03/24

Стану української музики в березні пасуватиме будь-яка весняна метафора — відлига, цвітіння, зливи, буревії, вітер з африканським піском, пізній захід сонця. Весна мені завжди відчувалася як миттєве, й через те навіть загрозливе, розширення світу — просторового, тактильного, ольфакторного. І якщо кожного березня ми стикаємося з новими ідеями та саундами, цього року виниклий простір доповнюється й заповнюється новими вигонами й складками та оприявнює нові лакуни.

Коли ділюся спогадами, часто ловлю себе на тому, що перекладаю їх. Але якщо роззирнутися навколо, оперування величезними масивами пам’яті відбувається зараз і в колективній музичній українській свідомості. Проблема, що цікавить мене тією ж мірою, якою цікавить українська музика per se — вбудування закордонних впливів у свій саунд і сплетіння власного коріння з тутешнього й далекого — вирішується в кількох весняних релізах, у кожному по-своєму ефективно. 

Андрій Кунін випустив альбом Lost Toys, що звучить як “електроніка circa 2000”. Концептуально альбом є прощанням з дитинством: така собі коробка зі старими іграшками, де в ролі іграшок виступають Kid A, старі демки Boards of Canada та серія Artificial Intelligence. У музичному часі моменту закінчення дитинства автора відповідає момент перетворення оголеного й футуристичного IDM’у 1990-х на індітроніку 2000-х та чілвейв 2010-х. Lost Toys підводить риску під попередніми релізами Куніна, у яких доволі легко було вичитати впливи та референси. Тут натомість відбувається робота з реєстрації та осмислення тих-таки впливів та, відповідно, їхнього послідовного “знешкодження”. Альбом може видаватися композиційно нелогічним, закоротким і фрагментованим — але все встає на свої місця, якщо сприймати його зміст як скупчення дрібних супутників навколо точок звукової сили.

Далі вглиб пам’яті на дебютному сольному мініальбомі занурюється Геннадій Бойченко, проте це вже гра не зі своєю окремою пам’яттю, а з пам’яттю колективною. Sea Songs з одного боку вкладається в ростер лейбла Muscut з його європейською турботливістю про рафінізацію функціональної музики, з іншого — почасти вигадує, почасти пародіює українську пам’ять або навіть її можливість. Звідси й обіграний логотип Одеської кіностудії в обкладинці, й натяки на пишну біґ бенд естетику та самоіронічне намагання її імітувати. Щільний, плівковий звук альбому підтверджує хибне враження архівної знахідки, але й відсилає до tongue-in-cheek футуризму 1990-х.

Антон Малиновський почали ділитися композиціями цієї зими, але наразі мають запас релізів, яким мало хто похизується й за пару років. І якщо жанрова всеїдність (принаймні в електронно-нойзовому спектрі) Антона може відштовхнути прискіпливі вуха, this album was never planned як ще одна вправа з доповнення пам’яті зачаровує необов’язковістю. 25 хвилин 4 секунди грайливого ембієнтного прото-IDM’у влягаються на жанрову безґрунтовність, як масло на хліб. Адже після десятиліть дописування історій і контекстів ми забуваємо, що нетанцювальна електроніка ранніх 1990-х є музикою вершків і корінців, а її історія — історією “незапланованого”.

Найцікавішим у весняному ретроспективному переплануванні є перегляд жанрів та жанрових культур в історії локальної адаптації. Саша Ренкас, український європеєць, що понад декаду проживає в Нідерландах і Бельгії та відомий аутсайдер-хаус проєктом Antenna, повернувся з українським релізом під власним іменем. Цього разу він видав напрочуд мінімалістичний ембієнтпоп, що народжується з піни вісімдесятницького ревербу і закарбованих десь углибині пам’яті мелодій. Ренкас пропонує специфічний різновид гіпнагогії: в його резонаторній кишеньці (а саме так альбом сприймається — ніби в інтимності й захищеності малих, давно знайомих просторів, та й назва Safe Place римується з таким сприйняттям) панує не поп сорокарічної давності, а радше контрпоп: колдвейв, синтіпоп та готична урочистість 1980-х.

У супроводжувальному тексті музикант пише про повернення в медіатло українських 1990-х через власні дитячі спогади. Відсутність автора в Україні грає на руку релізу: вінтажні звуки синтезаторів та драм-машин застигають у перламутровому серпанку реверберацій, немов у місячному камені, а вивірені мелодії та українсько-англійська двомовність відкидають чи то на десять (в український мінімал/колдвейв бум 2010-х), чи то на тридцять (у Мову риб) років назад. Виходить такий собі the death of cold wave (за аналогією із the death of rave), що в комбінації з довгоочікуваним архівним виданням Цукру Білої Смерті та низкою свіженьких релізів (синґли Almaz, Монтеск’є/Seira) розхитує наші уявлення про українську готику й змушує шукати нові визначення.

Інші весняні доповнення:

• Bunht випустив альбом гітарного ґлітч-ембієнту Oneself Again, який в найкращі моменти нагадує Рачіку Наяр.
• У sophistication. вийшов перший синґл з майбутнього релізу, Dreamscapes — вокально-калімбовий легесенький ню ейдж.
• ERYTHROLEUKOPLAKIA RECORDS видали архівну збірку северодонецького андеґраунду 1990-2000-х Underground Of Sievierodonetsk 17 Smells Of A Dead Chemical City.

🕸

Щиро ваша, 

апологетка нової готики