i'm here, hug me?

Школа. Місце, де більшість людей знаходять свою другу половинку на все життя. У когось, звісно, не виходить, але це дрібниці. Чонін ніколи не думав про це. В його голові були тільки екзамени. У корейській школі було доволі важко навчатись: кожен семестр потрібно було складати безліч іспитів і набирати максимальні бали, щоб просто пройти в наступний клас.

Чонін постійно сидів вдома і зубрив. Його мама була чудовою жінкою - принаймні, так думав сам Чонін. Насправді ж це вона змушувала його вчитися до ночі. Не давала їсти, якщо бал був занизький. Не дозволяла ходити гуляти, якщо завтра мав бути екзамен. Двері в його кімнату завжди залишалися відчиненими. Він сидів за столом і вчився, а мама сиділа на дивані навпроти й пильно спостерігала. Стежила, чи не засинає він, чи концентрує увагу на завданнях. Як тільки щось було не так, вона підходила і била по руках, щоб той зібрався. Але, попри все це, він все одно любив її. На його думку, тільки вона розуміла його. Тільки вона була поруч у найтяжчі хвилини. Він навіть не підозрював, що саме мама ці тяжкі хвилини й створювала.

Вечір. Чонін знову сидить за столом і готується. Сил не було, пальці відмовлялися тримати ручку, очі злипалися, тому він безсило схилився над столом. На телефон приходили повідомлення від його друга Хьонджіна. Про нього мама не знала. Ця людина підтримувала Яна перед кожним іспитом. Сам Хьонджін вчився не дуже добре, але чудово розумів Чоніна і ніколи не тиснув на нього. За це Ян завжди був йому вдячний. Чоніну теж хотілося гуляти, як і всім його одноліткам, але мама повторювала, що спочатку освіта, а все інше - потім. Мовляв, ще «дякую» їй скаже.

Мама сиділа на дивані й дивилася на нього. Щойно він нахилився нижче до зошита, вона різко покликала його. Тіло Чоніна здригнулося, і він перевів погляд на неї. Мама мала розлючений вигляд. Вона повільно встала й підійшла. Її рука зависла в повітрі, і хлопчик заплющив очі, очікуючи нового удару, але натомість відчув, як мамина долоня ніжно гладить його по світлому волоссю. Це так здивувало його, що він не знав, як реагувати.

-         Мамо... - тихо сказав він. - Я хочу їсти.

-         А ти вже підготувався до екзамену? - єдине, що запитала вона. Чонін похитав головою. - То чому я маю тебе годувати?

-         Вибач, - прошепотів він і знову взяв ручку.

Чонін сподівався, що мама більше не чіпатиме його, але за долю секунди відчув удар по голові. Через шалену втому він здався сильнішим, ніж був насправді, - з носа пішла кров. Він схопив серветку і притиснув її до обличчя. Мама навіть не здригнулася, а просто розвернулася й вийшла з кімнати. Чонін перевів стомлений погляд на вікно. Йому так хотілося втекти від усього цього. Він повільно підвівся і підійшов до підвіконня. Приємний холодний вітер огорнув його тіло, змусивши здригнутися. Але це було настільки втішно, що Чонін уперше за довгий час щиро посміхнувся.

Відчинивши вікно, він став однією ногою на підвіконня і виглянув надвір. Було невисоко, вони жили на другому поверсі, тому втекти було легко, але Чонін ніколи не наважувався на це через страх. Сьогодні він уперше переборов себе. Друга нога теж опинилася на підвіконні, хлопчик подивився вниз і стрибнув. Холодний вітер знову огорнув його, але цього разу все відчувалося інакше. Відчувалася воля, якої він так прагнув. Після падіння на землю тіло неприємно занило, але, повільно вставши, він оглянув себе - окрім маленької подряпини на руці, нічого страшного не було.

Озирнувшись довкола, він згадав, що забув телефон. На вулиці погода була мінливою: то пускався дрібний дощ, то знову здіймався прохолодний вітер. Згадавши адресу друга, Ян побіг до нього. Вітер неприємно щипав обличчя, залишаючи легкий рум'янець на щоках. Шкіру пекло від солоних сліз, які нестримно котилися по щоках. Тільки перед Хьонджіном він дозволяв собі бути настільки слабким. Сльози не вщухали, аж поки він не добіг до потрібного будинку.

Біля воріт миготів невеликий ліхтар. Він був доволі старим, і його ніхто не міняв. Чонін завжди дивувався, чому так, але Хьонджін просто відмахувався, кажучи, що в цьому є свій вайб. Чонін не зовсім розумів цей вайб, але завжди з посмішкою кивав у відповідь. Повільно підійшовши до дверей, він довго не наважувався постукати. Його одяг давно промок наскрізь через зливу, яка й не думала припинятися. Очі почервоніли від плачу. Тільки-но його рука піднялася, щоб нарешті постукати, як хвіртка повільно відчинилася. Чонін підвів голову й побачив Хьонджіна, який із занепокоєним виглядом стояв під парасолькою. Той швидко підійшов ближче й накрив друга, щоб сховати від дощу.

-         Лисеня, що сталося? - запитав він, помітивши мокрі доріжки на щоках. - Я можу тобі чимось допомогти?

-         Можеш обійняти мене? - прошепотів Чонін. Хьонджін здивувався, адже той ніколи не виявляв зайвої тактильності. - Якщо не хочеш, я зрозумію.

Хьонджін мовчки схопив його за руку і повів до будинку. Чонін здивовано дивився на нього, а його серце забилося як шалене. Волосся Хьонджіна через вологу кумедно закрутилося, і саме це так подобалося Яну, хоча він і не подавав виду. Зайшовши в дім, Хьонджін узяв рушник і дбайливо витер обличчя друга. Турбота та ніжний погляд хлопця гріли крихітне серце Чоніна, наповнюючи його надією. Хьонджін швидко сходив до своєї кімнати й знайшов сухий старий одяг. Вийшовши в коридор, він помітив, що Чонін усе ще стоїть на порозі.

-         Чому ти досі там? - запитав він. Чонін ніяково посміхнувся, зняв взуття і пройшов до вітальні. Хьонджін простягнув йому речі й кивнув у бік ванної: - Тримай, іди перевдягнися.

-         Дякую тобі, - тихо відповів Ян.

Поки Чонін був у ванній, Хьонджін сів на диван. Він увімкнув якийсь випадковий фільм, навіть не дивлячись на назву. Вимкнув основне світло, залишивши тільки маленький світильник у кутку кімнати. Чонін вийшов за кілька хвилин. Стомлений погляд видавав, як йому важко, але він щосили намагався це приховати. Хьонджін помітив це, тому широко розвів руки для обіймів, запрошуючи його до себе. В куточках очей Чоніна знову з'явилися сльози, і він ледь не побіг назустріч. Хьонджін міцно притиснув його до себе, віддаючи все своє тепло. Солоні сльози капали на плече друга, але зараз це нікого не хвилювало. Хьонджін повільно, заспокійливо гладив його по світлому волоссю. Така близькість змусила Чоніна здригнутися, але саме в цих обіймах він нарешті відчув себе в цілковитій безпеці й розслабився.

-         Розповіси, що сталося? - тихо запитав Хьонджін.

-         Мама, - коротко відповів Чонін. Друг зрозумів усе без зайвих слів. - Ти нагодуєш мене?

-         Що? Ти голодний? - здивовано перепитав той і хотів підвестися, але рука Яна зупинила його.

-         Не зараз... але я справді хочу, - тихо попросив Чонін.

-         Звичайно, лисеня, звісно, я нагодую тебе, - лагідно відповів Хьонджін, ще дужче пригортаючи його до себе.

Через двадцять хвилин Хьонджін почув тихе сопіння у себе на плечі. Це було так мило - Чонін настільки довіряв йому, що просто заснув поряд. Але слова про їжу глибоко засіли в думках, тому він обережно переклав хлопця на диван і накрив пледом із котиками. Сам Хьонджін готувати не вмів, бо зазвичай харчувався у кафе та ресторанах, але заради друга був готовий на все. Він пішов на кухню і взявся за справу. Спочатку виходило кепсько, але бажання подбати про друга пересилило, і за пів години вечеря була готова. Хьонджін стомлено зняв фартух і сів на стілець, замислившись, що їм робити далі.

З думок його вирвав Чонін, який сонно зайшов на кухню, протираючи очі. Помітивши тарілку на столі, він зворушливо посміхнувся.

-         Лисеня, сідай, поїж, це все для тебе, - запросив Хьонджін.

-         Дякую тобі. Справді, - Чонін сів навпроти й простягнув руку до виделки, але сил майже не залишилося.

-         Може, я тебе погодую? - тихо запропонував Хьонджін. Той здивувався, але повільно кивнув.

Хьонджін узяв виделку і став обережно годувати його з рук. Крихітне серце Чоніна знову заповнилося теплом і надією на щасливе майбутнє. Тільки поруч із цим хлопцем він міг поводитися як маленька дитина і зовсім не соромитися. Чонін був неймовірно вдячний Хьонджіну за кожен його жест і подумки пообіцяв собі, що залишиться з ним назавжди. І байдуже, в якій ролі - друга чи коханого. Адже відчуття, що він нарешті знайшов свою другу половинку, більше не залишало його. Але зараз це було не головним. На все свій час.

Чонін точно знав, що буде щасливим поруч із ним, бо саме так почувався просто зараз.