Хорист

Їсти опівдні хотілося вже дуже, до судом і гучного булькання в животі. Бульк? Бульк! — нестримні та неприємні звуки дедалі сильніше паплюжили мелодію, плюндрували святість краси стародавнього храму. Інші хлопці сміялися з Ето замість того, щоб старано виводити “Непоборна благодать Твоя, Отче”, а отець хормейстер Дофія щоразу сварив і бив по плечах і руках своєю паличкою. Воно ніби й легке, але було боляче й головне — соромно. Живіт від того розбуркочувався ще гірше. І так тривало довго, аж поки звук Етового живота не почав перекривати спів усіх хористів разом.
Врешті Дофія не витримав і, обзиваючись невігласами та єретиками, вигнав усіх із храму на перерву. На дворі розливалося м'яке та густе тепло від білого літнього сонця, а походжати босоніж по дрібній свіжій траві було значно приємніше, ніж стояти на кам'яних плитах храму.
Та навіть тут голод не полишав Ето. Воно й не дивно: на світанку ковтнув води, від вранішньої служби до обіду стояв майже нерухомо й учився, а ввечері їстимеш як та коза із казочки — те, що чорт має, і дулю з маком. Від такого хто завгодно зголодніє. А в перерві, як-от зараз, їсти не можна, бо крихти на горло налипнуть і пісню зіпсують. Добре ще, дорогою додому можна накрасти слив із панських садів, що висять над парканами всю дорогу від храму до сиротинця. Або знайти гніздо невідомої пташки, і просто на місці випити теплий іще хилиткий вміст. На таке Ето щастило десь раз на один-два місяці, і без того він і не знав би, як виживати. От учора, приміром, знайшов дрібну кладку червоних яєць у кущах, схожих на відьмачі крапанки, й залюбки ними поласував. Гарний вчора був день, до ранку та ще трохи їсти майже зовсім не хотілося. Аж тепер бач, наздогнало.
Живіт знову гримнув, і Ето понуро подумав про те, як його взагалі співати, коли й жити сил нема. Та й те, яке життя в хориста: їсти не можна, бо крихти; пити не можна, бо горло застудиш; палити не можна теж — надихаєшся диму й рипітимеш, як старе колесо. А про інші розваги взагалі забудь.
Певно, батько зараз дуже пишаються собою, що народився в них син із такеньким-сякеньким талантом, і що бодай його, на відміну від інших п'ятьох живих ротів, Господь дав відправити в люди. А от Ето б зараз залюбки повернувся додому, поїв бліду батькову юшку без хліба й дав пару-трійку стусанів комусь із братів. І сам теж пару отримав, ясна річ.
Але битися хористам не можна було теж.
Котрийсь співучень, певного, Тодо, бо хто ще з них був такий подібний до хитрого лиса, — приніс-таки стиха люльку, й хористи, ризикуючи попалити храмовий одяг, поодинці чи по двоє бігали за храм палити. Дісталося врешті й Ето, й це було краще ніж геть нічого. Та й узагалі, якщо всі палитимуть, Дофія точно всіх не вижене.
Запашний гіркуватий дим поволі огортав легені, лишався смаком трав на вустах. Палити Ето пішов один. Нечасто просив у хлопців люльку, і завжди в кінці, коли лишався майже сам порох. Тут, за храмом, під єдиною стіною без вікон, порепаною та посіченою часом, він сів на траву і сперся на холодне червоне каміння. В небі кружляли якість хижі птахи: круки чи соколи, не розібрати. Може, треба сказати дякові? Раптом знову відьмацькі покручі, як минулого місяця? Тоді єзуїтську колегію високого співу неабияк потрусило, пташечки-то непрості, з секретом пташечки. І ніби мало бути шкода єзуїтів, бо хто хоче загинути від дотику зачумлених пекельних птахів, а ніби… Синці, що єзуїти їм понаставили в бійці стінка на стінку рівно в вечір перед тим, боліли досі. Етів голос тоді не допоміг. Не допоміг узагалі нічий, хоч бери й плач. А йому самому якийсь рудий містянин із колегії так засадив по шиї, що верхні ноти не виходило брати досі.
Яка взагалі користь із гарного голосу, коли ні друзів ним підбадьорити, ні ворогів відлякати не можеш? Хай уже швидше ламається, хай Дофія його вижене, хай він усе життя проситиме милостині, бо батько його ніколи не приймуть назад після такого, хай...
Десь неподалік пролунали кроки. Ето хутко загасив люльку пальцем і сховав у кишеню, натомість витягнув з неї свій худенький зошит із піснями. Половини сторінок, на щастя, порожніх, у зошиті бракувало: поки Тодо не здобув для них люльку, крадений на ринку тютюн вони загортали в папір із зошитів, а за таке святотатство кара була дуже сувора.
Він вчасно відкрив зошита: кроки наближалися. Відкрив на сторінці, де був записаний єдиний його власний вірш. Решту Ето переписав із книги Дофії, з помилками та скороченнями такими, що годі розібрати. А от свій вийшов навіть дуже гарно написаний. Ето ним справді пишався; його задум прийшов до хлопця не так давно уві сні, й таким же гарним був та ладним той вірш…
— Вчишся, хорист?
— Учусь, отче.
Огрядна фігура в китайчаному вбранні з чорним і золотим шиттям.
Ну, звісно. Отець хормейстер власною персоною.
— Ну, вчись, учись, юначе. До кінця року можеш вільно вчитися й навіть не надто старатися.
Ето одразу зрозумів, що до чого. Так він і думав. Але як це, він же насправді старається? Це через куріння? Чи справді голос погіршав? Чи...
— Я погано співаю?
Дофія підійшов ближче, присів на коліна: тепер хрести та зорі була просто в Ето перед носом:
— Ні, зовсім ні. На таке жалюгідне нещастя, ти, сину мій, співаєш цілком незле. Лінуєшся, щоправда, а з твоїм даром то є гріх... Але невдовзі в тебе зламається голос, і звучатиме вже не так гарно. Тобі знадобиться багато часу і занять, щоби навчитися співати знову. Лікарі, тренування... Ти з родиною живеш?
Ето перебило подих: капельмейстер усе про нього знає, то чого питається?!
— Ні... Я ж-ж... Я в сиротинці живу. На Садовій.
— Ага. Ну, я забув, зрозуміло, — долоня святого отця пройшлася по Етиному волоссю: неприємно, мов шмерґлем по шкірі. — Тобі доведеться йти працювати, хористе. Тато тобі грошей не дасть, інших родичів у тебе немає. Тому й кажу: учись поки, відпочивай, хоч і не лінуйся надто. Можеш навіть на храмову кухню ходити, брати собі щось. Бо за дитячі голоси церква платить, а от... Щоби заробити на навчання в дорослому віці, щоби не зраджувати те, чим наділив тебе Господь Бог наш, тобі доведеться заробляти самотужки. Найкраще, звісно, на війні.
Он воно що.
— До нас... зазивачі прийдуть?
— Поки ні. Але до мене приходив местре Голуб, директор твого сиротинця. Питав, що ти й як. Як співаєш, як поводишся, чи варто й надалі прислані на сиротинець гроші витрачати на тебе. Чи ти не бігаєш, раптом, до дівчат. Надто до гарних дівчат, бо ж усім відомо, кожна красуня — відьма. — Хормейстер сплюнув у траву, й вона ніби засичала на те. — Я сказав, що ти чемний і старанний. Поки що. Поки я так сказав.
Та хай тобі грець, подумав Ето. От не подобаюсь я тобі, то вижени. Хай тебе чумні птахи склюють. Казати я про них, до речі, ні тобі, ні дяку не буду.
Тоді Дофія взяв його обличчя в руки та стиснув між пальцями, ніби фрукт, що з нього чавлять сік.
— Гляди поводься добре, хористе, — а тоді почав співати.
Голос у хормейстера був добрий, та якийсь лячний. Ніхто не міг сказати, що не так, але головним умінням Дофії було — наганяти жах.
От і зараз він почав тихенько, спокійно, не відпускаючи Ето, наспівувати "Слався, Вседержителю, корителю ворогів, навіки слався". Намагаючись не пручатися в лещатах пальців учителя, бо буде гірше, Ето помітив, як зграя невідомих птахів над головою Дофії розпалася, а тоді почала по одній птасі падати кудись на дорогу, за межами храму.
Коли хормейстер доспівав, на небі не лишилося жодної птахи. Він відпустив Етине обличчя, підвівся й, ніби гребуючи, витер руку червоною шовковою хустинкою:
— Чуєш, хористе? Вчися, поки можеш, насолоджуйся безпекою, але пильнуйся, бо скоро підеш на війну. І Ортові скажи, що на вулиці заражені птахи лежать, хай візьме кількох із вас, шибеників, і прибере.
На тому було вже і по курінню, й по перерві.
***
Леля була гарна. Струнка, як молода кобилка, з волоссям світлим і кучерявим, весела і зла. Спершу часто його виправляла: "Хай тобі грець, не Ляля, а Леля! Ти зусім дурний, що просте ім'я дівчини запам'ятати не здатен? Святий отець останні мізки ложкою з вуха виїв?!" Потім він уже запам’ятав.
А як вона несла додому по два коромисла води! А як носилася з молодшими дітьми! А як готувала вечерю на весь сиротинець: гарячий пиріг для батька-матері, хазяїв, — і прісну кажу з однією ложкою смаженої цибулі для них!..
Ето любив оту кашу. Він любив усе, що робила Леля. Любив, коли та носила квіти за вухом. Коли сперечалися з батьком до криків, сліз і розбитого посуду. Любив, коли разом із матір'ю співала: не молитов, і не богопротивних заклинань, звісно. Звичайних народних пісень. Співала примруживши очі, глибоко та різко, так має вітер на бойовому полі звучати, так має звучати голос самої землі. І хоч це не були священні хорали, від них Ето завжди ставало добре на душі. Тоді приходив метре Голуб і сварив жінок за ті співи, і знову були суперечки, а часом і бійки. А бувало, що хтось зі старших сиріт уступався за Лелю, й тоді метре Голуб кидався на них із кулаками чи з нагайкою...
— Ти мені подобаєшся, — сказав Ето того вечора. Просто так сказав, та й усе одно думав, що скоро його виженуть. А мовчати було несила. Гірко було: нікому Ето не треба ні в батьковому домі, ні у храмі. То, може, тут...
Леля приклала холодну вузьку долоню йому до лоба:
— Захворів?
— Ні! Я цілком здоровий.
— То чого тоді таке кажеш? Батько дізнаються, знаєш, що тоді тобі зроблять?
Ето стенув плечима: що вони можуть зробити. Що він там не бачив.
— Я правду кажу. Ти мені дуже подобаєшся. Я б із тобою побрався та збудував нам дім. Разом із тобою. А тоді в нас був би город, і криниця своя, і сад, а там яблука знаєш, які величезні?
— Ти точно захворів, — сказала так, і насупила свого красивого лоба, і навіть надто не глузувала з нього, а просто відкинула на спину густу світлу косу і пішла в хату, вчитися. Метре Голуб винаймав для Лелі вчителя, тож вона була писемна, розуміла храмову мову та взагалі була Ето не парою. Він теж умів писати, але багато з того, що записував, не розумів анітрохи.
Зараз до неї прийде той її вчитель, він трохи старший за Ето і, кажуть, гарний із себе, весь час усміхається й має грошву за уроки. Йому навіть город не потрібний, усе на ринку купляє. А сироти теж молодці: розказують Ето, що Леля з учителем ледь не за ручку ходила, дивляться, як він похмурніє, а самі усіляко липнуть до неї. Дурні злостиві. А Леля... Ох, Леля. Тепер точно сміятиметься з нього, ще й дівчатам-сиротам розкаже, а вони гострі на язик, надто ті, що менші, бо іншої зброї в них нема. Ну, що ж.
— Ето, Ето! — чийсь високий голосочок витягнув його з невеселих думок.
— Що? — зморгнув сльози, спробував надати обличчю спокійного вигляду. Перед ним стояло дівча років семи:
— Ето, ми там руни знайшли!
— Які ще руни?
Маля аж світилося від серйозності своєї знахідки:
— На шматку кори, гралися на майданчику і знайшли! Ходи подивитися?
— Ану показуй!
Малюки на майданчику, вкритому піском, із одним плохеньким деревцем посередині (ото й усі їхні іграшки) обступили щось на землі. Вони часто зверталися до Ето, коли їх ображали старші ("бо ти з хлопців найдужчий"), чи просто так — пожалітися, поплакати. Але зараз шумна зазвичай юрма мовчала.
На землі лежав шматок цупкого паперу. Такого міцного та старого, що справді було схоже на кору. А на ньому...
"Якщо ви можете це прочитати, значить, у вас є дар. Не бійтеся, дар — це не прокляття, а диво. Знайдіть мене, я навчу вас усього, що знаю сам. Ніхто крім вас не зможе прочитати сей напис. Приходьте до старого колодязя за ринком сьогодні вночі. Благодійник". І з іншого боку, тим же сипким вугіллям, напівзатерте: "Я буду біля колодязя три ночі й чекатиму на вас. Вірю, ви вчините як краще".
— Чуєш, Ето, така справа… То що у вас? — пролунало дзвінко з-за спини. От чому вона і зараз, га?
— Та… дрібнота руни знайшла відьмачі на подвір’ї.
Він розвернувся до Лелі, міцно стискаючи папір у руці. Оце ще бракувало, їй на це дивитися.
— Руни, кажеш? А я бачила зовсім інше, — ой, і гарна ж Лелька, коли зла. Руки в боки, і кучерики дрібненькі на лобі — краса! Але чого вона сердиться? — Записку бачила в тебе. Он, он, у руці! Це тобі дівка якась пише, так?
Ето хотів би засміятися радісно, хотів тюкнути на неї та сказати, ти що, ревнуєш? А казала — я захворів! Ага, то я тобі теж небайдужий! Ага! — і з відчуттям дурного якогось щастя вхопити її за стан і притягти до себе отак при всіх. Натомість сказав геть інше, і пролунало воно доволі грубо:
— То руни відьмачі, кажу ж. Діти знайшли. Несу твоєму татові показати. І до речі, читати їх не можна, бо хто відьмачі руни читає — той сама знаєш.
На тому й пішов до Глуба, наспівуючи під носа “Господи Боже, вірною рукою укріпи”. Ця пісня завше гарно в нього виходила, і після неї Ето справді ніби набирався сміливості й уже не боявся ні чорта, ні Дофію, ні Голуба. І люди його під ту пісеньку н надто поспішали зачіпати; от і Лелька пройшла два кроки за ним, а тоді рукою махнула. Ну й чудово. Ну й нехай.
Наталій Голуб розвалювався при житті через силу силенну печінкових хвороб, лице мав червоно-сизе й ніздрювате, а пахнув як тютюнова ятка, посеред якої на вогні протухле м’ясо смажать — а при цьому примудрявся й сиротинець тримати, й роботами сиріт торгувати. Хористів, таких, як Ето, месте Голуб не любив: за них платила держава, і платила кепсько (а якби церква не давила, то не платила б зовсім, це Ето чув уже сто разів). Інша справа — ткалі чи ковалі. Ці діти в сиротинці мали й каші вдосталь, і спали на хоч латаній, але чистій білизні, і на ярмарки Голуб їх із собою брав.
Ето зайшов — вусатий і сизий голова сиротинця аж скривився, як від кислиць,
— Ти?!
— Ну я.
— Одразу, від дверей: ні. Не ти, ні, ніколи. Хай тебе, потворо. З таким до мене… І не проси навіть. Господом Богом…
Та я ж його ні про що й не просив, подумав Ето, а вголос мовив:
— Там листок із рунами знайшли. Самі спалимо чи святих братів покликати?
Краще би, звісно, святих братів. Тоді була б ціла вистава, і вогнище надворі, і облатки, і шкалик свяченого вина; чудовий вечір був би. Може, Ето б тоді ще раз насмілився підійти до Лелі, і…
— Яких… Я тобі…
Метре Голуб піднявся зі свого крісла, тримаючись за стіл руками, схожими на лапи старого індика. Крякнув якось чудернацько. А тоді впав лицем у стіл. Нагайки, що висіли позаду нього на стіні, хилитнулися в унісон.
Він не встав.
Ето простояв у дверях якусь мить, тоді скинув із себе заціпеніння, відмахнувся від думки про те, що це такий жарт дурний (щоб Голуб — і жартував?) і пішов перевіряти. Очі в голови сиротинця були розплющені та схожі на дві скляні кульки, якими Ето в дитинстві грався з іншими дітьми. У нього їх і було дві, одну він знайшов, а другу виграв.
Наталій Голуб лежав у своєму вічному чорному костюмі; вуса, кошлаті брови, волосся сіре й кудлате, як у собаки, застиглі очі, шкіра всіх відтінків нестиглої ожини, лоб, що навіки закарбувався в гримасі ненависті. Ні волосинки не ворушиться.
— Метре?..
Ноги все зробили перше за розум. Швидко, швидко шукати хазяйку.
— Метріс Аделю! Метріс! Вашому чоловіку, здається, зле!
Затупотіло, забігало. І сама метріс, бліда та вічно ніби заплакана сива жінка, і дівчата-сироти (бо де бачено, щоби вони не почули щось одними з перших), і хлопці, і вихователі, як завжди, злі, і, нарешті, Леля — десь позаду, “та дайте пройти, та що там, та пустіть, най вас так”. Її справді ніби не пускали. І правильно, подумав Ето. Нема їй тут на що дивитися.
Але першою таки добігла метріс Аделя.
— Ето, що.. О Господи Вседержитель!
Треба її якось заспокоїти, подумав. Може, допомогти, зарадити. Головне, одразу сказати все як було.
— Я не знаю, що з ним, — як до цього ноги, голос почав діяти ніби сам, попри розум. — Я зайшов на шум, а він — ось. Хотів йому руни показати, малі в садку знайшли.
І тицьнув той папір Аделі просто під носа.
— Ану дай сюди, — це хтось з учителів. З вихору рук, голосів, волосся й облич було вже не розібрати. Ето спокійно віддав і знову переповів правду — як діти показали йому “руни”, — тоді напівправду, а тоді й брехню.
— Кляті відьми, бісове поріддя, — сказав хтось іще.
— Кличте святих братів, — стиха, стиснувши пожовклі губи в нитки, пролебеділа метріс Аделя Голуб. — Кличте панотця. І плакальниць.
І тоді Леля заверещала.
***
На похоронах Леля була ще гарніша, ніж завжди. Як на весіллі. Бліда, але з рум’янами. Тиха, але рішуча.
Шепотіла — а Ето чув — “Я їх знайду. Хто б це не був, я маю їх знайти й убити”.
— Лелечко, та ми поможем! Звісно, поможем! — хором, якому позаздрив би пан хормейстер, повторювали дівчата-сироти. Хлопці похмуро тинялися туди-сюди. Всю роботу на себе взяли святі брати та плакальниці, а ще вихователі, та й тих поратися по власному сиротинцю пускали вкрай неохоче.
— Дякую, дівчата, — чмихала Леля носом, упираючись в Етине плече. А тоді починала знову. — Але неодмінно. Їх треба знайти і скарати. Усіх до одного. Мені байдуже, хто вони. Діти — хай діти. Старенькі — нехай. Я їх знайду.
— Знайдеш, — тільки й міг відповідати Ето. Він уже двічі ходив на розмову зі святими братами, і двічі розказував ту версію, яку розповів метріс, і двічі брав облатку, і так само двічі пив вино. Що далі, то краще розумів: ні тепер, ні надалі казати про те, що сталося насправді, не можна. Хоча він же нічого такого не скоїв, хіба ні? Але хто розбиратиметься. Господар помер і, хоч був до того страшно хворий, і всі то знали, ніхто не буде розбиратися. Спалять разом із тими рунами.
Якоїсь миті Лелю і подружок забрали в жіночі кімнати — а повернулися вони такі, що Ето не впізнав: чорні, мов плакальниці, волосся покрите… Страшне.
Але Леля взяла його за руку:
— Ходім.
— Зараз?
— Кажу, ходім!
Зайшли до кузні.
— Лелю, чуєш, може, про це потім, коли…
— Пельку стули, — глянула заплаканими злими очима, сірими як грозове небо. — Ти єдиний правду знаєш. Ти знаєш, що я прочитала.
Стривай-но, то вона думає?..
— Я прочитала — отже, я маю дар. Такий як у тебе… але такий, як у них. Ти вмієш співати, ти, — хмикнула дошкільно, — хорист. А я, виходить, чаклувати вмію. Тож я піду на ту зустріч. Це вони зробили з батьком, більш нема кому. То я піду на зустріч, пристану на їхню пропозицію, всьому в них навчуся, а тоді їх уб’ю.
— Сказилася?
— А хто це зробить? Ти?
— А святі брати на що?!
Хмикнула знову, аж сльози висохли в неї на очах:
— Святі брати досі не знають, хто єзуїтських братчиків перебив. Святі брати за останній рік тільки на те й годилися, щоб жебраків під церквами хапати та листя палити. Якщо мене спитаєш, хто найбільший пройдисвіт і поплічник відьмам…
Він затулив їй рота поцілунком. Не тому, що навіть зараз думав про те, яка вона гарна — тобто, через це, звісно, також, — але тому, що зрозумів: іще трохи, і Леля договориться. Хай його краще метріс Аделя застукає і висіче. Хай висіче сильно, до крові, все одно вона завжди била слабше, ніж покійний метре. Нехай. Головне щоби Леля замовкла зараз, бо буде справжня біда. Господи Вседержителю, оцього лише бракувало!
Вона відповіла на поцілунок. А потім дала йому ляпаса. Смачнючого такого. Ето все одно посміхнувся: ну, яка ж дівка, га!
— Дурко!..
— … Нікому більш ніколи не кажи про це.
— За руки триматимеш?
— Якщо треба.
— А я все одно втечу і піду. От зачаклую тебе і втечу. І піду! Я відьма, знав? Я от сьогодні взнала!
Тоді він поцілував її знову. І знову отримав у відповідь поцілунок і ляпас. Але Леля кипіла вже не через те, що вона відьма, а він її не пускає — а через те, що він її, нехлюй і невдаха, цілувати поліз.
Натомість Ето глянув у небо: там знову кружляли птахи. Та що ж вам, бісовим дітям, спокою нема?! І, як на зло, той хорал, що співав сьогодні Дофія, Ето не запам’ятав. У голові взагалі лиш одне вертілося: “Змиреннії ми, Боже, пред Тобою”. То він його й затягнув.
Ні, пташки не попадали з неба, вони просто полетіли геть. Неквапом, по одній, ніби показуючи, що можуть повернутися, щойно захочуть.
А ще у кузні стало дуже, дуже тихо.
Леля стояла мовчки й дивилася на нього. Тоді спитала:
— Я дуже дурна.
— Ти дуже смілива.
Підійшла сама й обняла його. Не як любка люба — як дитина ковдру уві сні. Тепла така. Руки холодні, а сама, чи бач, тепла.
— Але тобі треба відпочити. Чуєш? Я все владнаю. Ми всіх знайдемо. Обіцяю. Давай я тебе до матері відведу. Чи до подруг, хочеш?
Коли він привів її назад до дівчат, ті обмінялися дивними поглядами: ти бачиш? Та бачу, чи ж я сліпа?
А решту вечора Ето не пам’ятав, бо стомився від цієї розмови так, що ладен був лише мовчки робити те, що йому скажуть, повторювати молитву разом з усіма, тупо дивитися на те, як панотець пробиває тілу метре груди залізним гвіздком, а святий брат у білій робі відтинає голову — і як труна з головою метре на ній опускається в землю ногами на південь, щоб не встав. Потім Ето невідь як дійшов до свого (а може, ще чийогось) ліжка та заснув до ранку тривожним сном, сповненим жахів. А ще — віршів.
На ранок Ето проснувся й у залишки зошита записав другий свій хорал.
***
— Коханий, ти чому встав?
— Та так. Наснилося. Лягай.
— Знову наука спати не дає, милий?
Тьху. "Милий", "коханий". Точно ж не лише йому таке говорить. По тричі на день.
— Іди лягай, кажу.
— Пхе! Хорист…
Хорали справді не давали спати. Відколи Дофія переконався, що з Ето будуть люди, а голос у хлопця від дорослішання не лише не зіпсувався, а навпаки — набув сили та глибини, — він муштрував сироту втричі гірше за інших. І хорали почали запам'ятовуватися легко, а свої — приходити уві сні.
Потім виявилося, що Ето взагалі чи не кращий співак у хорі: з часом голоси в більшості хлопців поламалися некрасиво, а ті, в кого лишилися гарними… Ето не знав, як йому поталанило вижити в той день, коли зачумлені птахи приземлилися-таки на їхньому подвір’ї та наробили великої шкоди. Частина хлопців сховалася у храмі, а от решту попалило так, що й батьки рідні насилу впізнали. Дофія лютував і кляв їх останніми клятвами, бо ж загинули кращі — ті, кого саме збиралися обозом виряджати до міста, у нещодавно відтворену колегію. З усіх улюбленців хормейстера вижив хіба Тодо, але й того так попекло, що де там уже співати. Диво, що вижив. Лікар місяць бився над ним, і на те пішла вся решта статків Тодиних батьків. Рудий, навіть після всього пережитого веселий Тодо з хитрою посмішкою хрипів, що в нього й на те все є рада, і що він точно придумає, як жити далі й помагати батькам. А Ето дивився на ті залишки обличчя й думав: знайду і особисто вб’ю кожну відьму, що стала причиною цього. Спершу довго-довго битиму, до м’яса, а потім…
Потім минув іще рік, і ось до колегії відправили вже його. Батька він перед від’їздом навіть не провідав, лиш помахав з воза, проїжджаючи повз одного зі своїх братів, найстаршого. Той здивовано глянув у відповідь, покликав на ім’я… Ото й усе прощання. Тодо, який пізніше пішов на службу в гарнізон міста, виявився для Ето ріднішим за братів. Із ним принаймні було про що поговорити, а ще Тодо завше міг дістати та пронести новоспеченому братчику щось цікаве. Табаку, кріпке вино, гроші, коли було треба. До дівчат Ето теж почав водити він.
Виявилося, що то не велика наука, і не надто довга, але вкрай приємна.
— Та ти їм просто заспівай своєї, — казав йому друг, — вони з тебе і грошей не візьмуть, повір мені. До того ж, — зітхав із чимось, схожим на приховану заздрість, — гляди, який ти гарний. Тебе всяка захоче.
А от Леля не захтіла, думав Ето у відповідь, і все ж ніяк не міг викинути її з голови. Імена міських дівок, що до них ходили братчики й жовнярі, він забував на ранок, а от Лелю, яку й націлуватися не встиг, — пам’ятав аж надто добре. От що ти робитимеш!
У місті взагалі було вкрай багато людей, чиї імена довелося запам’ятовувати. Різні там учителі, декани, ректор; а ще братчики зі старших років, з якими не можна було отак от просто побитися, та й по всьому; а ще клір у тих церквах, куди єзуїтів запрошували ходити співати на врочисті дні: ці імена треба було знати попри все. А ще шляхта. А ще — імена янголів і бісів, імена відьом і ворожбитів у розшуку. А ще, а ще… До того додавалися вірші. Вони приходили щоразу, коли Ето намагався відпочити. Слова складалися в рядки, на них нашаровувалася музика, все те створювало картини величних образів Райського Саду; зосередитися на навчанні було майже неможливо, та й нецікаво. Ето вчив лише святу мову, богослов’я та спів, решту ж міг пропускати на так — бо сил на щось іще бракувало. Хорали кликали й не хотіли чекати.
І сьогодні знову. Прийшов злягатися з одною дівкою, що просила їй щоразу перед ськанням співати бадьорої. То Ето і співав молитву благословення на чреслах, яку колись іще Тодо придумав жартома, але вона, на диво, працювала: Укрепи, Боже, чресла раба твого такого-то й раби твоєї такої… Дівка від того шаленіла, та й дійство ставало приємно довшим. Але не вічним. Ето знов покликали хорали — немовби самі янголи говорили з ним, і наказували, й вели, і вчили його найскладнішим бойовим мистецтвом, у порівнянні з яким обійми, дригання та запах секелю — то прах земний. Але любка на ніч усе ніяк не заспокоювалася. А завтра Дофія, що переїхав до міста за ним і останнім часом став жадібний до Етиних хоралів, спитає з нього як Бог із черепахи. І що ти йому скажеш, хорист? Вибачте, пане, я вночі дівку крив, замість щоби писати. І вижене він тебе під три чорти за невідвідання, і матиме рацію.
— Я сказав, дай мені спокій!
Дівка засопла ображено, тоді похапала речі й почала вдягатися. Добре, що не в себе в хаті приймала, а в кімнатці при корчмі. То можна її й нагнати, бо справу свою вже зробила.
Блажен Ти, Господи, від краю віку до краю віку, і нема кордонів землям Твоїм, і невичерпні води садів Твоїх, і солодкий мед вин Твоїх… Гарно! До слів доєдналися прекрасна врочиста музика й образ. Ето часто уявляв янголів, коли виконував хорали. Від цього, як йому здавалося, його голос ставав іще сильнішим.
— Ти страшний, коли співаєш, знав? — кинула дівка від дверей.
— Ти ще тут?!
— Я вже йду. Просто якщо ти не знав… От. Дівчатам часто подобаються страшні хлопці. З ними так ніби надійніше, от до них і тягне. Дивно навіть, що ти не святий брат, а простий хорист із колегії. — На тому вона й пішла.
А Ето задумався: і дійсно, що-то буде далі? Він довчиться ще два роки, а потім? Дофія на його творах скоро чи не в кардинали вилізе, а йому, Ето, що з того? Звісно, гарно було би піти у святі брати. Їх усі люблять, до них усі прихильні. Та й відьом прибирають саме вони, а ти ходи собі й лови облизня на те, як твоїх ворогів за горло потримав хтось інший,з тобою навіть незнайомий.
Зранку Дофія хвалив його пишніше, ніж зазвичай. Жодного покидька, приблуди чи байстрюка з його вуст не злетіло — навпаки, Ето в нього був і обдарований, і молодець, і сякий, і такий. І вином пригостив навіть, тим, що кардинал подарував.
Поки Ето пив, Дофія дивився на нього з обличчям митця, задоволеного найкращим своїм розписом. За той час, що колишній хормейстер провів у місті, в нього побільшало золота на одягу і прикрас на пальцях, чистішими стали нігті, а волосся й вуса ніби погустішали. А ще новоспечений заступник декана катедри історії завів собі коханку зі шляхетних і тому час від часу влаштовував для учнів вечері, тому дороге вино для Ето, власне, новинкою не було.
— Я пишу наукову роботу, — почав Дофія здаля. Це не про мене? — жартома подумав Ето. А що, смішно було б. — Про наші хорали. Про те, як вони помагають людям.
Значить, точно про мене.
— Ти мене дуже зацікавив, Ето, як ображчик. Бач, у тебе надзвичайної сили і краси дар…
Музика для вух. А головне, здається, не бреше. Отак би одразу.
— Текст мого дослідження я відправлю Його Високопреосвященству особисто, розумієш? Там буде про тебе небагато, кілька рядків, але буде. Феномен хоралів розквітнув саме на наших землях — після того, як ми весь народ пережив страшне, і відьмачі птахи скосили стількох рабів і рабинь Божих, укоротили віку дітям Його. Але з попелу, мов фенікс, повстало правдиве диво: тепер вірні можуть захистити себе від осквернених істот і хвороб, що йдуть за ними, а головно ж — від відьмачого поріддя, що креслить руни й робить амулети…
І так далі, й тому подібне. Все це Ето вже сто разів чув на уроках історії, коли на них ходив. Дофія сидів і щось там чесав про те, що смерть прийшла з зачумленими птахами, яких засилали відьми, але саме після тих птахів хорали почали діяти. Хтось пов’язував це з Божим промислом та ефектом спасіння від вогню і хвороб, хтось — із особливою дієтою довколишніх міст і сіл. Але так чи так, їхнє рідне селище, а тоді й місто були джерелом усього; хорали одержали благословення Боже спершу в їхній місцевості, а потім далі — і при цьому так махав руками, ніби подружку свою за сором щипав. А вона ж гарненька, до речі, хоч і не юна молодичка. Їй би Ето наспівав, так.
— Та чи ти мене ще слухаєш, чи остання чарка зайвою була? Га? Хорист? — Дофія поклацав пальцями просто перед його обличчям.
— Так, звісно. Спершу в нашій місцевості, а потім далі.
Ето проморгався. Може, прослухав важливе щось? Ніби ні.
— Гаразд, іди відпочивай, — його вчитель махнув на нього правицею. — Хай тебе Господь рясно благословить. І не пий більше сьогодні, бо дар проп’єш. І хутко йди учись!
— Добре.
Але біля бурси вже чекала крива рудоголова фігура Тодо. І замість нудної науки день перетворився на веселу пиятику в міському гарнізоні, де нові, хоч і досі безіменні друзі Ето залюки слухали його пісень: не хоралів, ні. Просто пісень, звичайних. Переважно сороміцьких. Деякі були написані Тодо чи у співавторстві з ним, але друг дитинства дозволив йому співати їх будь-коли, бо сам до співу так ніколи й не повернувся.
Надвечір до гарнізону зазирнули святі брати. Серйозні, неймовірно дужі, вони немов світилися якоюсь особливою силою, і як же Ето кортіло бути серед них! Прийшли вони, ті лицарі Божі, до майбутніх єзуїтів та до жовнярів не просто так: за містом з’явилася нова відьма. Кажуть, дуже древня й надзвичайно сильна, людину одним поглядом убиває з будь-якої відстані. Ну і якщо ви, хлопці, щос знаєте, щось чули — ви нам скажіть, за те вам на тім світі зарахується.
Ето сам не зчувся, як встав, як ніби здаля пролунав його власний голос:
— А як відьму шукати підете — чи буде вам треба яка поміч? Може, вам хорали співати нема кому? То я б допоміг, я гарно співаю.
І зразу навколо загуло: справді, він гарний співак, візьміть хлопця з собою, такий дар у нього.
— Дякую, пане спудею, хорали в нас співати є кому. От якраз вашої колегії випускник, — святий брат зі шрамом через усе обличчя посміхнувся до нього всіма зубами й ледь по голові, мов пса, не погладив. — А ти вчися краще, синку, й буде тобі з Божої помочі можливість помогти нашій братії в цій страшній та вислажливій боротьбі. Бог з тобою.
На тому святі брати й пішли, а Ето ніби хто водою облив, і світло від лицарів ніби одразу згасло. Та як це, він же з власної волі!..
Але нічого. Вони ще побачать. Точно зрозуміють, варто лише знайти ту відьму, її сховище, і вийти проти неї. Але не сам на сам, то не розумно.
— Бачу за виразом твого обличчя, — прохрипів Тодо, — що задум у тебе кепський. Мені подобається. Що б ти там не придумав, я в справі.
Власне, насправді Ето і зараз не був сам.
(Продовження тут -->)