Карусель

Всередині мурів рясніло від людей, диму, кольорового вбрання, глиняних горщиків, ножів та мечів різного способу кування, слоїків із усілякими тинктурами, алкогольними й дуже алкогольними, горішків, каштанів, льодяників на паличках, оберегів і прикрас на всі ґатунки. З одного боку старовинного майдану звучала коза, з іншого, тихіше — древня ліра. Посередині лицарі верхи розважали народ кінними боями, а зовсім при вході факіри крутили кинджали, вогонь та стрічки у неймовірних вихилясах. Дзвоники, метання сокир, запах ковбаси. Чорні й червоні спідниці, збільшувальні скельця, пляма від цибулевого супу. Миготіння вогню, невпинний хід каруселі.

Ганна поправила фібулу й щосильніш загорнулася у щільний вовняний плащ, сподіваючись, що її буденного одягу під ним ніхто не побачить: гостей, убраних “традиційно” на ярмарок пускали безкоштовно, а в неї було грошей або на квиток — або на їжу і питво. Хоча хіба то їжа — маленький кухлик слабкого теплого меду й шмат жиляника з печі, трохи притрушений цибулею та кількома шкварками?

Пропустили. Факір зі зморшками, що видніли на плохому лиці навіть крізь грим, чемно всміхнувся і сказав, що якби панна мала десь при собі ознаки роду Гулевичів — їй би все їдло та пиття було сьогодні й на всі дні ярмарки безкоштовними, і що гостям з ознаками багато привілеїв дають, деякі двері фортеці відчиняють, візьміть брошурку.

- Якщо то навіть будуть несправжні клейноди, нестрашно, — підморгнув він.

В Ганни жодних клейнодів не було, ні справжніх, ні підроблених, був тільки плащ, який шив їй колись давно дідусь для театрального гуртка в школі. На щастя, з тих часів не виросла, от і знадобився дідів дарунок.

Подруга вже чекала на неї. Тобто, як подруга. Висока, статна, шляхетної крові Ярина Вигурівська, аспірантка Академії, членкиня комісій, авторка статей, і, і. Хто Ганна поруч із нею? Та ніхто. Паршива другокурсниця, що потрапила до Академії “по сумному блату”: сиріт брали на бюджет без іспитів, але інших послаблень не давали. Ярину просто поставили їм якось на заміну, дівчата розговорилися після пари й почали ділитися книжками. Тоді Ярина запросила Ганну на вечір настолок у свою компанію. Тоді подарувала на день народження антологію “Магія Поділля: звичаї та ритуальна культура нашого народу”, серед авторок якої сама ж і була.

Ярина чекала вже давно, біля неї на дерев’яній стійці під благеньким навісом стояло вже кілька порожніх келихів із-під медовухи і порожня тарілка. Вона крутила так-сяк у руці русяву косу, хмурила брови. “Зараз як прокляне мене нарешті”, — подумала Ганна.

Ярина їй за життя жодного злого слова не сказала, але старші курси її чомусь боялися, тож Ганна ніяк не могла позбутися відчуття, що от-от почнеться. Просто одного разу вона зробить щось недосконале, і... Дідусь би її за будь-який хибний крок уже розстріляв словесно, але дідуся не стало торік, і Ганна лишилася майже зовсім сама. Оце хіба люди на курсі, з якими спілкувалася трохи, і ще Ярина. А так, надто дома, поговорити стало геть нема з ким.

- Велика черга на вході?

- Та ні. Це я запізнилася. Вибач.

У відповідь подруга кивнула, відлипла від стійки й міцно обійняла Ганну обома руками.

- Дарма, не вибачайся. Гулевичівни все одно поки нема, тож можемо просто походити рядами, пороздивлятися собі, купити щось.

- Та я не те щоб на закупи...

Всередині у Ганни все ніби стислося в кулак. Аякже, “не те щоб”. Півтора карбованці на добу, якщо планувати бюджет, виходячи зі стипендії. Бо решта йде на проїзд, інтернет, комуналку... Півкарбованця вже витратила, поки сюди доїхала. Але на вечерю відкладено яблуко, кус хліба і трохи “Нутели” на дні. Тож можна, так би мовити, “шаліти так шаліти”.

- Так погано?

Питання Ярини заскочило зненацька. Вона точно відьма, ще й думки читає.

- Та ні, я просто стомлена трохи. І зараз я щось куплю, чекай. Щось поїсти та попити, певно, зранку ні крихти в роті...

- З бабусею. Так погано?

Кулак усередині стиснувся ще сильніше. Ну так, так. Забула, нащо прийшла. Дурне дівчисько.

- Ну... вона не говорить. Тільки дивиться перед собою, і очі... Не знаю, як описати. Не знаю, чи це поможе. Не хочу про це.

А про себе вкотре про себе подумала: матінко, скільки людей. І оце всі вони прийшли... Щоби що?

А я навіщо прийшла? Кому я треба? Чим я можу заплатити? Що це мені дасть?

Ярина кивнула: не хочеш про це, то не треба. Тоді помахала комусь у Ганни за спиною. Ясно — кому. Ідуть. Усі йдуть. І вони теж тут.

У компанії Ярини, крім них двох, було ще троє людей — двоє дівчат і парубок. Хоча Марічку Правду важко було назвати дівчиною: молодиця, молода жінка. Височенна, як тополя, вища за Ярину голови на дві, і плечі такі, що каріатидам не снилися. І найстарша в компанії, до того ж. Вдачі Марічка була спокійної, говорила ніби завжди жартома, але дивилася часом так з-під чорних брів і чорного ж чуба, що ставало страшно. На ліктях у Марічки було повно дивних шрамів, і Ганна так ніколи й не набралася хоробрості спитати — звідки.

Останньою дівчиною в компанії була Соня. Соня була маленька і вертлява, схожа на злу лисицю, і голос був як у лисиці, високий і гучний. Соня вічно носила з собою купу металобрухту на шиї, якихось хрестів, псевдогострої бутафорської зброї, книжок із виживання. Її наплічник був зібраний “на всі випадки життя”, тому був величезний і круглий. Про Соню казали, що ніхто не знає, де вона живе, бо її батько вигнав із хати. Кожен другий свій велерозумний монолог вона починала тицяння пальцем у небо і канонічного “ви не шарите”.

Ну і Максим. Мовчазний і завжди дуже серйозний молодик казкової краси. Ганні було важко зізнатися собі, але часом вона приходила на вечори настолок не задля того, щоб обговорити з Яриною стародавні чародійські ритуали чи процеси над відьмами, — а щоб побачити Максима. Ах, Максиме, твої чорні кучері. Ах, Максиме, твої турові очі. Ах, Максиме, твій стрункий гнучкий стан. Тьху!..

Всі підійшли, почалися обійми та рукостискання, нова розмова влилася в попередню і Ганна наказала собі підібрати шмарклі.

- ...Я, до речі, ярчука нового завела. Назвала Вітер. Таке мале, а вже знає, хто мамка в сім’ї, — Соня вже заходилася показувати подругам світлини нового собаченяти. Щось зовсім маленьке, кудлате та нещасне.

- Оце твій ярчук? — Ярина з усміхом похитала головою. — Ну-ну.

- Я ж кажу їй, це ховрах, напевно, — реготнула Правда.

- Та ви не шарите! Воно виросте, воно моє життя ціною свого захищатиме! Це сьома сука від сьомої суки, щоб ви знали!..

Ганна навіть всміхнулася: деякі речі таки не змінюються. Може, це не зовсім її компанія. Але це компанія, де можна просто бути. Сміятися з жартів, говорити про щось цікаве. Навіть сьогодні вони всі тут.

За мить вітер вдарив в очі пасмом диму від горілої цибулі. Зажмурилася, зморгуючи гірку сльозу.

Вони всі тут. Отже?..

- Привіт, — ніжний тихий баритон. Максим. — Ти як?

- Та... таке.

- Як бабуся?

- Жива поки. Як мама?

Нарешті проморгалася й побачила: в Макса теж очі червоні. І певно, що не від диму.

- Та нашими молитвами, поки теж. Але їй ніби дихати нема чим, весь час просить відчинити вікно. Ми не зачиняємо. Ходимо вдома вбрані як на вулицю. Така пригода в лісі ніби, але не виходячи з хати. Брат зібрав мамин намет, і тепер він вождь індіанців, і в намет без данини входити нікому не можна.

Слабко й нещиро посміялися. Отже, він проситиме за маму.

- Ти добре подумав? Гулевичі забирають щонайцінніше...

У відповідь на цю (кострубату! яку! ж! Кострубату!) спробу виявити турботу хлопець гордо струсив кучерями:

- За кого ти мене маєш? Це моя матір, звісно що я віддам за неї найцінніше! Якщо треба буде.

Ця розмова була б довшою, якби не Правда, що згребла всіх у могутні обійми, безапеляційно сказала: “Дівки, ходімо на медус із хлебусом, я пригощаю”, і потягла до одної з безлічі тимчасових кнайпок під мурами фортеці. Де Правда працювала, ніхто крім хіба Ярини достеменно не знав (казали люди, що працює якихось кримінальних посестер), і гроші — великі, часом скажені гроші — водилися в неї завжди. Тому якби Ганна з Яриною були вдвох, і Ярина запропонувала б частування на свій невеликий аспірантський зажиток, Ганна відмовилася б. Але тут відмовити було неможливо.

Поки стояли, купляли, наливали, випивали та їли, поки Соня щось розказувала про те, що насправді собаки зараз уже не ті, і з вовками не родичаються, і чивава ніколи б не понесла від найменшого вовка, і це ж чекає інші породи — ви уявляєте взагалі, як складно розводити ярчуки? — Ганна все дивилася на подруг і думала. Ну, зрозуміло, нащо вона тут. Зрозуміло, чому Максим. Але інші? Соня, може, якихось таємних знань хоче. Все їй кортить того, чого не має. Знань. Влади над часом і людьми. Досліджує, як боротися з відьмами, а сама тільки спить і бачить, як замовляння працювати почнуть. Марійці, може, треба якісь борги старі віддати? Щось кримінальне абощо. А Ярині... Гм. Що їй може бути треба...

- Ідуть!

В натовпі віднялося одразу кілька хвиль неспокою.

- Ідуть, ідуть!

- Іде!..

Якась темна каламутна хмара вповільненого часу, наче дим, розлетілася вмить на весь середньовічний майдан, огорнула людей, в’їлася в сукно, дерево й камінь, обтяжила прапорці та притлумила вогонь польових кухонь.

За майданом, углибині фортеці, прихований тимчасовими ятками та сценою, за високими сторічними каштанами ховався присадкуватий білий палацик. Ганна знала, що він є, вона бачила знимки в мережі — та вона й була тут колись, дуже давно, в дитинстві, з дідусем, в інший, не такий день — але зараз зовсім забула, що він тут є. І люди навкруги теж забули.

Доки з палацику не вийшли.

Високі вартові з блідиними, знекровленими обличчями не могли приховати за собою невеличку жіночку в довгій свиті, ніби сплетеній із тіней і найчорнішого кошлатого пилу. Біла хуста, що охоплювала голову й лоба, не приховувала великі чорні очі з темними колами — Ганна бачила ті очі з іншого краю фортеці. Всяка людина у фортеці в цю мить бачила їх, і дивилися ті очі просто на неї.

Галшка Гулевичівна, легендарна безсмертна, безстрашна воїтелька, меценатка, що відновила та звела в місті до сотні храмів для всілякої віри і чи не більше шкіл для всякої науки. “Матір” вітчизняної археології, що першою докопалася до прадавніх стоянок найперших відьом під схилами міста. Хрещена Академії.

Упириця.

Коли Ганна була маленькою, вона чула історії про цю людину. Бачила передачі. В них називали імена славетних письменниць, що писали романи, надихнувшись історією маршалки Гулевичівни. Цитували тексти. Брали інтерв’ю в тих, кому пощастило знати її особисто. В самої маршалки — ніколи, володарка Молдовії та Валахії на питання не відповідала, лиш часом спілкувалася епістолярно, надзвичайно довгими, розлогими, неймовірно красиво написаними листами.

Це вже потім Ганна дізналася про карусель. Не від дідуся, той беріг її, не від батьків. Від якоїсь баби напідпитку, на чиїхось поминах. Є, мовляв, таке місце і такий день, і влаштовує його сама Галшка, люди гуляють, дивляться, веселяться, а тоді кому треба — ті сідають на карусель.

Час трохи прискорився, Ганна зрозуміла, що знову може дихати, що на рукав її плаща повільно впала перша сніжинка, і так само повільно розтанула, що крізь шари диму ніхто на неї вже не дивиться — Гулевичівна просто йшла двором фортеці, митрополичим двором старого монастиря, до великих воріт. Люди плавно розступалися, серед ущухлих розмов тільки й було чути: шурхіт кроків осіннім листям, змішаним із піском.

Ганні зашарілися щоки, запекло вуха, горло почало колоти мов на застуду а ноги навпаки, зробилися холодні, крижані.

“То я справді це зроблю?” — Глянула на подруг. — “Невже і вони теж зроблять?..”

Ніхто нікого не силував. Остання з відомих упириць, що пила чужі можливості на силу, залишаючи напівмертві бездушні тіла скніти свої останні дні безсловесними напівтваринами, померла двісті років тому. Генералка Тарнавська. Маніячка з нестримною жагою красти чуже. Страшенно ласа до насильства, вона була заслана в місто з Вільнюса, і перш ніж громада встигла щось зробити, виссала до останнього двісті людей і ще кількох. Місто, та й увесь край збідніли на музику, відкриття, звитягу. Хто зна, скільки таких тарнавських іще було в історії. І було б їх іще більше, якби не Академія, започаткована власне Гулевичівною. І якби не закон: віддавати упириці чи упиреві своє можна лише за згоди, інакше ніяк.

- Чого розкисла, дрібното? — спитала Ганну Марічка.

Виявилося, що моторошна димна постать уже зникла за воротами. Певно, фортецю обходить. Ганну сіпнуло.

- Та... нічого.

- Ніколи раніш митрополичий хід не бачила?

Хитнула головою:

- Наживо — ніколи.

- Правдо, відчепись від Гандзі, — Ярина перервала їхню розмову жорстко, аж надто.

- Як скажеш, пані, — хихикнула Правда у відповідь і відправила в рота півкелиха гарячого пива. Тоді відсапнулася й додала: — Нічого, мала, не переймайся. Бач, сніжок пішов. Скоро зліпимо тобі снігового вуйка з оттакенним...

- Правдо!..

- Все, мовчу-мовчу.

Максим у ці теревені майже не вступав. Стояв собі скраю, пив уже доволі довго дрібними ковтками вино з невеликого кухлика. А коли ледь не всі в фортеці стривожено дивилися на Гулевичівну, він, здається, один зачудовано дивився на сніг.

- Ти не Правду смикай, ти мене послухай, Ясю! — це Соня. — Я чула, поки сюди їхала, одну річ. Спершу думала, брешуть, а тепер дивлюся: може, і правда. Словом, я почула вже від кількох людей, що в цьому році питимуть не лише з тих, хто на каруселі, а й так просто. Рандомно, як-то кажуть. У кого майбутнє найсмачніше. Чи хто найталановитіший. Отримати за це можна ніби ледь не все, але можливості це частина душі, а майбутнє то майбутнє. Тож я принесла нам усім, — вона зняла наплічника й кинула його просто на пріле листя. Всередині щось задзвеніло, — амулети. Про всяк випадок. Вовчі зуби, посрібнені. Цвяхи холодного кування, стандарт, але тут таких точно не буде. Хрестики, звісно. Горобину, сіль у торбі. Сіль зі Свяченої землі, до речі, не просто так.

На плащ Ганни впала ще одна сніжинка і розтанула. Під плащем були звичайні сині джинси, простенький саморобний светр. А от у подруг, звісно, все було гарно. Гарні сорочки, автентичні строї різних героїчних епох. Максим був убраний теж несучасно, хоч і скромно, без шапки: простий чорний каптан, штани та чоботи.

“Що я можу віддати?”

Майдан ожив, заметушився, загудів. Листя, пісок, камінці зашаруділи під ногами. На якусь мить дрібні гілочки й камінчики склали у щось, подібне до обличчя. У бабусі личко було маленьке, зморшкувате, мов яблучко. Коротке сиве волосся. Руки мов древнє коріння. І та її сіра тепла кофта, що вона її місяцями носила і плакала без неї — маленькі чорні очі, плачуть і плачуть, і губляться у зморшках і сльозах.

Тепер вона навіть не плакала. Лишала за собою сліди, запахи. Їла. Дивилася в стіну так, ніби то не стіна, а найгірший її ворог. І, звісно, не говорила.

“Що я можу віддати?! Яке майбутнє в мене може бути, які можливості?!”

Довчитися в Академії. Мати коло спілкування, хай навіть таке, де найменша й найбідніша, але коло. Бачити. Чути. Ніби все?

Снігу ставало все більше. Сутеніло. До кози з одного боку майдану приєдналася ще одна, а тоді барабани. До ліри не приєднався ніхто, і лірник уже й сам ходив майданом, покурюючи люльку, зі своїм чудернацьким інструментом за плечем. Тільки зараз Ганна помітила, як голосно стукотіло і гуркотіло колесо каруселі.

На ньому досі нікого не було. Один із факірів, усміхнений, стояв біля механізму колеса, помахував чудернацьким бузковим капелюхом і ніби запрошував: ходіть, ходіть сюди, дітки.

- Хто передумала, я? Ясю, ти не шариш! Ніхто не передумує, але раптом ви...

- Я думаю, вже час.

На каруселі місць було небагато. Дитяча карусель, чотирнадцять сидінь, якщо для дітей, сім, якщо для дорослих. Дерево, заліза чи пластику не видно взагалі. Старе дерево, що багато разів сохло під сонцем. Намальовані коні, птахи, зайці, змії.

- Що, дівчата, вирішили спробувати долю?

Ярина першою з них дійшла до сходів на карусель.

- І всі хочете по квиточку?

Ярина озирнулася. Ганну не спитали: ти впевнена? Точно хочеш? Не спитали нікого. Все було обмовлено заздалегідь.

- Тоді з вас один карбованець.

Цього вона не чекала. Тобто, як це? Платити? Платити за те, що ти ще й потім удруге заплатиш?!

- Добре. Я заплачу. За всіх.

Поки Ярина відраховувала гроші, інші заходили на карусель і обирали собі місця. Дивні штуки, ці каруселі. Схожі на прадавні млини. Тільки колесо перетирає не зерно, а якусь версію твого майбутнього. І, можливо, душу.

Марічка обрала собі сидіння з крильми орла. Соня — із крилатим конем, оповитим вогниками полум’я. Ганна сіла на перше-ліпше місце, не надто роздивляючись, що там намальовано обабіч. Одразу перед нею сів Максим. Витягнув у струну і без того пряму спину.

Шостим на карусель, що рипіла як старі палети, піднявся лірник.

- Е-е, діду, діду, обережно! Тричі подумай! Ти старий, у тебе не так багато часу й не так багато варіантів того, що може бути! Дивись не помри мені на каруселі!

- Не бійся, — лірник змахнув на факіра рукою. Пригладжуючи то вуса, то рідке волосся на потилиці, вмостився на котресь сидіння, передостаннє. — В мене тяжба є до мосьпані Галшки, і то надто серйозна, так або ніяк.

Факір тільки зубом цикнув:

- Ну що ж, — і собі теж скочив на останнє, сьоме, сидіння. Тоді, певно, помітив Ганнин погляд. Пограв трохи м’язами під жилеткою, вдягнутою просто на шкіру. Успіхнувся, підморгнув. Тоді гукнув: — Мені нічого не буде! Я гуль, нам самим перепадає за роботу. Гуль Гуль-евичівни, хе-хе! Не переймайтеся, дівчино! Але й не бійтеся — надто якщо ви в нас уперше, а ви вперше, я б вас запам’ятав. Усе буде добре, з вас багато не візьмуть. Може, це буде варіант майбутнього, де вас грабують у темному парку. Чи варіант, де ви гинете під колесами вантажівки. Словом, повірте: без цього значно краще жити, сіно з воза — кобилі легше! А головне — думайте! Мрійте. Зосередьтеся на тому, чого ви бажаєте. І — трохи незручностей, мінус один, і то найгірший варіант майбутнього — і чекайте на справджене бажання!.. А ви, юначе, тримайтеся міцно, — закінчив він, побачивши хлопця у компанії дівчат.

І колесо пішло.

Ганна спробувала розслабитися, наскільки вийде. Зрештою, ну, справді, що буде? В неї маленьке життя. Маленькі досягнення. Нічого такого від неї не візьмуть. Але треба думати не про це, а про бабусю. Про те, щоб вона прийшла до тями, якось прокинулася. І щоби їй при цьому було добре. Щоб...

Чорні кучері Максима немов переходили в його чорний оксамитовий каптан. Як пір’я чи, може, хутро на заплічку дикого звіра. Сніг падав пластівцями, мов білий пух, і оторочував Максимові плечі. З неба впав одинокий промінчик сонця — звісно, саме зараз, саме сюди. Ганна заплющила очі. “Все буде добре. Це робили сотні людей до мене, і сотні робитимуть після мене”. Рух каруселі змушував плисти перед очима дивні, химерні образи.

Раптом вона опинилася в іншому місті — на скелі над широкою рікою. Була не осінь, а пізня стигла весна, вітер гладив на схилах трави та польові квіти. В голові сама собою зродилася думка, що річка — це Дністер, і жодною іншою рікою вона не може бути. Ганна роззирнулася: позаду височів похмурий старовинний замок строгої натури і простої краси. А перед замком, всього в кількох кроках від Ганни, стояла пара, юнак і дівчина.

Частина 2.