Еволюція поглядів Аристотеля на державу, громадянина і правителя - Государство и право курсовая работа

Главная

Государство и право
Еволюція поглядів Аристотеля на державу, громадянина і правителя

Основні тези Аристотеля про місце в державі правителя. Розгляд різних теорій державних устроїв. Інтерпретація проблем держави, громадянина та правителя в "Афінській політії". Проект найкращого державного устрою, при якому громадяни ведуть щасливе життя.


посмотреть текст работы


скачать работу можно здесь


полная информация о работе


весь список подобных работ


Нужна помощь с учёбой? Наши эксперты готовы помочь!
Нажимая на кнопку, вы соглашаетесь с
политикой обработки персональных данных

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Еволюція поглядів Аристотеля на державу, громадянина і правителя
Зародження та розвиток політичних ідей є складним, багатовіковим процесом злетів і падінь, набуття і поглиблення політичних знань, їх витоки сягають сивої давнини і пов'язані з процесами соціально-класової диференціації ранніх суспільств, виникненням перших державних утворень. Адже соціально-політичні ідеї віддзеркалюють реальні процеси суспільного розвитку. Характерною особливістю політичної думки цього періоду є те, що вона зазнавала впливу міфологічних та релігійних уявлень. Звідси і твердження про божественне походження влади і держави. Це стосується як єгипетської, шумерської, так і давньоіндійської (закони ману) політичної думки. Наприклад, єгиптяни вважали, що ключ до проблем функціонування державної влади, справедливості, правосуддя перебуває в руках богині істини і порядку Маат. З часом з'являється розуміння природно-божественного походження справедливості, якій повинні відповідати дії суддів-жерців та звичаї, закони, адміністративні рішення, інші правила поведінки. Суспільство уявлялося єгиптянам як піраміда, верхівка якої - боги і фараони, підніжжя - народ. Між ними - жерці, знать, чиновники.
Вагомий внесок у розвиток політичної теорії зробили представники політичної думки Стародавньої Греції. Вони вивели людський розум на якісно новий рівень осмислення політичного життя, виявлення певних закономірностей його розвитку, поклали початок майже всім пізнішим політичним теоріям. Величезна роль у розвитку політичних ідей античності належить Платону (427-347 pp. до н.е.) і Аристотелю (384- 322 pp. до н.е.), які сформулювали низку універсальних принципів, дали класифікацію типів державного устрою, обгрунтували політичну сутність людини, право народу на законодавчу владу, місце і роль держави в суспільстві, заклали концептуальні засади теорій правової держави та розподілу влад, розробили концепцію ідеальної справедливої держави тощо. Зокрема Аристотель розглядав державу як сукупність громадян, а найкращими формами державного управління вважав ті, де правителі турбуються про загальне благо (монархія, аристократія, політія). Ідеальна форма держави - це політія, де панує закон, всі громадяни дотримуються рівності. Аристотель - прихильник приватної власності.
Досить плідним виявився античний погляд на політику як сферу здійснення загальних справ, спосіб управління ними, спосіб захисту спільних інтересів. Розкриваючи роль політики в суспільному житті Аристотель підкреслював, що політика має відігравати морально-виховну роль, щоб полегшити досягнення справедливості.
Метою даної роботи є аналіз еволюції поглядів Аристотеля на державу, громадянина і правителя. З огляду на зазначену мету постає необхідність вирішення наступних завдань:
проаналізувати вчення Аріістотеля про державу;
визначити основні тези Аристотеля про місце в державі правителя;
проаналізувати співвідношення між державою, громадянином та правителем у вченні Аристотеля;
визначити основну проблематику Аристотеля з огляду на еволюційний підхід.
Об'єктом дослідження є вчення Аристотеля про державу.
Отже, інструментом політики, за Аристотелем, є держава, а державним благом - справедливість. Політика покликана облагородити поведінку людини, забезпечивши панування розуму над нею.
1. ПРОБЛЕМНЕ ПОЛЕ ДЕРЖАВИ В «ПОЛІТИЦІ» АРИСТОТЕЛЯ
Однією з характерних рис наукової діяльності Аристотеля є її багатогранність. Своїми трудами Аристотель збагатив майже всі існуючі в його час галузі науки. Держава й суспільство не залишилися поза полем зору філософа. Головне місце серед його добутків, присвячених вивченню держави й суспільства, безперечно, займає "Політика".
Не може бути сумніву в тому, що навіть чисто теоретичні засади античних мислителів, як то "Держава" і "Закони" Платона або тих засад, які розглядаються в другій книзі "Політики" Аристотеля, у більшому або меншому ступені пов'язані з реальним життям грецьких полісів, що й надає право сучасним дослідникам використовувати названі твори як джерела для з'ясування деяких сторін буття цих полісів [2].
Теоретична побудова ідеального поліса - кінцеве завдання, що ставить перед собою Аристотель в "Політиці". Цілком виправданими були б пошуки містків, що зв'язують ідеальний поліс Аристотеля із грецькими полісами ІV в. до н.е., зовнішніми й внутрішніми умовами їхнього існування. Зрозуміло, цим не вичерпується зв'язок змісту трактату Аристотеля з епохою, у яку він жив. Міркування про встановлений, з погляду автора, лад в полісі займає в "Політиці" багато місця (сьома й восьма книги; до цьому варто додати аналіз теорій його попередників і сучасників у другій книзі). Цьому міркуванню є обґрунтування, що займає набагато більше місця, про поліс взагалі.
Тут можна знайти обґрунтування думки, що поліс є вищою формою людського об'єднання, що сприяє досягненню щасливого життя, тобто життя, згідно з чеснот; тут поняття полісу піддається розчленовуванню на його найпростіші елементи. Посилаючись на природу, що на його думку, нерівномірно розподілила між людьми розумові здатності, Аристотель захищає один з підвалин античного суспільства - рабство. Він також виступає захисником іншої підвалини античного суспільства - приватної власності, обґрунтовуючи це тим, що потреба у власності нібито властива людині по природі.
Розгляд різних теорій державних устроїв Аристотель починає з аналізу проекту Платона (Сократа). Він особливо підкреслює труднощі здійснення цього проекту на практиці. Аристотель критикує теоретичну позицію Платона - його прагнення ввести в державі повну єдність, незважаючи на реально існуючу множинність. В "Законах" Платона Аристотель знаходить довільні твердження, а в деяких випадках непродумані положення, що загрожують при провадженні їх у життя тими або іншими ускладненнями й небажаними результатами [1].
Проект Фалея Халкедонського не задовольняє Аристотеля тому, що, піклуючись про усунення бідності й наділяючи громадян рівними ділянками землі, автор проекту випустив з уваги необхідність регулювання дітородіння, без чого не може підтримуватися рівність земельної власності в громадян; крім того, придумавши ліки проти злочинів, чинених заради задоволення насущних потреб, Фалей, - вказує Аристотель, - забуває про злочини, що випливають з інших мотивів. Визнаючи корисність майнової рівності у взаємних відносинах між громадянами, Аристотель відмовляється бачити в ній панацею від всіх суспільних негараздів.
Розбираючи проект Гіпподама Мілетського, він виявляє протиріччя в самих його основах: хлібороби, що не мають права носити зброю (як і ремісники), у Гіпподама беруть участь у керуванні державою поряд з воїнами; тим часом, стверджує Аристотель, дійсність показує, що ті, хто не має права носити зброю, ніяк не можуть займати в державі однакове положення з тими, хто має це право. Таким же чином відкидаються й інші пропозиції Гіпподама - доводиться їхня практична неспроможність. Аристотель доходить до висновку, що запропоновані до нього проекти, якщо вони будуть реалізовані, не забезпечать найкращого життя громадянам полісів-держав.
Наскрізь всього твору Аристотеля можна бачити прагнення автора "Політики" співвідносити побудови теоретичної думки з політичною реальністю й оцінювати їх з погляду умов і потреб останньої. Аристотель пред'являє авторам проектів державного устрою вимогу: можна придумувати різне, але при цьому не слід пропонувати нічого свідомо нездійсненного.
Після аналізу різних проектів державного ладу Аристотель переходить до розгляду реально існуючих у його час державні устрої, що вважалися ефективними з точки зору існування держави, - лакедемонського, критського, карфагенського. При цьому його цікавлять два питання: по-перше, у якому ступені ці устрої наближаються до найкращого або віддаляються від нього; по-друге, чи немає в них яких-небудь елементів, що суперечать задуму їхніх законодавців. Протягом всього даного розділу аналізу, як і висновку другої книги, де перераховуються окремі законодавці, своїм аналізом грецьких держав, автор виявляє чудове знайомство з державним устроєм і законами полісів. На початку дослідження видів державних устроїв Аристотель піддає розгляду питання про державу взагалі [7].
Зовсім виразно видна практична спрямованість соціально-політичного вчення Аристотеля в тих частинах його твору, де представлена класифікація видів державного устрою (ІІІ 4 сл.). Як відомо, він нараховує шість видів державного устрою; три з них розглядаються ним як правильні, три - як неправильні, тобто як перекручення перших трьох. Правильні види державного устрою, за Аристотелем - царська влада, аристократія, політія; неправильні - тиранія, олігархія, демократія. Царська влада або монархія - правління одного, що являє своїм правлінням загальне добро. Аристократія - правління деяких, кращих, здійснюване в інтересах всіх громадян. Політія - правління більшості, що відбирається на підставі певного цензу й, що печеться про загальне благо Тиранія - правління одного, що керується власною вигодою. Олігархія - правління деяких заможних громадян, що думають тільки про власну вигоду. Демократія - правління більшості, незаможних, в інтересах винятково цієї більшості. У відповідності зі своїми етичними поглядами Аристотель у правильних видах державного устрою вбачає прояв належної чесноти, у неправильних - відсутність чесноти.
Класифікуючи види політичного устрою, філософ ділить їх за кількісними, якісними і майновими ознаками. Держави різняться насамперед тим, у чиїх руках влада - в однієї особи, у меншості або в більшості - це кількісний критерій. Однак і одна особа, і меншість, і більшість можуть правити "правильно" і "неправильно" - це якісний критерій. Крім того, меншість і більшість може бути заможними і бідними. Але через те що за звичай бідні в більшості, а заможні в меншості, тому розподіл по майновій ознаці збігається з кількісним розподілом. Тому виходить усього шість форм політичних устроїв: три правильних - царства, аристократія й полиття; три неправильних - тиранії, олігархія й демократія [3].
Отже, монархія - найдавніша форма політичного устрою, перша й сама божественна форма, особливо абсолютна монархія, що допустима при наявності в державі найкращої найчеснотнішої людини. Аристотель тут, по суті, повторює ідеї софіста Калікла. Аристотель стверджує, що людина, що звеличується над всіма іншими людьми, нібито піднімається над законом, він бог між людьми, він сам закон і намагатися підкорити його закону безглуздо. Виступаючи проти остракізму, звичайно застосовуваного в античних демократіях проти таких людей як засіб протитираничного захисту, Аристотель стверджує, що "такі люди в державах (якщо вони, звичайно, виявляться, що трапляється рідко) суть вічні царі їх" (ІІІ, 8, с. 131), що якщо така людина виявиться в державі, то "залишається тільки коритися такій людині" [3].
Однак у цілому аристократія переважніше монархії, тому що при аристократії влада перебуває в руках кількох осіб, що володіють особистим достоїнством. Аристократія можлива там, де особисте достоїнство цінується народом, а через те що особисте достоїнство за звичай властиве шляхетним, то вони й правлять при аристократії.
При політії (республіці) держава управляється більшістю, але в більшості, стверджує філософ, єдина належна їм усім чеснота - військова, тому "республіка складається з людей, що носять зброю". Іншого народовладдя він не знає.
Такі правильні форми правління Аристотель якоюсь мірою визнає як необхідність. На користь такої форми як політія він також знаходить довід, порушуючи питання про те, чи володіє перевагою більшість перед меншостею, і відповідає на нього позитивно в тому розумінні, що, хоча кожний член меншості краще кожного члена більшості, у цілому більшість краще меншості, тому що хоча там кожний звертає увага лише на одну яку-небудь частину, усі разом бачать усе [16].
Що стосується неправильних форм політичного устрою, то Аристотель особливо різко засуджує тиранію, стверджуючи, що "тиранічна влада не сумісна із природою людини" (ІІІ, 2, с. 141). В "Політиці" містяться знамениті слова філософа, що "честі більше не тому, хто вб'є злодія, а тому, хто вб'є тирана" (ІІ, 4, с. 6l), що стали в подальшому гаслом тираноборців. При олігархії правлять заможні, а тому в державі більшість бідного населення.
З неправильних форм Аристотель віддає перевагу демократії, вважаючи її найбільш стерпною (VІ, 2, с. 219), але за умови, що влада там залишається в руках закону, а не товпи (охлократія).
Аристотель намагається знайти переходи між формами політичного устрою. Олігархія, підкоряючись одній особі, стає деспотією, а розпускаючись і послабляючись - демократією. Царство вироджується в аристократію або політію, політія - в олігархію, олігархія - у тиранію, тиранія може стати демократією [5].
Схема Аристотеля може здатися штучної, якщо не брати до уваги того, що всі шість термінів, якими користується автор "Політики" для позначення різних видів державних устроїв, були в ході в греків в ІV в. до н.е. Навряд чи існували які-небудь серйозні розбіжності в тому, що розуміти під царською владою, тиранією, аристократією, олігархією, демократією. Платон у своїх "Законах" говорить про всі ці види державного устрою як про щось загальновідоме, не потребуюче пояснення. У діалозі "Політик" він згадує про монархію, тиранію, олігархію й двох видах демократії. В "Державі" мова йде про аристократію, олігархію, демократію, тиранію. Нас цікавить тут не відношення схеми Аристотеля до схеми Платона, а тільки відбиття в давньогрецькій літературі термінів, що існували в політичній практиці. Залишається термін "политія". Платон в "Державі" поміщає між аристократією й олігархією те, що він називає тімократією, тобто такий лад, що займає середнє місце між двома названими й для якого характерне змішання зла з добром, надання посад людям "змішаного права", шанування золота й срібла й деякі інші особливості. Відсутність у Платона точних визначень не дозволяє ідентифікувати його тимократію з яким-небудь із існуючих у Греції державних устроїв. Це скоріше відвернена побудова, призначена для того, щоб перекинути міст між двома політичними реальностями - аристократією й олігархією; першу філософ вбачав у спартанському державному устрої, приклади другої в достатній кількоті давала йому сучасність. Термін "тимократія" підхоплює Аристотель у своєї "Нікомаховій етиці"; він представляється філософові найбільш підходящим для позначення державного устрою, заснованому на майновому розходженні. В "Політиці" для позначення державного ладу, при якому влада перебуває в руках більшості - "середніх" людей, що володіють невеликим цензом і керуючих державою в інтересах всіх громадян, Аристотель іживає термін "политія". (Правда, він вказує, що це слово може означати й державний устрій взагалі). У такому широкому змісті термін "політія" багато разів зустрічається в "Політиці" [3].
Неважко переконатися, що за кожним вжитим в Аристотеля політичним терміном криється цілком конкретний зміст. Філософ прагне зробити свою схему гнучкою, здатною охопити все різноманіття дійсності. Приводячи в приклад сучасні йому держави й оглядаючись на історію, він, по-перше, констатує існування різних видів всередині окремих типів державного устрою, по-друге, відзначає, що політичний лад деяких держав поєднує в собі ознаки різних державних устроїв і що існують проміжні форми між царською й тираніченою владою - аристократія з ухилом в олігархію, политія, близька до демократії та ін.
Велику увагу Аристотель приділяє питанню про державні перевороти. Його міркування про причини й приводи переворотів у державах з різним устроєм багато ілюструються прикладами з давнього й зовсім недавнього минулого. Тією же особливістю відрізняється й виклад його поглядів на способи запобігання переворотів і збереження тих або інших видів державних устроїв.
Великий історичний матеріал залучається Аристотелем, очевидно, з метою додати висунутим їм положенням більшу наочність. По суті, вся теорія Аристотеля, викладена в трактаті, ґрунтується на спостереженнях і звернена до реального життя у своїх, здавалося б, самих відвернених побудовах.
Зазначимо один цікавий випад Аристотеля проти Платона. Відповідно до Платона, можливий тільки перехід аристократії в спартанський лад, цього останнього - в олігархію, олігархії - у демократію, демократії - у тиранію. На думку ж Аристотеля, це положення спростовується фактами історії. Демократія частіше переходить в олігархію, ніж у монархію (тиранію). У всеозброєнні історичного знання Аристотель викладає конкретні факти, з яких випливає, що платонівська концепція прямолінійної еволюції державного устрою не витримує критики. Приклади з минулого й сьогодення грецьких і негрецьких держав зустрічаються час від часу й в інших частинах "Політики". Однак ніде немає такої кількості посилань на історичні факти, як у п'ятій книзі. Достатнім поясненням цієї обставини може бути одиничність повідомлюваних Аристотелем у цій книзі фактів - мова йде тут не про явища, що повторюються в багатьох місцях і тому не потребують ілюстрації прикладами, а про події хоча й в загальних положеннях, що ілюструють якісь індивідуальні факти. Тут ми зіштовхуємося зі зміною способу викладу, що, однак, не міняє характеру твору Аристотеля.
Книга шоста, де розглядається організація держав з демократичним і олігархічним ладом, характерних для Греції, не могла б бути написана без ґрунтовного знайомства з державним життям сучасних Аристотелю полісів. Порівняно невелика кількість прикладів, що приводяться в цій книзі, не міняє сутності справи [7].
Оперуючи з даними загального порядку, з фактами і явищами, загальними для всіх демократичних і для всіх олігархічних держав, притому сучасних йому, Аристотель не вважав потрібним перевантажувати виклад більшою кількістю прикладів. Тут доречно згадати про те, що філософ був добре знайом з життям трьох різнорідних по своєму устрою й питомій вазі в політичній палітрі Греції держав: Афін, Македонії й своєрідної Атарнейскої держави. В управлінні останнім він брав участь у якості члена того кружка філософів, що зібрався навколо атарнейського правителя Гермія. Як син лейб-медика македонського царського будинку, а потім вихователя спадкоємця македонського престолу Аристотель мав можливість зблизу спостерігати політичне життя Македонії. Нарешті, довгий час проживаючи в Афінах на положенні метека, він бачив перед собою класичний зразок демократичного полісу.
Про політичне життя держав Аристотель міг судити зі знанням справи, а не як кабінетний вчений і аж ніяк не як дилетант-прожектер. Про те, що він добре знав історію державного ладу полісів, досить красномовно свідчить створена при його особистій участі велика серія зі 158 монографій, що містять опис історії й сучасного стану ладу різних держав.
Озброєний знанням, почерпнутими зі спостережень і книг, Аристотель написав свою "Політику". Поряд з аналізом фактичного матеріалу в ній є й інша сторона - те, що ми можемо назвати рекомендаціями. Нерідко останні тісно пов'язані з аналітичними частинами трактату, наприклад рекомендації у відношенні засобів, що сприяють збереженню того або іншого державного устрою. Що ж стосується рекомендацій щодо введення певного виду державного устрою, то Аристотель виступає як прихильник існуючого, хоча й рідко, зустрічаючогося ладу, так званої політії, і в той же час проектує якийсь "найкращий" лад. Зручно перший назвати умовно зразковим, другий - ідеальним державним устроєм.
Стосовно того й іншого ми вправі порушити питання: чи належать вони до сфери благих побажань, до сфери політичних мріянь або мають яку-небудь практичну спрямованість? Почнемо з умовно зразкового устрою. Він, відповідно до Аристотеля, підходить для всіх полісів. Цей не видаваний філософом за ідеальний, але прийнятний і здійсненний лад не вимагає наявності в громадян чесноти, що перевищує можливості звичайних людей; він не розрахований на виховання, що відповідає найблискавічнішим природним даним і сприятливим зовнішнім обставинам. Він забезпечує громадянам щасливе життя, тому що при ньому немає перешкод для здійснення чесноти [8].
Такий стан, відповідно до Аристотеля, складається там, де середній прошарок громадян кількісно перевершує багатіїв і бідняків, разом узятих, або, принаймні, один із цих прошарків.
Про політію Аристотель говорить, що вона зустрічається рідко й лише у деяких своїх проявах. Дійсно, такий лад рідко спостерігався в грецьких державах. Однак не можна вважати його чимсь існуючим лише в уяві Аристотеля. У п'ятій книзі є згадування про реальне існування політії. У Таранті, відзначає Аристотель, приблизно після закінчення Перських війн, встановилася демократія, що виросла з політії; Гераклеодор в Орєї перетворив олігархію в політію і демократію. Аристотель стверджує, необхідність державних переворотів, у результаті яких встановлюються олігархія, демократія, політія. У Сіракузах, незабаром після перемоги над афінянами, демос перемінив політію на демократичний лад. У Массалії в результаті зміни законів, що регулювали заміщення посад, олігархія стала близька до політії. Є також загальне згадування про кризу політії. Цей перелік показує, що, хоча Аристотель знаходив мало прикладів "середнього" устрою їх набагато менше, ніж прикладів демократії, олігархії, монархії, аристократії. Отже політія для нього не утопія, оскільки вона може існувати й існувала в історичній дійсності [1].
Після всього отримує особливе значення зауваження Аристотеля про те, що на противагу сталому звичаю не треба прагнути рівності, але або прагнути панування, або терпляче переносити своє підлегле становище якійсь єдиній особі, - яким він виявив себе прихильником "середнього" устрою. Це місце звичайно розуміють у тому сенсі, що Аристотель знайшов у минулому в одному із грецьких полісів державного діяча, що ввів зразковий, на думку філософа, устрій. Відповідно до такого загальноприйнятого тлумачення історики шукали в різних полісах і в різних епохах того "єдиного чоловіка", якого має на увазі Аристотель.
Однак міркування мовного порядку приводять нас до іншого розуміння даного тексту. Насамперед , мова йде не про державного чоловіка минулого, а про людину, що протиставляється попереднім діячам. Потім, цей чоловік здійснює гегемонію в грецькому світі, а не очолює в якому-небудь одному грецькому полісі. Нарешті, у словах Аристотеля навряд чи можна знайти повідомлення, що цей єдиний чоловік увів на практиці "середній" державній устрій, тим більше що він самостійно вирішив ввести його. Вжита Аристотелем пасивна форма дієслова "переконувати" може означати тільки "дав себе переконати". Отже, єдиний чоловік - сучасник філософа, що утримує гегемонію над всією Грецією. У ньому звичайно впізнаємо Олександра Македонського. Він "дав себе переконати" ввести в грецьких державах "середній" устрій.
Чи не натякає Аристотель на те, що юний македонський володар почув свого вчителя й погодився сприяти введенню в грецьких полісах того устрою, переваги якого обґрунтовував перед ним Аристотель у своїх лекціях-бесідах.
Зауважимо, що Аристотель був упевнений, що йому вдалося вселити своєму царственому учневі думку про насадження в грецьких полісах ладу, при якому державні справи вирішуються виходячи із середнього статку. Для македонської влади такий порядок крім його інших принад мав і ту перевагу, що забезпечував спокій у грецьких полісах, тобто обіцяв надійний тил під час походу македонян на Схід. Адже "середній лад" є, по Аристотелю, єдиним, при якому виключаються внутрішні завади.
Підводячи підсумки, можна зробити висновок: політія, "середній" державний устрій, опорою якого повинні служити громадяни середнього статку, представляла для Аристотеля не тільки теоретичний інтерес. Покладаючи надії на македонського царя, він вважав, що має підстави дивитися на свій умовно зразковий лад як на майбутнє грецьких полісів.
Ідеальний державний лад, описуваний в "Політиці", у цілому близький до того, який у попередньому викладі названий аристократичним. Відповідно до Аристотеля, повноправні громадяни ведуть у такому полісі спосіб життя, що сприяє розвитку чесноти й, отже, що забезпечує державі щасливе життя та золоте майбутнє [21].
Звернемося до ряду критеріїв та вимог, які Аристотеля висуває як необхідні для заснування полісу, - вибір гарного місця розташування, обмежена кількість громадян. Те й інше було реальною проблемою не для Греції, де нові поліси не виникали; проблема вибору місця для міста з певною кількістю жителів існувала на Сході в часи Олександра Македонського. Аристотель, треба думати, зв'язував зі Сходом можливість здійснення своїх соціально-політичних ідеалів. Згадаємо, що Олександр заснував велику кількість міст, яким він давав назву "Олександрія"; згадаємо проникливість, яку виявив Македонський при виборі місця для самого знаменитого свого міста - Олександрії єгипетської. Саме це місце в поглядах Платона мало втілити в собі всі ідеали політії.
2. ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ПРОБЛЕМ ДЕРЖАВИ, ГРОМАДЯНИНА ТА ПРАВИТЕЛЯ В «АФІНСЬКІЙ ПОЛІТІЇ»
Політичне вчення Аристотеля викладено їм головним чином у його роботі "Політика", пов'язаною з "Етикою". Але вже по своєму змістові "Політика" дещо відрізняється за предметом дослідження, від "Етики". "Політика" розвиває лише одну тему "Етики" - тему практичного розуму, політичної практичності й розважливості. Аристотель відчуває, що держава все-таки обмежена у своїх можливостях виховання, у її веденні перебувають скоріше етичні, ніж діаоетичні чесноти. Тому в "Політиці" Аристотель говорить лише про етичні чесноти й про такі діаоетичні, які пов'язані лише із практичним розумом. У якості таких Аристотель виділяє мужність, розсудливість, справедливість і розважливість.
Ці чесноти - умова щастя. Адже "ніхто не назве щасливим того, у кого немає ні мужності, на розсудливості, ні справедливості, ні розважливості, хто, навпроти, страшиться всякої мухи, хто, томиться голодом або спрагою, не зупиняється ні перед яким із самих крайніх засобів, хто через чверть обола губить найближчих друзів, хто нарешті, настільки не розсудливий і здатний на помилки, начебто дитина або божевільний".
Аристотель відзначає, що "чеснота не шкодить тому, у кого вона є" (ІІІ, 6, с. 118), що "без чесноти людина стає самою нечестливою й самою дикою істотою, а у відношенні до полової насолоди і їжі він гірше всякої тварини" (І, 1, с. 8). Адже "від інших тварин людина відрізняється тим, що має свідомість про добро й зло, про справедливість й несправедливість (І, 1, с. 7) [3].
Аристотель розуміє справедливість як суспільне загальне благо. Політика ж повинна служити досягненню загального блага, це її головна мета. Досягти цієї мети нелегко. Політик повинен враховувати, що людина піддається страстям і що людська природа зіпсована. Тому політик не повинен ставити своєю метою виховання морально високих та чистих громадян, досить, щоб всі громадяни мали чесноту громадянина - умінням коритися владі й законам.
Така програма-мінімум "Політики" Аристотеля, що сильно відрізняється від тієї заявки, що ми знаходимо в "Етиці". Програма-максимум поширюється Аристотелем лише на правителів: для вміння панувати необхідна не тільки чеснота громадянина, але й чеснота людини, тому що той хто має владу повинен бути морально стійким.
Метод політики як науки в Аристотеля - метод аналізу, адже "кожна справа повинне досліджувати в його основних найменших складових частинах", що стосується політики як процесу управління, то це означає аналіз держави, з'ясування, з яких елементів вона складається. Необхідно також досліджувати реально існуючі форми політичного устрою й створені філософами соціальні проекти, цікавлячись при цьому не тільки абсолютно найкращими формами державного устрою, але й кращими з можливих. Виправданням такого дослідження є, як підкреслює Аристотель, недосконалість існуючих форм політичного устрою.
Аристотель визначає державу як "форму спільного існування громадян, що користуються відомим політичним устроєм" (ІІІ, 1, с. 100), політичний устрій - це "порядок, що лежить в основі розподілу державної влади" (VІ, 1, с. 217). Політичний устрій припускає владу закону, обґрунтованого філософом як "безустрасний розум", як "ті підстави, через які пануючі повинні панувати й захищати дану форму державного устрою проти тих, хто її порушує" (VІ, 1, с. 217) [6].
Аристотель розрізняє в політичному устрої три складові: законодавчу, адміністративну й судову. Говорячи про склад держави, Аристотель підкреслює його многогранність і неподібність частин одна одній, розбіжності в методах управліннях керуючих нею людей - "з людей однакових держава утворитися не може" (ІІ, 1, с. 39), а також різне походження родин у державі.
Але головне в державі - це громадянин. Держава складається саме із громадян. Відзначаючи, що кожний політичний устрій має своє поняття про громадянина, сам Аристотель визначає громадянина як того, хто бере участь у суді й у управлінні, називаючи це "абсолютним поняттям громадянина" (ІІІ, 1, с. 95). Аристотель цим, очевидно, бажає сказати, що воно ширше для всіх політичних устроїв, різниця між ними не стільки в понятті громадянина, скільки в тому, які верстви населення допускаються там до суду й управління. Крім того, громадяни несуть військову службу й служать богам. Отже, громадяни - це ті, хто виконує військову, адміністративну, суддівську й жрецьку функції.
Аристотель намагається підійти до держави історично. Але, будучи ідеалістом, він нездатний зрозуміти причини виникнення держави, обмежуючись лише зовнішнім описом процесу її формування. Держава, будучи формою спільного проживання громадян, - не єдина його форма. Інші форми - родина й селище. Вони передують державі, що по відношенню до них виступає як їхня мета. Держава - ентелегія родини й селища, ентелегія людини як громадянина. Аристотель визначає людину як по своїй природі політичну істоту. Про це він говорить двічі: в "Етиці" (І, 5, с. 10) і в "Політиці" (І, 1, с. 6 - 7).
Більше Аристотель нічого не може сказати про стимули державотворення, для нього держава існує природно. Це означає, що філософ не може знайти специфічні закони суспільного розвитку, він навіть не підозрює про їхнє існування. Історизм Аристотеля мнимий. Гово
Еволюція поглядів Аристотеля на державу, громадянина і правителя курсовая работа. Государство и право.
Реферат: Понятие “persona” в средневековой Западной Европе
Критерии Кандидатской Диссертации
Реферат: Тема: Современные тенденции массового и межличностного общения
Практическая Работа Вариант 5
Шпаргалки На Тему Політична Економія - Теорія Та Практика
Реферат по теме Рим
Дипломная работа по теме Стимулирование служебной деятельности сотрудников уголовно-исполнительной системы
Курсовая Инвестиционные Институты
Воспитательные Задачи Реферат
Курсовая работа: Расчет гидросистемы с параллельно включенным дросселем
Курсовая Работа На Тему Современные Подходы К Изучению Феноменов Лидерства И Руководства
Молодежь Реферат
Духовно Нравственное Воспитание Диссертация
Контрольная работа: Г.Белинский - критик и теоретик детской литературы. Скачать бесплатно и без регистрации
Книга: Повести Белкина
Курсовая работа по теме Выявление потенциальной предрасположенности культур к межкультурной коммуникации
Физическая Культура Спорт Рф Реферат
Реферат: Интернет – зависимость
Методика Профессионального Образование Диссертация Казахский Танец
Реферат: Биржевые стратегии на рынке опционов
The production of 2H-labeled amino acids by a new mutant of RuMP fucultative methylotroph Вrevibacterium methylicum - Биология и естествознание статья
Географические особенности социально–экономической дифференциации населения Калининградской области - География и экономическая география дипломная работа
Облік розрахунків з постачальниками та підрядниками - Бухгалтерский учет и аудит курсовая работа