v2023

Варто зауважити, що Василівським новомученикам Господь дарував не тільки райське блаженство, але й всесвітню славу. Зараз наших співвітчизників знають далеко за межами Миколаївщини. Наприклад про них можно прочитати на православному сайті Брукліну або побачити їх ікону у храмі Києва.

Але Євангельські заповіді їм довелось виконувати у дуже важкі часи. Тоді в крані йшла богоборча хвиля, набираючи все більшої і більшої сили. Чергового удару Православна Церква зазнала від законів тодішньої влади (закон ВЦВК від 23 лютого 1922 р. «Про вилучення церковних цінностей для боротьби з голодом», закон Всеукраїнського ЦВК від 8 березня 1922 р. «Про передання церковних цінностей у фонд допомоги голодуючим»).

Отож, місцева влада, отримавши наказ «згори», почала енергійно втілювати ці закони на місцях. Не пройшла повз уваги нової влади і церква в селі Отбідо-Василівка Херсонського повіту Херсонської губернії (нині — Василівка Снігурівського району Миколаївської області).

Напруження додала давня легенда. Згідно з нею у селі колись зупинялась правителька країни. Тут вона пообідала, і село на цілих півтора століття отримало назву Отобідо-Василівка чи Отбідо-Василівка. За теплий прийом Її Величність віддала селянам золоту чашу і розпорядилась, щоб у селі побудували церкву. Коли більшовики в 1922 році розгорнули кампанію щодо вилучення церковних цінностей, легенда про золоту чашу справила особливе враження на грабіжників.

За свідченнями дочки Кирила Приймака Пелагеї (Поліни) Каплій та інших очевидців, події відбувались під час пасхальної седмиці 1922 р. Для виконання наказу про вилучення церковного майна декілька разів приїздив в Отобідо-Василівку уповноважений Єгоров. Він вимагав показати хрест та золоту чашу. Люди і церковний староста Прохір Бунчук запевняли його, що в церкві немає ніякого золота, і що вони не допустять наруги над храмом. Але Єгоров, прибувши з наміром почати вилучення цінностей, вперто хотів довести намічену справу до кінця.

На дзвін збіглися парафіяни, в основному жінки. Вони не тільки не допустили до церкви грабіжника, але й вигнали його. Влада назвала даний інцидент бунтом та викликала озброєне підкріплення. Жорстоко, лозинами, були покарані деякі з жінок, а декотрі з них від побоїв згодом померли. В організації бунту влада звинуватила священика, ієрея Сергія Штенька, а також мирян — Прохора Бунчука і попечителя храму Кирила Приймака. Про це свідчить доповідь у Херсонський повітвиконком Снігурівського гарнізонного воєнкомату, в якій вони названі «котрреволюціонерами, що підбурювали натовп на побиття старшого міліціонера т. Єгорова», і скликали населення на повстання проти червоноармійців. Добре повечерявши, солдати забрали заарештованих і вирушили в напрямку Снігурівки.

Чекісти знущались над своїми жертвами, потім вивезли в балку за Снігурівкою, де після жорстоких тортур вбили.

Після цього влада намагалася стерти з пам’яті народної благочестиве життя і праведну мученицьку смерть вбитих. Але не вийшло. Народне шанування зростало і у 2008 Василівські новомученики були канонізовані.

У статті використані матеріали Миколаївської обласної бібліотеки для юнацтва.

Прошу молитв за грішного раба Божого Олександра.