Повстання на заводі “Арсенал”
Альошка Грозний
Україна у 1917-1918 роках
У результаті Лютневої революції 1917 року було повалено самодержавство в Російській імперії. Майже одразу після зречення імператора Миколи ІІ, 17 березня (за старим стилем 4) 1917 року, в Києві була створена Українська Центральна Рада (УЦР), куди ввійшли члени Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), Української народної партії (УНП) та представники інших політичних груп. Головою був обраний Михайло Грушевський, представник УПСР. До слова, серед вищих органів УЦР не було людей, що представляли б інтереси селян чи робітників, напроти, до влади прийшла українська буржуазія та інтелігенція. З самого свого початку існування УЦР не мала єдиного курсу напрямку. Представники УНП виступали за незалежність України від Росії, тоді як члени УПСР і УСДРП бачили Україну автономією в її складі.
Тимчасовий уряд ніяк не реагував на події в Україні. 29 (16) травня 1917 року УЦР вислала до Петрограда делегацію, яка мала “випросити” автономію. Місія делегації провалилася, Тимчасовий уряд різко виступив проти української автономії. Це призвело до того, що 23(10) червня був проголошений І Універсал УЦР, в якому влада сама проголошувала автономію України у складі Росії. От після цього Тимчасовий уряд вирішив домовитись з урядом Грушевського, і результатом цього став ІІ Універсал, проголошений 16(3) липня, що відкладав автономію України на невизначений термін.
Що ж до Тимчасового уряду, то він по суті не контролював ситуацію в Росії і з кожним днем втрачав своїх прихильників. В результаті суспільних протиріччь, що вже давно назріли, 7 листопада (25 жовтня) 1917 року відбулась Велика Жовтнева революція, владу в столиці Росії взяли більшовики. Це потягнуло схожі події й у інших містах країни.
У Києві після подій в Петрограді почалася боротьба за владу між УЦР, більшовиками та силами Київського воєнного округу, що підтримував уряд Керенського. Через два дні після більшовицької революції УЦР виступила різко негативно щодо подій в Петрограді. В результаті Жовтневого повстання в Києві влада залишилась у руках Центральної Ради, а вже 20(7) листопада був проголошений ІІІ Універсал, в якому проголошувалась автономія України у складі Росії. Ситуація в країні загострювалася з кожним днем, УЦР щоразу віддалялася від народу. В найбільших містах України готувалися повстання робітників і селян проти влади. Це призвело до того, що 25 (12) грудня в Харкові більшовиками було проголошено Українську народну республіку рад, яка оголошувала владу УЦР поза законом. Після цього соціалістична революція потягнулася по нашій країні. 7 січня 1918 (25 грудня 1917) для боротьби з контрреволюцією була заснована українська Червона гвардія. 8 січня (26 грудня) радянська влада була встановлена в Катеринославі. Наступного дня війська Антонова-Овсієнка захопили Луганськ і Маріуполь. 18 (5) січня радянська влада була встановлена в Одесі. 19(6) січня більшовики захопили Полтаву. Червоні війська, кістяк яких складали робітники і селяни, готувалися відбити столицю у буржуазної Центральної Ради.
Ставлення УЦР до проблем народу
З висоти сьогодення ми однозначно можемо сказати, що Українська Центральна Рада – це буржуазний і контрреволюційний уряд. Але в 1917-1918 роках українська влада всіляко намагалася відректися від статусу “буржуазності” та називала себе представником робітників, селян і солдатів. Давайте більш детально розглянемо ставлення українських чиновників того часу до простих людей. Для цього скористаємося не мемуарами самих чиновників, не більшовицькими джерелами, а саме стенограмами засідань тогочасних вищих державних органів.
Одразу ж варто зазначити, що на початку її існування до складу УЦР входили не тільки інтелігенція, але також представники пролетаріату, хоч і були вони представлені у дуже малій кількості. Фактично, до осені-зими 1917 року основними завданнями Ради було створення міністерств і секретаріатів, їх розформування, призначення і звільнення їх голів та інша подібна робота. Але найбільше в УЦР відбувалась гризня між представниками різних політичних сил, тому на проблеми людей ніхто уваги не звертав.
На V сесії Центральної Ради, від 5 липня (22 червня) 1917 року, виступав представник полку ім. Б. Хмельницького козак Осадчий, який доповідав про ситуацію в самому полку:
“Ми прийшли прохати УЦР, щоб вона віднеслась до нас прихильно...щоб УЦР розпорядилась дати нам їсти, бо ми вже четвертий день сидимо без хліба. Ми голі, босі, без офіцерів...У багатьох з нас просрочені документи, і нам скажуть що ми дезертири...Ми прохаємо дати нам лікарську допомогу, бо люди хворіють, не маючи їжі…”
На це прапорщик Величко каже:
“Відмовтесь від своїх домагань! Йдіть на фронт! Ми з болем дивимося на вас, обідраних та голодних, але зрозумійте, що обставини змушують Генеральний комітет не задовольнити ваших домагань. Скорітесь волі українського народу.”
На цій же ж сесії, 14 (1) липня 1917 року, виступає з наступними словами Кувда:
“Ми сьогодні весь день чуємо про те, що українські частини не виділяються, що їх не визнають, не дають їм нічого, ні одежі, ні хліба…”
На цій же ж сесії, але вже 7 липня (24 червня), постало питання про проблеми з провізією. Представник від Катеринославської губернії Тушкан виразив ставлення селян до Ради так:
“Ставилось питання про те, чому селяни не везуть хліба...Народ не зовсім довіряє тому, що робиться...Хліб єсть потроху, але щоб люди віддали те, що зберегли на чорний день, треба багато віри до уряду, а тим часом уряд забороняє з’їзди, не задовольняє домагань…”
Його слова підкріпив член Всеукраїнської ради селянських депутатів Проява:
“Кажуть, що селяни не везуть хліба, що вони проти Універсалу. Се неправда. Але до селян йдуть з кілком...Ми довіряємо всім, але нам не дадуть заліза одежі…”
На цьому розгляд питання закінчився.
З робітниками УЦР теж не бідкалася. На засіданні Генерального секретаріату від 23 (10) листопада один із членів Генерального секретаріату Винниченко заявив, що “товариства заводчиків повідомили, що вони не можуть зробити виплату грошей за браком їх”. На засіданні 10 грудня (27 листопада), генеральний секретар праці доповів “про лихий матеріальний стан залізнодорожних служащих, який спонукає їх до страйку, коли не буде негайно ужито заходів до поліпшення їх становища. Вони просять зараз видати їм авансом по 100 крб. і негайно вирішити питання про підвищення платні…” На що було ухвалено “уповноважити генерального секретаря Порша обговорити цю справу разом з представниками залізнодорожних служащих, маючи на увазі, що надбавка з 15 листопада до кінця року викличе видаток в розмірі 90 млн крб., а з 1 вересня - 240 млн.” Тобто Порша попереджають, щоб він спробував домовитися з робітниками на вигідних УЦР умовах задля економії грошей.
Як бачимо, економити гроші Рада вміла добре, але чомусь тільки на робітниках, селянах і солдатах. Що ж до самих урядовців, то вони себе ніколи не обділювали. На засіданні Генерального секретаріату від 5 жовтня (22 вересня) 1917 року було постановлено: ... видати авансом таку щомісячну плату служащим Секретаріату: генеральним секретарям - 1 000 руб., товаришам секретарів - 833 руб., директорам - 750 руб., помічникам їх - 600 руб., начальникам відділів - 400 руб., помічникам їх - 300 руб. …” А на засіданні 31 (18) грудня 1917 року, за ініціативою директора господарського відділу з державної скарбниці було видано 443 160 крб. на організацію гаражу Генерального секретаріату.
Також УЦР не жаліла грошей для військових організації, а саме загонів “Вільного козацтва”, які пізніше приймуть участь у розстрілі робітників на “Арсеналі”. Те, що “Вільне козацтво” було “собаками на прив’язі” УЦР, було зазначено в “Статуті “Вільного козацтва” України”:
“64. Трус, арешти і т. ін. “Вільне козацтво” має робити тільки по дорученню відповідних органів влади адміністративної чи судової”.
Саме з розпорядження Центральної Ради козаки 29 (16) січня 1918 року на засіданні українських есерів без жодних підстав арештували 6 членів партії соціалістів-революціонерів.
25 (12) грудня 1917 року на засіданні Генерального секретаріату було постановлено виділити 90 000 крб. на утримання інструкторів “Вільного козацтва”.
Але найбільше УЦР ненавиділа більшовиків. Саме тому 13 січня (31 грудня) 1917 року Генеральний секретаріат видав постанову “про припинення видачі державної допомоги родинам воїнів-більшовиків”, під цим розуміється припинення видачі пайків родинам робітників, що повстали проти української буржуазії. Це означало для людей голодну смерть, так як у той час були сильні проблеми з продовольством.
Маючи ці факти на руках, розуміємо, що УЦР ніяк не представляла інтереси нижчих класів, а якраз навпаки – старалася тільки покращити своє життя.
“Арсенал” до 1918 року
На початку ХХ століття “Арсенал” був одним з найбільших металургійних воєнних заводів Російської імперії (на 1.1.1904 працювало 758 робітників). Як і в більшості воєнних заводів, адміністрація теж була воєнною (на 1906 рік: 1 генерал-майор, 6 полковників і т.д.). Заробітна плата робітника була невеликою, у 1903 році вона в середньому становила 2 руб. на день. Але робітники мало коли отримували повну зарплату, адже при поломці станка ремонт повністю лягав на робітника, крім того йому накладали штраф.
Такий хід подій закономірно привів до того, що в 1905 році на заводі відкрився осередок РСДРП. З початком революції 1905-1906 років арсенальці прийняли участь у багатьох страйках. Але за це робітники сильно поплатилися. Лідер робітників, столяр П. Шахін, був арештований жандармами, а найбільш активних учасників звільнили (18-20 чоловік). Ті, хто залишилися на своїх робочих місцях, проявили солідарність до звільнених і зібрали своїм товаришам 120 руб.
З початком Першої світової війни чисельність робітників на “Арсеналі” збільшилася (1913 – бл. 800, 1917 – бл. 4 000 чоловік). Серед нових робітників були вихідці з Петрограда і Москви, що сприяло підвищенню революційних настроїв на заводі.
Після Лютневої революції кількість більшовиків серед робочих починає рости. На початку 1917 серед арсенальців було 30 партійців і 6 більшовицьких активістів.
25 (12) серпня в Києві пройшов одноденний страйк робітників 50 підприємств міста, у ньому прийняли участь 22 тис. людей, серед яких 3 600 арсенальців.
21 (8) вересня Київська Рада Робітничих Депутатів (“Арсенал” представляли 12 робітників, всі більшовики) приймає резолюцію з вимогою передачі УЦР всієї влади Радам. Всі зрозуміли, що Центральна Рада веде антипролетарську політику і що час робітникам самим брати владу до своїх рук.
У середині вересня на “Арсенал” було доставлено 2 тис. гвинтівок і 8 тис. патронів.
10 листопада (28 жовтня) на заводі пройшов мітинг, на якому було прийнято рішення негайно виступити проти контрреволюційного штабу Київського воєнного округу, що підтримував Тимчасовий уряд. Так почалося Жовтневе повстання в Києві, “Арсенал” став його центром. Повстанці були в досить скрутному становищі. Не вистачало зброї, патрони видавалися по 5 шт. на людину. Наступного дня “Арсенал” оточили з усіх боків. Війська УЦР, які теж виступили проти штабу округу, майже повністю притримувались нейтралітету. В результаті трьохденних боїв війська Київського воєнного округу були розбиті, але влада і надалі залишилася в руках Української Центральної Ради.
На наступний день після закінчення повстання, УЦР почала стягувати у Київ свої війська, щоб мати можливість придушити в майбутньому повстання робітників.
На кінець 1917 арсенальці 2,5 місяці не отримували своєї зарплати. 8 січня (26 грудня) з Петрограда були отримані 5 млн руб. для виплати зарплати робітникам “Арсеналу”. УЦР розцінила це як фінансування робітників для боротьби з нею, хоча, як бачимо самі, це було не так.
Це призвело до того, що війська Ради під виглядом перевірки спробували захопити завод. Ось як описує ці події газета “Пролетарская Мысль”:
“В ночь на 29 декабря к Арсеналу подошла сотня украинских казаков с бронированными легковыми автомобилями. Начальник отряда обратился к охранявшему Арсенал караулу с требованием открыть ворота. Караул не растерялся и спросил у офицера пароль. Тогда офицер ответил, что он пароля не знает, но его послала Рада для усиления караула Арсенала. После того, как пришедшим было заявлено, что никто никакого караула не вызывал и что их в Арсенал ни в коем случае не пустят, они попытались было прорваться в Арсенал с Будочного переулка, но стража выстроилась, взяла винтовки на перевес и заявила, что она на подобные попытки ответит штыками. Встретив такой прием, казаки оставили свое намерение проникнуть в Арсенал и отошли от него.”
12 січня (30 грудня) УЦР поставила завдання роззброїти робітників “Арсеналу”. На завод поступив наказ “про здачу всіх гармат і кулеметів”, робітники заявили, що зброю з “Арсеналу” не випустять. Через декілька днів після цього, в ніч з 17(4) на 18 (5) січня 1918 року, в “Арсенал” були послані бронеавтомобілі і сотня кінного полку “Вільна Україна”. Почалася стрілянина. Війська Ради увірвались у ворота заводу, після зрізали електропроводи, зіпсували частину машин, викрали до 2 тис. гвинтівок, кілька кулеметів і патрони до них, проте снаряди вони не знайшли.
З 18 (5) числа біля заводу постійно стояв караул з козаків, серед яких були співчуваючі робітникам. 28 (15) січня на заводі почався мітинг, на якому було вирішено почати виступ проти УЦР, яка хотіла вивезти з заводу паливо і вугілля. Це призвело б до зупинки заводу, а отже і робітники залишилися би без роботи. Тим часом, домовившись з дружньо налаштованими караульними, 29 (16) числа завод повністю повернувся в руки робітників, почалася доставка продовольства і зброї на “Арсенал”.
Рух проти УЦР захопив усі заводи міста. Повстання почалось.
Бій під Крутами
Коли Червона армія почала наступ проти контрреволюційної Ради, до Києва почали стягуватися війська зі всієї країни. На момент наступу більшовиків на Київ війська УЦР у місті складали за різними даними 10-20 тис. Ці війська, як ми побачимо далі, повинні були не захищати місто від Червоної Армії, а боротись з повстанням робітників, яких було менше 6 тис.
Сама станція Крути знаходиться за 130 км від столиці. Після відходу військ Ради із Бахмача, вона стала ключовою точкою, так як захопивши її, більшовикам відкривали собі дорогу на Київ. Маючи таку велику кількість солдатів, буржуазна влада посилає проти 3 тисяч червоноармійців лише тисячу солдат, основу яких складали студенти, яких під страхом виключення з гімназії відправляють на фронт. Цей безглуздий акт української влади осуджували навіть самі ж її прихильники. Ось слова губернатора Чернігівської губернії, а пізніше міністра закордонних справ Української Держави, Дмитра Дорошенка:
“Когда со стороны Бахмача и Чернигова двинулись на Киев большевистские эшелоны, правительство не могло послать для отпора ни единой воинской части. Тогда собрали наскоро отряд из студентов и гимназистов старших классов и бросили их - буквально на убой - навстречу прекрасно вооруженным и многочисленным силам большевиков. Несчастную молодежь довезли до станции Круты и высадили здесь на “позиции”. В то время, когда юноши (в большинстве не державшие никогда в руках ружья) бесстрашно выступили против надвигавшихся большевистских отрядов, начальство их, группа офицеров, осталась в поезде и устроила здесь попойку в вагонах; большевики без труда разбили отряд молодежи и погнали его к станции. Увидев опасность, находившееся в поезде поспешили дать сигнал к отъезду, ни оставшись ни на минуту, чтобы захватить с собой бегущих… Путь на Киев был теперь совершенно открыт. Говорят, инициатива отправления на видимую гибель нескольких сотен несчастной молодежи принадлежала военному министру Н. В. Поршу.”
Сьогодні буржуазна пропаганда мало не прирівнює бій біля станції Крути до битви при Фермопілах. Насправді ж нічого особливого в цьому не було, всього на всього один із незначних епізодів Громадянської війни. Але героїзація українських військ, що брали участь у цьому бою, несе іншу мету. По-перше, це, звичайно ж, дискредитувати більшовиків, вбити в народні маси твердження, що термін “більшовик” – істинно російський і що серед українців більшовиків не було, немає і бути не може. По-друге, зробити з армії УНР мучеників, що боролися за свободу України, а це в свою чергу допоможе відвернути увагу від злочинів, скоєних нею. І по-третє, обілити діяльність буржуазної, антинародної Центральної Ради, цим самим зробити з більшовиків, що боролись за інтереси робітничого класу, абсолютне зло.
Повстання на заводі “Арсенал”
Хоч на момент початку повстання в місті і було 10-20 тис. вояків Центральної Ради, проте в самому придушенні повстання брали участь лише 6-8 тис. (решта, не зважаючи на ситуацію біля станції Крути, просто стояли в місті без діла). Саме повстання охопило не тільки “Арсенал”, але й інші заводи. Загальна кількість повстанців у місті становила 6 тисяч, серед них 2 тисячі були арсенальцями.
Саме повстання почалося 29 (16) січня зі взяття робітниками заводу в свої руки. Після цього війська Ради декілька разів намагалися підійти до заводу, але ці спроби вдало відбивали кулеметники.
Другий день повстання був відносно тихим, до повстанців прийшло ще 40-60 робітників, що запізнилися.
31 (18) січня обидві сторони по місту почали наступ. Серед арсенальців з’явилося багато поранених, передача продовольства ускладнювалась постійними обстрілами, які тривали до 3 години ночі. У 5 ранку одна з частин армій Ради підняла білий прапор, почалися переговори про припинення вогню. Ревком “Арсеналу” пішов на примирення, щоб робітники змогли перевести подих і відпочити. Проте військові дії продовжувались, так як перемир’я було підписане не з усіма частинами, а лише з однією. Розуміючи своє важке положення, повстанці вирішили надіслати до Ради свою делегацію з проханням повного припинення вогню, проте делегацію не було вислухано, а натомість її арештували.
1 лютого (19 січня) положення робітників значно погіршилось. До проблем з постачанням їжі та людськими втратами додалася ще й нехватка патронів і снарядів. Інші повстанці в Києві були розбиті. “Арсенал” залишився сам на сам з силами контрреволюції.
2 лютого (20 січня) свіжі війська Петлюри підійшли до “Арсеналу”. Робітники майже не мали чим відстрілюватися. Розуміючи, що повстання провалено, робітники вирішили відійти підземними ходами до Дніпра.
3 лютого (21 січня) близько 400 робітників, що залишилися в “Арсеналі”, склали зброю. Повстання закінчилося, робітники не змогли взяти владу в місті.
Після цього в завод увірвалися петлюрівці, які почали жорстоку розправу над беззбройними арсенальцями. Тих, хто пережив це, чекав розстріл. Ось спогади учасника тих подій Лещинського:
“Напротив арсенальцев поставили 3 пулемета. Петлюровский офицер скомандовал: “А ну, пулеметчики, вперед”. Из рядов побежденных вышло человек 10 волынцев из тех 20-ти, которые пришли в начале восстания на “Арсенал”. Командир отделил их и скомандовал “пли!”. Раздалась трескотня пулеметов. Волынцы падали, обливаясь кровью.”
Решту від розстрілу врятував автомобіль з французькою символікою, з якого вийшло декілька чоловік. Приїхавші тривалий час обговорювали щось з офіцерами, в результаті розстріл всіх повстанців було скасовано.
Проте, незважаючи на це, в результаті різні, вчиненої солдатами при взятті “Арсеналу” і розстрілу кулеметників, пали близько 300 робітників, що склали зброю. Загально в повстанні було вбито близько 1 500 людей, серед них близько половини були робітниками.
Епілог
Хоч січневе повстання і провалилося, проте вже 5 лютого (26 січня) 1918 року Київ зайняли війська Червоної Армії. В лютому 1918 року в Маріїнському парку з почестями були поховані у братській могилі загиблі повстанці. У 1967 році на її місці був зведений пам’ятник зі скульптурою робітника з прапором висотою в 4 метри.
В період 1917-1920 років влада в місті змінювалася 15 разів, але в результаті справа робітників, що повстали в січні 18-го, перемогла. Київ став радянським містом.
Трагічні події на “Арсеналі” не прийнято висвітлювати сьогодні в ЗМІ, але забувати про них не можна, адже вони є яскравим прикладом боротьби пролетаріату проти жорстокої і несправедливої влади буржуазії.
Джерела:
· Киевский Арсенал в пролетарской революции. — К. : Государственное издательство Украины, 1928;