Карусель (Частина 2)

(Назад до Частини 1.)

- Максиме! — скрикнула, і лиш тоді зрозуміла: ні, не він. Трохи інше, більш тонке та шляхетне обличчя. Юнак тримав за руки дівчину, в якій Ганна впізнала Гулевичівну — але молоду і якусь... живу? Звичайну? Очі, якими Єлизавета Гулевич дивилася на незнайомого гарного хлопця, не породжували страху, не зачаровували, а були просто живі і майже чорні. Ніхто з пари Ганну не помітив. Придивилася: трава проходила їй крізь ноги.

- Мама кажуть, — заговорила Галшка тихим хрипким голосом, — щоби я прийняла дар. І я скорюся, Петрусю.

- Але Галшко, то гріх!

- Гріх, — дівчина кивнула й поцілувала хлопця у стиснуті в замок пальці, — але я не маю вибору. Уяви собі, скільки ми всього зможемо, ти і я! Для нас не буде нічого неможливого! І скільком людям ми зможемо помогти!

- А про занапащені душі тих людей ти не думала? А про свою душу? Про мою?..

Порив вітру розтріпав довжелезні Галшчині коси.

- Твоя душа — то чи не єдине, що мені дороге. Дар прийму тільки я, ти не муситимеш. Я хочу зробити це для нас. Для тебе. Щоб тебе захистити!

- Хіба я просив тебе про такий захист?

Вітер піднявся, і в ньому Ганна почула рипіння й стукіт дерев’яної каруселі. Змиг ока — і вона вже в іншому місці. В місті, оточеному ріками й болотами в урвищах, із великими прадавніми воротами й темними глухими лісами за ними. Ганну, мов ту пелюстку тендітної квітки, невпинно несло у вітрі через місто Луцьк, а навколо кружляв і нісся білий вишневий цвіт. Обірвані вітром пелюстки врешті вдарило в надвечірнє вікно, за яким Ганна знову побачила Галшку. Підкинута пам’ять підказувала: минуло багато років. Але Гулевичівна не змінилася зовні. Така ж молода, от тільки щось надто строге і хиже з’явилося в рисах обличчя.

Галшка сиділа біля свічки за столом при вікні. На столі перед неї було розгорнуто креслення витонченої роботи, навіть крізь вікно, здаля було помітно, наскільки складним і незвичним має бути той механізм із сотні сотень коліс, коліщат і коліщаток. На поличках — книги в коштовних обкладинках: золото, каміння. Пічка позаду аж реве, так гріє. Раптом до кімнати вбігла сполохана челядь, відсапуючись, поламаним хором заголосили: Петро вмер. Далеко, в монастирі, відписав усе своє школам і Академії, а за три дні ліг на стіл і перестав дихати.

За мить Гулевичівна з нелюдським криком згребла все зі столу й кинула долі, тоді перевернула стіл, розвернулася до наляканих служниць.

Ті впали, мов підкошені, немов хтось висмикнув із обох життя. На зблідлих обличчях навіть не встиг відбитися переляк. Галшка ж тим часом із ревом заходилася кидати на підлогу книги, шкури, посуд. В її голосінні не було нічого світлого й нічого людського теж.

Вітер знову зарипів старим колесом, Ганну понесло далі, і заледве роззирнувшись, вона побачила, як палає Галшчин дім.

Ганну тепер несло все швидше крізь часи та міста, крізь долі людей. Невисока темна постать Єлизавети Гулевич виринала то тут то там, часом сама, часом із вірними гулями — і брала, брала, брала. А натомість давала людям бажане, зв’язуючи не згірше ніж словом, даним особисто Ліліт. Хочете везіння в коханні? Віддайте даний Долею талант і те майбутнє, де з його допомогою досягаєте слави. Хочете зажити великих статків? Розпрощайтеся з лагідною вдачею, яка допомогла б вам знайти вірних друзів. Хочете, щоби ваша дитина отримала гарну освіту? Покладіть на вівтар власну здорову старість і часи, в яких ви доживаєте до онуків.

Ганна не була впевнена, чи не ввижається їй: серед тих, повз кого вітер, майже ураган, ніс її, був її дідусь. Але в чому вона точно була впевнена — Ярина, Марічка і Соня теж там були. І...

Галшка стояла прямо перед нею. Ганну кинуло до її ніг — і на тому вітер затих.

Зморгуючи їдкі сльози, Ганна підвела погляд: зараз здавалося, що маршалка заввишки з величезну скелю.

- Ну здрастуй, Гандзю. — Упириця нахилила голову до плеча, немов вивчаючи. — Дивись-но, і ти прийшла до мене. Дідусь твій світлої пам’яті казав, що не прийдеш, а бач, як вийшло.

Говорити було неможливо. Де там, тут не забути б, як дихати. І довкола — нічого, геть нічого, за що можна зачепитися оку. Лише туман і сніг падає. І вона, Єлизавета Гулевич, дивиться Ганні просто в душу, піднімає з самісінького дна щось страшне і чуже.

- То за чим, Гандзю, ти прийшла до мене сьогодні?

- Таж ви... знаєте...

- Знаю, — усмішка. — Я все знаю, я лиш хочу, щоби ти собі в тому зізналась.

“Бабуся. Я прийшла сюди через бабусю. Їй жодні лікарі, жодні знахарі допомогти не можуть”.

- Ай брешеш. Ти бабусю ніколи не любила. Вона строга до тебе була малою, завше дорікала тобі кожною копійчиною, зробила зі смерті твоїх батьків ікону. Вона тобі ніколи не посміхалася наодинці — лиш при сторонніх, щоби ті думали, що вона тебе любить. Якби не дідусь, ти вийшла б заміж за нелюба, ти ніколи не пішла навчатися, ти лишалася б при ній за наймичку — хіба це те життя, повернення якого ти хочеш?..

Ганна схотіла заперечити, що це жива людина, рідна кров, єдина крім неї, Ганни, хто залишився з сім’ї. Але згадалося чомусь, як бабуся простує коридором і брудними пальцями вимащує стіни.

- Ні, Гандзю. Бабусине життя та здоров’я — це не твоя мета. Це твоя жертва.

І тоді Гулевичівна засміялася. Тихо, лагідно, а з Ганни немов вибили подих. “То це я для того?.. Ні!”

- А мета в тебе інша.

Туман за спиною в упириці трохи розійшовся — і Ганна побачила карусель. Подруг на ній, себе — всі лежали на своїх сидіннях непритомні. Порожнє місце, де мав бути факір. І Максима. Він лежав без свідомості, мов застрелений — фігурка з чорних і білих плям углибині туману.

За мить вони обидві стояли біля каруселі, Гулевичівна ніжно, мов дитину, гладила Максимові кучері, а Ганна не могла й поворухнутися.

- Прекрасний юнак. Шляхетної крові, до речі. І нагадує мені зовсім іншу людину, з зовсім інших часів. Ми були щасливі з цією людиною — щоправда, недовго.

Губи нарешті послухалися Ганну:

- Ви гадаєте, що я ладна піти на це? Вкоротити віку близькій людині заради ницих бажань?!

Гулевичівна знову засміялася. Відпустила Максимове волосся — і його голова впала на спинку сидіння, позбавлена будь-яких сил. Маршалка сплела в замок худі мальці з довгими білими нігтями:

- Що, на твій позір, відбувається, коли ви, смертні, сідаєте та карусель? Твої подруги тобі щось про це розказували? Вони ж у тебе, на відміну таки від тебе, всі дуже розумні та досвідчені. Ні?

А справді, що відбувається на каруселі? Як це відбувається?

Ганна не знала. Ярина не сказала їй — та Ярина, яка зараз, як і інші лежала без свідомості на каруселі, що мала от-от докорінно поміняти її долю. Але, на відміну від Ганни, Ярина знала.

- Це має якесь значення? — спробувала гідно відповісти Ганна. А вийшло — жалюгідно. Мов пташка пискнула.

- О, дорогенька!..

Карусель ожила й почала рух. І, хоч гуркіт і рипіння мали б заглушувати всі інші звуки, Ганна чула спокійний, впевнений голос Гулевичівни:

- Цей неймовірний механізм створив колись для мене один добрий друг. Великий мислитель, можливо, навіть величніший, ніж я, хоч і, на превеликий жаль, смертний. Цей механізм перетворює одні етерні енергії на інші — ті, що підтримують життя мого роду. В вас ніхто нічого не забирає, лише змінює. От, скажімо, ти схотіла би щиро, щоби твоя бабуся, Рита Іванівна, одужала і ще багато років жила повноцінним життям. Це була б версія майбутнього, в якому, просто повір, вам із Максимом не судилося б бути разом, а ти доживала віку нещасною, в найкращому випадку сама — в значно гіршому з якимсь нелюбом. Я можу прибрати це майбутнє з рівняння і замінити на те, де сама доля штовхає вас одне одному в цнотливі обійми. Процесом заміни одного майбуття іншим дуже просто керувати через цю карусель. Енергія, що виділяється при русі одного майбутнього ближче до вірогідного, а іншого далі, і є тою силою, що мені потрібна. Звісно, я можу зробити все і самотужки. Але... Потрібен контроль, скажімо так. У минулому, поки машина не була побудована, я часом загравалася, відсуваючи всі варіанти майбутнього людини у неможливу далечінь. Сили, що я тоді отримувала, — Гулевичівна усміхнулася від солодких спогадів і облизнула яиком маленькі губи, — її було дуже багато. Вона давала мені стільки всього! Але я не варварка. Я гуманістка і хочу помагати людям. Хто ж винен, що людям завше все не так. Вони хочуть одне майбутнє, потім отримують його — і вже хочуть зовсім інше! Їм завжди щось не подобається! Завжди недостатньо!..

Ганна усвідомила, що карусель насправді величезна, і те, що вона бачить — лише наземна верхівка величезної машини, схованої над землею: земля під її ногами тремтіла й вібрувала, бо тремтіло й вібрувало, перемелюючи людські долі, те, що знаходилося глибоко внизу.

- А люди все йдуть і йдуть, — продовжувала Гулевичівна. — І навіть коли в них лишається тільки одне можливе майбутнє, вони хочуть чогось іншого, і щоби те інше хтось підніс їм на золотій таці — бо ніхто не бажає міняти щось самотужки!

Тепер вони вдвох стояли над прірвою. В безодні без упину крутилося й ворушилося — щось. Величезне, лише частково видиме через туман. Частково дерев’яне, частково з плоті, немов величезна глибинна тварина чи риба, що намагається розламати потоплений корабель і використати його замість мушлі.

- Навіщо ви мені це показуєте?

- Бо ти маєш право знати. Ти походиш від роду, який ховає в собі безліч таємниць. Ця — лиш одна з них. А тепер скажи, яке майбутнє ти хочеш наблизити, і що готова віддати натомість.

***

Вона прийшла до тями рвучко, відчувши все одразу: запахи, звуки, кольори, холод снігу, тепло диму. Не одразу змогла зосередити зір, зрозуміти, де межі тіла, як ним керувати. Навколо було їдке, ситне, кисле, холодне, тверде, тепле, шумне, рухливе.

- Очуняла, дрібното?

- Ганно, ти як?

Голоси. Знайомі?

- А я казала, не треба її з каруселі знімати. Ну, покаталася б іще, сама б проснулася, коли час би настав!

Нарешті погляд зібрався в одне. Обличчя Ярини було просто навпроти її обличчя:

- Як ти?

- Та... якось. Нормально. Ніби.

Їдким димом, ситним їдлом, трохи пивом пах її власний плащ. Холодним і твердим був поручень метро, теплим — плащ і чиєсь плече поряд. Потяг нісся кудись, і люди то входили, то виходили з вагона. За вікнами блимала картинка: освітлений хол якоїсь станції, тоді темрява і дроти. Тоді якийсь інший хол — і знову дроти і темрява.

Вони всі вп’ятьох сиділи на острівці з короткими лавками в кінці вагону. Соня і Марічка навпроти, Ярина просто нахилилася над нею, стоячи, отже...

Ганна сіпнулася й сіла рівно. Повернулася — Максим. Дивиться тривожно, ніби якесь питання ставить. Яке? Чи занапастила я власну душу? Чи заплатила чужим майбутнім за своє щастя? Що ти від мене хочеш, чоловіче?

- О, вибач. Здається, я витріщаюся.

- Так.

Ганна відвела погляд, бо теж почала витріщатися. “А він? Він теж занапастив чиєсь майбутнє, свою душу? Заради маминого щастя — чи, може, свого? Хто його знає, що йому в голові...”

Знову станція. Знову темрява. І ще одна станція. А тоді — сірий від туману великий світ, потонулий у киселі так сильно, що не видно ні круч, ні Дніпра, лише пролітають повз товсті сталеві канати вантового моста.

Вони вийшли по черзі — дивні сучасні люди в дивних несучасних костюмах. Найпершою, на ходу кидаючи на спину наплічник, вибігла Соня, ледь не проґавила зупинку. Тоді до дверей почимчикувала Правда, наостанок спитавши, чи точно Ганна жива.

Тоді Максим. Глянув іще раз так, ніби по живому різав. Ганні захотілося крикнути: “Чого ти на мене так дивишся?! Я хіба єдина пішла на ту бісову карусель? Ти не пішов? Чи вони? Ти ж навіть не знаєш, що вони віддали і на що проміняли! Ти не знаєш, що лишилося від їхніх душ! То чому я винна?!”

Вони лишилися удвох із Яриною.

- Тебе провести, може?

- Та ні. Я хочу побути трохи на самоті. Якщо можна.

Вони мешкали поруч, в одній зупинці метро. Ярина ближче до озер, а Ганна — до лісу, з самого краю міста. Ходити там увечері було завжди моторошно, але якщо йти разом, доведеться говорити. Питати. Уточнювати. Виправдовуватися. Слухати Яринині відповіді. І, можливо, сваритися навіки. Цього Ганна зараз не хотіла. “Зрештою, якщо вдома на мене чекає холодний труп, мені знадобиться допомога подруг і наставниці. Я з цим не впораюсь сама”.

- Як скажеш. Тоді бувай. Заходь завтра на чай о сьомій, поговоримо!

З цим Ярина вийшла, не обертаючись, і Ганна зусиллям волі змусила себе не думати про те, що може бути потрібним такій, як Ярина. Гроші? Ну, хіба що трохи грошей всім не завадить. Але що вона за те віддала? Яке майбутнє? Чиє майбутнє?..

Червоний хутір геть засипало білим, машини з гучним шепотом вологих шин носилися трасою на аеропорт по свіжому шару осінньої багнюки. Ввімкнулися ліхтарі.

Вже пройшовши пішки кілька кварталів, Ганна зрозуміла, що в неї дуже намокли та змерзли ноги у старому дірявому взутті. Згадала, що треба було зайти до аптеки, купити для бабусі Ріти її ліки — єдине, на що заледве вистачало мізерної пенсії.

Але вирішила спершу не йти. Зрештою, аптеки працюють ще години півтори чи дві.

Спочатку треба перевірити.

Зайшла у свій непривітний двір, де всі дерева не трималися більше року. Калюжами добрела до сходів під’їзду, почала ритися в своєму рюкзачку, щоб відчинити двері старим магнітним ключем у порепаному синьому пластику. Пальці рук теж замерзли і тепер погано ворушилися. Плащ майже зовсім не допомагав, хіба тільки беріг від снігу і трохи від вітру.

На поріг, у нанесений свіжий сніг перед дверима щось випало.

Ключ.

Великий важкий ключ із жовтого металу.

Ганна підняла його й піднесла до тьмяної лампочки під карункою.

На фігурній голівці ключа був відтиск герба, у слабкому світлі його було видно погано, та Ганна розібрала: лицарський шолом, хрести, круги. В голові ніби озвався голос факіра, що перевіряв квитки на воротах фортеці: “То тепер панна має клейнод і може одержати чималі привілеї!”

Сама не знаючи, навіщо, вона причепила знахідку на кільце з ключами, частина з яких зробилася непотребом, відколи не стало дідуся. Притисла-таки магнітний ключ до дверей, дочекалася сигналу. Піднялася до під’їзду, пропахлого цигарками та закинутою вбиральнею. Доїхала до свого восьмого поверху. Взяла ще інший ключ і в напівтемному коридорі тричі провернула у шпарині, сторожко дослухаючись до важкої задушливої тиші.

А потім ввійшла в оселю.