Слово на прощання

Сьогодні День української писемності та мови. І, чесно, — я не знаю, як ставитися до того збігу, що саме сьогодні виходить останній номер друкованого видання — газети «Козельщинські вісті»

Наша газета пройшла гідний життєвий шлях довжиною у 92 роки, дала Україні та світові двох класиків-письменників, двох Олесів: Гончара та Волю. Сумлінно й наполегливо, як ота працьовита бджілка, літала по району, збираючи новини у селах і селищах, розповідаючи про людей і події, — і цим самим створювала справжній літопис Козельщинського краю.

Але нині наша «бджілка» втомилася. Не витримала напруги ринкових відносин, конкуренції з його величністю інтернетом і сучасними гаджетами.

Поясню коротко нашим читачам, які все ще сподіваються, що колись газету можна буде відродити: навряд чи — за таких умов. Сьогодні випускати друковане видання — розкіш, яку ми не можемо собі дозволити, бо це надто дороге задоволення. Аби себе прогодувати, ми повинні забезпечити тираж видання не менш як 5000 примірників — а це нереально за нинішньої демографічної ситуації в нашій громаді. До того ж один примірник газети має коштувати сьогодні не менше тридцяти гривень — чи всі ви готові платити таку ціну за газету? Не певна…

Значним, якщо не основним джерелом доходів редакції були надходження від реклами. Зараз її практично немає, і це зрозуміло: війна. Та й не буде в майбутньому, бо заможні рекламодавці, зазвичай, обирають собі високотиражні видання. Ми ж зі своїми сьогоднішніми 800 примірниками маємо вигляд більш ніж злиденний, з таким тиражем ніхто не захоче вкладати гроші у рекламу в нашій газеті.

А щоб випускати друковане видання, потрібно мати мінімум чотирьох людей у штаті, забезпечувати їм зарплату не нижче мінімальної, сплачувати всі податки, утримувати приміщення, фінансувати послуги друкарні, які дорожчають із кожним днем…

Останні шість місяців редакція трималася на голому ентузіазмі. Минулої зими доводилося працювати у холоді (та й нині сидимо у холодному приміщенні заради економії грошей і електроенергії), із затримками зарплати; але ми намагалися (за винятком півторамісячної перерви на початку війни) регулярно випускати газету, існуючи виключно на пожертви небайдужих друзів із-за кордону та місцевих підприємців.

Зараз усі пожертви закінчилися, більше ніяких надходжень не передбачається. Тож сьогодні на невеличкий залишок коштів ми випускаємо цей останній номер газети. Він, як і попередні, скорочений і подвійний, бо ми мали вкластися у наявні фінанси і випустити до кінця 2022 року рівно 52 номери газети, як зобов’язалися. Але робимо це достроково, аби не наробити нових боргів. Пам’ятаєте, як у срср любили гасло: «П’ятирічку — за три (або чотири) роки!»? Ось і ми завершуємо наш 2022 рік 9 листопада, достроково.

І сьогодні якраз гарна нагода подякувати нашим вірним читачам і прихильникам, які були з нами не один десяток літ. Активним, надійним помічникам і дописувачам, які підставляли своє плече у скрутні години. Дякую навіть Укрпошті, яка своїми реформами скоротила агонію газети — як-то кажуть, добила, щоб не мучилася, бо кінець настав би однозначно, просто трохи пізніше. Ми й так трималися досить довго, тоді як протягом останніх років закрилася більш ніж третина друкованих видань в Україні.

Дякую компанії Melgo і персонально її керівнику Сергію Голчанському за те, що підтримували нас фінансово протягом 6 місяців цього воєнного року.

І, звісно, дякую своєму колективу. Наталія Романченко, Людмила Гладка, Леся Литвин, Інна Ворона, Юрій Операйло, ви — неймовірні! Ми жили з вами однією родиною, працювали, як злагоджений механізм швейцарського годинника, навіть дихали в унісон, були здатні гуртом творити будь-які дива. Від сьогодні наші з вами професійні дороги розходяться, але щиро сподіваюся, що по життю ми залишимося добрими друзями. Обіймаю кожного і дякую за те, що були зі мною у горі та радості.

Вважаю, що свою місію газета виконала. Адже вона передала естафету Олеся Гончара та Олеся Волі представнику молодшого покоління, нашому юному кореспонденту Захарові Зіненку, який сьогодні завершує її — у нашій газеті, але не у своєму житті! Щиро вірю, що через декілька років ми будемо пишатися, що саме у «Козельщинських вістях» Захар починав свій літературний та історико-дослідницький шлях. Тож тримай естафетну паличку від Гончара та Волі міцно, Захаре! І, звісно ж, дякую, що підтримував нас словом і ділом увесь цей непростий рік, а також створив і ведеш телеграм-канал «Козельщинські вісті».

Наче нікого не забула? Тоді все. Не обіцяю, що зустрінемося на цьому ж місці в цей же час через тиждень, — але перетнемося на вулиці, у бібліотеці чи магазині, усміхнемося один одному, привітаємося… І будьмо певні: на «Козельщинських вістях» українська писемність і мова не закінчується. Тож вітаю усіх нас із Днем української писемності та мови! Будемо жити!

Щиро ваша —
Надія ЛИТВИН