і цю землю, і ці вежі, вище яких лише башти замку, і дав їм велику місію та знання.

Вони зупинилися подивитися на білий кристал. Сяючі нитки-промені діставали неба, лизали його, перепліталися з жмутами інших кристалів. Люди вірили, що доки над їхніми головами танцюють білі візерунки світла, благодать їхнього володаря спускається на землю. Вірили, що в тих сполохах існує лише любов до людей, тварин, рослин та всього, чим володів Захисник.

І тільки вартові мудрості знали правду про кристали. Що кожний промінь — це не є сила самого Захисника, та це — божественна сила, якою володар ділиться зі своїм народом. Що він знайшов спосіб, як розділяти чисту воду з тими, кого він взяв під свій захист. Він знав, як століттями підтримувати квітучі сади, родючі землі, і як захистити міста від руйнувань, і як дарувати людям здоров’я та чистий, здатний на відкриття, розум.

І ще вартові знали, що буде, якщо кристали згаснуть. Єдине — ніхто не знав, коли саме це станеться.

«…У рік п’ятсот другий настала епоха темряви.

Спочатку зникли сяючи нитки-промені. Здавалося, що їх просто не видно за хмарами. Темряви ставало дедалі більше, аж доки світ сонця не перестав пробиватися крізь неї.

Опівночі кристали, що були маяками для далеких караванів і заблукалих не в змозі знайти дорогу додому душ, згасли. Непроглядна й тривожна ніч опустилася на всі міста Захисника. Туман блукав поміж мармурових вулиць, а в ньому — розлючені створіння, жадібні до людської крові.

Захисник покинув свої землі. Той, хто взяв собі ім’я Алгам та присягнувся захищати людей від усього зла, відвернувся від свого нар…» 

На недописаній сторінці застигла пляма чорнил. А поруч іще кілька плям — багряних, як кров у куточках губ мертвого літописця.

(Що було потім...)