wrong shirt, right fit

— Якщо ти мені зараз не скажеш, що я можу привітати тебе з новим контрактом, то я не знаю, як ми з цим розбиратимемось, — голос менеджера звучав у телефоні загрозливо спокійно.

Задиханий Фелікс як раз вбігав у лобі готелю. Маска натирала за вухами, а окуляри запітніли:

— Яким контрактом, ти про що? Що вже сталося?

— А ти в твітер зайди й побачиш. Ти зараз де?

— У готелі, так а що там?

— На тобі чорний бомбер?

Лікс на всяк випадок опустив очі на рукави, щоб переконатись.

— Ну так.

— Зніми й подивись на спину. — У слухавці трагічно зітхнули.

— Так, я зайду в номер і передзвоню! Пробач, я не розумію, чого ти від мене хочеш, — стримувати роздратування було важко, і Фелікс скинув виклик. У руках була важка сумка, кросівки тиснули, і він змерз, однак цікавість узяла гору, і вже у порожньому ліфті він стягнув із себе бомбер і розгорнув спиною догори.

На всю площу дрібними стразами був викладений якийсь візерунок. Лікс струснув і розправив річ перед собою на витягнутих руках. Очі зреагували повільніше, ніж мозок: він уп’явся поглядом у лице медузи без жодного виразу, наче й справді скам’янів, і поки він дивився, усвідомлення вже накривало його.

Переплутав…

Зайшовши в номер, він одразу почув хихотіння Хьонджіна:

— Привіт, колего!

Фелікс кинув сумку разом із бомбером на крісло.

— Ти вже в курсі?

— Та всі вже в курсі.

— Бля… І що тепер? — Лікс важко опустився на ліжко поруч із Хьонджіном, який до цього лежав із телефоном у руках, а зараз перекотився ближче, обійнявши Фелікса за талію й уткнувшись йому в бік. — Мені менеджер щойно дзвонив, дуже розстроєний…

— Ой, при всій повазі, він такий панікер, — відмахнувся Хьонджін і тільки сильніше стиснув обійми. — Від тебе так добре пахне…

— Боже, ну а як мені це пояснити? Треба ж щось сказати? Чи краще не треба?

Хьонджін роздратовано цокнув язиком і потягнув Фелікса за плечі вниз, змусивши його ліниво впасти поперек ліжка на спину, а сам навис над ним, дивлячись догори ногами на обличчя хлопця.

— Не треба так перейматися, чагія, мені вже теж написали. Там нічого такого : просто версія, щоб згадати на якомусь лайві через пів року і тим самим будь-які спекуляції зняти: ти не зміг потрапити до своєї кімнати вчора, через ключ чи щось таке, і довелося позичити в мене кілька речей на сьогодні. Максимально ж невинно. Ну, випадково взяв курточку Versace замість Human Made чи ще чогось.

— Ну це для публіки… А по факту мені влетить, як думаєш? Це ж не секрет, що я у себе не ночую, і нам сто разів казали бути обережнішими…

— Скільки тобі років, радість моя? — розсміявся Хьонджін. — Ну переплутав ти спросоння наші куртки, вони ж обидві чорні, ну що ти, справді.

Фелікс похитав головою.

— Я ще думав, що щось занадто оверсайз…

— Чагія, викинь це взагалі з голови, тебе настільки менеджер накрутив? Розслабся.

— Такий дурний прокол, господи… — усе ще нарікав Фелікс.

Хьонджін лише похитав головою й із несподівано хитрою усмішкою почав стягувати з нього футболку.

— Еее, ти чого?

— Від цього одягу самі проблеми, — відповів Хван, уже перемикаючись на пояс джинсів.

— Е-е, стоп, я навіть подих перевести не встиг!

— Так переводити подих треба в комфорті, зараз переодягнемо тебе у щось зручніше.

— Ага, у твоє? Boyfriend t-shirt?

— Мгм, — незворушно кивнув Хьонджін.

— Ну вже ні, мені куртки вистачило.

Хьонджін зупинився й з усмішкою подивився на Фелікса, який лежав поперек ліжка, розкуйовджений, зі спущеними на кісточки бедер джинсами й винуватим виразом обличчя. Він підхопив його під пахви й підтягнув до узголів’я на подушки.

— Тоді хоч ляж нормально, — пробурмотів він, укладаючи Лікса на свою сторону.

Той не опирався, лише обійняв подушку й уткнувся в неї лобом.

— Як же безглуздо, ну…

Хьонджін уже хотів щось відповісти, та телефон Фелікса тихо завібрував. Не розплющуючи очей, той на дотик скинув виклик. За секунду вібрація лунала знову.

— Відповідай, — м’яко сказав Хьонджін.

Фелікс зиркнув на нього з-під вій і приречено натиснув «прийняти».

Вислухавши менеджера без коментарів і питань кілька хвилин, він лише мугикав у підтвердження. Після ввічливого прощання хлопець кивнув, наче співрозмовник міг його бачити, й скинув виклик, уже виглядаючи спокійніше. Він уткнувся лобом у плече Хьонджіна.

— Зараз треба сторіс зробити, — відзвітував Лікс. — LV просить, щоб у кадрі був хоча б один наш предмет, я одну з недавніх фоток просто зараз викладу.

— Відміть мене, — хихикнув Хьонджін і отримав тичок у бік.

Фелікс неохоче перевернувся на спину й узявся до справи. Не дай боже зараз ще щось переплутати чи не так відповісти.

Через пару хвилин Хьонджін сунув йому в обличчя телефон, сміючись:

— Мені пишуть із Versace, що на тобі моя куртка сидить краще, ніж на мені.

— Вибачте, я вже зайнятий, — Фелікс вже помітно розслабився й тихо засміявся, друкуючи комусь повідомлення.

За хвилину телефон полетів на простирадло і м'яко зпружинив, перевернувшись заблокованим екраном догори.

— Все. Сторіс виклав, усім відповів, усі щасливі, — пробурмотів він і потягнув із-під себе ковдру.

— Змерз? — Хьонджін навпаки притис ковдру ліктем.

— Ну ти ж мене встиг роздягти, — Лікс підвівся й безпорадно озирнувся в пошуках футболки. Вона валялася десь в ногах.

Після короткої паузи Хьонджін запитав:

— А надягнеш мій бомбер?

— Нащо? А просто футболку?.. — автоматично відгукнувся Фелікс і замовк. Його думки ще не встигли переключитися з тривоги, і лише зараз він відмітив, що Хьонджін увесь цей час був надто милий і липучий.

— Хочу подивитися на тебе в ньому, — просто сказав хлопець. — А то лише на фотках побачив… Навіть образливо.

Фелікс прикусив губу, стримуючи сміх.

— Ти серйозно хочеш подивитися на мене в своїй куртці?

— Дуже, — Хьонджін був цілком серйозний.

Наче передбачаючи заперечення, він швидко підвівся, узяв бомбер і зупинився біля ліжка, обережно струснувши річ, ніби збирався її повісити. Погляд, однак, блукав по Ліксу: від розкуйовдженого білого волосся до ключиць, і далі, до грудей і плечей, де шкіра вже вкрилась легкими мурахами від кондиціонера. Фелікс, у якому бажання подражнити хлопця боролося зі зростаючою сором'язливістю, на секунду розгубився. Ніби неохоче посунувшись ближче до краю ліжка, він відвів очі і тепло посміхнувся.

Лікс знав, що Хьонджіну подобалися всі моменти, які робили їхні стосунки, такими, як у нормальних людей: триматися за руки, відмічати одне одного в сторіс хоча б для близьких друзів, бути в одних і тих самих місцях відкрито, не ховаючись.

А мінятися одягом чи позичати його одне в одного — це була його явна слабкість, яку він навіть не намагався заперечувати. І зараз, із курткою в руках, він виглядав настільки чарівно нахабно й сором’язливо водночас, що Фелікс лише глянув на нього знизу вгору й без жодної іронії простягнув руки вперед.

— Хьонджін-а…

Той не відповів, лише надів на нього бомбер, м’яко провівши рукою по спині, спеціально не застібнувши, а лише поправивши поли. На Феліксі бомбер і справді був завеликий, рукави майже закривали долоні, та від цього Лікс виглядав молодше і ще спокусливіше домашнім. Завмерши перед ним, Хьонджін дивився так, що навіть звикшому до поглядів Феліксу стало ніяково.

— Ти так витріщився, ніби я це спеціально зробив, а не випадково переплутав, — нервово всміхнувся він.

— А хто тебе знає, — Хьонджін повільно провів великим пальцем уздовж коміра, торкаючись лише тканини. — Пам’ятаєш, коли ти в моїй сорочці виходив курити?

— Мгм, — по тому, як Лікс почервонів, було видно, що пам’ятає він добре. То були хороші вихідні перед туром.

— Я досі часто уявляю тебе тільки в моїй сорочці. Це дуже…

— Перестань, ну...

— Гарно й, мабуть, поетично.

Фелікс зковтнув, відчуваючи, як тоне у хвилі ніжності.

— А бомбер підійде на заміну? — він спробував усміхнутися, але тут же опустив очі, і, ніби намагаючись вгадати, чого від нього хочуть, за секунду позбувся джинсів, що й так ледве трималися на ремені. Тепер бомбер м’яко обіймав його тіло, спускаючись до середини стегон, і Фелікс чудово усвідомлював, що при всій грі в невинність він дуже хоче, щоб кохані очі дивилися на нього з тим самим захопленням, як і тоді.

Хьонджін лише тихо видихнув і важко опустився поруч.

— Ти вирішив мене з розуму звести? — їхні погляди зустрілися, і за мить Фелікс уже сидів у нього на колінах, із чужими руками, що блукали під злощасною курткою, і гарячими поцілунками, які не давали відповісти. Хьонджін нахилявся й м'яко та наполегливо брав його губи своїми короткими й вимогливими дотиками. Фелікс притулився, стис футболку на плечі хлопця, а його долоня лягла на шию й намагалась задати ритм, але це не вдвалося: здавалось, Хьонджін був трохи більше на своїй хвилі, ніж зазвичай.

Куртка весь час сповзала, і він щоразу підсовував її вгору, принципово наполягаючи: ні, залишайся в ній. Перехопивши талію Лікса, він підтягнув його ще ближче, так що той опинився між його стегон, сидячи впоперек. Бомбер сповз з одного плеча, і оголена шкіра відразу була зігріта гарячими й обережними поцілунками. Навіть зараз на фоні за замовчуванням у них обох було налаштування: треба було думати, аби не залишити слідів.

— Ось, — нарешті видихнув Хьонджін, відірвавшись. — Ось так я й хотів.

Фелікс хихикнув, але сміх урвався, коли Хьонджін із натиском провів долонею по його спині просто під блискучою медузою.

— Тебе це справді заводить? — запитав Лікс просто, щоб впевнитись, що не втратив здатність говорити.

— А ти подивись на себе, — Хьонджін кивнув на дзеркало навпроти ліжка.

Фелікс обернувся, розслаблений у чужих руках — і відразу почервонів до коренів волосся, машинально намагаючись натягнути полу бомбера нижче. Хьонджін навпаки не міг відвести погляду від відображення: біля його колін лежали п’ятки в невинних білих шкарпетках, гостре плече визирало з широкого вирізу, а поли куртки, що була так явно і відверто завелика, зовсім не прикривали круглу попку, на яку він одразу поклав долоню й власницьки стиснув. У відповідь пролунало тихе, зніяковіле мугикання, але друга рука хлопця тримала й тягнула Фелікса за комір, не дозволяючи відсторонитись від нового поцілунка.

Коли Хьонджин нарешті перервався, Фелікс чітко розумів, що заперечувати вже не хочеться навіть для вигляду чи жарту. Він зручніше вмостився, відчуваючи, як збудження стискає все тіло, і його долоня сама знайшла зап’ястя хлопця, перевівши його руку туди, де він потребував її найбільше.

У цей момент гарячі губи пройшлися по його шиї вздовж коміра, і біля вуха пролунав шепіт:

— Ти ж нікуди не поспішаєш? Ми можемо…

— Нікуди… Просто… продовжуй.

Легкий поцілунок у ластовите плече супроводжувався сором’язливим проханням і хитрою усмішкою водночас:

— Тільки не знімай, гаразд?