2024 1/2  (+1/12)

Намагаюся пригадати, чи відчувався 2024 таким приреченим від самого початку. Хоча до сьогодні вийшла незчисленна кількість релізів, серед них — альбоми й мініальбоми, великий їхній відсоток — це такі собі “лебедині пісні” перед вимушеним хіатусом, зумовленим весняною хвилею мобілізації, дозаписом/дозведенням відкладених на полицю матеріалів або підйомом старих архівів. Цифрових документів року, що вже є в наявності, вистачить надовго, проте концертів суттєво меншає.

Музичний поступ не зупиняється й на третій рік війни. Формуються звучання, окреслюються їхні середовища та, своєю чергою, їх супроводжують нові проблеми й розриви. У цьому підсумку півріччя + 1/12 я спробувала проторувати лінії змін, зміцнень, розпадів і стишень, а також порахувати порожню площину новоутворених чорних дір і не впасти в жодну з них.

Авант-реальність

Рух української музики 2020-х можна простежити за появою нових лейблів. У 2024 це Praktyka records і Telesma: обидва працюють над оновленою версією авантпопу, що його в Україні часто вважають втраченим або навіть випадковим. Обидва погляди сходяться в точці виходу Прийди янголе (1995) — єдиного на сьогодні альбому Ігоря Цимбровського. Telesma символічно починають відлік найсвіжішим записом Цимбровського, мінімалістично синкопованою Бути, котра немов складається з інстаграмних афоризмів метра. Аби оприявнити тяглість або, як мінімум, вплив “янгольського” авантпопа на сучасні локальні сцени, а їх тут зібралося чимало: столичні фьюжн-експерименти (Бармалій, Acid Mamba), абстрактна сторона “дніпропопа” (Monotonne), стишена ламаність “Ламаної” спільноти (Whaler), вільні стрибки в музичну історію (human margareeta), — куратори/ки збірки Portraits (єдиного релізу лейблу на сьогодні) проводять плутану лінію крізь малопомітні, чи то тіньові, звучання таких сцен і зав’язують нові сенсові вузлики.

Релізи Praktyka records свідчать не стільки про кураторську роботу, скільки про реєстрацію сформованого самобутнього саунду. Географічне розташування лейблу на Закарпатті тільки підсилює враження автентичності й напівміфічності. Хоч “практиканти” й не наганяють туману містифікацій, навпаки — сумлінно інтерв’юють представників мікросцени (читай: одне одного) в інстаграмі, подекуди здається, що весь ростер Praktyka records записаний однією людиною, але ця людина встигла прожити вічність. 

Тут “янголоподібний” альбом Dron / Pop / Krasyvo Антона Гуменюка (котрий сам автор називає експериментально-медитативним) відтінюється I, повноформатником Томі Гажлінскі, де продюсер реінтерпретує ідею мікстейпа: зшиває у два довжелезні треки ідеї й експерименти різного ступеня важкості. Його “виворітний” авант-поп нагадує не стільки Цимбровського, скільки Людську подобу, а ще — аматорські духові оркестри європейських містечок, напів легальні травесті-вечірки 2010-х та небесні тіла в комп’ютерній грі з малою роздільною здатністю. 10 dots, єдиний інструментальний реліз лейблу авторства брата Томі Гажлінскі, Аттіли, створює проміжну ланку між альбомами й надає білошумовий нульовий простір цілісного розуміння ужгородської практики/praktyky.

¿Україна — це Європа

Наприкінці травня на сайті берлінського фестивалю експериментальної музики CTM вийшла стаття українсько-німецької саундартистки та дослідниці Маші Кашиної De-linking, Re-linking: Ukraine’s Diasporic Gap. Авторка опитує дотичних до музики українських емігрантів/ок різних хвиль та намагається проаналізувати новоутворений діаспоральний розрив у світлі східноєвропейської “проміжної периферійності” й постколоніалізму. Респонденти/ки звітують про свій екзистенційний стан або діляться роздумами про макрокультурні процеси, але майже не торкаються питання власної музичної практики та розриву, що існує в українській музиці пост-2022.

За диспозицією жанрів/сцен (метал, синт, нойз, саунддизайн експерименти etc.) Україна цілком вписується в європейський контекст, проте вже в самій постановці такого питання чи в спробі вписання, як у будь-якому міркуванні про українське європейське майбутнє або минуле, криється нетотожність, що вишкірюється тим-таки “розривом”. Текст Кашиної має засвідчити багаторівневе перебудування мережі культурних зв’язків, у якому остання хвиля еміграції означає розширення й зміцнення зв’язків саме українсько-європейських.

Розширити тезу Кашиної на матеріалі українських релізів можна хіба песимістично: зміцнення європейських зв’язків не означає усунення розриву, тільки його маскування й перенесення. Важко уявити альбом ‘24, який буде звучати й інформаційно зчитуватися однаково релевантно в сьогоднішній Україні та Європі. Якщо горезвісний розрив не помітний із заходу, це означає тільки, що він перемістився ближче до сторони протилежної. На протилежній стороні — більшість нас (та, хто пише цей текст, і ті, хто його читають), тож пропоную осягнути поглядом “європейські українські” релізи саме звідси.

Safe Place Саші Ренкаса та Detouch Геннадія Бойченка (писала про обидва релізи в колонці за березень) працюють із приховуванням розриву шляхом поринання в минуле — у синт-ностальгію власного дитинства або в ретрофутуризм альтернативної історії. У ретроспекції музиканти намагаються знайти місце до розриву, проте коли ця музика з’являється у 2024 році, на ній уже є щербина сьогодення. З великою ймовірністю, цей пошук буде відсовуватися все далі в минуле й тягнути за собою сьогоднішнє переживання розриву, проте така ретроспективна тенденція надає потужного імпульсу українській музиці в екзилі. 

Інший шлях — перебування в сучасності й музична практика поза розривом, тобто у вакуумі. Багато хто з героїв та героїнь статті Кашиної каже про намагання не ставати частиною “нової діаспори”, заціпеніти в стані на 03:39 24 лютого. Перебування у вакуумі може бути свідомим — як у випадку Meta Дмитра Ніколаєнка. Альбом побудований аскетично, у його створенні автор обмежився металофоном і касетним рекордером на 4 доріжки — фокус тримається на методі створення музики замість ефемерних ідей чи настроїв. Штучний вакуум немов оберігає цей реліз від вакууму реального, в якому перебувають альбоми останньої хвилі еміграції (Mind Control Koloah), а подекуди й цілі жанри (неошугейз хвиля, що натрапляє на власні обмеження, наприклад, у You were also a dandelion delayed minds). 

Чи можна створювати українську європейську музику без прозору з однієї чи іншої сторони — питання, що хвилює мене від дня заснування каналу. Чіткої відповіді на нього наразі немає, але якщо провінційність — це щось, чого українські музиканти/ки позбуваються, полишаючи країну, слід вигадувати нові способи її подолання.

Як жити в темряві

Проблему становить не тільки розрізнення українського й позаукраїнського контексту, але й створення “контекстуальної” музики в Україні. Якщо ти не є учасником/цею подій прямо, схоплення контексту неможливе, твій погляд завжди периферійний, побічний, він — не більше, ніж переживання чужих переживань; якщо є — ти не маєш дистанції для його створення, твої свідчення розірвані, несхопні, вони легко деформуються більшими наративами. Музика всередині країні створюється в розриві іншого штибу, такому, що заповнюється темрявою — невідомості, фаталізму, зневіри. Лишати місце для темряви, розкладати пастки на неї — такою є стратегія українських музикантів/ок у 2024 році.

Продовженням і підтвердженням розмови про лейбли як каталізатори жанрів є факт появи KYIVPASTRANS минулого року: саме цей лейбл об’єднав дрон-сцену й окреслив коло наявних і можливих українських звучань. 2024 рік свідчить про нове засвоєння, присвоєння й локалізацію дрону. Це, зокрема, серія збірок KYIVPASTRANS Drones for Drones (третя частина вийде у вересні) та крайні релізи Difference Machine — проєкту, що починався із зшивання польових записів воєнного часу й переріс у створення вигадливих композиційних конструкцій.

Однією з таких конструкцій є альбом-колаборація Difference Machine та ummsbiaus на півшляху від витоку до краю (виданий на Gasoline Records). Тут дронове гудіння приручене до лагідних наспівувань та мелодійного розгортання, що водночас грузне в повторювальній основі. Автентичності звуку надають народні інструменти: колісна ліра, кобза та бугай, а також смичкові струнні. Витонченість звуку та густота тиші роблять альбом майже фолковим, проте вигадливі повернення утримують його в дрон-царині. Економність і насиченість звуку створюють темну тінь напів тонів, що застилає небо серпанком і затримується там, у пташиному повітрі.

Розрізненню відтінків темного, в текстах і звуці, присвячений СНТТК, перший альбом аппекса офіційно виданий на лейблі (kontrabass). Клаустрофобний, урбаністичний і разом із тим болотний — ніби брудні сліди кросівок на асфальті — це, напевно, найдоросліший реліз артиста. Попередні кросжанрові експерименти (хіп-хоп, хіп-хаус, синтвейв) і психоделічні поетичні стрибки більше не дивують. Натомість в минулому розрізнені фактури сплітають єдине тло для подорожі багаторівневою темрявою із синтетичних звуків, що випромінюють байдужий машинний оптимізм. 

Ще один реліз літа ‘24, mitsubishi eclipse від ембієнт-луп проєкту Plaisir Douteux, навіть містить трек temryava, проте неясно, чи ця темрява іманентна альбому, чи є лише моїм/нашим слухацьким відбитком у царстві хромованої безнадійності. Це також єдиний трек, де крізь неспішний рух звукових петель пробивається ритм, решта композицій пролітає десь згори в чарівній неоформленості, немов хмари, що їх не можна зловити, не можна затримати, можна тільки пережити. 

𓂃 𓈒𓏸

ілюстрація Ані Тихої