Княгиня Ольга

Св. Ольга Київська є видатною особистістю як за масштабом своєї постаті, так і за тим, наскільки вона овіяна різноманітними легендами, які нерідко протирічать одна одній.

Дотепер відкритим є питання про походження та час народження Ольги.

«Повість временних літ» датує її шлюб з князем Ігорем 903-м роком. Дівчат у ті часи могли видавати заміж з 12 років, отже орієнтовна дата її народження — це 880-і — початок 890-х років. Проте незважаючи на те, що «Повість временних літ» може вважатися найдостовірнішим джерелом про її життя, хронологія не є її сильною стороною. Ба більше, інші джерела (включно з самою «Повістю») явно вказують на значно пізнішу дату її народження.

У першу чергу, відштовхуючись від народження першого та єдиного сина Ольги Святослава Ігоровича в 940-х роках, більшість дослідників схиляються до того, що вона народилася між 910 і 920 роками. Ця версія є більш ніж реалістичною. Ольга народила Святослава у віці не більше 30 років, і на момент її візиту в Царгород, під час якого відбулося невдале сватання до неї імператора ромеїв, вона була відносно молодою жінкою.

Ще одним надзвичайно цікавим питанням є походження Ольги.

Існує низка різноманітних версій.

Згідно з першою з них, вона була скандинавського походження. Ця версія є досить вірогідною, оскільки на її користь свідчать її ім’я, в якому легко упізнається скандинавське «Хельга», та широка присутність норманів на наших землях в той час. Більш того, вони були широко представлені саме серед військово-аристократичного прошарку, отже шлюб князя з такою дівчиною не був би чимось дивним. Хоча деякі варіанти версії наголошують на саме «простому» походженні скандинавської дівчини.

Друга версія наполягає на болгарському походженні Ольги. За зрозумілих причин вона є популярною серед болгарських дослідників (хоча не тільки серед них). Згідно з нею Ольга була болгарською принцесою, що пояснює високий статус вже за життя її чоловіка, зокрема, згадку про неї в широковідомому договорі Ігоря з Ромейською імперією у 944 році, або те як вона відносно легко стала регентом при малолітньому Святославі Ігоровичі.

Прихильники болгарської версії висувають різні гіпотези, щодо її безпосередніх близьких родичів. Згідно з найбільш розповсюдженою вона була дочкою Болгарського князя (на той момент болгарські монархи ще не прийняли царський титул) Володимира Расате й онукою святого князя Бориса. Цікаво, що в цьому випадку вона була онукою святого прославленого в образі рівноапостольних і водночас дочкою віровідступника, який намагався невдало відновити язичництво.

Третя версія (точніше їх група) наполягає на слов’янському походженні Ольги з того чи іншого регіону, який намагаються встановити за допомоги переважно лінгвістичних досліджень.

Четверта версія вважає Ольгу близькою родичкою Віщого Олега, який був регентом при юному Ігорі, ймовірно його дочкою (можливо усиновленою). В цьому випадку її ім’я мало особливе значення, вказуючи на зв’язок з батьком. Крім того, ця версія є цілком логічною з політичної точки зору.

П’ята версія може вважатися найбільш вірогідною, оскільки є найбільш розповсюдженою в історіографії. Згідно з нею Ольга походила зі Пскова (який на той момент був невід’ємною частиною Київської держави). При цьому немає чіткої вказівки на її соціальне та етнічне походження.

Важливо наголосити, що існують й інші версії походження княгині Ольги, і на сьогодні ми маємо більше запитань, ніж відповідей.

Варто згадати легендарну версію знайомства князя Ігоря з майбутньою дружиною. Згідно з нею Ольга була перевізницею на річці та переправляла князя під час полювання. Він розпалився красою дівчини й намагався нею оволодіти. Вона ж не просто пручалась, але й мудро закликала до його совісті та князівської гідності. Крім того, вона була налаштована настільки рішуче, що погрожувала втопитись, якщо він не припинить. Князь усоромився своєї поведінки, а пізніше, коли прийшов час обирати наречену, згадав про цнотливу та розумну дівчину, яку й взяв собі дружиною.

Ця версія є досить популярною та, більш того, включена в основну версію її церковного життя, але треба визнати, що зустрічається вона лише з XVI сторіччя та явно носить суто легендарний характер. Але ми не повинні забувати, що традиційні легенди нерідко несуть у собі правду, вищу за історичну. Юліус Евола недарма стверджував, що на підставі легендарних джерел про історичних персонажів складається точніше і вірніше враження, ніж на підставі історичних хронік.

Легенда явно наголошує на особливих якостях Ольги вже в період її язичницької молодості. Вона цнотлива, розумна і приваблива водночас. Не варто й забувати, що скандинавська версія її імені «Хельга» перекладається як «свята». Звісно, в язичників та християн різні уявлення про сакральність, але це не може як мінімум не привабити уваги.

Розповідаючи про княгиню Ольгу, не можна не проаналізувати її стосунки з чоловіком князем Ігорем Старим.

Цей монарх залишається надзвичайно недооціненим у нашій історії (точніше в її масовому сприйнятті). Слава його найближчих родичів зіграла з ним поганий жарт. Схожа ситуація була з Філіпом Македонським, якого затуляє його син, перемоги якого змогли стати реальністю лише завдячуючи попереднім досягненням його батька. Інший приклад Піппін Короткий, який перебуває «в тіні» свого сина Карла Великого. В історіографії вважається неможливою ситуація, коли два монарха один за одним носять прізвисько «Великий», але в реальності таке трапляється нерідко.

Ігор Старий затуляється образом великого сина Святослава Завойовника і, в не меншому ступені, своєї геніальної жінки. Проте саме його ми можемо вважати засновником Києво-Руської імперії. Саме він є першим нашим князем, який згадується в ромейських, арабських та західних джерелах.

Саме він організував успішні походи на Ромейську імперію та на Каспій. За Ігоря Старого були підписані договори між ромеями та русичами. Саме за його царювання ми вперше бачимо Русь великою визнаною та єдиною (в тогочасному розумінні цього слова) державою.

Характерно, що однозначно визнаним істориками предком князівської династії Київської Русі є саме Ігор Старий. Щодо Рюрика — постійно висуваються сумніви в його історичності. Цікаво, що в «Слові про Закон і Благодать» родовід наших монархів починається саме з Ігоря.

Він народився приблизно у 878–880 році, отже був набагато старшим за Ольгу, якщо зважати на загальновизнане датування її життя. Приблизно 30–40 років різниці. Навіть якщо приблизна дата його народження встановлена занадто рано — він все одно за віком годився їй в батьки.

Те, що ми знаємо про цього чоловіка, однозначно свідчить, що він мав неабияку чоловічу харизму. Видатний лідер та воїн просто не міг не підкорити юну дівчину. Крім того, літописні джерела свідчать про глибоке горе Ольги за ним. На певні роздуми наводить жорстока помста Ольги його вбивцям древлянам. Безумовно був і її страх за маленького сина, і політичний аспект, але все одно виникає образ жінки, що жорстоко мститься за коханого.

Цілком вірогідно, що те, як відносно легко Ольга отримала права регента та її високий статус ще за його життя, пояснюється не її високим походженням, а волею самого князя. Ми не знаємо, яка політична ситуація склалася під час о царювання Ігоря на Русі. Прийнятною для тих часів була ситуація, коли регентом при малолітньому монарху був хтось з представників вищої аристократії, нерідко родич. Безумовно, переважно це був чоловік. Ситуація, коли регентом ставала мати юного монарха була радше винятком, ніж нормою. Проте якщо він не міг довіряти верхівці на сто відсотків — ситуація змінювалась.

Ігор цілком очікувано передбачав, що помре значно раніше, ніж його син подорослішає. Можливо, на момент народження Святослава йому було близько 60. Навіть якби не загроза загибелі під час чергового військового походу, він міг померти елементарно через поважний вік. Найприроднішим і найнадійнішим захисником його сина була матір. Отже, вірогідно, що, бачачи здібності своєї молодої жінки, він готував її до виконання регентських функцій. Крім того, логічно, що він мусив заручитися підтримкою своїх воїнів і принаймні частини аристократії для виконання такого рішення. Ймовірно, що він намагався надати жінці певний статус для того, щоб підсилити її позиції під час переходу влади, що й пояснює її участь у договорі з ромеями або те, що за певними джерелами вона мала власний двір.

Цікаво, що в такому випадку виконання владних функцій не тільки не було власним бажанням Ольги, але й навпаки — являло собою виконання послуху її володарю та чоловіку.

На цьому місці необхідно порушити ще одне питання.

Шлюб Ігоря та Ольги був язичницьким, а не християнським. Тим не менш її віданність чоловікові (зокрема після його смерті) високо оцінюється в церковних джерелах.

Ми повинні пам’ятати, що шлюб є Божим встановленням від початку, і шлюб нехристиянський ніяким чином не припиняє бути священним союзом. Шлюб є особливим встановленням, яке далеко виходить за межі простого породження дітей. Він відкриває шлях до духовної сакральної реалізації людини.

Ось, що, наприклад, казав про шлюб видатний сучасний богослов та подвижник Антоній Сурожський:

«Шлюб — диво на землі. У світі, де все і вся йде урозбрід, шлюб — місце, де дві людини, завдяки тому, що вони один одного полюбили, стають єдиними, місце, де ворожнеча закінчується, де починається здійснення єдиного життя. І в цьому найбільше чудо людських відносин: двоє раптом робляться однією особою, дві особи раптом, тому що вони полюбили і прийняли один одного до кінця, абсолютно, виявляються чимось більшим, ніж двійця, ніж просто дві людини, — виявляються єдністю.

Над цим кожному потрібно замислитися, тому що жити нарізно нестерпно, важко, а разом з тим — легко і звично. Розумові інтереси, смаки розходяться, і тому дуже легко сказати собі: я хочу жити тим, що мене цікавить. Хто живе для прибутку, хто живе для культури, хто шукає ідеал, але я — самодостатня одиниця, мені вистачає мене самого... А насправді від цього виходить відбувається розпорошення людства. В кінцевому результаті не залишається нічого від тієї дивної єдності, яке могло б існувати між людьми. І шлюб, як я вже сказав, є дивом відновлення єдності там, де вона не може бути відновлена ​​людськими силами».

Варто згадати й те, що таїнство вінчання встановлюється в Церкві останнім, і досить пізно. Але в перші сторіччя християнства святість шлюбу аж ніяк не применшувалась і, більш того, високе ставлення до нього християн викликало симпатію здорової частини нехристиянського суспільства, яка значно більш ніж вдало намагалася відновити високі стандарти в цій сфері.

Отже, коли ми говоримо про стосунки Ольги з її чоловіком, ми повинні усвідомлювати всю глибину їх зв’язку і значення цього для неї, навіть тоді коли вона ще не була просвітлена Христовою вірою. Цікаво, що в суто християнських джерелах надзвичайно високо оцінюється її подружня відданість, разом з помстою вбивцям чоловіка, а сама княгиня нарікається «горлицею єдиномужньою».

Під час шлюбу жінка не тільки поєднується зі своїм чоловіком, але і з його родом. Йдеться про непросте питання «таємниці королівської крові» в контексті Русі-України. Крім того, це допоможе нам краще зрозуміти драматичні події, які розгорнулися після загибелі князя Ігоря.

Монархічна форма правління існувала на Русі задовго до прийняття християнства. Всупереч псевдонауковим вигадкам про «давньоруську демократію» Русь була династичною монархією (що, звісно, не відміняло самобутніх форм народного представництва). Цікаво, що до прийняття християнства ідея сакралізації особи монарха вже була властива нашій культурі.

Наприклад, династія Рюриковичів вважалася такою, що походить від Даждьбога. Широкопоширеною є версія, згідно з якою всі слов’яни є «онуки Даждьбожі», однак, ймовірність того, що вона відповідає істині вкрай низька. Переважна більшість вчених, що вивчали цю проблему, вважають, що поняття «Даждьбожий онук» поширювалося виключно на Рюрика та його нащадків. Хоча питання досі викликає суперечки в науковому середовищі.

Першим пустив в оборот метафору «Даждьбожі онуки» невідомий автор «Слова о Полку Ігоревім» щодо русичів для виділення їх родинної спільності й необхідності припинити чвари та об’єднатися перед загрозою зовнішніх ворогів:

«Тогда при Олзе Гориславличи сеяшется и растяшеть усобицами, погибашеть жизнь Даждьбожа внука, в княжих крамолах веци человекомь скратишась».

«Въстала обида в силах Даждьбожа внука, вступила девою на землю Трояню, въсплескала лебедиными крылы на синем море у Дону: плещучи, упуди жирня времена». 

Багато дослідників розглядають два уривки про Даждьбога зі «Слова» і літописи як частини одного слов’янського міфу про походження князівської влади.

Відповідно до цієї теорії Даждьбог був першим царем слов’ян, а князі — це нащадки (онуки) Даждьбога.

Ця теорія виводиться з праць Географа Баварського (IX ст.). Проте з приводу того, хто названий у «Слові» «Даждьбожьім онуком», і донині ведуться наукові суперечки та існує кілька точок зору. В систематизованому вигляді вони зводяться до таких положень.

Ряд дослідників розуміє під «онуком Даждьбожім» не весь народ, а певний соціальний шар: одні — ратаїв, смердів (А. А. Потебня), землеробів (А. К. Югов); інші — ратників (Ф. І. Буслаєв, О. С. Фамінцин); треті — княжий рід (Н. Г. Головін, С. О. Гедеонов, Ф. Міллер, Е. В. Барсов, М. Н. Тихомиров та ін.).

Ф. Міллер, який підтримав цю точку зору, вираз «Дажьбожий онук» вважав не відображенням міфічної генеалогії князів, а всього лише епітетом («солнцеродний»).

Деякі коментатори й перекладачі «Слова» розуміли під «Даждьбожім онуком» певну особистість: А. С. Шишков — князя київського; Б. О. Рибаков — руського князя з Наддніпрянщини; І. І. Срезневський та А. В. Лонгинов — «Володимира Красне сонечко», пов’язуючи його з сонячним Даждьбогом, а Н. С. Тихонравов — Олега Святославича. А на думку Є. В. Анічкова, в одному випадку під Даждьбогом слід розуміти князя Ігоря Святославича («Вь сілах' Дажь-Божа внука»), а в іншому — Чернігів або Чернігівську Русь.

Робінсон вважає, що в першому випадку онуком Даждьбога названий Олег Святославич, а в другому — Ігор Святославич.

При цьому Робінсон виходить зі своєї гіпотези про зв’язок сонячного Даждьбога і всієї сонячної теми з родом Ольговичів.

Цілком нову точку зору з приводу висловлювання «Дажьбожа онука» висловила В. Л. Виноградова. На її думку, в «Слові» під Даждьбогом мається на увазі не бог, а людина з ім’ям Дажбог. Як бачимо, скільки вчених, стільки й теорій, а згоди немає.

Найвдалішою гіпотезою є та, згідно з якою «Дажьбожьім онуком» (тобто нащадком сонячного бога) названий у «Слові» княжий рід Рюриковичів, руських князів.

Ця гіпотеза відповідає уявленням стародавніх слов’ян про свою державну владу. Як вказував ще російський історик Міллер, походження від божества завжди й всюди було привілеєм царів, князів, аристократії, але аж ніяк не всієї нації.

Найменування в «Слові» нащадком сонячного Даждьбога саме роду князів знаходить підтвердження і в метафорі «князь-сонце». А ось сонячне затемнення віщує полон Ігоря та інших князів, повернення Ігоря з полону зіставляється із сяйвом сонця на небі.

Про зв’язок із сонцем саме князів свідчить і використання в «Слові» епітета «золотий», який завжди характеризує приналежність до князівського побуту. Золото ж символізує у світовій міфології світло сонця й є абсолютною метафорою сонця.

Таким чином, ми можемо бачити, що сакральність князівського роду, з одного боку, накладала на Ольгу особливі обов’язки та особливу харизму, а з іншого, виводила вчинок древлян за межі будь-яких сакральних та соціально-політичних норм.

Треба уточнити, що дохристиянський контекст аж ніяк не знімає цього питання для християн. У світі не відбувається нічого без Божого промислу, і таке вшанування певних родів не могло не бути відображенням певної їх харизматичності саме не в людському, а теологічному розумінні цього слова.

І саме королівські та князівські роди відіграли вирішальну роль у християнізації Європи, а пізніше дали християнському світові цілу плеяду святих. Легенди про походження від дохристиянських божеств у цьому їм не завадили.

Своєрідним резюме християнської сакралізації монаршої крові може бути цитата християнського філософа Жозефа де Местра про те, що

«Бог робить царів у буквальному сенсі. Він готує царські роди, стежить за їх дозріванням серед хмари, що приховує їх походження. Потім вони проростають, увінчані славою і честю; вони підкорюють — і це велике знамення їх законності. Вони підносяться як би самі собою, без насильства, з одного боку, без чіткого наміру, з іншого. Це свого роду чудовий спокій, який складно висловити словами. Законна узурпація, я вважаю, найбільш доречним (хоча й трохи зухвалим) виразом для визначення подібного роду походження, яке час поспішає освятити».

Але нам час повернутися до драматичних подій нашої історії…

Після успішного походу, якій завершився підписанням вкрай вигідного договору з ромеями, князь відправився збирати данину.

Під час збору данини в землях древлян князя було вбито. Варто відмітити декілька моментів.

По-перше, літописні джерела свідчать, що Ігоря було вбито під час повторного збору данини з «малою дружиною». Тобто замість перемоги в чесному бою древляни фактично скористались його ситуативною слабкістю.

По-друге, вони пролили священну монаршу кров.

По-третє, згідно з класичною версією, захопленого в полон князя було по-звірячому закатовано. Його розірвали за допомоги двох дерев. Зважаючи на сакральний статус особи та роду князя, мимоволі виникають думки про якийсь чорно-магічний ритуал.

І, нарешті, четверте, дії деревлян мали характер дуже масштабної спроби розвалити Київську імперію.

Тому нас не повинні дивувати жорсткі дії княгині Ольги з відновлення справедливості.

Ось, що нам розповідає про це «Повість минулих літ»:

«І сказали деревляни: ”Осе князя руського ми вбили. Візьмемо жону 7 його Ольгу за князя свого Мала і Святослава [візьмемо] і зробимо йому, як ото схочем”. І послали деревляни ліпших мужів своїх, числом двадцять, у човні до Ольги, і пристали вони під Боричевим [узвозом] у човні, бо тоді вода | текла біля Гори київської, і на Подоллі не сиділи люди, а на Горі.

Город же Київ був [тут], де є нині двір Гордятин і Никифорів, і двір княжий був у городі, де є нині двір Воротиславів і Чюдинів, а перевісище було поза городом; поза городом був і двір теремний другий, де є двір доместиків 8, — за святою Богородицею над горою, — саме тут був терем кам’яний 9.

І розповіли Ользі, що деревляни прийшли, і позвала [їх] Ольга до себе, і мовила їм: ”Добрі гості прийшли”. І сказали древляни ”Прийшли, княгине”. І мовила їм Ольга: ”Говоріть-но, заради чого ви прийшли сюди?” І сказали деревляни: ”Послала нас Деревлянська земля, кажучи так: ”Мужа твойого ми вбили, бо був муж твій як той вовк, що обкрадав і грабував. А наші князі добрі є, бо пильно вони подбали про Деревлянську землю. Іди-но за нашого князя Мала”, — бо ім’я йому було Мал, князю деревлянському. Мовила тоді їм Ольга: ”Люба мені є річ ваша. Мужа свойого мені вже не в скресити, а вас хочу я завтра вшанувати перед людьми своїми. То нині ідіте в човен свій і ляжте в човні, величаючись. Завтра я пошлю по вас, а ви скажіте: ”Не поїдемо ми ні на конях, ні пішки [не] підемо, а понесіте нас у човні”. І вознесуть вас у човні”. І відпустила вона їх у човен.

Ольга тим часом звеліла викопати яму велику й глибоку на дворі теремному, поза городом. І назавтра Ольга, сидячи в теремі, послала по гостей. І прийшли до них [кияни], кажучи: ”Зове вас Ольга на честь велику”. Вони ж сказали: ”Не поїдемо ми ні на конях, ні на возах, ні пішки [не] підемо, а понесіте нас у човні”. І сказали кияни: ”Прийдеться нам [нести]. Князь наш убитий, а княгиня наша хоче | [йти] за вашого князя”. І понесли їх у човні. Вони ж сиділи, взявшись у боки, величаючись і вигорджуючись, у великих застібках. І принесли їх на двір до Ольги, і, нісши їх, [так] і вкинули з човном у яму. І, приникнувши [до ями], Ольга мовила їм: ”Чи добра вам честь?” Вони ж сказали:”Гірша нам смерть, ніж Ігореві”. І повеліла вона засипати їх живими, і засипали їх.

І пославши Ольга [послів] до деревлян, сказала: ”Якщо ж ви мене щиро просите, то пришліте до мене знатних мужів, хай у великій честі піду я за вашого князя. А то не пустять мене люди київські”. Це почувши, деревляни вибрали ліпших мужів, які держать Деревлянську землю, і послали по неї.

Коли ж деревляни прийшли, звеліла Ольга приготувати мийню, кажучи [їм] так: ”Помившись, прийдіте до мене”. Вони, [слуги], тоді розпалили мийню, і ввійшли деревляни [туди], і стали митися. І заперли мийню за ними, і повеліла [Ольга] запалити її од дверей, і тут згоріли вони всі.

І послала вона [послів] до деревлян, кажучи так: ”Се вже йду я до вас. Тож зготуйте медів много коло города, де ото вбили ви мужа мойого. Хай поплачу я над гробом його і вчиню тризну мужеві моєму”. Вони ж, почувши [це], звезли медів вельми багато. А Ольга, взявши трохи дружини і йдучи без нічого, прийшла до гробу його і плакала по мужеві своєму. І повеліла вона людям своїм 10 насипати могилу велику, а як вони насипали, звеліла тризну чинити. Після цього сіли деревляни пити, і звеліла Ольга отрокам своїм прислужувати перед ними. І сказали деревляни Ользі: ”Де є друзі наші, що їх ми послали по тебе?” А вона відповіла: ”Ідуть вслід за мною з дружиною мужа мойого”. І як упились деревляни, звеліла вона отрокам своїм пити за них, а | сама відійшла звідти і потім наказала отрокам сікти їх. І посікли їх п’ять тисяч. А Ольга вернулася до Києва і спорядила воїв на рештки їх».

У цьому описанні треба звернути увагу на декілька моментів:

По-перше, явно злодійські плани деревлян по відношенню до малолітнього князя Святослава. В пізніших джерелах їх прямо звинувачують у заколоті з метою його вбивства.

По-друге, майстерні дії Ольги з поступового «обезголовлення» ворога. Спочатку, в два етапи, вона винищує їх племінну верхівку (принаймні критично важливу частину), а потім влаштовує різанину основній масі вільних членів племені, їх становому хребту.

І третє. Але не менш важливе. Літописець окремо наголошує на щирому горі княгині за вбитим чоловіком.

Тим не менш помста лише починалась…

«У РІК 6454 [946]. Ольга з сином Святославом зібрала воїв багатьох і хоробрих, і пішла на Деревлянську землю. І вийшли деревляни насупротив. І коли зійшлися обидва війська докупи, кинув списом Святослав на деревлян, а спис пролетів між ушима коня і вдарив під ноги коневі, бо був [Святослав] зовсім малим. І сказав [воєвода] Свенельд і [кормилець] Асмуд: «Князь уже почав. Ударимо, дружино, вслід за князем».

 І перемогли вони деревлян. Деревляни ж побігли й заперлися в городах своїх. А Ольга кинулася з сином своїм на Іскоростень-город, бо ті [городяни] вбили були мужа її, і стала довкола города з сином своїм. А деревляни заперлися в городі і кріпко боролися з городських стін, бо знали вони, що самі вбили князя і на що [довелося б їм] здатись.

 І стояла Ольга літо ціле, і не могла вона взяти города. І намислила вона так: послала [послів] до города, кажучи: ”Чого ви хоч досидітись? Адже всі ваші городи здались мені, і згодились на данину, і обробляють ниви свої і землю свою. А ви хочете з голоду померти, не згоджуючись на данину?” Деревляни ж [їй] сказали: ”Ми раді б згодитись на данину, але ти будеш мстити за мужа свойого”. І сказала їм Ольга, мовляв: ”Я вже одомстила за мужа свойого, коли прийшли ви до Києва, і вдруге, і втретє тоді, коли чинила тризну мужеві моєму. Тому я вже не буду помсту чинити, а хочу взяти потрохи данини і, помирившися з вами, піду назад”. Запитали тоді древляни: ”Чого ти хочеш од нас? | Ми раді дати і медом і хутром”. Вона ж сказала їм: ”Нині у вас нема ні меду, ні хутра. Лише малого я у вас прошу: дайте мені од двора по три голуби і три горобці. Бо не хочу я тяжкі данини накласти на вас, як ото муж мій, а сього прошу у вас малого. Знемоглись бо ви єсте в облозі тож дайте мені се мале”.

 Деревляни ж раді були [цьому]. Зібрали отож вони од двора по три голуби і по три горобці і послали до Ольги з поклоном. Ольга тоді сказала їм: ”Се вже покорились ви єсте мені й моїй дитині Ідіть-но в город, а я завтра відступлю од города і піду в город свій. Деревляни ж раді були [цьому], увійшли в город і розповіли [про все] людям. І обрадувалися люди в городі.

 Ольга тим часом, роздаючи воям кому ото по голубові, а другим по горобцеві, звеліла [їм] кожному голубові й горобцеві прив’язат трут, обгортаючи [його] в маленькі платочки [і] ниткою прив’язуючи до всіх голубів і горобців. І звеліла Ольга, коли смерклося, воям своїм пустити голубів і горобців.

Голуби ж і горобці полетіли в гнізда свої, — ті в голубники свої, а горобці під остріхи, — і тоді загорялися голубники, а од них хижі і стодоли 1. І не було двора, де б не горіло, і не можна було гасити, бо всі двори загорілися. І побігли люди з города, і повеліла Ольга воям своїм хватати їх.

 А як узяла вона город, то спалила його. І старійшин же города спалила, а інших людей — тих побила, а других оддала в рабство мужам своїм, а решту їх зоставила платити данину.

 І наклала вона на них данину тяжку, і дві частини [її] ішли 2 Києву, а третя — Вишгороду, до Ольги, бо Вишгород був Ольжиним городом. І пішла Ольга по Деревлянській землі з сином своїм і з дружиною своєю, встановлюючи устави і уроки 3. І [донині] є становища її і ловища її».

У цій хрестоматійній історії треба зазначити один важливий момент. Епізод зі спаленням міста за допомоги птахів нерідко вважають легендарним. Більш того, вказують на його запозичення з іноземних епічних джерел, зокрема, з творів Саксона Граматика та Сноррі Стурулсона. Проте це може навпаки свідчити, що такий спосіб взяття міст тоді траплявся, можливо, рідко, але систематично. Отже, її дії цілком могли спиратися на стратегічну думку того часу.

Цікавим моментом є початок битви маленьким князем Святославом. Хоча з практичної точки зору мова йшла про суто символічний рух малолітньої дитини (спис впав безпосередньо перед конем), але князь був сакральною персоною та правлячим монархом. Ольга була лише його першою слугою. Це важливо пам’ятати, оскільки в історіографії постійно намагаються розвести князювання Ольги та Святослава як два різних періоди, що є абсурдним.

Читати далі...