Казання Імбауна

Пророк богів промовив: «Ось там, поблизу дороги, сидить лжепророк; і всякому, хто шукає знання прихованих днів, він каже: “Того дня Король промовить до тебе, коли його колісниця проїде поруч”.

Більш того, усі люди приносять йому дари, і лжепророк має більше слухачів своїх слів, аніж Пророк богів».

Далі казав Імбаун: «Що відає Пророк богів? Я відаю лише, що і я, і люди — ми знаємо одне ніщо стосовно богів, та лиш щось — стосовно людей. Чи дано мені, хто є їхнім пророком, казати людям таке?

Бо задля чого ще люди обрали пророків, як не задля того, щоб ті промовляли надії людей та казали людям, що їхні сподівання справдяться?

Лжепророк говорить: “Того дня Король промовить до тебе”.

То чи не треба мені казати: “Того дня боги промовлять до тебе, коли спочинеш ти у Пеґані”?

І будуть люди щасливими, і знатимуть, що справдяться їхні надії — тих, хто повірив словам, обраним людьми для пророка, аби той їх сказав.

Одначе що може дізнатися Пророк богів, до котрого ніхто не прийде, не скаже: “Твої надії справдяться”, і для кого ніхто не зможе зробити химерних знаків перед його очима, щоб згасити його страх смерті, і кому єдиному камлання жерців дають ніщо?

Пророк богів продав своє щастя за мудрість та віддав свої надії людям».

Мовив також Імбаун: «Коли буваєш ти гнівний поночі, споглядай, які спокійні зірки; і чи буває так, щоб нікчемні лаялись, коли царюють такі тиша і спокій серед величних? Або ж, коли буваєш ти гнівний вдень, позирай віддалені пагорби та бач той спокій, що так прикрашає їхні обличчя. Чи маєш ти лютувати у той час, коли вони стоять так ясновельможно?

Не будь злим на людей, бо, як і ти сам, вони скеровані Дорожандом. Хіба бички буцають один одного, як на всіх них лежить одне ярмо?

І не лютуй на Дорожанда, бо це — як бити голими пальцями по залізних скелях.

Усе так є тому, що так було, щоб бути. Не лайся ж на те, що є, бо те все було, щоб бути».

І Імбаун мовив: «Сонце здіймається та творить славу над усім, що бачить, і, крапля за краплею, воно обертає звичайну росу на багатство із самоцвітів. І творить воно велич посеред пагорбів.

Так і людина народжується. І почиває слава по садах її молодості. І людина, і сонце мандрують у далечінь, щоб вчинити те, що Дорожанд накаже їм вчинити.

Скоро вже сонце зайде, і дуже м’яко у безгомінні ночі замерехтять зірки.

Так само людина вмирає. І тихо над її могилою всі плакальниці ридають.

Та чи її життя не постане знов деінде серед усіх світів? Чи вона ізнов не побачить сади своєї молодості? Або ж відійде вона до кінця?».