Бій під Крутами

Вступ

Кожна нація проходить шлях свого становлення та розвитку, який обов'язково відображається у пам’яті її народу. Події, що стали тілом історичного процесу, є результатом діяльності самого народу як відповідь на певні життєво-економічні умови, які виникають у конкретний період історії.

Людина не перекотиполе, і, як сказав у своєму безсмертному романі П. Загребельний: «На порожньому місці роду не заснуєш». Дійсно, незнання народом свого минулого дає змогу маніпулювати свідомістю мас згідно з інтересами правлячого класу. Зазвичай, народ не забуває свою історію, але це може відбудись унаслідок цілеспрямованої політики можновладців, які з допомогою державного механізму, а саме пропагандою та освітою, змінюють погляди громадян на певні історичні події, а деякі навіть викреслюють з історії. Усе це разом спричиняє деформацію історичного скарбу нації, що робить маси залежними від  світогляду, який нав’язує правлячий клас,  до якого більшість представників народу не належать.

Однією з таких подій, що активно тиражується сьогодні, є Битва під Крутами – бойове зіткнення військових частин УНР та червоногвардійців у січні 18-го року. Сьогодні ця тема стала дуже популярна в колах сучасної буржуазно-націоналістичної влади, яка експлуатує історичну подію у власних інтересах, розповідаючи про ідеалістичний дух молодих людей, що готові були заради своєї батьківщини віддати життя у боротьбі супротив «орд» комуністичної армії. Тому складно розглядати цей епізод в історії України незаангажовано: відхилення від центральної тези щодо героїзму українського квіту одразу сприймається як зневага до “подвигу” цих історичних особистостей. Але це не означає, що згадана подія не була розглянута радянськими та сучасними дослідниками тверезо. 

1. Передісторія

Перед початком розгляду безпосередньо битви під Крутами, необхідно зрозуміти зовнішньополітичну та внутрішню ситуації в країні в ту історичну мить, адже цей бій був лише одним епізодом у історії протистояння буржуазної “народної” республіки та радянської влади.

Станом на 17.12.17 на більшій частині українських терен розповсюдилась влада Української Центральної Ради (УЦР). Уряд у Києві намагався утримати фіктивний контроль над великими за площею територіями Наддніпрянської України та водночас мобілізував військо задля протистояння з більшовиками, які вже тоді проголосили владу робітників у Петрограді. 

Тим часом у Харкові на Першому Всеукраїнському з’їзді рад 24-25 грудня 1917 року була проголошена Українська Народна Республіка рад робітничих, селянських, солдатських та козацьких депутатів. Створення альтернативного центру влади в Україні було зумовлене класовими протиріччями всередині самої держави: УЦР не користувалася широкою підтримкою серед населення, окрім буржуазної інтелігенції та націоналістичних і воєнних кіл, нечисленного класу українських капіталістів. УНР, хоч і декламувала політику, спрямовану на покращення життя населення, але виконувала свої обіцянки тільки тоді, коли самі селяни чи робітники обстоювали свої права силою. Натомість політика більшовицького руху знаходила прихильність серед замученого селянства, військових, які втомилися воювати і хотіли повернутися додому, та, власне, самих робітників, що були готові боротися за своє майбутнє і свою владу – диктатуру пролетаріату.

Згодом задля підтримання робітничо-визвольної боротьби в Харків з радянської Росії почали надходити зброя, а до вже сформованих українських підрозділів доєдналися їх російські товариші. Упродовж січня 1918 року ці сили були застосовані для того, щоб звільнити південь України, де вже були організовані місцеві радянські органи. Результатом тих подій стало встановлення радянської влади у великих індустріальних містах: Єкатеринослав (Дніпро), Олександрівськ (Запоріжжя), Одеса, Полтава, Кременчук, Херсон тощо. Також треба згадати самоорганізацію селянства на інших територіях України, що пізніше підтримали соціалістичні перетворення.

2. Сили сторін перед боєм

Керівництво УНР задля охорони кордонів України з півночі, на станції Бахмач, із середини грудня 1917 року розмістило гарнізон у розмірі чотирьох сотень юнаків (старших курсів) 1-ї Київської юнкерської школи імені Богдана Хмельницького. 26 січня прийшло повідомлення від загону Аверкія Гончаренка з-під Бахмача, що “негайно потрібно допомогти проти наступаючих більшовицьких загонів”, а вже 27 січня прибуло підкріплення: перша сотня новоствореного Студентського куреня. Переважна більшість студентів не мали жодної військової підготовки, окрім цього, ці дві щойно мобілізовані сотні мали недостатньо боєприпасів та були погано озброєні: мали лише 16 кулеметів та саморобний бронепоїзд, що, по суті, був артилерійською гарматою на залізничні платформі. Ба більше, уже під час самого бою, до курсантів приєдналося ще й 80 добровольців із підрозділів місцевого Вільного козацтва (останні за версією О.Д. Бойко участь у бойових діях не приймали). Підсумовуючи, необхідно зазначити, що в бою з боку військ УНР взяли участь чотири сотні з 1-ї Української військової школи ім. Б. Хмельницького (не менше 400 юнкерів), 1-ша сотня Студентського куреня ім. Січових стрільців (116–130 вояків) та 20 старшин, якими керував сотник армії УНР А.Гончаренко.

Наступ червоногвардійців на Київ був зумовлений тим, що значні території України на той момент переходили під управління соціалістичних рад, а тому захоплення столиці припинило б існування УНР, що й трапилося в лютому 18-го року. Загальне командування операцією по здобуттю столиці очолив Михайло Муравйов; більшовицьке угрупування під його особистим керівництвом нараховувало до 6 тис. чоловік, мало кулемети й артилерію. Наступ на місто більшовицькі війська вели двома групами: одна по залізниці Харків-Полтава-Київ, друга у напрямку Курськ-Бахмач-Київ.

 У січні 1918 р. з Харкова у напрямку Полтави під командуванням Михайла Муравйова виступив зведений загін із червоногвардійців міста, червоних козаків В. Примакова та одного бронепоїзда – лише 700 бійців. Того ж дня у тому ж напрямку рушив загін катеринославських, донецьких та московських робітників під командуванням П. Єгорова. З 1,200 воїнів 450 були донецькими червоногвардійцями під командуванням Д. Жлоби.

Хоча в Полтаві дислокувалося п'ять тисяч солдатів та офіцерів, вірних Центральній Раді, 5 січня вони здали місто без бою. А вже за кілька днів переможці, поповнивши свої лави полтавськими червоногвардійцями під командуванням місцевого більшовика С. Козюри, розпочали наступ залізницею через Гребінку-Ромодан на захід та північний захід. Паралельно в напрямку Києва почався рух інших загонів, що спішно формувалися, а їхньою основою стали українці, що були налаштовані революційно і прагнули знищення старого ладу, активних і радикальних змін у суспільстві, встановлення нового соціального устрою. Загалом чисельність таких формувань була незначною, хоча вони й назвалися «революційними арміями». Скажімо, в загоні Р. Берзіна, що наступав із Могильова через Гомель на Бахмач, і в загоні С. Кудинського, що прямував із району Новгорода через Смоленськ-Брянськ-Калиновичі на Новозибків, кількість багнетів ледь перевищувала дві тисячі в кожному. Сумарно ж кількість воєнних, що брали участь у поході на Київ, була трохи більшою ніж шість тисяч осіб, і вони  були об’єднані в Східний фронт, а його головнокомандувачем був призначений полковник М. Муравйов.

Об'єктивні дослідники давно відійшли від тверджень про те, що процес створення української державності був перерваний агресією численних армій («орд») радянської Росії. Але теорія, що тоді капіталістичну республіку було повалено зовнішніми силами вигідна сучасній українській буржуазія( тобто олігархам), бо це створює історичний міф, що допомагає гартувати наш народ задля їхніх інтересів проти пролетарів інших країн, проти наших класових братів, а не проти їхнього експлуатаційного режиму.

Надзвичайно авторитетний у колах діаспори історик, що у часи другої світової був на стороні націоналістів( його складно запідозрити в симпатіях до більшовиків), І. Лисяк-Рудницький наголошував: «Легендо, що її треба здати до архіву, це казка про «нарахування полчища» ворогів, що під їх ударами буцімто завалилася українська державність. Насправді інтервенційні московські армії під час першої та другої навали (зими 1917—18 рр. та 1918—19 рр.) були відносно малі. Кремль до літа 1919 року не диспонував великою регулярною армією…»

Тож тепер ми бачимо, що уявлення про російсько-українську боротьбу під Крутами є лише засобом пропаганди, а не історичним фактом. Диспозиція сил перед битвою була така, що сили УНР навряд чи змогли б перемогти, проте їхнє власне керівництво загнало їх у пастку, і зіткнення стало неминучим.

3. Хід бою

28 січня вранці 116 студентів (перша сотня) були вже на станції Крути й більшість із них вирушили копати окопи вздовж залізничної колії між Крутами та Плисками. По обидва боки бойові позиції зайняв загін юнкерів із 200 осіб.

Не наважуючись зустріти ворога в Бахмачі, де перебувало до 2 тис. по-більшовицькому налаштованих робітників, Аверкій Гончаренко наказав відступити до залізничної станції Крути і зайняти оборону. Туди вони дісталися вже 28 січня 1918 р. Позиції, розташовані за кілька сотень метрів від самої станції, були непогано підготовлені для бою. На правому фланзі вони мали штучну перешкоду – насип залізничної колії, на лівому – студентська сотня в складі вже наявного там загону почала риття окопів і спорудження земляних укріплень. Командувач загону в Бахмачі Аверкій Гончаренко мав у своєму розпорядженні 4 сотні бійців, переважно студентів та юнкерів. Студентський курінь був поділений на чотири чоти (взводи) по 28-30 чол. Три з них зайняли позиції в окопах, четверта, що складалася з наймолодших та тих, хто не вмів стріляти, перебувала в резерві. Історик Скальський зазначає, що під час бою стало відомо, що в місті Ніжин один з українських полків оголошує про свій нейтралітет і про те, що якщо раптом у Ніжин прийдуть більшовики, вони не будуть цьому протидіяти

«Гайдамацький кіш Слобідської України та інші добровольчі загони вели бої там. А на чернігівський напрямок, на Крути, під Бахмач було відправлено допоміжні сили. Це були в основному загони, сформовані з юнаків Київської військової школи імені Богдана Хмельницького. Юнаки – це не молоді хлопці, це слухачі цієї школи. Це люди з військовою освітою, які знайомі зі зброєю, які знають, як стріляти й що таке військова дисципліна. І фактично весь тягар бою, який стався 29 січня, винесли саме вони» – додає  Скальський.

Ці свідчення розвінчують ще одне хибне твердження про молодих студентів-героїв, які тільки недавно отримали гвинтівки в руки, але вже були готові на самопожертву заради України. Подальший хід бою покаже, що справжній трагізм був у тому, що влада УНР сприймала захисників Крут, як живий щит, і використовувала час, який вони виграли для боротьби з власними же громадянами.

Наступного ранку, 29 січня 1918 р., приблизно о 9-й годині ранку розпочався наступ. Загін балтійських матросів Ремньова(до 2-х тисяч чоловік) потрапив під студентів та юнкерів. Захисників міста з тилу підтримували бронепоїзд і гармата, що здійснювали виїзди у тил червоних сил та вели обстріл. Тим часом, за свідченням очевидців, у студентів та юнкерів почали кінчатися набої і скінчилися снаряди для гармати. Наступаючі загони червоноармійців почали обходити позиції захисників Крут із лівого флангу – настала небезпека оточення і юнкери зі студентами почали свій відступ у напрямку Києва. «Керівник бою, Тимченко, ухвалює рішення, що треба відступати, бо якщо в Ніжин раніше зайдуть більшовики, вони всі загинуть, бо опиняться в оточенні. Чекали довго, поки всіх зберуть, але, очевидно, всіх не дочекалися. Це вже було фактично завершення бою, точного підрахунку, скільки приїхало і скільки має бути, не було, бо є поранені, є зниклі безвісти, – описує ті події Скальський і додає : - Не дочекалися, мусили виїхати й, за моїми підрахунками, 36 осіб, оті недосвідчені студенти, спізнилися і прийшли на станцію Крути тоді, коли там були більшовики. Їх арештували та після того декого з них розстріляли, а декого – відправили в Харків у шпиталь…» Більшості вдалося відступити на потязі. Проте 27 студентів було розстріляно, саме такої думки тримаються більшість науковців сьогодні. Є міф, що таким чином командувач червоними частинами Єгоров хотів помститися за 300 вбитих своїх солдат, а перед розстрілом над самими студентами знущалися та мордували. Проте жодних офіційних підтверджень тому немає. Під час поховання слідів мордування не виявилось. Слід зазначити, що така жорстокість була зумовлена відсутністю тоді ще централізованого керівництва серед червоних загонів, тому деякі командири могли прийняти антигуманні рішення, але подальший досвід громадянської війни показав, що противники більшовиків вчиняли набагато більші звірства. Такий був характер громадянської війни, де не було місця для милосердя. Але самою страшною подробицею тих подій є те, що у той же час  коло станції Бобрик знаходився великий загін під керуванням Симона Петлюри, але, отримавши звістку про повстання на заводі Арсенал, Петлюра рушив на Київ, оскільки, на його думку, найбільша небезпека була саме там. І Петлюра «розбереться» з загрозливим для УЦР робітництвом, утопивши його в крові.

4. Історична оцінка бою під Крутами

Існує багато версій, чому сталися трагічні події під Крутами. У загибелі студентів часто й цілком резонно звинувачують керівництво збройних сил УНР, що кинуло їх напризволяще, перед загрозою сильного і небезпечного суперника буржуазної республіки. Командування армії УНР розуміло стратегічну важливість оборони бахмацького напряму, і туди передбачалося відправити частину Гайдамацього кошу Слобідської України на чолі з Симоном Петлюрою, але ці плани зазнали краху внаслідок боротьби робітників за свої права в Києві.

Зазвичай, коли мова йде про битву під Крутами, то трагічну жертву студентів намагаються виправдати тим, що врешті-решт, сили більшовиків вдалося затримати на декілька днів, щоб провести перемовини з країнами Центральних Держав та піти їм на поступки, щоб знищити робітничий опір в Україні. Тобто прихильники цієї версії визнають, що капіталістична республіка могла продовжити існувати лише з допомогою чужоземних вояків, що краще бути колонією, чим обрати соціалістичний шлях розвитку суспільства. І якщо дивитися з погляду буржуазної сторони правлячого класу та того, хто йому співчуває, то в цілому жертва молодих людей і військових під Крутами виправдана, але, як правильно зазначає В. Солдатенко “загального уявлення про розстановку сил у районі бою, як і про стратегічне становище УНР, достатньо, щоб зрозуміти абсолютну детермінованість результату.”  Єдине, чого насправді добилося  УНР – це придушення повстання на заводі Арсенал до приходу сил червоноармійців, втім у довгостроковій перспективі націоналістична буржуазія програла війну, що було зрозуміло вже на початку, оскільки, як було сказано раніше, більша частина населення не підтримала жодну з трьох буржуазних влад в Україні 1917-1921 рр. 

Щодо студентського куріня січових стрільців, то він був створений 18 січня 1918 р, тобто в день здачі Полтави, на зборах студентів молодших курсів Київського університету св. Володимира і новоствореного Українського народного університету. До формування «під загрозою бойкоту та виключення з української студентської родини мають розпочати всі студенти-українці». Окрім студентів, до складу куреня було залучено учнів двох старших класів 2-ї української ім. Кирило-Мефодіївського братства гімназії. Загалом записалося приблизно 200 осіб (друга сотня потім брала участь у боях у Києві, тобто не покинула місто). Військова влада призначила командиром старшину (сотника) Омельченка, який на той час був зарахований студентом Українського народного університету. Сама ж УНР у відсутності кращих варіантів активно сприяла створення окремого студентського куреня та відправці її на фронт. Частково це можна пояснити тим, що на фронті Крут не передбачалося сильного натиску супротивника, а зі спогадів сотника Аверкія Гончаренка, студентам виділили фланг, де червоноармійці мали б наступати не так сильно.

Але чому саме було прийнято рішення про відправку студентів? Невже тоді не було більш боєздатних частин, які можна було висунути на зупинення червоноармійців?

За оцінками відомого історика Д.Дорошенка, під керівництвом національної влади тоді було не більше 15 тис. розкиданих по різних куточках воїнів. Проте, чи не єдиною боєздатною одиницею був Український Гайдамацький Кіш Слобідської України, який складався з двох куренів — «червоних» та «чорних гайдамаків». Укомплектований солдатами-фронтовиками, юнкерами, січовими стрільцями та галицько-буковинськими біженцями та полоненими (Є.Коновалець, О.Мельник, Ф.Сушко та ін.), кіш налічував лише одну тисячу людей,  а очолював його  С.Петлюра, що в цей час, як уже ми згадували вище, займався придушенням робітничої боротьби, намагаючись врятувати своє положення.

У підсумку можна зазначити, що битва під Крутою не стала важливим військовим успіхом, проте знайшла собі місце, як матеріал для пропаганди буржуазної влади, яка охоче почала використовувати цю історію з 2005 року. Цією подією, яка вже стала міфом, намагаються викликати зневагу до воїнів червоної армії, особливо за їхній вчинок з розстрілу 27-и студентів, що потрапили в полон після бою за станцію. При цьому моменти з розправою над робітничим та селянським рухом з боку буржуазної влади УНР ігноруються (зокрема розправа над повсталими на заводі Арсенал). 

5. Заглядаючи в майбутнє

Постійно говорять про те, що під Крутами воювали молоді студенти, що рятували державу від більшовицької агресії. З цього можна зробити висновок, що основні учасники бою продовжили свою військову та політичну діяльність і надалі. Одним із них був очільник військ УНР, сотник ДА УНР Аверкій Гончаренко.  На сьогодні він відомий як безпосередній учасник тих подій і один із командуючих, а з його спогадів було багато підкреслено науковцями, що дозволило більш чітко встановити картину подій у битві за Крути. Проте, мало хто висвітлює подробиці життя Гончаренка, які склалися далі. Тож згадаймо деякі неприємні для сучасної влади подробиці. Упродовж війни 1917-1921 рр. він чудово себе почував і при Скоропадському і при Директорії, але згодом, з установленням рядянської влади, був вимушений переїхати до Польщі.

Весною 1943 року вступив на службу до створюваної німецьким командуванням із добровольців, українців Галичини, 14-ї дивізії військ СС «Галичина» (про них є гарне відео на ютюб-каналі РФУ). Пройшов перенавчання на офіцера ваффен СС у Лешанах (30 км на південь від Праги), а навесні 1944 пройшов бойову підготовку в таборі «Нойгаммер» (Нижня Сілезія). Здобув звання гауптштурмфюрера, мав великий авторитет серед товаришів по службі.

Наприкінці квітня 1945 року дивізія військ СС «Галичина» формально отримала назву «1-а Українська дивізія УНА». Аверкій Гончаренко у званні сотника УНА продовжував служити у запасному полку. З 5 травня 1945 року брав участь у переговорах із командуванням британського армійського корпусу про умови здачі в полон і 9 травня, в районі Клягенфурта, разом із полком, здався англійцям.

Решту життя провів у США, штаті Огайо де займався написанням мемуарів про події 1917 р. Усе життя відчував негатив до радянської влади (ще б пак, бо ж вона б його судила за військові злочини проти народу України).

Сьогодні прийнято забувати, що загони червоногвардійців складалися переважно з молодих людей, часто комсомольців, які також гинули під кулями ворожих військ. Але останні героїчно віддавали свої життя не за абстрактну українську державність, яка лише була інструментом терору в руках українського капіталу, а за соціалістичну революцію, за нове суспільство, де люди могли вільно працювати та отримувати гідний рівень життя, а не голод, війни й постійних страх втратити роботу і відчуття абсурдності свого існування, яке несе вигоду лише малій пригоршні капіталістів. І за досягнення Великого жовтня українська молодь знову встала боротися, у часи, коли «гончаренки» повернулись на нашу землю з гітлерівськими ордами, тоді вона пішла в лави червоної армії, або самовіддано боролась з фашистською окупацією, як от забута українська партизанка, комсомолка герой Радянського Союзу, українська гідна відповідь Зої Космодем’янській — Ліля Убийвовк (а Тичина буде також про неї писати, а не тільки про «30 мучнів українців», які залишилися для нього лише поганим спогадом часів, коли він був на боці націоналістів). Не буде нами, нащадками того покоління, забута й «Молода гвардія» з Донеччини та інші численні герої, як би не старалася сучасна влада та деякі історики їх замовчати та очорнити, яким ближче постарілі есесовці, ніж молоді комуністи.

6. Замість епілогу

Бій під Крутами в дійсності, і те, як його сьогодні зображає сучасна буржуазна пропаганда – це дві великі різниці. Детальний розбір тих подій робить очевидним факт того, що справжнім антагоністом в цій історії було керівництво УНР, що кинуло студентські загони на передову для того, щоб отримати час для придушення робітничого повстання на заводі « Арсенал», яке почалося також 29 січня. Доля учасників тих подій показує, що націоналізм та послідовна, фанатична боротьба за « ідеали УНР» – це прямий шлях до підтримки нацизму та антигуманізму, бо націоналізм базується на підтримці держави створеної національним капіталом, яка у часи кризи та загострення класової боротьби баче свій порятунок у такій реакційній ідеології – як фашизм. Задля підтримки своєї влади уже сучасний капітал спотворює історії громадянської війни в Україні, і бій під Крутами – це один із яскравих прикладів такого спаплюження справжніх подій з метою підлої пропаганди ідей, що служать лише для збагачення сучасного українського олігархату. 

Список використаної літератури

[1]. Нагірняк А. Я. Бій під Крутами: спроба подолання стереотипів http://ena.lp.edu.ua:8080/bitstream/ntb/6476/1/14.pdf

[2]. Солдатенко В.Ф. Українська революція. Історичний нарис: Монографія. – К.: Либідь, 1999. — 976 с https://www.twirpx.com/file/1066377/

[3]. О.Д.Бойко БІЙ ПІД КРУТАМИ: ІСТОРІЯ ВИВЧЕННЯ http://history.org.ua/JournALL/journal/2008/2/4.pdf

[4]. Нагірняк А. Я. Бій під Крутами: спроба подолання стереотипів http://ena.lp.edu.ua:8080/bitstream/ntb/6476/1/14.pdf

[5]. В. Солдатенко «І справжні, не фальшиві фарби»? Круты: попытка исторической интерпретации https://zn.ua/SOCIUM/i_spravzhni,_ne_falshivi_farbi_kruty_popytka_istoricheskoy_interpretatsii.html

[6]. С. Махун Погано вивчений урок історії https://zn.ua/ukr/SOCIUM/pogano_vivcheniy_urok_istoriyi.html

[7]. А. Погребна Бій під Крутами: героїчний вчинок чи трагедія. Пояснює історик https://suspilne.media/100523-bij-pid-krutami-geroicnij-vcinok-ci-tragedia-poasnue-istorik/

[8]. Лавріненко Ю.А. Розстріляне відродження: Антологія 1917-1933:

[9]. В. Солдатенко «І справжні, не фальшиві фарби»? Круты: попытка исторической интерпретации https://zn.ua/SOCIUM/i_spravzhni,_ne_falshivi_farbi_kruty_popytka_istoricheskoy_interpretatsii.html