Монастир суворого режиму

<< назад

Монастир суворого режиму.

Оповідання.

... Це була дивна і водночас настільки кричуща своєю новизною ідея, що я навіть спочатку не повірив.

- Я правильно Вас зрозумів? - здивовано перепитав я?

- Так. Ми хочемо розміщувати ваших в'язнів, котрі засуджені на 10 і більше років в монастирях. - З вогниками в очах і легкою іронічною посмішкою повідомив мені Сергій Франкович - наш новий консультант, присланий керівництвом з Києва.

- Зачекайте, я маю це "переварити", - сказав я і потягнувся у кишеню піджака за електронною сигаретою.

Хвилину в кабінеті було тихо.

- Тобто ви хочете зробити з них священників? Чи кого? - Спитав з я з певною ноткою презирства в голосі.

- Ні, не зовсім. Та й священників навчають у семінаріях. Тут.. тут трішки інше.

Мій співрозмовник зняв свої окуляри і наморщив носа, потираючи те місце де відбилися дві овальні плями від них.

- Як Ви, пане Олеже знаєте - наша компанія виграла тендер, котрий проводився урядом країни з метою економії коштів на утримання в'язнів. І от саме з Вашого закладу було вирішено почати пілотну програму "Реформація особистості", або як ми її між собою жартома називаємо - "Монастир суворого режиму".

В своїй суті ідея доволі проста - ми обираємо в'язнів, котрі добре себе поводять, проводимо з ними співбесіди і якщо вони самі, звісно ж, цього забажають - переводимо їх на відбування терміну покарання в монастирі, з котрими заключені відповідні договори.

- Тобто ви їх на олінклюзів посилаєте, чи що? - перебив я,- не розумію. За, що їм така милість? Ви знаєте наш контингент? Ви знаєте чому вони тут?

- О, так, звісно. Знаю. - він злегка кашлянув - а Вам відомо скільки державі коштує їх утримувати? В Україні приблизно 100 тисяч засуджених на різні терміни. Так от якщо навіть виділяти 100 грн/день на утримання однієї людини (маю на увазі разом із охороною і компослугами) то це десять мільйонів гривень на день виходить. Я навіть на 365 множити не буду. Розумієте? Це дуже дорого і по-суті безперспективно. Ці гроші ніколи не вдасться повернути.

Так от, наша компанія вирішила запропонувати новий підхід. Ми діємо за принципом "Квашеного огірка" - чули про такий?

Я мовчки скорчив гримасу, показуючи, що взагалі не розумію про що мова.

- Зрозуміло, - усміхнувся Сергій Франкович - ну, от уявіть собі, що у Вас є банка квашених огірків. Кілька штук з неї Ви вже з'їли і на майбутнє запихаєте собі.. ой, тобто, пробачте, в росіл свіжий огірок. Що з ним буде за якийсь час?

- Він скваситься, - у пів голосу і доволі холодно відповів я.

- Саме так, - майже викрикнув мій співбесідник, - оточення формує все на світі в тому числі і людину. Коли ти влаштовуєшся на нову роботу - одразу подивися на людей, котрі тут десять років працюють. Якщо ти хочеш бути таким як вони - окей, вперед, а ні - ну то ні, бо ти точно станеш таким. Розсіл тебе переробить на свій лад.

-Хм. Не знаю, - все, ще непевно бубонів я, виглядаючи з вікна свого робочого кабінету.

... Вишки, колючий дріт, обдерті цегляні стіни і люди. Повільні, мов пінгвіни в зоопарку - стоять, сидять або неспішно ходять тісним двориком для прогулянок.

- Ну гаразд, Ви вважаєте, що середовище монастиря... А, до речі, чому саме монастиря?

- О, так це дуже цікава тема! Розумієте - монахи, крім того, що мають свій ... розсіл , чи устрій, як ми говорили раніше... вони ще й борються за людські душі, розумієте? Тобто на відміну від системи в котрій ми з Вами зараз знаходимося - мій гість покрутив головою, озираючи стелю і стіни, потім трішки поправив крісло на якому сидів і продовжив - у Християн прийнято вважати, що кожен грішник може отримати спасення. Царство Боже. До того ж століттями монастирі жили самозабезпеченням і пожертвами вірян, що для гаманця держави доволі привабливо.

До речі, настоятель монастиря з яким ми уклали договір прийняв це, як власний виклик.

Ми з ним узгодили, що почнемо з одного "квартиранта" і через півроку додаємо ще одну нову людину.

Держава гарантує певні грошові надходження за незручності, електронні системи моніторингу пересування в'язнів, роботу психотерапевта, невелику охорону і так далі.

- Тобто в майбутньому Ви плануєте всіх цих вбивць, злодіїв і так далі перевести в монастирі? - вже відверто і голосно сміявся я!

- Ні. Всіх точно не вдасться! - спокійним голосом відповів він. Щоб люди хотіли жити в раю - їм потрібен страх перед пеклом. І цим пеклом будете Ви. Тобто Ваш заклад.

В кабінеті запала тиша. Тихо клацав годинник на стіні, знадвору лунали приглушені звуки міста.

Він продовжив:

Не багато з тих, хто спробував Вашої гостинності, а після того пожив якийсь час у монастирі - захоче повертатися назад. А саме це буде умовою. У них буде один шанс. Один лотерейний квиток. І кожен з них знатиме - порушив правила - повертаєшся на свою лежанку.

Розумієте, пане Олеже, - у пів голосу сказав він - Якщо ти потрапив у реальне пекло на цілу вічність, навколо самі чорти і шансів вийти звідти у тебе немає - ти будеш себе поводити, як чорт.

А якщо ж через рік пекла тебе закинути в рай і сказати - живи собі, роби те, що роблять інші і головне - не натискай он ту велику червону кнопку - думаю більшість людей так і буде робити...

- Мда, - голосно видихнув я - ну, Ви вже вибрали щасливчика?...