Огляд дискусії "Який культурно-цивілізаційний проект потрібен Україні?"

Учасник і модератор публічної дискусії в літературному клубі "Пломінь" аспірант НаУКМА Олена Семеняка зробила короткий огляд змісту бесіди:

"Спробую структурувати нашу бесіду для тих, хто не має часу дивитися її від початку до кінця. Святослав Вишинський одразу де-факто перевів пошук культурно-цивілізаційного проекту України в метафізичну і культурну площину, зазначивши, що в 21 ст. ні категорії геополітики, ні навіть нації не можуть бути відправною точкою. Лише цінності, що об’єднують людей, які ще відповідають своїй назві в еру технічного трансгуманізму, є основою для формування якихось спільностей вищого типу. Головна з них – цінність вільної творчої особистості, якій і належать вищі досягнення західної культури. Звідси він перейшов до обговорення своєї націонал-ліберальної концепції (тобто ціннісного аспекту) Інтермаріуму та Нової Русі, вперше озвученої на теренах Білорусі, що базується на революції спільнот, які будують оновлену державу “знизу”. Рефреном його розмислів була критика сучасної “дисциплінарної” версії націоналізму (тотальна мобілізація, цезаризм, примат цілого над індивідом, культ самопожертви тощо).

Олександр Маслак урівноважив революційний посил підходу Святослава, розкривши об’єктивний зміст Європи як історико-культурного типу (грецька філософія + римське право + християнский спадок + політична традиція, що народилася ще в “Політії” Аристотеля). Важливим доповненням у цьому контексті було те, що Візантія так чи інакше базувалася на римській правовій традицій (кодекс Юстиніана), а отже, не була зразком пізнього (“азійського”) бюрократичного розриву між державою та індивідом. Застерігши від провансалізму й хуторянства, Олександр водночас показав, що крайність індивідуалістичного прометеїзму неодмінно вироджується у свою протилежність – як-то якобінський терор і тоталітаризм.

Мені ж випала роль синтезу “консервативного” полюсу тез Олександра й “революційного” – Святослава. Погодившись, що відправною точкою є метафізика, зокрема, суб’єкта, я, тим не менше, теж спиралася на об’єктивні підстави проекту Інтермаріуму. Так, я нагадала про те, що в основі культурно-цивілізаційної аналітики лежить органологічна методологія (культури як істоти вищого типу, що народжуються, ростуть і помирають), а також етнографія, передусім опозиція “старих” і “молодих” народів. Інтермаріум – настільки же природна матеріалізація творчих потенцій юних східноєвропейських народів, наскільки нею є Серединна Європа (з БЧ регіоном) Фридриха Науманна чи Рудольфа Челлена, що теж вважали німців молодою нацією. Як такі, вони є лабораторією відродження для всього Заходу. Звідси на західних рубежах Інтермаріум переходить у Пан’Європу, на сході – у Нову Русь і щось на кшталт Євросибіру як синтезу Європи й Азії під знаком Європи. Саме відродження, утім, можливе тільки як вольове, консервативно-революційне повстання проти органічного “присмерку Заходу”. Крім того, я розглянула проблему балканізації як аналога західної Kleinstaaterei (дрібнодержавності) та “особливий шлях” модернізації Бісмарка, пов’язаний з об’єднанням Німеччини, який збігається з моїм уявленням про цілі українського археофутуризму. Докладніше – у відео".

Як пройти власним "особливим" або "третім" шляхом модернізації, уникнувши відчуження від Заходу і перемігши у війні з РФ, як виглядає український археофутуризм, який культурний зміст у Інтермаріуму як природного геополітичного проекту України, де перетинаються Міжмор'я й Нова Русь, Євразія і Пан'Європа, врешті, який метафізичний та ціннісний смисл у нашої країни як унікального культурно-історичного, а не лише географічного простору. Про це та набагато більше у відеозаписі дискусії: