Вони нас ненавидять

Дисклеймер: цим висловлюванням я не «перетягую на себе ковдру» і не стверджую, що проблеми моїх соціальних груп важливіші за загальноукраїнські проблеми. Однак разом з цим я не можу дозволити собі забути про те, що, хоча настання «русского мира» однозначно дорівнювало б посиленню проблем моїх соціальних груп, — перемога України, на жаль, не буде автоматично дорівнювати їхньому вирішенню.

Всі, мабуть, вже бачили той текст про денацифікацію. Комусь не вистачило нервів або VPN на те, щоб прочитати його повністю, але принаймні уривки бачили, думаю, майже всі. 

Я з певною цікавістю спостерігаю за тим, як люди реагують на цей текст. Жах, огида, «усе ригає», нерозуміння того, як можна настільки прямо та абсурдно будувати в тексті альтернативну реальність; чергове усвідомлення того, що вони нас ненавидять, вони ненавидять особисто мене; і так далі, і тому подібне. Реакція цілком зрозуміла, і я жодним чином не виправдовую оте словесне лайно, розмазане на цілу, якщо можна вжити цей термін, статтю. Але за собою я помітив, що, окрім вищенаведених реакцій, відчуваю щось на кшталт дежавю. Десь я це вже бачив — не саме ці формулювання та ідеї (хоча, може, й їх теж), а загальний, скажімо так, вайб побудови цих ідей. І бачив не один раз. І вже, здається, звик до цієї хуйні — і тому ще цікавіше спостерігати, як у купи людей з'являється дуже знайомий мені набір емоцій. 

Зараз я поясню, що саме маю на увазі, але спочатку буде трохи узагальнень.  

Уявіть текст (припустимо, саме текст, хоча це може бути висловлювання в будь-якому форматі), що у самій своїй суті спирається на ідею, яка… Ну, ви просто знаєте, що вона не відповідає дійсності. Але в ньому наводяться докази того, чому саме ця версія реальності правдива; вони наводяться настільки прямо, впевнено та безапеляційно, що ви трохи втрачаєте відчуття землі під ногами; вони зав'язані на певній внутрішній логіці та у тій системі понять, що використовується у даному тексті, є повністю справедливими. Ви знаєте, що дійсність насправді інша, бо ви, бляха, в цій дійсності живете, але сперечатися з ось цим нагромадженням абсурдної їбанини здається безперспективним. Це просто зріз альтернативної реальності, інакше це навіть складно сприймати. 

…У попередньому абзаці був опис майже будь-якої глибоко упоротої конспірології, але це не головне. Поїхали далі. 

Ідеї цього тексту, скажемо одразу та прямо, просочені ненавистю до вас. В ньому пояснюється, чому ви — зло, яке має бути покаране; може, пояснюється і те, яким саме має бути покарання. В емоційних закликах або холодних непрямих формулюваннях тексту читається: ти зло, ти огидна хуйня, ти помилка, яку треба виправити; ти — зайве в цьому світі явище; краще б тебе не існувало; ти маєш померти. Останнє, може, й не висловлене напряму, але ви це бачите між рядками. Втім, якщо ви звернете на це увагу, вам скажуть: ні, яке там «померти», дивіться, ось же написано, що вам дозволяється існувати — але за умов, що ви зречетесь самі себе, погодитесь із тим, що ви є помилкою, будете всім своїм життям намагатись виправитися; і щоб жодної спроби виправдати себе, жодної демонстрації себе — помилки, хуйні, зла — назовні. Але це ж нічого не означає. Вам дозволяється існувати, чого вам ще треба? Дякуйте за це та не вийобуйтесь.

Мабуть, вже всі, хто більш-менш в одному човні зі мною, зрозуміли, про що йдеться. Для інших варто сказати прямо. Ось саме так виглядають розлогі дискримінаційні висловлювання щодо ЛГБТ+, і я, бісексуальний трансгендерний чоловік із нездоровою цікавістю до різної тупої поїботи, бачив такого за своє не дуже довге життя приблизно дохуя. До-ху-я. Як масла.

Спочатку це шокувало, дивувало, лякало. Бляха, тут пишуть, що мене треба ізолювати від суспільства. Тут кажуть, що для таких, як я, потрібно запровадити спеціальні резервації. Тут — що мене потрібно примусово лікувати. А тут наче адекватна на вигляд людина емоційно розписує, як би забивала мене камінням. Ні, звісно, ніхто з них не писав конкретно про мене — але я належу до цієї групи людей і відчуваю всю направлену на неї ненависть. 

Вони нас ненавидять. Вони ненавидять особисто мене. Вони мені бажають найгіршого життя — всліпу, як одному з багатьох «підарасів», не роздивляючись, хто саме потрапляє в цю категорію. Неважливо, хто ми, неважливо, які в нас цілі та бажання, чим ми живемо і до чого прагнемо. Вони нас ненавидять. В їхній реальності ми — помилка. 

Той перший шок, звісно, давно пройшов (як і кожен наступний; чим далі, тим спокійніше сприймаються такі речі). Від нього залишилось усвідомлення, яке завжди існує десь на тлі моєї картини світу: купа людей, не замислюючись, побажає мені смерті, і ще більша купа людей ніяк на це не відреагує. За замовчуванням я відношу кожного нового знайомого до категорії тих, хто ніяк не відреагує. Сумна дійсність, можна поплакати, заїбало, але то звична нормальна хуйня. 

І ще залишилось доволі швидке впізнавання подібної риторики. Отой самий текст, про який ішлося на початку, був дуже характерним зразком, його можна навіть зберегти для якогось віртуального музею дискримінаційної їбанини.

Не знаю, чим варто закінчити це моє висловлювання. Сподіванням, що, може, трохи більше людей в Україні після всієї цієї пиздоти зрозуміє, що таке дискримінація і чому вона не окей? Та ні, я не дуже наївний. Зверненням до тих, хто розповсюджує дискримінаційні заклики, з пропозицією порівняти свою риторику з москальською? Тим більше ні, я не вірю, що на них це подіє, вже ніби перевіряли. 

Не знаю. Просто, шановні співгромадяни, якщо та хуйня вас шокувала, є приємна новина: шок пройде. А потім ви й самі колись на когось шокованого подивитесь із відчуттям, як у тому мемі: «Вперше?»