Хорист (ч.2)

***
Відьма й справді була старою, в бабусі б Ето годилася б, але Боже бережи від таких бабусь. А ще дуже, дуже могутньою. Один її вид — простої бабці у білій сорочці та хустці — наганяв на святих братів якийсь отетерілий жах. Вони вклякали на місці, падали на коліна, розверталися й ішли геть від її малої лісової землянки. А хто був верхи — в тих починали казитися коні.
Власне, один із тих коней устав сторч і копитом поцілив у скроню Тодо, який і сам намагався полишити цнотливе ще поле бою. Тодо впав, і його рудий чуб, що визирав з-під плаского шолому, більше не ворушився.
Трималося двоє: Ето та той один, що співав хорали для святих братів. Дорослий уже, з бородою, високий та худий як собака. А бабця просто стояла перед слабеньким плотом, що оточував її землянку та дрібний городик, такий, що й дивитись нема на що. Стояла і була якось неприємно сильно присутня.
Той інший доспівав про Бога, що смертю смерть попирає, припав на одне коліно та звернувся до Ето:
— Чуєш, малий, ти якщо до нас прибився — ти “Слався, Вседержителю” знаєш?
— Знаю!
— Тоді співай, бо я сам не зможу.
Зі “Вседержителем” той інший встав і виструнчився, і відьма відступила на крок, потім ще на один, тоді кинулася тікати за пліт, а там перекинулася на білу пташку — Ето бачив таке вперше — і злетіла.
Стрілець святих братів, що був теж припав на коліна, дістав птаху в польоті. Не намертво, але поранив добряче: коли босорканю, вже в людській подобі, несли на ношах у місто судити, вона тільки й могла охати тихенько з заплющеними очима, й від страшної присутності не лишилося нічого.
Єдине — на воротах міста відьма розплющила очі й подивилася на Ето, ледь повернувши до нього голову:
— Не той ти бік вибрав, хлопче. Ти ж… з нашого гнізда… Тобі б… — на тому сили старої вичерпалися.
Святі брати, що йшли та їхали обабіч ношів, дивилися на свого співця священих хоралів із повагою, а на Ето — з цікавістю.
До речі, отця, що правив у них за кантора, звали Серйо. І Серйо обіцяв танановитого знайду-єзуїта навчити того, чого в колеях не вчать.
***
— Ти точно нікого, крім босоркані, в лісі не бачив?
— З людей — ні.
Бо ж церква Божа вчить, що відьми — не люди. Тобто по суті він не брехав.
Допит укотре проходив по тому ж колу. На тортурах стара почала марити про дівицю-ученицю, святі брати за те зачепилися, й тепер проводили допит серед своїх. Надто, як здавалося Ето, прискіпувалися до нього, бо він ще й був чужий. От би Тодо так допитали! Але Тодо помер.
— А з тварин?
— Птахів бачив.
— Зачумлених?
— Я не знаю, пане отче.
І так по колу, і знов, і знов.
Ето відмовлявся запам’ятовувати ім’я допитувача. Так само як внутрішньо він відмовлявся казати тому будь-що крім уже озвученого. І точно не правду.
Справа в тому, що…
Стара нікого не вбила, і вбивати не збиралася, хоча була страшенно сильною. Вона хотіла їх затримати; для Ето це було очевидно. Вберегти когось. Дати цьому комусь вийти лисячою норою, борсучим ходом, і втекти десь до лісу.
Він навіть бачив того “когось”. Зовсім мигцем, але бачив: серед дерев за таємною галявинкою, де вони затисли відьму при її землянці, ховався хтось із довгим світлим волоссям, таким кучерявим і таким знайомим.
Вона не могла просто так зникнути після батькової смерті. Тільки не Леля. І вкрасти її теж не могли, де це бачено. Сама пішла. Пішла до тих відьмаків, почала вчитися у них усьому, щоби врешті… Що? Ховатися в лісі з напівбожевільною старою? Така собі доля. І тепер, якщо її знайдуть, доля та буде ще гіршою.
— І брешеш же, по очах видно, — покачав головою дізнавач. — І не соромно тобі? А ще хорист. Моя б воля — я б тебе зараз до нашого вельмишановного метре ката відправив, хай би він із тебе правду вибив.
Боже пречистий, подумав Ето. Хай би ти мізки з того святого брата вибив. Бо надто вже від нього пеклом тхне.
— На твоє щастя, — хмикнув дізнавач, і відкрив двері кабінету, — за тебе твій деканат вступився. Кажуть, що ти, хорист, цінний дуже. Гроші чималі застави вніс. Гарно побалакали, і людина така приємна… Не осором своїх благодійників, і ступай з Богом.
Так от чому стільки злочинів лишаються безкарними.
Дофія чекав його біля будівлі міського суду. Побачив — надавав стусанів,натягав за вуха, відтяг назад до колегії, всадив уже у своєму кабінеті та сказав:
— Ну! Мені-то ти розкажеш, як усе було?
— Я сьогодні відьму зупинив. Здається, — Ето стенув плечима, видихнув і, сівши на лавку, одразу ж почав куняти.
А тоді різко прокинувся від думки: я сьогодні міг померти!
Наставник сидів через стіл і дивився на нього неласкавим важким поглядом.
— Я сьогодні міг померти, — промовив Ето вголос.
— Я знаю. А ще ти бачив щось у лісі.
— Я не знаю. Я не впевнений. Не хочу брехати вам.
Дофія тільки головою похитав:
— Важка ти людина, Ето. Правди з тебе не виб’єш, а скрізь, де ти ходиш,люди мруть. Не помічав такого за собою? Хоча голос у тебе прекрасний, і дар… Дар твій просто неймовірної сили. Невдовзі ти в нас армії зупинятимеш голіруч, сам-один.
Почалося звичайне маячіння, й Ето перестав слухати. Зараз важливо не це, зараз важливо — як її зустріти, як поговорити з нею, переконати кинути все, бо це небезпечно. Бо я согодні міг померти, й вона також.
— Добре, хористе. Йди набирайся сил, Бог тобі поможе. Бо бачу, ти спиш.
— Я… Я не сплю, панотче, — від несподіваної думки Ето аж підскочив на місці, — я думаю. Я думав! Панотче, ви тільки не сваріть — а чи ви знаєте, як стають святими братами?..
***
Дівка цього вечора була якась недолуга, рухалася поспіхом, говорила пошепки, ще й соромилася: попросила лишити в кімнаті корчми лише одну свічку, щоби її обличчя не було помітно. Але Ето був надто стомлений, щоби це усвідомити. Зараз би назад, додому, в рідний храм і рідний сиротнець, красти хазяйські груші й їсти що знайдеш у кущах. Отоді просте життя було. А зараз…
Вона поспішала і все казала йому: лягай, лягай, — він робив усе надто повільно, бо був змучений.
Але потім він таки ліг. І вона всілася йому на живіт — повністю одягнена, це ще що за жарти, — і спитала знайомим голосом:
— То що, хористе? Що ти казав мені тоді, п’ять років тому? Пам’ятааєш?
Біля його горла з’євився ніж. Судячи з усього, заклятий.
— Спробуєш заспівати — тут тебе й відспівають. Ворухнись, заговори коли не треба, — те ж саме. Зрозумів мене?
Йому мало б бути страшно. Чи принаймні дивно. А було навпрочуд спокійно. Прикро, звісно, що вони не надворі зараз — там таке надвечір’я розкішне, і пташки на зоряну ніч співають.
— Ну й ти будь здорова, Лелю. Не чекав тебе бачити тут.
Він чекав на цю зустріч, він не забував її ім’я, він молився щоночі за те, щоби знову її зустріти.
— А я не чекала, що ти виростеш таким… таким. А тепер говори. П’ять років тому, перед батьковою смертю — це ж ти був. Це для тебе записку підкинули. Так, ні?
А потім пролунало питання, на яке він не чекав:
— Скажи по щирості, це ти?..
Він відчув, як по шиї тече тепла крапля крові.
І тоді йому стало ще спокійніше. Так спокійно, як не було ніколи .
Це обіцяла бути довга ніч.